Щит і меч

11

Все молоде покоління фашистської Німеччини із зовсім раннього віку піддавалося націстській обробці: юнгфольк, потім гітлерюгенд, обов'язкові трудові табори, дворічне перебування в охоронних або штурмових загонах і, нарешті, школи Адольфа Гітлера для особливо достойних, яких спеціально готували до служби у фашистському партійному і державному апараті.

Слід гадати, Фрідріх Дітмар, пройшовши такий шлях, навряд чи міг зберегти ті риси свого характеру, про які з ніжністю і захопленням розповідала Йоганнові фрау Дітмар.

Та разом з тим у Йоганна виникали невиразні надії на Фрідріха, коли фрау Дітмар казала, що в своїх листах до сина розповідає, який турботливий, який уважний до неї квартирант. Йоганн прагнув, щоб Фрідріх запам'ятав його ім'я, і просив фрау Дітмар в кожному листі писати синові, що солдат Вайс шанобливо кланяється йому.

Йоганн був невимовно радий, коли сяюча фрау Дітмар одного разу попросила виконати Фрідріхове доручення. Записку од сина, де були перелічені книжки й конспекти університетських лекцій, які він хотів одержати з дому, привіз їй ротенфюрер СС, по-загальновійськовому — старший єфрейтор.

Поки фрау Дітмар частувала ротенфюрера й розпитувала про сина, Йоганн відібрав за цим списком Фрідріхові книжки й конспекти, склав, акуратно запакував і вручив посланцеві.

Розуміючи, що матері. дорогий кожен папірець, одержаний од сина, він швидко зробив копію списку й, віддавши Фрідріхового листа фрау Дітмар, одвіз ротенфюрера на військовий аеродром. Та як не пробував Вайс дізнатися що-небудь про те, як поживає пан Дітмар, ротенфюрер мовчав. Піймати його на цінному признанні пощастило лише на прощання, коли Йоганн, подаючи ротенфюрерові прогумований плащ, сказав: «У вас там зараз дощі, вітри: погода в Пенемюнде в такий час завжди паскудна», — ротенфюрер кивнув, згоджуючись.

Але й цього було досить, щоб переконатися у вірогідності відомостей, одержаних від Єви.

Вивчення списку книжок і тематика лекцій підтвердили, що Фрідріха зовсім не випадково цікавлять зараз електронна техніка, системи дистанційного радіорелейного управління, навігаційна автоматика.

Розмірковуючи над усім тим, що вдалося дізнатися од фрейлейн Єви, Йоганн вирішив найдоцільнішим усю турботу про своє влаштування приписати виключно Ангеліці Бюхер. І хотів подякувати своїй благодійниці, порадившись з фрау Дітмар, як це краще зробити.

Фрейлейн Ангеліка згодилася прийняти Вайса вранці, попередивши через фрау Дітмар, що в неї дужо обмаль часу, бо полковник фон Зальц доручив їй надзвичайно важливу і невідкладну роботу.

Перші ж дні спілкування з майором Штейнгліцом дали Вайсові багато повчального, корисного. Майор своїм зовнішнім виглядом являв собою ідеал пруссака — бундючного, чистоплотного франта.

І ось, одержуючи нове обмундирування, Вайс щедро тикав кому слід марки, і йому видали все, що належало, не тільки точно по фігурі, але й кращого гатунку. Крім того, за солідну суму він придбав тут-таки, в цейхгаузі, шкіряний мундир есесівського самокатчика.

У перукарні Вайс зажадав, щоб майстер зробив йому таку саму зачіску, як у майора Штейигліца.

І коли він, зовсім інший, з'явився перед майором, той удав, ніби нічого не помітив, однак зразу ж наказав Йоганнові супроводити його в установи, які він відвідував, наче Вайс був його ад'ютантом, хоча майорові й не належало мати ад'ютанта. Вигляд і поведінка Йоганна були цілком ад'ютантські, і це надавало Штейнгліцу особливої ваги.

Розшаркуючись і розсипаючись подяками, Вайс підніс Ангеліці коробку шоколаду, куплену в кондитерській «Союз сердець» на Гітлерштрасе, й відзначив при цьому, що його нова зовнішність і наслідок її — нові, самовпевнені манери — справили на дівчину якнайкраще враження.

Полковникові Йоахіму фон Зальцу справді останнім часом потрібні були не тільки ліричні, але й суто ділові послуги своєї секретарки: подані йому списки осіб, відібраних у диверсійно-терористичні групи, призначені для перекидання на територію СРСР, виявилися незадовільними.

Абверу було надзвичайно важко формувати групи п'ятої колони на території СРСР напередодні свого підступного нападу. А досі ж йому вдавалося блискуче здійснити це під час загарбання багатьох європейських держав.

Мистецтву викликати людей на одвертість присвячені цілі томи глибоких і тонких теоретичних досліджень німецьких психологів, професорів шпіонажу. В архівах відповідних служб зберігаються звіти агентів, компільовані й систематизовані в картотеках по розділах. І все оце, продумане, вивірене, досконально вивчене, витиснуте аж до квінтесенції, набуло вищого ступеня системи, таємницю якої могли збагнути, затвердити, визубрити тільки чорні рицарі, посвячені в орден німецького шпіонажу.

Та дух прусської дисципліни, яка чванливо проголошувалась характерною національною рисою, тяжів нещадно і над діячами таємних служб, над їхнім розумом, волею, вимагаючи суворого, невідступного дотримання шаблонних прийомів, вироблених «геніями розвідки». Якщо вважати шпіонаж за мистецтво, то навіть найкращі його зразки, без ліку повторені, втрачали свою первісну цінність і часто скидалися на жалюгідні репродукції з картини великого художника, безліч разів повтореної на упаковці дешевого мила.

Гітлер вніс великий вклад у науку підлості. Його повчання: «Я проводжу політику насильства, використовуючи всі засоби, не дбаючи про моральність і кодекс честі… В політиці я не визнаю ніяких законів. Політика — це така гра, в якій допустимі всі хитрощі і правила якої змінюються залежно від майстерності гравців… Коли треба, не зупинимося перед підробкою чи шахрайством», — це його повчання надихнуло всі фашистські таємні служби на нелюдські акції, допомогло їм перебрати міру всіх підлот, які будь-коли знала історія. Та ніщо не допомогло фашистам збагнути радянський характер, зламати його.

Фрейлейн Ангеліка була приємно здивована, побачивши Вайса якимсь новим, привабливішим. Вона не приховувала від Йоганна, а, навпаки, підкреслила, яка рада і навіть захоплена його виглядом. Ангеліка розважливо вирішила скористатися цим візитом для того, щоб викликати Йоганна на розмову, потрібну їй зараз. Адже Вайс — прибалтійський німець, він жив у Латвії за Радянської влади й, мабуть, зможе дати які-небудь рекомендації, а Ангеліка запропонує їх від свого імені фон Зальцу, прихильністю якого вона останнім часом дуже дорожила, зв'язуючи з полковником свої далекосяжні плани на майбутнє.

Йоганн теж хотів побалакати з Ангелікою — може, вдасться вивідати в неї що-небудь. Він знав до певної міри прийоми німецького шпіонажу; припустімо, так — досить вдатися до шантажу: «Фрейлейн Ангеліко, мені дещо відомо про вас, і про татуся Зальца, і про теперішні ваші стосунки з його синком», — і, звичайно, фрейлейн Ангеліка розкисне.

Прийом хоч і шаблонний, однак цілком у дусі методики, визнаної всіма імперіалістичними розвідками.

Та замість цього випробуваною, безпромашного й такого простого засобу Вайс став на шлях складніший, бо гадав, що на подібний шаблонний прийом відповідають так само шаблонно: спочатку він якийсь час одержуватиме незначні матеріали, а потім піде донос у гестапо.

Ангеліка досить розумна й зуміє виступити в ролі викривача свого шантажиста. Зрештою її звабив не хтось там, а німецький барон. Чи так це вже принизливо в очах того товариства, до якого належить Ангеліка?

Усе це з блискавичною швидкістю промайнуло в Йоганновій голові, але ніяк не відбилося на його обличчі — воно виражало тільки захоплення гарненькою і діловою дівчиною. Видно було, що йому дуже приємне її довір'я до нього.

І, відповідаючи на недбале, поставлене ніби тільки задля ввічливої цікавості до Вайсового минулого, запитання Ангеліки про його знайомих і друзів у Ризі, він з піднесенням розповів, як ловив уночі рибу в затоці разом із своїм другом Генріхом Шварцкопфом.

— І з дівчатами, — так нервово й насмішкувато додала Ангеліка, що Йоганн вирішив перейти до іншої теми.

Вона була трохи небезпечна, та зате давала можливість зрозуміти, чому це Ангеліка так зацікавилася ним.

Сумно зітхнувши, Вайс сказав:

— Вибачте, фрейлейн, але для кожного прибалтійського німця важка безповоротна втрата — як би там не було — батьківщини.

— Чому ви кажете — безповоротна? — суворо спитала Ангеліка й багатозначно додала: — Я трохи інакше, ніж ви, уявляю собі майбутні кордони рейху.

Вайс заперечив жваво:

— О, я теж думав інакше. Але пакт, укладений з Москвою, ми, німці, там, у Латвії, розцінили, як крах наших надій. — Шепнув зніяковіло: — Сподіваюсь, про це ви нікому не скажете?

— О, звичайно, — запевнила Ангеліка. І порадила: — Будьте зі мною якомога одвертіші, так само, як і я з вами. — Поклавши руку Вайсу на коліно, поспівчувала: — Я розумію ваші переживання. — Повагалася і раптом сказала рішуче: — Йоганне, я обіцяю вам: якщо ви — і дуже скоро — запропонуєте мені покататися човном по вашій Ризькій затоці, я охоче прийму запрошення.

— Фрейлейн, ви обіцяєте мені спокусливі сни…

— Більш я поки що нічого не можу вам сказати, — обірвала Ангеліка цю галантну фразу. І серйозно глянула на Вайса.

Йоганн подумав, чи не занадто поспішно дав зрозуміти Ангеліці, як сприйняв її слова, і промимрив:

— Авжеж, коли б не цей пакт… — І сказав немовби сам до себе: — Але ж у нас з Польщею теж був договір?..

Ангеліка поблажливо всміхнулася.

— О, нарешті. Як ви все-таки повільно міркуєте. — Відкинувшись на спинку стільця, поправляючи зачіску, спитала зацікавлено: — Ну, а ці більшовики вас дуже утискали в Латвії?

Вайс опустив очі.

— Якщо поводитися з ними обачливо… — Швидко підвів очі й, вловивши на обличчі в Ангеліки вираз жадібної уваги, знову опустив очі, пробурмотів неохоче, — то можна було уникнути неприємностей. — Встав. — Вибачте, фрейлейн, мені час уже…

Ангеліка схопилася, поклала обидві руки йому на плечі.

— О, прошу вас… — І пообіцяла багатозначно: — Залиштесь, ви не пожалієте.

Йоганн удав, ніби сприйняв це як заклик і рішуче обняв дівчину. Як він і гадав, вона сердито випручалась.

— У вас солдатські манери!

— Але я солдат, фрейлейн.

— Якщо ви хочете завоювати мене, то треба діяти не так…

— А як? — осміхнувся Вайс.

— Будьте розумником, Йоганне. Сядьте й розкажіть мені все, що ви знаєте. — Додала лагідно: — Прошу вас! — І знов поклала руку на його коліно.

Перебираючи її тонкі, холодні, ледь вологі пальці, Йоганн сказав мовби знехотя:

— Коли вам так хочеться, фрейлейн, ну що ж, я готовий.

— О! — із задоволенням зітхнула Ангеліка й ближче підсунулася до нього.

Йоганн по-діловому, точно й докладно розповів те, що йому рекомендували передати при потребі німецькій розвідці як свій особистий патріотичний дарунок.

Це був хитромудрий набір фактів начебто значних, за деякими ховалася пастка, а інші були такі оголено правдиві, що не могли не спокусити…

Ангеліка слухала уважно й напружено, спитала:

— Звідки вам відомі ці подробиці, Йоганне?

— Ви знаєте, я працював у автомайстерні, і мені доводилося ремонтувати їм машини. І після ремонту супроводити в пробних виїздах. Це дуже недовірливі люди.

— Вони називають це пильністю?

— Пильність — це трохи інше. Це звичай перевіряти документи. І чим більше в тебе документів, тим більше ти вселяєш довір'я…

Ангеліка встала, видко було, що її дуже цікавила розмова з Йоганном.

— Одну хвилинку. — І вийшла з кімнати. Скоро вона повернулася й мовила урочисто:

— Йоганне, полковник Йоахім фон Зальц чекає на вас у себе в кабінеті.

Переступивши поріг, Вайс побачив блідого, сутулого чоловіка, із впалими грудьми й такими самими запалими скронями і щоками на костистому, довгому, похмурому обличчі. Скельця пенсне дужо збільшували банькаті очі, в яких була втома, глибока байдужість до всього. Полковник недбало, трохи схиливши плішиву голову, відповів на Вайсове привітання й одночасно вказав йому на шкіряне крісло з пневматичною подушкою в головах. Коли Вайс сів, полковник втупився в нього прозорими, безбарвними, некліпними очима з червонястими жилками. Потім склав поперед себе кисті рук так, що палець торкався пальця, і, втупивши погляд в свої нігті, почав пильно й зосереджено розглядати їх.

Вайс теж мовчав.

— То як? — раптом зронив полковник, не підводячи очей і не міняючи пози.

— Ну, повторіть, повторіть! — нетерпляче наказала Ангеліка.

Вайс устав, як для доповіді, і стисло, але ще твердішим голосом повторив те, що він розповідав Ангеліці.

Полковник усе ще сидів у тій самій позі, прикривши очі тонкими сизими повіками. Ні разу він не перебив Вайса, ні разу не звернувся із запитанням.

Допитливо вдивляючись у фон Зальца, Йоганн силкувався вгадати, яке враження справляють на того його слова, але полковникове обличчя лишалося непроникним. І коли Вайс закінчив, полковник так само глибокодумно споглядав свої нігті.

Мовчання ставало обтяжливим. Навіть Ангеліка відчувала деяку незручність, бо не знала, як сприйнято її настійливе прохання вислухати Вайса.

І раптом полковник спитав сильним, трохи скрипучим голосом:

— Хто з ваших земляків, які перебувають тут, може виконати обов'язок честі перед рейхом і фюрером?

— Пане полковник, Ми всі, як справжні німці…

— Сядьте! — почувся наказ. — Це зайве. Назвіть ім'я.

— Треба вміти користуватися парашутом? — рішуче спитав Вайс.

— Ім'я!

— Папке, пане полковник. — І, знову виструнчившись, віддано дивлячись у вічі фон Зальцу, Вайс відрапортував — Колишній нахбарнфюрер, середнього віку, чудового здоров'я, рішучий, розумний, добро знає обстановку, володіє зброєю, часто виїздив у прикордонні райони, має там зв'язки.

Полковник подумав, узяв телефонну трубку, назвав номер, промовив недбало, з нудьгою в голосі:

— Дайте терміново довідку про Папке, що прибув з Риги. — Поклав трубку й знову поринув у мовчазне споглядання своїх пещених нігтів.

Останнім часом Папке уникав зустрічей з Йоганном, але розпитував про нього в співробітників і навіть навідувався, коли того не було дома, до фрау Дітмар, намагаючись дізнатися, як проводить час її пожилець. Тому не дивно, що Йоганн спробував при першій же нагоді спекатися Папке, тим більше, що, коли в Радянську Латвію зашлють саме Папке, знешкодити його можна буде дуже легко. Для цього досить сповістити в шифровці його ім'я — прикмети й так відомі.

Полковник, як і раніше, сидів у позі застиглої статуї, зрідка підводячи порожні, невидющі очі.

Йоганн оглянувся на Ангеліку, немов запитуючи, що йому робити далі.

Ангеліка відповіла суворим поглядом.

Здорово видресирував її полковник, якщо вона в його присутності боїться й слово мовити. Цікаво, наодинці вони так само безсловесні?

Задзвонив телефон.

Полковник приклав трубку до блідого, широкого, відстовбурченого вуха й, зрідка киваючи, сказав кілька разів, неначе прокаркав: «Так, так». Поклав трубку й запитливо глянув на Вайса, немов дивуючись, чого він тут. Ангеліка поспішно встала й, оглянувшись на Вайса, пішла до дверей. Він зрозумів, устав, клацнув каблуками, повернувся і, бадьоро карбуючи крок, вийшов у супроводі Ангеліки.

Як тільки вони опинилися самі, пролунав дзвінок.

— Одну хвилинку, — вибачилась Ангеліка й зникла за дверима кабінету.

Повернулася вона не скоро. Та коли вийшла, усміхалася її тримала в руці незапалену сигарету. Простягла її Вайсові.

— Це вам від полковника.

— То все гаразд? — спитав Вайс.

Ангеліка поблажливо поплескала його по спині й провела до внутрішніх сходів.

Коли Вайс зустрів на аеродромі майора Штейнгліца, він так палко привітав його, що навіть завжди байдужому й пихатому майору стало приємно на душі і він великодушно простив Йоганнові, коли той у метушні з речами мало не впустив термос. Вайс підготувався до зустрічі: уткнув у багажну січку за передньою спинкою букет.

Майор, звичайно, побачив квіти, але, завжди скритний, удав, ніби нічого не помітив.

За довге своє перебування на спеціальній службі Штейнгліц виробив правило вишукувати в кожного слабі сторони і, бувши великим знавцем всіляких підлот, почував себе впевнено тільки з тими людьми, що самі були готові на будь-яку підлоту. А коли дослідження особи в цьому напрямку не увінчувалося успіхом, то він вважав цю особу недалекою і ні на що не здатною.

Разом з тим Штейнгліц любив з гордістю повторювати фашистські сентенції, як-от: «Нордичне селянство — еліта еліт», «Дрібні селяни та юнкери з'єднані спільністю долі, вони спинний хребет воєнної могутності країни і є потенціальним новим дворянством землі і крові».

Син селянина, він немало страждав у догітлерівські часи від зневаги титулованих офіцерів рейхсверу. І наївно сподівався, що тепер селянське походження відкриє йому дорогу в армійську еліту. А те, що Вайс працював колись на фермі і був племінником фермерші, змусило майора відмовитися від звичної підозріливості. У Штейнгліца з'явилася навіть деяка симпатія до свого шофера, він гадав, що саме в таких, як Вайс, і зберігаються первородна простота, покора і довірливість — риси, властиві селянським дітям, які не втратили благотворного родинного зв'язку з землею.

Прийшовши до цього умовиводу, майор повірив у нього, як у неспростовну істину, так само як він назавжди повірив у вироблену його службою спеціальну систему, де все — аж до способів відплати тим, хто посміє хоч трохи відступити від цієї системи, — було передбачено заздалегідь.

Щиру Вайсову радість майор вважав за підтвердження того, що селянин — хоч би ким він був — відчуває вроджене благоговіння перед своїм паном і це благоговіння — свідчення расової чистоти німецького селянства.

А Йоганн справді дуже зрадів, що майор повернувся. І не збирався приховувати своїх почуттів з цього приводу. Радість його пояснювалася тим, що йому вдалося дещо дізнатися про свого хазяїна і він ладен був служити йому з натхненням, самовідданістю і героїзмом — невід'ємними доданками, необхідними для виконання завдання, покладеного на радянського розвідника.

До того ж Йоганн не проти був запозичити дещо з досвіду майора Штейнгліца, котрий, хоч і попав у немилість, був одним з найкращих знавців таємної канцелярії гітлерівського генерального штабу. Вони ще мали зіткнутися в майбутньому, і Йоганн хотів бути у всеозброєнні, щоб вийти з цієї сутички переможцем.

Йоганн думав про все це, коли обережно вів машину, скоса спостерігаючи в дзеркало майора. Та обличчя його пасажира зберігало звичний холодно-замкнутий вираз.

Біля входу в готель Штейнгліц, як завжди, недбало, крізь зуби, не доказуючи закінчень слів, процідив:

— Година нуль-нуль. З повним запасом пального. Свої речі — теж.

Йоганн зрозумів, що покидає Лодзь, і, можливо, назавжди.