Радощі життя, або Сімейна таємниця

Розділ дев’ятий

Як тільки дозволяли різдвяні розваги, а їх у Блекс-Гейблі було не так уже й багато, я йшов у невеличкий будинок Дріффілдів, що стояв поруч із конгрегаційною церквою. Там я завжди зустрічав лорда Джорджа і часто — містера Галловея. Спільна таємниця зробила нас друзями, і зустрічаючись у дядьковому будинку або в ризниці після відправи, ми обмінювалися хитрими поглядами. Здавалось, нам обом було приємно дурити дядька. Але одного разу мені спало на думку, що Джордж Кемп, випадково зустрівши священика, може ненароком згадати про наші часті зустрічі у Дріффілдів.

— А лорд Джордж нас не викаже? — спитав я містера Галловея.

— О, не турбуйтеся, я вжив заходів.

Ми чмихнули од сміху. Мені починав подобатися лорд Джордж. Спочатку я ставився до нього дуже холодно і з підкресленою ввічливістю. Але він просто не розумів існуючої між нами соціальної різниці, і я дійшов висновку, що моїм гордовитим поводженням зовсім не зможу поставити його на своє місце. Лорд Джордж завжди був безпосередній, веселий, навіть галасливий; він дратував мене своєю вульгарною поведінкою, і я в свою чергу намагався дошкулити йому школярськими дотепами; ми смішили одне одного, і врешті я відчув до нього симпатію. Весь час він хизувався своїми грандіозними планами, але доброзичливо сприймав мої насмішки над його нестримною фантазією. Мене розважали його розповіді про представників місцевого «вищого світу», яких він виставляв несусвітніми дурнями. А коли він демонстрував їхні дивацтва, я аж лягав од сміху. Він був зухвалий і грубий, його манера вдягатися завжди дратувала мене (я ніколи не бував у Ньюмаркеті і не бачив тренерів, але мені чомусь здавалося, що саме так повинні вдягатися тренери). Проте дедалі більше я звикав до нього. Кожного тижня він давав мені журнал «Поступовець». Я ретельно ховав його в кишені пальта, приносив додому і читав у ліжку.

Я ніколи не йшов до Дріффілдів, поки в дядьковому будинку не кінчали пити чай, але завжди пам’ятав, що мені доведеться іще раз сідати за стіл. Після чаю Тед Дріффілд співав жартівливих пісень, інколи акомпануючи собі на банджо, інколи на піаніно. На його обличчі з’являлась задоволена усмішка, він дуже любив, щоб усі ми хором підспівували йому. Грали ми також у віст. Я навчився цієї гри ще в дитинстві, і часто довгими зимовими вечорами грав з дядьком і тіткою. Дядько завжди витягав джокера, і хоч грали ми, звичайно, без грошей, все ж, коли ми з тіткою програвали, я мав лізти під стіл і кукурікати. Тед Дріффілд не грав у карти — він казав, що в нього замало для цього розуму, і коли ми починали грати, він звичайно сідав біля каміна й з олівцем у руці читав одну з книг, які йому присилали з Лондона для рецензування. Раніш мені ніколи не доводилося грати з трьома партнерами, і тому здебільшого грав я погано. А от місіс Дріффілд — вона мала справжній талант до карт. Її рухи здебільшого були повільні, коли ж доходило до гри в карти, вона ставала швидка і спритна. Вона грала краще за всіх нас. Звичайно вона розмовляла мало і повільно, коли ж, після закінчення чергової гри, доброзичливо роз’яснювала мені мої помилки, то ставала навіть балакучою. Лорд Джордж глузував з неї так само, як і з інших; вона ж тільки посміхалася — сміялася вона дуже рідко, — а часом парирувала короткою дотепною реплікою. Вони поводились не як коханці, а як близькі друзі. Може, я згодом забув би про те, що чув про них і що бачив у саду, але час від часу вона кидала на Джорджа погляд, який бентежив мене. В її очах спалахували пустотливі вогники, як у дитини. Тоді я помічав, що обличчя Джорджа враз ніби набрякало, і він починав неспокійно соватися в своєму кріслі. Я кидав швидкий погляд на курата, чи він, бува, цього не помітив, але той у цей час або уважно вивчав свої карти, або запалював люльку.

Майже щодня я проводив годину чи дві в їхній жарко натопленій, тісній, накуреній кімнаті, але час тут пролітав непомітно. Канікули наближалися до кінця, і я з жахом думав, що наступні три місяці доведеться нудитись у школі.

— Просто не уявляю, що ми робитимемо без вас, — сказала місіс Дріффілд. — Нам доведеться грати удвох проти одного.

Я був радий, що мій від’їзд порушить їм гру. Готуючи уроки, я б не хотів думати, що вони сидять у цій маленькій кімнаті і розважаються так, ніби мене ніколи й не існувало.

— Чи довго триватимуть великодні канікули? — спитав містер Галловей.

— Тижнів зо три.

— От тоді вже ми порозважаємось! — сказала місіс Дріффілд. — Погода має бути хороша. Зранку будемо кататись на велосипедах, а після чаю грати у віст. Ви зробили великі успіхи. Якщо ми будемо грати три-чотири рази на тиждень протягом великодніх канікулів, ви зможете потім сміливо сідати за карти з ким завгодно.