Щит і меч

22

У госпіталь почали привозити танкістів з чорними опіками третього ступеня.

Йоганн не раз чув міркування Штейнгліца про переваги танкових з'єднань. Майор казав Дітріхові, що Сталін ще в середині тридцятих років зробив фатальну помилку, коли розформував могутні механізовані корпуси й замінив їх дрібнішими танковими бригадами. Так само необачно зробила й Франція. Розпорошивши свої значні танкові сили, вона створила цим найкращі умови для просування могутніх моторизованих німецьких з'єднань. І Німеччина негайно скористалася з цього: блискавично вбила могутні танкові клини в самісіньке серце країни. Штейнгліц теж твердив, що Радянська Армія не має не тільки спеціальної протитанкової артилерії, але й протитанкових рушниць. І те, що за радянським польовим статутом командир завжди повинен бути попереду, вести свою частину чи підрозділ у бій, — неоціненна послуга противникові: можна, як на полігоні, вибивати командний склад. Казав Штейнгліц і про те, що Радянська Армія не досить оснащена радіоапаратурою і більше покладається на лінійний зв'язок. Німецьким диверсійним групам не так уже й важко буде руйнувати лінійний зв'язок і тим самим позбавляти радянські штаби можливості керувати військами.

Про все це Йоганн інформував Центр. Він не знав, звичайно, й не міг знати, як було сприйнято його шифровку, коли Баришев доповів про неї Берії. Берія сказав:

— Що? Перебуваючи за рубежем, зухвало зводить наклеп на наші збройні сили! Треба перевірити цього типа, кому він там ще служить!

І дуже можливо, коли б не Баришев, Олександра Бєлова спіткала б доля тих радянських розвідників, які настійно наполягали на тому, що напад фашистської Німеччини на СРСР найближчим часом неминучий. Розуміючи, що Берія не захоче їх слухати — знали, як він ставився до тих, хто наважувався з ним не погоджуватись, — вони пробували обійти його, з неймовірними зусиллями пробивалися до Сталіна. Але Сталін одсилав їх до того ж таки Берії. І розвідників звинувачували «у фальшивій провокаційній інформації, яка переслідує мету зіткнути СРСР і Німеччину».

І Бруно теж чекав, що його спіткає така доля. Він подав детальну доповідну записку про свої спостереження, висновки з яких суперечили твердженням Берії. Бруно вважав, що репатріація німців з Прибалтики проведена Німеччиною для того, щоб поповнити спеціальні частини вермахту контингентом, знайомим з місцевими умовами. Назад у Прибалтику вони повернуться вже як завойовники. Він добув відомості про те, що ці частини проходять армійську бойову підготовку на місцевості, яка нагадує Прибалтику.

Бруно побував у районах демаркаційної лінії і бачив, як спеціальні команди, виділені із складу розвідки абверу німецьким урядом, переносять тіла загиблих у бою з поляками німецьких солдатів, щоб поховати їх на польській землі, яка стала тепер територією Німеччини. І Бруно встановив, що цим актом німці хочуть тільки ввести в оману Радянський уряд. Ховаючи трупи німецьких солдатів на «своїй» землі, Німеччина тим самим немовби підтверджує, що не посягає на радянську територію. Та похорони покійників лиш маскування, потрібно для того, щоб німецька розвідка могла вивчити прикордонні райони. Бруно «засік» німецького розвідника з цієї похоронної команди під час його роботи, дуже далекої від сумної офіційної місії.

І все це, і багато іншого Бруно виклав у своїй доповідній.

Та хіба міг знати Бруно, що Берія доповідав Сталіну про повну репатріацію німців з Прибалтики як про незаперечне свідчення того, що фашистська Німеччина вірна укладеному з Радянським Союзом пакту. І відомості, що німецькі команди вивозять трупи своїх солдатів із звільнених земель західних областей Білорусії та України, теж подавалися як свідчення мирних прагнень Гітлера і політичної далекоглядності Сталіна в цьому питанні…

Баришев розумів, що загрожує Бруно і як буде сприйнято його доповідну записку. І не приховав цього од Бруно. І, щоб зберегти Бруно, послав його з важливим завданням у ворожий тил, гадаючи, що там він буде, мабуть, у більшій безпеці, ніж дома.

Берії потрібні були тільки ті, хто своїми донесеннями влучно підтверджував міркування Сталіна. І він жорстоко переслідував тих розвідників, вірних принципам Дзержинського, тих радянських чекістів, які вважали за свій найвищий обов'язок говорити правду, хоч би яка вбивча і гірка була вона. Тільки правду. І щоб добути цю необхідну партії, народові правду, вони йшли на все, і якщо треба було життям заплатити за цю правду, вони платили, не задумуючись, як зробив це Бруно. Але як часто їхнє життя було ще не найдорожчою ціною!..

І те, що Йоганн Вайс так довго не одержував цілеспрямованого завдання й діяв, по суті, на свій страх і риск, було не випадково.

Працюючи в гаражі переселенського пункту в Лодзі, Вайс зумів з'ясувати систему зашифровки номерних знаків на армійських машинах і розшифрував умовні позначки. Старанний, систематичний аналіз наштовхнув його на узагальнення. Вайса приголомшили зроблені ним підрахунки, і він одразу ж передав інформацію в Центр. Підтверджувалося, що німецькі частини забезпечені транспортними засобами значно краще, аніж відповідні радянські частини. Більше в німців припадало й тягачів на артилерійську батарею, а про штабний і тиловий автотранспорт нічого й казати. Усе це свідчило про рухливість німецьких з'єднань і, отже, про їхню маневреність.

І хоч куди потрапляв Вайс, хоч би з якими явищами стикався, він намагався осмислити їх і передати свої міркування Центру.

Інформації Олександра Бєлова незмінно викликали гнів Берії. І щоразу на оперативних парадах у Берії виникали суперечки із старими радянськими розвідниками. Вони зовсім інакше розцінювали донесення Олександра Бєлова, раділи зі стійкості свого молодою товариша, з його твердої рішучості, коли треба було повідомити найгіркішу правду.

Напад фашистської Німеччини підтвердив правдивість вірних своєму обов'язкові радянських розвідників. Тепер стало неможливо не зважати на них.

Йоганн Вайс і гадки не мав, що він багато разів був у небезпеці, й не тут, серед ворогів, а дома, серед своїх. Не знав він і про те, що, відколи почалася війна, багато чого для нього змінилося, що вирішено було доручити йому особливо складне завдання й що Центр уже розробив усі деталі цього завдання.

Танкістів у госпіталі з кожним днем ставало все більше. Танкісти скаржилися, що, коли вони, вважаючи себе в цілковитій безпеці, «врізувалися в м'яке черево» радянських піхотних частин, солдати закидали їхні машини пляшками з пальною сумішшю. Торбинки з цими пляшками висять на поясі в кожного солдата, і вони полюють на танки, охоплені якимсь азартом, а не логікою ведення війни. Адже піхотна частина, зіткнувшись з мотомеханізованою частиною, безумовно, мусить визнати свою поразку.

Те саме, незважаючи на правила бою, роблять радянські артилеристи: вони на руках викочують гармати на відкриті позиції попереду піхоти і прямою наводкою б'ють по танках.

Та коли вже вони так діють, треба до них пристосовуватись. Німецькі автоматники мусять іти в атаку не позаду, а попереду танків, щоб оберігати їх від піхотинців, озброєних пляшками з пальною сумішшю, і вибивати обслугу артилерійських батарей. Це кожному ясно, але це не відповідає ні німецькому статуту, ні звичці німецьких солдатів — атакуючи, надійно захищатися бронею.

У перші дні війни радянські піхотинці тікали від німецьких танків, а тепер вони йдуть на них з гранатами й пляшками. І така практика ворога не тільки несподівана, але й незрозуміла, адже фюрер оголосив, що Радянську Армію вже розгромлено, а солдати цієї розгромленої армії, чи то не знаючи, чи то не бажаючи знати про це, б'ються так, нібито кожен з них поодинці може перемогти армію противника. Росіяни не хочуть визнавати або не розуміють, що зазнали поразки. І ця їхня помилка завдає значних втрат німецьким військам, що здобули перемогу…

Слухаючи такі міркування танкістів, Йоганн намагався навести їх на розмову про те, чому Німеччина за півтора місяця розгромила збройні сили Голландії, Бельгії, Франції, завдала поразки англійським експедиційним військам, а тут, у відсталій країні, — несподівано натрапила на такий опір.

— Напевне, припустив він, — це тому, що там, у Європі, були хороші дороги, а в Росії — погані.

Танкісти зневажливим мовчанням зустріли ці Вайсові слова.

Тоді він сказав, що треба озброїти німецьку піхоту пляшками з пальною сумішшю, коли вже ці пляшки такі ефективні.

Але й ці його слова зустріли тим самим зневажливим мовчанням. Тільки один танкіст, увесь попечений, забинтований, як мумія, спитав глухо:

— А ти б ліг з міною під радянський танк? — Голос його звучав ніби з м'якої труни.

Вайс заявив гордо:

— Якщо мені особисто накаже фюрер!

— Брешеш, не ляжеш! А вони кидаються на танки й під танки без наказу, самочинно.

— Можливо, з відчаю, — сказав Вайс.

— З відчаю не на танк кидаються, а від танка, — приглушено прохрипів забинтований. — Вони б'ються так, ніби ця земля — їхнє власне тіло.

Йоганнові дуже хотілося побачити обличчя танкіста, сховане зараз під бинтами. Який він? Та навіть коли зняти бинти, обличчя не побачиш: воно обгоріле. А щось же він зрозумів і, напевне, міг би сказати про цю війну й про радянських солдатів що більше. Яке все-таки юго обличчя?

Може, обличчя робітника?

Йоганн знав, що Герінг, призначений у 1936 році генеральним уповноваженим по чотирирічному плану, провів повну мілітаризацію всіх німецьких промислових підприємств. Жорстоке законодавство казармено закріпачило робітників на заводах і фабриках. Фашистські спеціальні служби нещадно розправлялися з тими, хто намагався відстоювати навіть мінімальні права робітників. Герінг заявив, що не зупиниться перед «застосуванням варварських методів», і не зупинявся: за невиконання норми звинувачували в саботажі й кидали в концтабори, штурмовики й есесівці просто в цехах убивали профспілкових діячів, робітників-активістів.

Скривавлений, замучений, загнаний фашистським терором робітничий клас Німеччини! Який він тепер? Йоганн дуже хотів знати це. Можливо, танкіст з обгорілим обличчям — робітник. Але Йоганн не міг побачити його обличчя, та й поговорити більше не вдалося. Хтось із поранених доніс на обпаленого вогнем солдата, і Фішер перевів танкіста у флігель із заґратованими вікнами. Очевидно, його оцінку противника вважали недооцінкою переможної могутності вермахту. Та в цій людині з обпеченим обличчям Йоганн відчув риси тієї Німеччини, на честь якої радянська молодь носила юнгштурмівки. У цій Німеччині була Баварська радянська республіка 1919 року, Червона армія Мюнхена, яка доблесно боролася в квітні 1919 ропу. Її сини билися в рядах іспанських республіканців. Вона дала світові Карла Лібкнехта, Розу Люксембург, Ернста Тельмана. Це була Німеччина революції, Німеччина любові і надій радянського народу. І, можливо, танкіст у запечених кров'ю бинтах був з тієї Німеччини, яку шанував Олександр Бєлов? Але він не міг, цей танкіст, забинтований зараз, як мумія, показати своє обличчя: воно було обпалене війною. Так хотів думати Йоганн, і так він думав про цього танкіста.

Огрядна, але на диво моторна, з пухнастим мідним волоссям і ніжними коров'ячими очима, обер-медсестра Ельфріда кілька разів зазивала до себе Вайса, щоб повідати йому свою жіночу печаль: адже Йоганн був другом Хагена.

Вайс обережно питав, як поводиться Фішер після зникнення Алоїса Хагена.

Ельфріда безтурботно відповідала:

— Як завжди. — І перекривляла: — «Ану, крихітко, переступимо державні кордони пристойності!»

— Фішер твій коханець?

— Та ні, що ти! — обурилась Ельфріда. — Просто я інколи виявляю йому ласку. Та й до того ж, — вона знизила голос, — він міг би наробити мені чимало неприємностей.

— Як саме?

Ельфріда немов не дочула питання й заговорила про інше:

— Тепер, коли всіх німок мобілізували на примусові роботи і в допоміжні частини, чоловіки заходять у жіночі казарми, в гуртожитки, на підприємства, як у бордель. Деяким жінкам, може, це й подобається — так виявляти свій патріотизм, а інші бояться бути вередливими. Тим більше що фюрер благословив нас на все, окрім, звичайно, зв'язків з унтерменшами. — Вигукнула обурено: — Я б на місці Гіммлера наказала привезти в рейх тубілок з нових територій, щоб наші чоловіки відвідували їх за невелику плату на користь місцевих муніципалітетів. Адже фюрер казав: «Я повинен дати робітникові, що заробляє гроші, можливість витрачати їх, якщо він нічого не може на них купити, для підтримання в народі доброго настрою».

— У тебе голова міністра!

— Ох, Йоганне, я не можу думати про нашу мораль. Німецьких жінок, одірвавши від сім'ї, в примусовому порядку присилували відбувати трудову повинність, а чоловіки змушують їх виконувати й інші повинності… Адже зрештою і я колись вийду заміж. І якщо мій чоловік буде не націонал-соціалістом, він просто не оцінить тих жертв, які я тут приношу.

— А як же Алоїс?

— О, це зовсім інше! Він був надто шанобливий до мене, коли ми залишалися на самоті, а це зовсім і не потрібне. І до того ж я, напевне, ніколи більше не побачу його.

Ельфріда заплакала. Поскаржилась крізь сльози:

— А він же міг женитися на мені. Я з дуже пристойної родини. Мій батько — сільський пастор. Батько благав мене не вступати в гітлерюгенд, а я вступила. І одразу наш юнгфюрер присікався до мене. Погрожував донести, що батько дружить з якимось євреєм. Я злякалася! А потім юнгфюрер посміявся з мене й сказав, що цей єврей — Христос.

— Що ж нам тепер робити? — спитав Йоганн.

— А що трапилося? — стривожилась Ельфріда.

— Та з Христом: він же справді єврей.

— Ет! — вигукнула сумно Ельфріда. — Я зараз думаю не про Христа, а про Алоїса.

— А що таке?

Ельфріда нахилилася до Йоганна, прошепотіла на вухо:

— До нас сюди привезли напівмертвого радянського льотчика. У нього немає ніг, рука розчавлена. Та його конче треба було оживити. Йому величезними дозами впорскували тонізуюче, весь час вливали кров і глюкозу.

— Навіщо?

— Та як ти не розумієш! Він літав на новій радянській машині, а коли літак підпалили, він навмисно розбив його, і тепер не можна взнати, яка це була машина.

— Виходить, його хотіли оживити тільки задля того, щоб дізнатися, яка це була машина?

— Та звісно!

— До чого ж тут Алоїс?

Ельфріда збентежилась, зблідла так, що на її шиї і руках проступило ластовиння.

— Коли я чергувала біля постелі льотчика, Алоїс пробрався до мене.

— І що ж?

— Він наказав мені вийти, сказав, що говоритиме з льотчиком.

— Справді?

— І льотчик йому привітався.

— Чудово! Молодець Алоїс!

— Тепер Алоїс може повідомити штабу ВПС про новий радянський літак, якщо тільки…

— Що тільки?

— Якщо тільки льотчик не опритомніє й не вибовкає все сам.

— Це можливо? — спитав заклопотано Вайс.

— Ні! — гордо сказала Ельфріда. — Тепер це вже неможливо.

— Чому?

— Тому що я довела Алоїсові свого любов.

— Чим?

— Просто помилково я дала льотчикові більшу дозу снотворного, а він і так був напівмертвий.

— Ти вбила його?

— Та ні, він сам дуже хотів. — Промовила зляканим шепотом: — Знаєш, коли я дала льотчикові багато-багато таблеток, він ковтав їх квапливо, як курка зерно, і вперше за весь час розплющив очі, і вперше я почула його голос. Він сказав: «Данке шен, г-геносе», — і погладив мені руку.

— А чого?

— Коли він знає німецьку мову, значить, він прочитав етикетку й знав, що я йому даю.

— Ти думаєш, він хотів померти?

— Та він же знав: якщо не помре в госпіталі, його однаково вб'ють. У нього в документах написано, що він політрук ланки.

— Комуніст?

— Звісно! Навіть після того, як він розплющив очі, і почав усе розуміти, й міг говорити, він нічого не сказав штурмбанфюреру.

Йоганн суворо зауважив:

— Виходить, ти зробила, як справжня патріотка, як націстка, відомстила російському льотчикові-комуністові. — І лагідно заспокоїв: — І нічого не бійся. За патріотизм у нас у Німеччині ще нікого по карали.

— Однак я вважаю, мені треба бути скромною і мовчати.

— Авжеж, — згодився Йоганн. — Скромність — найкраща окраса жінки.

Ельфріда зашарілася.

— О, я була в усіх розуміннях скромною. Але війна… — Вона скрушно опустила очі. Глянула на годинник, злякалася: — Пан Фішер завжди заходить до мене в цей час. — Підійшла до дзеркала, підмалювала губи й почала підбивати своє цупке червонясте, як мідь, волосся…

З дня на день Вайса могли виписати з госпіталю, і, коли б не Ельфріда, його, напевне, з першим же маршовим батальйоном відправили б на Східний фронт.

Ельфріда з'ясувала за номером польової пошти, де треба шукати підрозділ майора Штейнгліца, і домоглася, щоб Фішер відіслав Вайса назад у його частину.

На прощання Ельфріда запросила Вайса до себе на сніданок і дала на дорогу великий пакунок з продуктами.

Вона була неуважна, стомлена, весь час про щось непокоїлася. Вони поговорили трохи про Хагена, випили по чарці, й Ельфріда заклопотано спитала:

— Може, ти хочеш швидше піти? Тоді прощавай! — І пояснила: — А то мені ніколи. Дуже багато поранених. — Пожалілася: — Ці ерзацні паперові бинти так швидко промокають, не встигаємо міняти.

Йоганн запропонував ввічливо:

— Я можу написані тобі…

Ельфріда знизала плечима:

— Як хочеш. — Але ту ж мить схаменулась: — Я не знаю номера своєї нової польової пошти. — Похвалилася: — Адже я дістала підвищення. З гером професором я виїжджаю в Аушвітц. Професор займатиметься там науковою роботою, йому навіть виділили спеціальний блокгауз.

— Яка ж це робота?

— Секрет! — І Ельфріда насварилася на Йоганна товстим, схожим на молочну сосиску пальцем.

— Ну що ж, бажаю успіху! — сказав Йоганн. І потиснув Ельфріді руку.

Отже, Ельфріда виїздила в Аушвітц. Аушвітц — так німці називали польський Освеицім. Але Йоганн навчився володіти собою, говорити не те, що думав, і він легко, просто, безтурботно вимовив ці слова: «Сажаю успіху!» — саме так, як на його місці сказав би будь-який наці.

Йшов дощ, було похмуро, з мокрих дерев падало мертве, жовте листя. Зелені автофургони з червоними хрестами на кузовах безперервно в'їжджали у широко відчинені залізні ворота величезного фронтового госпіталю, і так уже геть переповненого.

Йоганн дерев'яним тротуаром дійшов до пустирища, перетвореного на кладовище. Над могилами стирчали куці білі хрести. На деяких із них висіли сталеві каски. Поляки-військовополонені спускали на вірьовках у глибоку могилу труну за трупою. Ця могила була багатоповерхова. Біля неї лежав заздалегідь заготовлений хрест. На ньому стояло тільки одне ім'я: німецького унтер-офіцера.

Пастор у військовій формі сидів на сусідній могилі й курив, чекаючи, коли спустять останню труну, щоб прочитати молитву.

Йоганн козирнув пасторові. Той, не встаючи, витягнув руку в партійному вітанні:

— Хайль Гітлер!

— Зіг хайль, — сказав Вайс і побрів назад, відчуваючи мертвий тягар глини на чоботах. Даремно він поплентався сюди, сподіваючись знайти могилу, в яку кинули радянського льотчика. Тут-бо й німців ховають навалом.

Йоганн ішов і думав про цього невідомого льотчика, про те, що казав цей льотчик лейтенантові Зубову, коли просив легкою смертю врятувати його від смерті нестерпно тяжкої.

Він думав про Ельфріду, про підвищення, яке вона дістала. В Аушвітці, у тому таборі смерті, Ельфріда допомагатиме своєму геру професорові мордувати в'язнів. Робити досліди над живими людьми. Ця руда пасторова донька, тупа й сентиментальна, хтива й байдужа, дурна й лукава, — вона така розпусна, що розпусту не вважає за розпусту. І не сільський юнгфюрер її розтлив — фашизм.

Перед очима Йоганна постала сутула постать пастора-фашиста, що терпляче сидів під сірим дощем із сигаретою в зубах на могилі солдата: він чекав, коли можна буде похапцем пробубоніти молитву над складеними в штабелі покійниками, з яких лиш один удостоювався права на те, щоб його ім'я було написане на хресті. Один, а не всі мертві. Імперія з комерційною завбачливістю ставить такі фальшиві хрести, щоб ніхто не взнав про її програш у східній кампанії.

На осінь Гітлер обіцяв переможно завершити війну з Росією. На осінь!

Автофургони з червоними хрестами на кузовах, розбризкуючи болото подвійними задніми скатами, усе в'їздили і в'їздили в широко розчинені залізні ворота госпіталю.

Було сльотаво, вогко, сиві хмари висіли над черепичними шпичастими дахами, на асфальті, наче клапті шкіри, валялося в'яле листя.

Йоганн ледве дотягнув свій важкий мішок до шосе, перепочив на узбіччі й, розплачуючись сигаретами з шоферами попутних машин, надвечір дістався до містечка в передмістях Варшави, де розташувався підрозділ майора Штейнгліца.