Щит і меч

53

Ось уже кілька років Олександр Бєлов жив у постійному нервовому перенапруженні, і йому доводилося величезним, зосередженим зусиллям волі перемагати цей стан, щоб мати хоча б короткий, але дуже необхідний душевний спокій. Цей спокій давався йому нелегко. Його часто мучило почуття невдоволення собою, гірке усвідомлення до кінця не виконаного обов'язку. Бєлов не був упевнений, що він, радянський розвідник, бездоганно виконує все, що від нього чекають, чого вимагає справа.

Він розумів, що вже не раз відходив од тих правил, в яких виховували його старші товариші. Вони переконували його, що самовідданість чекіста, який працює в тилу ворога, полягає не тільки в його бажанні віддати своє життя в ім'я справи, але й у вищій духовній дисципліні, в умінні, коли треба, потамувати жадобу до дії, не відволікатися на досягнення другорядної мети.

Найболіснішим випробуванням на початку була для нього млява бездіяльність, обмежена одним лиш завданням: зжитися з Йоганном Вайсом, абверівцем, фашистом.

І це випробовування він не зміг витримати до кінця. Душу його обпекло, коли він побачив щасливого від перемоги, тріумфуючого ворога. І він, забувши про основну мету справи, якій служив, нехтуючи небезпекою, поповз до радянського танка, щоб допомогти приреченому гарнізону.

Цього вчинку Олександр Бєлов не міг вибачити собі, і річ навіть зовсім не в тому, що він не дав бажаних наслідків, хіба що на душі полегшало. Цей вчинок розкрив Бєлову, що йому ще не вистачає необхідної для радянського розвідника витримки.

І лише з власної вини він майже вибув із строю, опинившись у госпіталі. Тільки завдяки обставинам пощастило повернутися до своїх обов'язків.

Атмосфера німецьких секретних служб, де він опинився, нещадно розкривала жахливу суть фашизму: на власні очі він бачив, як здійснюються його мерзенні наміри, і знав заплановані гітлерівцями на найближчі роки процентні норми умертвління народів. Разом із співробітниками-абверівцями він був присутній на нарадах, де обговорювалися способи, за допомогою яких найдоцільніше завдавати удари в спину радянському народові. І заради обов'язку змушений був на цих нарадах виявляти діловитість і досвідченість німецького розвідника. Тільки таким чином він міг зміцнити, розширити плацдарм діяльності для себе і для своїх таємних соратників, щоб завдавати з цього плацдарму паралізуючі удари по планах гітлерівської розвідки.

І в нього стало витримки бездоганно поводитись серед ворогів, бути невловимим для них. Але іноді його охоплювало таке почуття, ніби рятівна Вайсова «броня», що приховувала його, нестерпно розпікається від вогню лютої ненависті. Розпечена гнівом серця захисна Вайсова зброя обпікала Бєлова, але він не мав права скинути її: це означало б не лише загинути, а й провалити справу. А без відпочинку носити на собі цю розпечену зброю, весь час залишатися в ній ставало все нестерпніше. В Центрі дуже цінували інформацію, що надходила від Олександра Бєлова. Але його щирі, детальні звіти не завжди викликали схвалення.

На оперативних нарадах деякі товариші зазначали, що Бєлов буває невитриманий, схильний до імпровізацій і захоплюється побічними операціями, не пов'язаними безпосередньо з його завданням, часто порушує дисципліну розвідника. І, мабуть, ті, хто так казав, мали підстави.

Баришев, відповідаючи їм, згоджувався з тим, що Бєлов не завжди працює так обережно і цілеспрямовано, як працював би на його місці більш зрілий і досвідченіший розвідник. І навіть сам казав про оперативну легковажність, не досить всебічну осмисленість деяких дій свого учня.

Погоджувався Баришев і з тим, що Бєлов, залучаючи до виконання того чи іншого завдання Зубова та його групу, не зумів по-справжньому керувати нею. Робота групи заслуговує на серйозну критику. Дії Зубова не завжди достатньо обгрунтовані й грамотні, а це ставить під удар не лише Бєлова, а й саму групу. Кажучи про це, Баришев несподівано для всіх усміхнувся і мовив рішуче:

— Але яких би помилок не припускався Саша Бєлов, його робота мене поки що не так засмучує, як радує. Зверніть увагу: в своїх звітах він ніколи не вихваляється, хоча було чим похвалитися, і щоразу сам перший докоряє собі. Пише: «Не вистачило витримки, встряв у операцію звільнення в'язнів, доручену Зубову». Ну, ніби збігав хлопець на фронт. — Баришев подумав мить, сказав задушевно: — Ось ми відібрали для роботи у нас найчистішу, стійку, з переконанням молодь. Виховували, вчили: радянський розвідник за будь-яких обставин мусить бути носієм вищої, комуністичної моралі й поведінки, тоді він неприступний.

Але коли молодий розвідник потрапляє в тил ворога і опиняється там в атмосфері людиноненависництва, підлоти, звірства, що ж, ви думаєте, його душу не обпалює нестерпна ненависть, лють? І що більше болять йому опіки, тим, значить, правильніший був наш вибір: добре, що ми вибрали саме цього товариша. А загартування цим болем — процес дуже складний, тривалий. Людиною однаково керують і почуття, і розум. І що вразливіша людина, то сильнішим мусить бути її розум, щоб керувати своїми почуттями. У людей, що тонко відчувають, завжди і розум жвавіший, і серце палкіше. Самовладання — це вміння не лише володіти собою, але й зберігати вогонь у серці за будь-яких, навіть найнадзвичайніших обставин. А спокій — це вже зовсім інше: інколи лише здатність, не використовуючи всіх своїх можливостей, залишатися в межах завдання.

Не всі згодилися з Баришевим. Але, оскільки Баришев краще за інших знав характер свого учня, йому доручили при першій же нагоді з'єднатися з ним. Треба було грунтовно проаналізувати діяльність Бєлова в тилу ворога.

Після цього малося на увазі розробити для нього нове завдання відповідно до умов, за яких Йоганн Вайс успішно просувався по службовій шкалі абверу. Баришев, знаючи краще за всіх Сашка Бєлова, давно переконався, що в тилу ворога першою і основною небезпекою для його учня будуть душевні муки. Його терзатиме думка, що він мало зробив для Батьківщини, не використав до кінця всі існуючі тут можливості, і ця невідступна думка штовхне його на необачні, поспішні кроки назустріч небезпеці, яку слід було б спокійно уникати. Але в битві між розумом і почуттям переможна мудрість долає почуття зовсім не на початку життєвого шляху. Не з готових істин добувають її, а ціною власних помилок, душевних мук, і, створена з цього найдорогоціннішого матеріалу, мудрість ця не приклеюється легковажно до істини, але навіки зливається з нею, стає суттю людини-борця, а не просто жителя землі.

Йоганнові дуже хотілося брати участь у врятуванні приречених до страти німецьких військовослужбовців. І не лише тому, що це, як висловився Зубов, «красива», благородна операція, що цей подвиг бойовиків мав на повну силу проголосити тут, у ворожому лігві, про безсмертя пролетарської інтернаціональної солідарності. Просто Йоганна постійно пекла, мучила невтомна потреба безпосередньо протидіяти ворогові. Але як би там не було, він відмовив собі в праві брати участь у цій операції.

Можливо, Баришев сказав би з цього приводу, що до Бєлова після його деяких незрілих рішень і вчинків прийшла нарешті зрілість розвідника…

Не відразу змирився Йоганн з цим нелегким для нього рішенням. Головну роль тут відіграли роздуми про Генріха Шварцкопфа, про те, що може принести, яку користь може дати для справи відновлення дружби з ним.

Після тривалих сумнівів і вагань Йоганн прийшов нарешті до певних висновків. Він бачив у Генріхові стривоженого німця, з душею пораненою, але, можливо, не зовсім скаліченою фашизмом. Йому було не тільки жаль Генріха, хоча той і викликав жалість. Він задумав перевірити себе, випробувати свої сили в найважчому і, мабуть, найосновнішому. Він вирішив не тільки повернути дружбу Генріха, але й викликати до життя те краще, що було в ньому колись. Якщо Йоганнові в цьому пощастить, то Генріх, безперечно, стане його соратником.

Пожалкувавши, що вже з першої зустрічі з Генріхом він неймовірно ускладнив їхні взаємини і мало сам не заплутався, Йоганн зробив такий висновок: єдиний і найнадійніший шлях до Генріхової душі — правда. Правда — це найбільш непереможне, найбільш неминуче на землі.

Ось він хотів ризикувати своїм життям у бойовій операції не тому, що його участь у ній необхідна, а тільки тому, щоб у відкритій сутичці з ворогом відновити душевні сили. Так ризикувати він, мабуть, не має права. Але якщо він ризикуватиме життям заради того, щоб зробити Генріха своїм соратником по боротьбі, його ризик буде виправдано.

Вирішивши це, Йоганн змушений був постати перед Зубовим у досить-таки жалюгідному вигляді. Довелося покірливо вислухати зневажливе схвалення Зубова, коли той, почувши, що Йоганн відмовляється від участі в операції, сказав:

— Ну й правильно! Чого тобі з нами морочитись. Ти рідкісний екземпляр, зобов'язаний своє здоров'я зберігати. 1 нам берегти тебе треба, як зіницю ока.

Але від Йоганна не сховалося й те, що Зубов, який у глибині душі хотів бути ватажком у майбутній операції, зрадів з його відмови. А образливі, зневажливі для нього слова — що ж, Зубов, мабуть, мав на них право, — адже сам Йоганн розповів йому, що участь у звільненні з тюрми Ельзи та інших в'язнів Центр вважав прямим порушенням дисципліни з боку Бєлова, неприпустимим відхиленням від тактики, якої він мав дотримуватися за специфікою своєї діяльності в тилу ворога.

І хоча Йоганн розумів, що в даному випадку діє правильно, доцільно, він все-таки був засмучений і трохи заздрив Зубову, який з одчайдушною безстрашністю вільно оперує своїм життям.

А Йоганн сам відмовився брати участь у бойовій операції і до того ж зажадав, щоб Зубов звільнив од неї і поляка Ярослава Чижевського, якого той дуже любив за всі ті якості, що ними, до речі, і його самого з такою небезпечною щедрістю обдарувала природа.

Бездоганно ввічливий, скромно-привітний, старанно і навіть вишукано одягнений, з ніжним, як у жінки, обличчям і ясними блакитними очима, Ярослав Чижевський, ніби вибачаючись перед Зубовим, казав йому:

— Мені дуже прикро, що ви не бачили Варшави. Це винятково гарне місто.

— Що означає «не бачив»? — запротестував Зубов. — А де я зараз, не в Варшаві, чи що?

— То не Варшава, — сумно мовив Ярослав. — То зараз гіркі руїни.

Зубов не згоджувався:

— Фашисти понівечили Варшаву, а варшав'ян ні: адже ви не погодились капітулювати.

— Як же так! — зітхнув Ярослав.

— Тут кожний обгорілий камінь — це пам'ятник людській стійкості.

— То так. Вдячний вам за ці слова. — І Ярослав схилив голову з акуратним проділом.

— Правильні слова сказати не важко. А ось воювати за них — це інша річ.

— О, ви так добже воюєте за Варшаву, пане Зубов, що я давно вже вважаю вас почесним громадянином нашого міста.

Зубов зніяковів.

— Ну, такого я ще не заслужив. А ось тебе я запропонував би на майбутню мармурову дошку героїв. — І одразу сердито додав: — Але тільки щоб не посмертно!

— Такої гарантії я вам дати не можу, — усміхнувся Ярослав.

— Зобов'язаний, — твердо сказав Зубов.

— А про себе ви можете дати таку гарантію? — єхидно поцікавився Ярослав.

Зубов образився:

— Я лейтенант, а ти цивільний.

— Я поляк, — з гордістю сказав Ярослав. — І якщо ви, пане лейтенант, загинете на польській землі, то, знайте, я ляжу поруч з вами.

— Значить, дозволиш німцям уколошкати себе?

— То буде наша з вами спільна помилка, — усміхнувся Ярослав.

Познайомилися вони ще взимку, коли Зубов і його бойовики врятували юнака від переслідування гестапівців. А гналися за ним тому, що він кинув через паркан, прямо на дах армійських складів, що межували з залізницею, саморобні термітні запалювальні пакети. Люди Зубова привели попеченого Ярослава Чижевського на одну з явок, надали йому медичну допомогу. Довідавшись, хто його врятував, він сказав манірно-ввічливо:

— Я вам глибоко вдячний. Мені, слово честі, так незручно за турботи, яких я вам завдав.

Зубов усміхнувся:

— Та що ви! Це ж дрібниці…

Ярослав здивовано звів тонкі брови, помовчав і раптом поблажливо оголосив:

— Я зможу відповісти вам тим самим.

«Ну й нахаба!» — здивувався Зубов. Але як би там не було, надмірна самовпевненість юнака навіть чимось сподобалася йому.

Видужавши, Ярослав Чижевський став учасником бойової групи і дуже скоро завоював серце Зубова своєю безстрашністю і манерою триматися в бойовій обстановці так стримано і коректно, ніби він виступає на спортивній арені і на нього спрямовано тисячі очей. Єдине, що не подобалося Зубову, — це, як він і думав на початку, гонористе прагнення Чижевського бути першим у сутичках. І з притаманною йому відвертістю він сказав про це юнакові.

Зубов зовсім не сподівався, що Ярослав, уважно вислухавши його, скаже шанобливо:

— Пане лейтенант, прошу пробачення, але я хочу зарекомендувати себе перед вами з кращого боку. — І додав стиха: — Я не комуніст, як ви, але ж усе може бути?!

Для Зубова це зізнання Чижевського багато що означало. Перші місяці Ярослав беззаперечно виконував усі накази Зубова, що стосувалися бойових операцій, але в розмовах із ним неприязно і наполегливо нагадував про ті утиски, яких зазнавав польський народ в епоху російського самодержавства.

Однак Зубов скорив Ярослава тим, що з такою ж ненавистю і обізнаністю в історії підтверджував його слова.

— Ну, все це правильно, — казав він. — А коли правильно, значить правильно, що ми Жовтневу революцію зробили, Радянську владу встановили. Коли б і вам так зробити. І були б ми тоді з самого початку разом. Як, приміром, ми з тобою зараз. Тільки й того. Микола Другий — хто? Російський імператор, цар польський і таке інше. Ми його власноручно скинули, а ти з мене за нього питаєш, коли ми з нього і за вас спитали. Підвели старій історії баланс — і на цьому крапка. — Додав: — Тебе в гімназії навчали історії?

Ярослав кивнув.

— Уявляю, які підручники у вас були. Такі, мабуть, логли для вас і в Берліні друкувати, — сказав сумно Зубов. — Це ж отрута. Шию народові викручували, щоб не вперед дивився, а назад.

— Так, — погодився Ярослав. — А ми ж одна кров — слов'яни.

— Звичайно, приємно, що ми родичі, — задумливо мовив Зубов. — Але на самій цій платформі далеко не поїдеш. — Порадив: — Ти уяви собі, чому в нашій групі такий Інтернаціонал зібрався, навіть два німці є. Цікаво, чому це вони з нами, га?

— Антифашисти? — запитав Ярослав.

— З суттєвим доповненням, — усміхнувся Зубов, — комуністи. — Нагадав: — Був ще один, третій, але ми його в польській землі поховали. Він її разом з нами від фашистів звільняв. — Зітхнув: — Війна — страшне діло. Але товариш за товариша ладен загинути. Ніколи в інші часи відразу стільки прекрасного в людях не побачиш…

І ось тепер Зубов мусить зняти з операції Ярослава Чижевського — безстрашного і безмежно сміливого. І в той момент, коли його товариші битимуться з конвоєм, Ярослав мав зайнятися зовсім мирною справою. Він повинен розшукати когось із членів тієї польської патріотичної групи, до якої проліз провокатор Душкевич, і передати їм добуті Вайсом документи. А коли вони познайомляться з цими документами, що викривають зрадника, слід переконати їх, що напад на Генріха Шварцкопфа спровоковано німецькою контррозвідкою, якій необхідно мати привід для проведення нових масових репресій.

Йоганн не вважав за потрібне попередити Зубова, що буде весь час біля Генріха Шварцкопфа. І якщо Чижевський не зуміє виконати завдання і замах все-таки відбудеться, Йоганн що б там не було спробує врятувати Генріха.

Не попередив тому, що, хоча Зубов і зрозумів, що Йоганн не має права брати участь у бойових операціях, все-таки переможна усмішка майнула на його обличчі, коли він, вислухавши вказівки про завдання Чижевському, сказав:

— Ну ясно: ти ніби вищою математикою займаєшся, а наша справа — проста, як двічі по два.

Не попередив і тому, що безглуздо було обтяжувати Зубова зайвими турботами, коли група, й так ослаблена відсутністю Чижевського, була заклопотана бойовою операцією.

Існувала й ще одна причина. Таке попередження дещо виправдувало б Йоганна. Мовляв, хоч він і не бере участі в операції, але однаково на нього чатує небезпека, і нітрохи не менша, ніж на Зубова. Адже він неспроможний передбачити, коли і звідки станеться замах на Генріха.

Звичайно, можна було б викликати охоронників у цивільному і прикрити ними себе і Генріха, але тоді польські патріоти опиняться в засаді.

Йоганн сушив собі голову, розмірковуючи, як би викрутитися із надзвичайно складного становища, в яке він попав. А що, коли спробувати переконати Генріха, щоб він не. виходив із свого номера в готелі? Ні, Генріх зараз дуже збуджений і не захоче задовольнятися товариством одного Вайса. Він скоріше віддасть перевагу компанії, з якою прибув сюди для ревізії «штабу Валі». Разом із своїми берлінськими колегами буде, як завжди, розважатися в барах і ресторанах, де на нього найлегше вчинити замах.

Настрахати Дітріха і примусити його скасувати замах теж не можна: це означало б видати на розправу контррозвідці спровокованих Душкевичем поляків.

Вайсова і Генріхова доля залежала зараз від того, наскільки успішно Чижевський виконає завдання. Але Йоганн не вважав за необхідне казати йому про це. Цілком досить, коли Чижевський усвідомлюватиме, що зрив завдання ставить під загрозу життя багатьох поляків.

Йоганн прийшов до Генріха набагато раніше, ніж обіцяв. Той зустрів його з підкресленою непривітністю, яка могла б видатись образливою, але Йоганн з перших же слів обеззброїв Генріха своєю неприхованою простодушністю.

— Що тобі треба? — буркнув Генріх.

— Тебе, Генріху, — усміхаючись, відповів Вайс і додав з милою усмішкою: — Розумієш, скучив. — І, кинувши погляд на столик з закусками, на полковника Йоахіма фон Зальца, що закам'яніло сидів у позі неприступної величі, на Ангеліку Бюхер, що напівлежала трохи оддалік у качалці з келихом червоного вина і гріла його в долонях, запитав: — Можна, я поїм у тебе? — І поскаржився: — Цілий день бігаю, страшенно голодний.

Йоганн миттю зрозумів, який він тут зараз не бажаний для всіх трьох. І, зрозумівши це, висунув незаперечний привід для візиту. Ну хіба можна відмовити в гостинності голодній людині. Це було б занадто непристойно.

Люб'язно привітавшись з Генріховими гостями, Вайс, ніби не бачачи кам'яного обличчя полковника і гнівної фізіономії Ангеліки, мовчки сів за стіл і так зосереджено заходився їсти, що через деякий час його навіть перестали помічати.

Можливо, така неуважність межувала з презирством до його особи. Але це Вайсові було, власне, байдуже. Він домігся, чого хотів. Переміг у цьому мініатюрному турнірі на витримку, волю і самовладання.

Йоахім фон Зальц чадів сигарою, продовжуючи незакінчену розмову. Вилітаючи з його рота, сухі слова, здавалося, потріскували:

— Так, ми, німці, — романтики-ідеалісти. І, як ніяка інша нація, ми обдаровані фанатичною здібністю бути відданими ідеалові, закладеному в наше серце і розум ще від предків. Спочатку Європа, а потім і весь світ — ось він, наш ідеал. Ми мусимо володіти світом в ім'я національного самоусвідомлення. Наша історична місія — панувати над народами. Насилля — це і виявлення свободи нашого духу, і метод досягнення мети, — верещав своїм скрипучим голосом Зальц. — Вічний страх перед насиллям над особою, над цілими народами ми перетворили на універсальне знаряддя. Доблесна готовність німецького солдата іти на смерть складається з двох моментів. Його свідомість абсолютно скоряється думці, що ухилення від цієї готовності загрожує йому смертю. І страх перед карою звільняє його психіку від страху смерті. Так страх перед насиллям породжує здатність до насилля. Якою б гидкою не була для нашої природи жорстокість, її диктує гуманна необхідність: страх перед жорстокістю зменшить кількість людей, які можуть стати жертвою жорстокої помсти;.. Хоч якоюсь мірою поблажливо ставлення, — вів він далі, майже сховавшись за хмарою сигарного диму, — до засуджених військових злочинців свідчило б про нашу неспроможність рішуче анулювати все чуже нашому духові, уражене соціальною інфекцією марксизму. Щоб закінчити нашу розмову, скажу вам, шановний пане Шварцкопф, що я рішуче не погоджуюся з вами…

Але тут Вайс перебив його. Витер губи серветкою, акуратно склав її та запитав, не підводячи очей:

— Пробачте, шановний полковнику, наскільки я зрозумів, з ваших міркувань випливає, що найхоробріший німецький солдат одночасно і найбільший боягуз? І ми повинні бути жорстокі зо страху, щоб нас самих не повісили за недостатню жорстокість? — Не чекаючи відповіді, Вайс розсівся в кріслі і, колупаючи в зубах сірником, звернувся до Генріха: — Дотримуючись програми пана Йоахіма фон Зальца, ти повинен зробити висновок: необхідно взяти участь у страті військовослужбовців. Адже таким чином ти ствердиш правильність його міркувань — безстрашно розправишся з приреченими на смерть тільки зо страху бути звинуваченим у слабодухості? — Твердо глянувши в білясті очі полковника, Вайс сказав: — Так виходить, коли дотримуватися вашої логіки. — Усміхнувся: — У всякому разі, мене така логіка не надихнула б, хоча її висловлено такими урочистими словами, що вони могли б стати гімном боягузтва.

— Гер обер-лейтенант, ви дещо забуваєте! — майже заверещав Зальц.

Вайс схопився з місця:

— Шановний полковнику, за родом моєї служби я зобов'язаний не забувати нічого, що ображає доблесний вермахт. А ви зараз звинуватили його в боягузтві.

Збліднувши, фон Зальц звернувся до Генріха:

— Гер Шварцкопф, він викривлює мою думку! Прошу вас зараз же підтвердити це.

— Облиш, Йоганне, — сказав Генріх. — Ти ж прекрасно розумієш, що полковник висловлював націстські ідеї, щоправда, дещо в оголеному вигляді.

— Я вважаю, — Вайс уперто стояв на своєму, — що гер полковник дозволив собі зайве.

Втрутилася Ангеліка:

— Слухайте, Йоганне, не треба бути таким недовірливим. — Простягнула руку. — Адже ми з вами старі друзі?

— Заради вас, фрейлейн, — галантно сказав Вайс, — я ладен визнати, що погарячкував.

— От бачите, який ви милий! — Ангеліка запитливо глянула на полковника, нагадала: — Ви, здається, хотіли відпочити?

Коли двері за Ангелікою і фон Зальцом зачинилися, Генріх запитав жваво:

— Ти навмисне все це затіяв?

— Можливо, — невпевнено відповів Вайс і запитав у свою чергу: — Тебе справді занудило від його речей чи це мені тільки здалося?

— Ні, не здалося. Він сперечався зі мною. Я сказав, що рішуче відмовляюся бути присутнім під час страти.

— Чому ж ти зустрів мене так непривітно? Ти мусиш дякувати мені за дружню послугу: адже я допоміг їм забратися звідси.

Генріх сказав замислено:

— Але не він один так міркує.

Після паузи Вайс мовив:

— Як ти думаєш, коли для виконання вироку викликати катів-добровольців з табору військовополонених, перший-ліпший росіянин з задоволенням погодився б?

— Безумовно.

— А якщо знайдуться такі, що відмовляться?

— Чому? Покарати німця — це було б для них надзвичайно приємно.

— А раптом замість того, щоб скарати засуджених німців, вони спробували б їх урятувати?

— Це неймовірно!

— Але ж відмовилися четверо німців брати участь у страті російських військовополонених!

— Мені дуже хотілося б знати, що керувало ними.

— А коли б ти узнав?

— Ну що ж… — сумно мовив Генріх. — Очевидно, їхні слова в чомусь переконали б і мене.

— І тоді?

— Тоді я, можливо, повірив би, що в Німеччині є й інші німці.

— І ти теж став би іншим німцем?

— Котрого ти, як офіцер абверу, вважав би за свій обов'язок прилучити до тих чотирьох…

— В цьому випадку я забув би про те, що належу до служби абверу, — сміливо промовив Вайс.

— Заради приятеля ти ладен вчинити злочин перед рейхом?

— А чому б і ні? — бадьоро відповів Вайс. — Зрештою — справжня дружба полягає в тому, щоб не жаліти своєї шкури заради друга.

— Навіть коли він зрадив?

— Кому? Адже він приєднався до німців.

— Але ці німці порушили військовий обов'язок.

— Обов'язок бути катами?

— Порушення військової дисципліни сприяє перемозі росіян.

— А коли б росіяни врятували цих чотирьох німців від страти, вони що, допомагали б перемозі Німеччини над Радянським Союзом? — запитав Вайс.

— Щоб росіяни врятували їх?! Це було б настільки фантастично, що після такого повідомлення треба застрелитися або…

— Що «або»?

— Та нехай тобі біс! Патякаєш казна-що…

— Я повторюю, — пильно дивлячись в очі Генріхові, сказав Вайс. — Якщо це станеться, і росіяни врятують засуджених до страти німців, і в тебе буде можливість побачитися з ними і вислухати їх, тоді що?

— Це неймовірно!

— Я прошу тебе, скажи, що б ти зробив?

— Я б зустрівся з ними…

— Ти присягаєшся?

— Ти так наполягаєш, що я починаю думати, чи не доручили тобі перевірити мене.

— Хто?

— Гестапо.

— Ну що ж, — в задумі спроквола сказав Йоганн. — Ти маєш, рацію. Так от, щоб у тебе було підтвердження цього. — Він глянув на годинник. — Через годину ти подзвониш у тюрму і довідаєшся, що засуджені до страти втекли.

— Ще чого! Ти, виявляється, вельми обізнаний абверівець. Але навіщо відкладати? Я подзвоню зараз, і мені повідомлять про їхню втечу.

— Ні, — сказав Вайс. — Що рано.

— А якщо я зараз подзвоню?

— Тоді їх не пощастить урятувати.

— Виходить, якщо я не подзвоню, то стану ніби співучасником їхньої втечі.

— Так само, як і я, — сказав Вайс.

— Ну навіщо ти мене дуриш?! — прикро зморщився Генріх.

— Я попереджаю: якщо ти не подзвониш протягом тридцяти хвилин, — холодно сказав Вайс, — ти станеш співучасником їхньої втечі.

— Давай забудемо про цю розмову! — попрохав Генріх. — Справді, не треба нам так один одного випробовувати. Все це нісенітниця.

— Ні, все це правда!

Генріх простягнув руку до пляшки з коньяком. Вайс затримав його руку:

— Ні, прошу тебе.

— Правильно, — погодився Генріх. — Набратися зараз було б боягузтвом.

Він пройшовся по кімнаті, затримався біля столика, де стояв телефонний апарат. Не зводячи очей з Йоганна, зняв трубку.

Рука Йоганна лягла на кобуру. Генріх, продовжуючи стежити за ним очима, повернув диск. Вайс уже стискував пістолет, і відповідно до того, як Генріх набирав номер, рука його з пістолетом здіймалася все вище.

— Ангеліко, — сказав у трубку Генріх, — прошу вас, попросіть до телефону полковника. — І за хвилину продовжував чемно: — Я вважаю за свій обов'язок вибачитись перед вами, гер полковник. Мій приятель непристойно поводився. Він був просто п'яний. Так, звичайно, шкодує. Ні, йому було дуже соромно, і він одразу ж пішов. Прекрасно, я так і думав: очевидно, він звик до більш спрощених форм викладу ідей фюрера. Так, звичайно. Прийміть мої запевнення…

Поклавши трубку, Генріх переможно і глузливо всміхнувся. Йоганнове обличчя було бліде, на скронях виступили краплі поту.

— От тепер я тобі повірив, — сказав Генріх. Напитав украдливо: — Що, Йоганне, не так легко уколошкати старого друга? Але ти ж міг? Так?

— Налий мені, будь ласка. — Вайс кивнув на пляшку коньяку.

— Значить, тобі можна, а мені не можна, — це несправедливо!

— Знаєш, Генріху, я зараз такий щасливий.

— Ну ще б пак, не пролив крові друга. В наш час так щастить дуже рідко. — Генріх підійшов до Йоганна, сів поруч. — Помовчимо. Я сам хочу розібратися в усьому, що зараз діється. — Він закурив, витягнув ноги, поклав їх на другий стілець і заплющив очі.

Так, мовчки, непорушно сиділи вони, поки не пролунав телефонний дзвінок.

Генріх розплющив очі і запитально глянув на Вайса. Той подивився на годинник:

— Підійди.

— І ти знову цілитимешся в мене з пістолета?

— Тепер ні.

Генріх узяв трубку, і, відповідно до того, як він слухав чийсь тривожно-буркотливий голос, обличчя його ставало суворим і разом з тим якимсь печально-спокійним. Поклавши трубку, він оголосив Вайсові:

— Все! Твоя правда.

— Ти хочеш запитати мене іще про щось? — поцікавився Вайс.

— А можна?

Вайс кивнув.

— Значить, ти з тими німцями, які вважають, що врятувати Німеччину від Гітлера може лише Червона Армія?

— З тими німцями, — додав Вайс, — яким ти повинен стати.

— Ти думаєш, я зможу?

— Так.

— Поки що, — сказав сумно Генріх, — ти вже врятував мене. Я мав намір раз і назавжди покінчити зі всім оцим болотом. Я був дуже самотній, Йоганне, — до нестямного відчаю. Відчував себе в'язнем у власній шкірі, і щоб звільнитися…

— Добре, — перебив його Вайс, — тепер ти теж не вільний, поки Німеччина не вільна.

— А це може бути, щоб ми стали вільні?

— Ти тільки що не вірив у можливість звільнити чотирьох німців. І ось вони вже на волі. І звільнили їх ті, хто бореться за вільну Німеччину.

— Але ж це росіяни створили організацію з військовополонених, вона називається «Вільна Німеччина».

— Не росіяни створили організацію «Вільна Німеччина», — заперечив Вайс, — а німці, визволені з-під влади гітлерівців, створили її за допомогою росіян.

— Щоб, використавши цю організацію, завоювати Німеччину?

— Хіба я схожий на завойовника? — усміхнувся Пане.

— Але ж ти не росіянин.

— Комуністи, Генріху, завжди, в усі часи боролися за свободу і незалежність Німеччини.

— Ти став комуністом?

— Коли б у Німеччині при владі стояли комуністи, Радянська країна була б найбільшим другом Німеччини.

— Так, мабуть… — згодився Генріх.

— Російські більшовики лишилися тими самими більшовиками, які перші уклали з Німеччиною Рапалльську угоду і цим звільнили її від блокади країн-переможниць, — нагадав Вайс. — Отже, росіяни, як і раніше, хочуть, щоб Німеччина була вільна, незалежна і, звичайно, соціалістична.

— Тільки, знаєш, — сердито сказав Генріх, — не нав'язуй мені, будь ласка, ніяких вірувань. — Я хочу залишатися вільним.

— Сам?

— Там побачимо, — ухильно відповів Генріх. — В усякому разі, тепер я не з тими, з ким був. Цього тобі досить?

Вайс промовчав. Він думав про одержану через зв'язкового ще до цих ризикованих розмов з Генріхом шифровку від Баришева.

Баришев передбачливо казав про основне:

«Все сам. Адже і там люди. Знайди, переконай. Шварцкопф Генріх? Відмежуй од Віллі. Рудольф не захотів бути з ними. Його вбили. Якщо син піде далі за батька, він зробить там набагато більше, ніж можеш ти. Це буде найкраще, що ти зробиш».

Значить, Вайс повинен домогтися, щоб Генріх став його соратником.