Щит і меч

4

Ранок був сухий, чистий.

Парки, сквери, бульвари, вулиці Риги, здавалось, освітлювалися багряним кольором яскравого листя дерев. Силуети будинків виразно вимальовувалися в синьому просторому небі з пухнастими хмаринами, що пливли в бік затоки.

На пероні вокзалу вишикувалася з речами остання група німців-репатріантів. І в усіх були однаково заклопотані, слухняні обличчя, всі ладні були виконати будь-який наказ, байдуже, хто б не наказував. На губах блукали люб'язні посмішки, невідомо кому призначені. Діти стояли, тримаючись за руки, нетерпляче поглядаючи на батьків. Батьки уже вкотре тривожними поглядами перелічували чемодани, клунки, сумки. Крадькома скоса зиркали навкруги, чекаючи начальства, наказів, перевірки. Жінки не випускали з рук саквояжів, у яких, очевидно, зберігалися документи й особливо цінні речі.

Крейслейтери і нахбарнфюрери, на яких запитливо й несміливо поглядали переселенці і до чийого всевладдя вони вже давно звикли, поводилися тут так само скромно, як і рядові репатріанти, і зовсім од них не відрізнялися. Коли хтось із від'їжджаючих, посмілішавши, щось запитував у когось з керівників Німецько-балтійського народного об'єднання, той ввічливо вислуховував, знімав капелюха, знизував плечима й очевидно уникав відповіді — мовляв, він не начальник і нічого не знає.

І так само, як усі переселенці, крейслейтери і нахбарнфюрери з готовністю улесливо всміхалися, тільки-но з'являвся якийсь латиш у службовій формі.

Проте, окрім двох-трьох службовців залізниці, на пероні не було нікого, кому слід було демонструвати запобігливу готовність підкорятися і бути люб'язним.

Підійшов поїзд. На дверях вагонів з'явилися провідники, розкрили клейончасті портфелики з безліччю відділень для квитків.

Та ніхто з репатріантів не наважувався увійти в жоден із трьох призначених для них вагонів. Усі чекали чиєїсь вказівки, а хто мав дати цю вказівку, ніхто не знав. Стояв поїзд, стояли провідники біля дверей вагонів, стояли пасажири. І тільки довга, як спис, секундна стрілка вокзального годинника, схожого на бочку з-під пального, серед цієї дивної загальної непорушності судорожними кроками обходила циферблат.

Проте досить було залізничнику, що проходив мимо, вражено спитати: «Чого ж ви стоїте, громадяни, через п'ятнадцять хвилин поїзд відходить?» — як усі пасажири, немовби за грізною командою, штовхаючись, рвонули до вагонів.

Почулися роздратовані вигуки, тріск зіткнутих чемоданів.

Начальницькі керівники об'єднання та рядові його члени однаково демократично боролися за право пробитися у вагон першими. І тут торжествував сильніший, спритніший і відчайдушніший.

І коли ще можна було зрозуміти таку поведінку людей, які намагалися першими зайняти місця в безплацкартному вагоні, то запеклу відчайдушність пасажирів першого класу просто важко було збагнути… Адже ніхто не міг зайняти їхні місця. Тим часом пасажири першого класу найзапекліше боролися за право ввійти у вагон раніше за інших. Та досить було репатріантам енергійно і галасливо ввалитися у вагони й захопити в них належний їм, так би мовити, життєвий простір, як майже. вмить по всьому поїзду настала добропристойна тиша. Загальне збудження вляглося, на фізіономіях знову з'явився вираз покірної готовності підкорятися будь-якому розпорядженню. І, придбавши в особі провідників начальство, пасажири всміхалися їм люб'язно, зніяковіло, з напруженням чекаючи якихось вказівок.

Як і раніше, вони — тепер крізь вікна вагонів — скоса тривожно поглядали на перон, чекаючи появи когось найголовнішого, хто міг усе змінити своєю всевладною волею.

Та ось на пероні з'явився латиш у військовій формі, сотні очей втупилися в нього тривожно й злякано. І коли він ішов уздовж поїзда, пасажири, проводячи його допитливими поглядами, підводилися з місць.

Військовий підійшов до газетного кіоска, де сиділа гарненька продавщиця, став, сперся ліктями на прилавок, і всі враз зрозуміли: цей чоловік зайняв тут позицію всерйоз і надовго.

Як тільки годинник на чавунному кронштейні показав ажурними, мистецьки викуваними залізними стрілками час відправлення, поїзд рушив. І в репатріантів почалося звичне вагонне життя, що нічим зовсім не відрізнялося від вагонного життя всіх інших пасажирів цього поїзда далекого слідування.

Дивним здавалося тільки те, що вони ні з ким не прощалися. Не було перед цими трьома вагонами звичайної вокзальної метушні, вигуків, побажань, обіймів. І коли поїзд відійшов, пасажири не висувалися з вікон, не махали хустками, не посилали поцілунків рукою. Цих від'їжджаючих ніхто не проводив. Вони назавжди покидали Латвію. Для багатьох вона була батьківщиною, і не одне покоління тут, на цій землі, свій вік звікувало, і кожен знайшов у цьому житті місце, становище, впевненість у своєму забезпеченому майбутньому В Латвії вони уникли тих злигоднів, яких зазнав увесь німецький народ після першої світової війни. Їх єднала з вітчизною тільки сентиментальна романтична любов і схиляння перед старонімецькими традиціями, яких вони свято додержувались. За багато років вони звикли з приємністю усвідомлювати, що тут, на латвійській землі, вони благоденствують, живуть значно краще, аніж їхні родичі на землі вітчизни. І раділи, що доля їхня не залежить від тих політичних бур, які вирували в Німеччині.

Довгий час для рядових трудящих німців Німецько-балтійське народне об'єднання було культурницькою організацією, в якій вони знаходили відраду, віддаючи данину своїм душевним симпатіям до всього, що в їхньому уявленні було справді німецьким. Але за останні роки дух гітлерівської Німеччини запанував і в об'єднанні. Його керівники стали фюрерами, які здійснювали в Латвії свою диктаторську владу майже так само жорстоко й підступно, як їхні земляки в самій Німеччині.

За незначним винятком — ідеться про тих, хто відкрито й мужньо ставав на боротьбу з фашистами і в період ульманісівського терору був страчений, чи ув'язнений, чи пішов у підпілля, — більшість латвійських німців піддалася політичному і духовному насильству своїх фюрерів. З істеричною готовністю прагнули вони довести відданість Третьому рейху всіма явними і таємними засобами, хоч би як ці засоби суперечили справжній природі людини.

Дух лицемірства, страху, рабської покори, несамовитої жаги домогтися панування над людьми не тільки тут, але й там, де фашистська Німеччина поширювала своє владарювання над поневоленими народами захоплених європейських держав, дух цей увійшов у плоть і кров членів об'єднання, і назовні виступило все те низьке, потаємне, що на перший погляд здавалося давно пережитим, принаймні в тих, хто, підкреслюючи добропорядність, додержувався тут, у Латвії, суворих рамок міщансько-бюргерської моралі.

І хоч пасажири цих трьох вагонів знов обернулися на добропорядних громадян, з їхніх приязно усміхнених облич не сходив вираз напруженої тривоги.

Одних мучив болісний неспокій, як зустріне їх вітчизна, чи будуть вони там раювати, як у Латвії, чи немає на них «плям», що завадять їм стати новими благонадійними громадянами рейху. Тих, хто не сумнівався, що їхні особливі заслуги перед рейхом будуть оцінені якнайкраще, непокоїло, чи зможуть вони безборонно перетнути кордон. Дехто, таких була меншість, потай щиро жалкував за покинутою латвійською землею, адже вона була для них батьківщиною, життям з усім тим, що відірвати без душевного болю просто неможливо.

Але страх кожного перед кожним, побоювання виявити свої справжні почуття і цим зашкодити собі колись у майбутньому і тепер приховували під машкарою звичного вже лицемірства. Тому репатріанти намагалися поводитись у поїзді зі звичною безжурною незалежністю, властивою кожному вагонному пасажирові.

… Йоганн Вайс не поспішав зайняти місце в безплацкартному вагоні, він стояв на пероні, поставивши на асфальт брезентовий саквояж, і терпляче ждав, коли зможе піднятися на приступку, не потурбувавши при цьому своїх попутників.

Несподівано підійшов Папке і поряд з брезентовим Вайсовим саквояжем поставив фібровий чемодан; другий, шкіряний, він весь час тримав у руці.

Не вітаючись з Вайсом і підкреслено не пізнаючи його, Папке уважно стежив за посадкою. І раптом, вибравши момент, схопив Вайсів саквояж і подався до м'якого вагона.

Вайс, гадаючи, що Папке помилково взяв його саквояж, побіг за ним з чемоданом. Але Папке злобно гримнув на нього:

— Навіщо ви мені тичете свій чемодан? Шукайте для цього носильника.

І Вайсові довелося вернутися у свій вагон, де він зайняв горішню лавку, поклавши в головах фібровий чемодан Папке.

Вся ця історія ставила Вайса в досить скрутне становище. Спочатку він подумав, що Папке розіграв комедію, щоб ознайомитися із вмістом саквояжа, і скоро поверне його, можливо, навіть вибачившись за «помилку». Час ішов, і Вайса почали непокоїти вже інші думки. На кордоні чемодан розкриють митники, і в ньому вони можуть виявити дещо таке, що перешкодить його власникові переїхати кордон, а власником чемодана став тепер Вайс.

Викинути чемодан або в слушний момент підсунути його під лавку комусь із пасажирів — тоді пропаде майно Папке.

Але ж Вайсові після того, як Функ виїхав у рейх і зв'язок з ним втрачено, важливо й надалі ладнати з Папке, і він не має права втратити його прихильність.

Напружено шукаючи способу розплутати зашморг, накинутий на нього Папке, Вайс звісив ноги з лавки й, похитуючи головою, став награвати на губній гармошці тірольську пісеньку, слова якої добре знали всі чоловіки, однак вимовляти їх у присутності дам не годилося. Проте жінки, слухаючи мелодію цієї пісеньки, багатозначно всміхалися молодому жартівникові, який так одверто виявляв свою радість з нагоди від'їзду на батьківщину.

Худий молодий німець налив у пластмасову чарку горілки й подав Вайсові.

— За здоров'я нашого фюрера! — Він молитовно закотив очі. — Йому потрібні такі молодці, як ми.

— Хайль! — Йоганн різко викинув уперед руку.

Німець суворо попередив:

— Ми ще не дома. — Осміхнувшись, додав — Але ми з тобою не родичі. І коли ти забудеш потім налити мені стільки ж із свого запасу, це буде з твого боку непорядно.

Літній пасажир із свіжопоголеною товстою потилицею пробурмотів:

— Ти маєш рацію, ми могли тринькати гроші в Латвії, але не повинні легковажити у себе вдома.

Худий спитав задирливо:

— Ти хочеш сказати, що в Латвії є жратва, а в рейху нема? Ти на це натякаєш?

Літній пасажир, такий солідний і вайлуватий, раптом жалюгідно закліпав, обличчя його вкрилося потом, і він квапливо почав запевняти худого молодика, що той неправильно його зрозумів. Він хотів тільки сказати, що треба було більше їсти, щоб менше продуктів лишалося латишам, а в Німеччині він їстиме менше, щоб більше продуктів лишалося доблесним рицарям вермахту.

— Гаразд, — сказав худий. — Вважай, що ти викрутився, але тільки після того, як почастуєш мене і цього хлопця, — кивнув він на Вайса. — Нам із ним потрібна добра жратва. Такі, як ти, черевані, повинні вважати за честь почастувати майбутніх солдатів вермахту.

Коли Бруно зазирнув у той вагон, де влаштувався Вайс, він застав там веселе бенкетування. І лише господар кошика з їжею понуро тулився скраєчку лавки, поступившись місцем біля столика молодикам.

Бруно, всміхаючись, підняв капелюха, побажав усім смачного. Побачивши серед пасажирів Вайса, він кинувся до нього з обіймами, сяючи від цієї несподіваної і такої щасливої зустрічі. І почав з таким палким нетерпінням розпитувати Вайса про їхніх спільних знайомих і так нестримно намагався розповісти йому про них, що Вайс, як людина вихована, змушений був попросити Бруно вийти з ним у тамбур, бо ж не всім пасажирам приємно слухати його гучний і ляскучий голос.

Бруно, вибачаючись, знов підняв над білою лисиною капелюх із грайливою півнячою пір'їною і, приклавши обидві долоні до вух, пояснив, що розмовляє так голосно тому, що недавно в нього було запалення середнього вуха і він зовсім погано чув навіть свій власний голос, а тепер, коли його вилікували, ніяк не може звикнути говорити нормально: то горлав, як фельдфебель на плацу, то шепоче так тихо, що на нього ображаються навіть найближчі люди. Кланяючись, Бруно довго вибачався за своє вторгнення і вийшов з Вайсом, по-дружньому підтримуючи його під лікоть.

Воші вийшли з тамбура на площадку між вагонами, де бряжчали вафельні залізні плити і крізь складені гармошкою брезентові стінки завивав вітер.

Вайс, нахилившись до вуха Бруно, розповів йому про чемодан Папке. Бруно кивнув і одразу пішов у сусідній вагон з таким виглядом, нібито після всього того, що він почув, зразу втратив охоту мати будь-що спільне з Йоганном, котрий вскочив у халепу.

Та через деякий час Бруно знову з'явився у вагоні, де їхав Вайс. Поставивши на Вайсону лавку поряд з фібровим чемоданом Папке невеликого плетеного кошика, він заявив, що пішов зі свого місця, та нехай це нікого не турбує: він зовсім не збирається когось тут витісняти, просто він весела людина і хоче розважити шановних співвітчизників кількома смішними фокусами.

Витягши з кишені колоду карт, він почав показувати фокуси, і хоч фокуси були зовсім нехитромудрі й робив їх Бруно не дуже й спритно, він вимагав, щоб присутні чесно заплющували очі перед тим, як загадати карту, і з таким щирим відчаєм бентежився, коли загадану карту не вдавалося назвати, що дуже сподобався всім. А потім, недбало підхопивши фібровий чемодан, пішов, заявивши, що знайде собі затишне місце.

Після того як Бруно пішов, Вайс поліз на свою горішню лавку й ліг, поклавши під голову руки, і заплющив очі, ніби заснув.

Було вже під обід, коли знову з'явився Бруно з чемоданом. Знову, весь час вибачаючись, закинув його на Вайсову лавку, витяг з кишені бутерброд, акуратно загорнутий у промащений папір, і сказав, що зараз розкошуватиме обідом.

Та коли літній німець простягнув Бруно курячу ніжку, той ввічливо відмовився, мовляв, він не хоче повнішати, оскільки твердо вірить, що знадобиться батьківщині, як солдат. Цим Бруно викликав до себе ще більшу симпатію. І щоб не заважати пасажирам обідати, поліз на горішню лавку, вмостився поруч із своїм кошиком і обняв його. Проте одразу з властивою йому природною жвавістю спустився додолу і з кошиком у руках вийшов, сказавши на прощання, що спробує знайти собі місце поруч з якою-небудь дамою не старшою за сто і не молодшою за тринадцять років. Погладив свою лисину й похвалився:

— Якщо я, як мужчина, втратив красу власної зачіски, то тільки тому, що завжди схилявся перед жіночою красою.

Пасажири вагона провели жартівника поблажливими поглядами. Вайс теж усміхнувся, а коли він поліз на лавку, то боляче вдарився коліном об чемодан Папке, що знову стояв на своєму місці. Вайс поклав голову на його тверде ребро з такою насолодою, немовби це був не чемодан, а пухова подушка.

Тривога минула, і він нарешті заспокоївся — очевидно, у чемодані Папке нічого небезпечного для нього, Вайса, не було. Тільки зараз Йоганн зрозумів, як неймовірно тяжко йому носити ту личину, яку він на себе надів. Лише кілька хвилин без неї — і він зразу відчув, нібито помацки повзе в темряві несходженою гірською стежкою над прірвою. Стежка обривається, здається, попереду загибель — і раптом під ногою опора, він переступив через провалля і знову опинився на стежці.

За останні місяці в Йоганна виробилася майже автоматична здатність до холодного, чіткого самоспостереження. У нього з'явилася звичка хвалити чи засуджувати себе, як стороннього, подобатись собі чи не подобатись, зневажати себе чи захоплюватися собою. Він відділяв від себе свою нову личину і з уважною, прискіпливою цікавістю досліджував її життєздатність. Вайс відчував щось схоже на насолоду, коли мав цілковиту владу над цією личиною.

Він розумів, що в хвилину небезпеки привласнену ним личину можуть здерти з нього з його вини; він повністю залежав від того, наскільки вона міцна, бо тільки вона єдина могла врятувати його такого, який він є насправді.

Ця залежність від того себе, до якого він не міг перебороти почуття ворожості і зневаги, інколи так виснажувала духовні сили, що для відновлення їх потрібна була, хоч на найкоротший час, цілюща самотність.

Та коли він нарешті міг лишитися наодинці з собою, приходила нічим не зборима туга від утрати світу, що становив сутність його «я». І той світ був живий, прекрасний, справжній, а його теперішній світ здавався вигаданим, туманним, важким, як маячний сон.

Ніколи він не думав, що найважчим, найнестерпнішим у тій місії, яку він обрав, буде оце небезпечне роздвоєння свідомості.

Напочатку його навіть захоплювала гра: влізти в шкуру іншої людини, вгадувати її думки й радіти, коли вони точно збігалися з тим уявленням, яке має виникати про цю людину в інших людей.

Але згодом він зрозумів, що чим успішніше він зливається зі своєю новою личиною, тим пекучіша потім у хвилини короткої самотності його туга за втратою того світу, який все далі й далі відходив од нього, за втратою себе такого, яким він був і вже не міг бути, не мав права бути.

У хвилини втоми його охоплювало болісне відчуття, ніби він увесь складений із протезів, що ні на мить не скидаються, і ніколи не відчує себе справжньою, живою людиною, ніколи вже не зможе повно сприймати життя й людей такими, які вони є, і себе таким, яким він був.

Один з наставників казав йому, що момент тяжкої кризи обов'язково настане і подолати її болісно, нелегко. Так, тепер він розумів, як нелегко. Розумів, що переїзд через радянський кордон означатиме не тільки виконання частини завдання. Переїзд означає необоротний відтин од того життя, за межами якого його личина ще більше пануватиме над ним, над його справжньою сутністю, і чим покірніше він служитиме цій личині, тим повніше й успішніше він виконає свій обов'язок.

Він неохоче розлучався з коротким перепочинком після тієї небезпеки, з якої його виручив Бруно.

У Белостоку Вайс не вийшов на вокзал, куди кинулись всі пасажири скуповувати курей, яйця, здобні булки, ковбаси.

У спорожнілому вагоні він грав у шахи з Бруно. Замислено погладжуючи свою лисину, Бруно бубонів:

— Добра штука оцей твій Папке: півчемодана банок з чорним кав'яром, хутра і контрабандний мотлох. Хазяйський чолов'яга! Чемодан віддаси йому, як тільки перетнете кордон, твої речі не перевірятимуть. Мені доведеться затримались на кордоні. В усьому іншому все лишається так, як домовились. Головне — не проявляй особливої ініціативи. Нам потрібен Йоганн Вайс. І не потрібен і ще довго не буде потрібен Олександр Бєлов. Зрозуміло?

У вагоні з'явився пасажир, насилу підтримуючи підборіддям гору пакунків. Бруно урочисто промовив, посуваючи фігуру на шаховій дошці:

— Ось вам вічний шах. — І, потираючи руки, докинув єхидно: — Це моя люб'язність, я не зробив мата вашому королю тільки виключно з міркувань такту. — Поблажливо дивлячись на Йоганна, порадив: — Учіться, молодий чоловіче, вигравати, не ранячи самолюбства противника, тоді ви не втратите прихильності партнера. — Скоса глянув на пасажира з пакунками: — Ви, добродію, дбаєте про свій живіт так ревно, що забуваєте про престиж рейху. Невже ви не розумієте, що попрацювали зараз на червоних, вселяючи їм думку про те, нібито в Німеччині народ у скруті? Негарно! — Він підвівся і, зневажливо піднявши плечі, попрямував у свій вагон.

Пасажир став розгублено переконувати Вайса, що він дуже хороший німець, справжній німець і член націонал-соціалістської партії, що він ладен прийняти всі зауваження і чим завгодно спокутувати свою провину, навіть викинути куплене, це тільки помилка, та й годі… Він так хвилювався, так болісно переживав звинувачення, кинуте йому, що Йоганн, змилосердившись, порадив товстунові не надавати великого значення зауваженню: адже він не виняток, усі пасажири робили те саме, а якщо він потім зверне увагу німецьких властей на негідну поведінку репатріантів, це зніме обвинувачення з нього самого.

Товстун палко подякував Вайсові за цінну пораду. І потім усю дорогу поглядав на нього віддано, з вдячністю.

На прикордонній станції пасажирам запропонували пройти в митний зал для виконання необхідних формальностей. Митники оглядали речі нашвидку, інколи тільки запитували, що лежить у чемоданах. І все-таки пасажири нервували, це видно було з надмірної запобігливості, непотрібної готовності показати все, що вони везуть, і навіть у жалюгідних спробах пояснити, що виїздять вони до Німеччини не з політичних мотивів, а з бажання провідати родичів, з котрими давно не бачилися.

Папке, незважаючи на заперечення митників, вивернув на оббиту лінолеумом стойку всі речі з Вайсового саквояжа й заявив, що везе тільки найнеобхідніше, бо не впевнений у тому, що Німеччина стане його батьківщиною: адже справжня його батьківщина — Латвія, де в нього багато друзів — латишів і євреїв, дорогих його серцю.

Митник, не переглядаючи речей і дивлячись поверх голови Папке, попросив скласти все назад у саквояж. Папке підібгав губи, нібито його образили, але обличчя його видовжилося, коли митник попросив відкрити шкіряний чемодан.

Поруч Папке стояв Бруно. Його кошик теж вивернули на стойку, і митник старанно переглядав кожну річ, відкладаючи вбік папери і фотоплівку, вміщену в аптекарські фарфорові баночки.

Бруно, побачивши в руках прикордонника книжку, на оправі якої значилося «Підручник історії», хоч насправді під оправою було дещо зовсім інше, сказав голосно, з викликом:

— Якби я намагався привезти книжку фюрера, але ж я її вивожу, вивожу туди, де слова фюрера живуть у серці кожного. — І, обернувшись до Папке, спитав його, сподіваючись на підтримку: — Це ж безглуздо гадати, що така література може вважатися забороненою!

Папке відступив од Бруно, сказав неприязно:

— Дайте мені спокій з вашим фюрером. — І порадив митникові: — Подивіться, що у нього в кишенях. Ця публіка любить зброю. Мене не здивує, якщо в нього на поясі висить кинджал з девізом на лезі: «Кров і честь». Таких молодчиків не слід пускати до Німеччини.

— Он як! — розлючено скрикнув Бруно. — Це вас не слід пускати до Німеччини! А коли пускати, то тільки для того, щоб посадити там за грати.

— Громадяни! — суворо промовив митник. — Прошу додержувати тиші й не заважати роботі.

Йоганн поставив чемодан на стойку, вийняв сигарету й, підійшовши до Папке, чемно попросив:

— Дозвольте…

Папке простягнув свою цигарку. Нахиляючись, щоб прикурити, Вайс прошепотів:

— Ключ од вашого чемодана?

Папке відсахнувся, обличчя його на мить потемніло. Та враз привітно прояснилося. Він голосно промовив:

— Молодий чоловіче, я вам зроблю маленький подарунок, не можна ж курцеві подорожувати без сірників. — Поліз у кишеню ж поклав Вайсові в руку в’язку ключів у замшевій торбинці.

— Дякую, — сказав Йоганн. — Ви дуже люб'язні.

Відкривши чемодан, Йоганн опустив очі, дивлячись, як руки митника недбало перебирають там речі.

Митник спитав, чи не везе він чогось недозволеного.

Вайс заперечливо похитав головою. Митник перейшов до іншого пасажира, сказав Вайсові:

— Можете взяти ваш чемодан.

Після митного огляду репатріанти перейшли на інший перон, де на них чекав поїзд з німецьких вагонів. Прикордонники роздавали пасажирам їхні документи після перевірки. Вручаючи документи, офіцер-прикордонник механічно ввічливо бажав кожному по-німецьки:

— Приємної подорожі! — І брав під козирок.

Офіцер-прикордонник був ровесник Йоганна і навіть трохи схожий на нього — сіроокий, з прямим носом, чистим високим лобом і строгою лінією рота, ставний, підібраний, з невеликими кистями рук. Кинувши на Йоганна байдужий погляд і звіривши таким чином з оригіналом фотографію на документі рейху, прикордонник, акуратно склавши, простягнув Вайсові документ, козирнув, побажав йому, як і іншим приємної подорожі й перейшов до другого пасажира. На його обличчі був той самий вираз службової люб'язності, за якою, однак, відчувалося, які вони чужі йому, молодому радянському хлопцеві у військовій формі, усі ці люди, і разом з тим було видно: він знає про них таке, що тільки йому належить знати.

В м'якому купейному вагоні цей офіцер-прикордонник підійшов до Папке й, старанно і чітко вимовляючи німецькі слова, вибачився за турботу, але він змушений просити Папке пройти разом з ним у приміщення вокзалу для з'ясування деяких формальностей, яких, певне через канцелярську помилку, не було повністю дотримано в документах Папке.

І Папке підвівся й покірно пішов попереду прикордонника на перон.

З другого вагона вийшов Бруно, так само, як і Папке, в супроводі військових. Він збуджено сперечався і намагався забрати з рук прикордонника свій кошик.

Коли Бруно порівнявся з Папке, він шанобливо вклонився, піднявши свого тірольського капелюха з грайливою пір'їнкою, і вигукнув патетично:

— Це ж насильство над людиною! Я буду протестувати!.. — Звернувся до офіцера-прикордонника, киваючи в бік Папке: — Шановний громадський діяч, відома особа! І раптом… — Він у відчаї розвів руками.

— Не треба зчиняти галасу, — серйозно попередив прикордонник.

— А я буду галасувати, буду! — не вгавав Бруно. Всміхаючись Папке, попросив: — Я гадаю, ви не відмовите підтвердити тутешнім властям, що я людина лояльна, і якщо в моїх речах знайшли предмети, не рекомендовані для вивезення за кордон, то тільки через непорозуміння. Не знав, що можна вивозити, а чого не можна.

Через якийсь час Папке із знервованим обличчям повернувся у вагон, в руці він тримав шкіряний чемодан.

Ешелон з репатріантами увійшов до прикордонної зони і зупинився. Обабіч залізничного полотна тяглася, зникаючи за обрієм, чорна смуга зораної землі. Ця темна безмежна риска немов розділяла два світи.

Прикордонники з електричними ліхтарями, пристебнутими шкіряними петельками до бортових ґудзиків шинелей, старанно робили зовнішній огляд поїзда, спускалися навіть у колійну канаву, щоб звідти обстежити нижню частину вагонів.

Здається, було б природно, якби кожен пасажир у ці останні хвилини перед виїздом за кордон відчував хвилювання. Проте нічого подібного не було помітно, майже ніхто з них нічим не виявляв своїх почуттів. Усе це підказувало Йоганнові, що більшість переселяється в Німеччину не під тиском обставин, скоряючись наказу, а керуючись своїми особливими, далекосяжними цілями Очевидно, в багатьох є серйозні підстави приховувати до певного часу свою справжню мету й надії.

І чим більше байдужості, покидаючи Латвію, виявляв той чи інший пасажир, тим глибше проймався Йоганн тривожним відчуттям небезпеки, яка криється тут для нього у кожному з цих людей, що вміють керувати своїми почуттями, маскувати їх.

У цій останній партії репатріантів тільки незначна кількість родин неохоче покидала Латвію, скоряючись зловісній волі Німецько-балтійського народного об'єднання. Небагато з них журилося за своїми обжитими гніздами, за людьми, з якими їх зв'язували довгі роки праці й життя.

Переважали тут ті, що до останніх днів у Латвії вели подвійне життя, збираючи все, що могло бути зараховане їм у Німеччині як особливі заслуги перед рейхом. І тільки надто показова байдужість й удаваний вираз нудьги на обличчі виказували тих, хто нічім не хотів виявити себе перед вирішальними хвилинами, коли переїде кордон.

Вайс у думці підмічав шаблонний спосіб маскування, миттю взятий, мов за наказом, нечутно відданим кимось, хто невидимо командував тут усім. І він і для себе взяв до виконання цей безмовний наказ. І теж із смутком: зрідка поглядав у вагонне вікно, чекав так само байдуже, як майже всі пасажири.

Поїзд повільно рушив. І колеса почали вистукувати на стиках рейок з ритмічністю годинникового механізму.

Та як не стримувався Йоганн, цей сталевий ритмічний відстук грізного часу, невблаганного і необоротного, сповнював його таким відчуттям, нібито він падає кудись у невідому глибину. І щоб вирватися із стану болісної скорботної втрати всього дорогого для нього й швидше кинутися навстріч тому невідомому, що невимовним болем проймало всю його істоту, Йоганн струснув головою, примружився і бадьоро оголосив пасажирам:

— Панове, насмілюсь привітати вас, здається, вже на землі рейху. — Він встав, виструнчився. Обличчя його стало якимсь благоговійно захопленим.

Всі шанобливо замовкли, а Вайс витяг з кишені загорнутий у папірець значок із свастикою і приколов до лацкана піджака. Це було неначе сигналом: усі заходилися розпаковувати чемодани, переодягатися, чепуритися.

За півгодини пасажири мали такий вигляд, ніби всі вони збиралися йти в гості або чекали на гостей. Кожен заздалегідь старанно продумав, як одягнеться, щоб зовнішній вигляд свідчив про солідність, респектабельність. А деяка підкреслена старомодність одягу мала свідчити про відданість їхніх власників старонімецькому консерватизму, незмінності смаків і переконань. На столиках з'явилися викладені з чемоданів біблії, чорні, не зовсім свіжі котелки, рукавички. Запахло парфумами.

Несподівано поїзд судорожно брязнув гальмами і, немов спіткнувшись, зупинився. По проходу протупали німецькі солдати в касках, на грудях у кожного висів чорний автомат. Обличчя солдатів були грубі, непорушні, рухи різкі, механічні. Увійшов офіцер — сірий, сухий, бундючний, із зневажливо примруженими очима.

Пасажири, мов за командою, посхоплювалися з місць.

Офіцер підняв палець, промовив неголосно, ледь розтуляючи вузькі губи:

— Тиша, порядок, документи.

Гидливо брав напери затягнутою в рукавичку рукою і, не обираючись, подавав через плече єфрейторові. Єфрейтор, в свою чергу, передавав документ чоловікові в цивільному, а той точним і пронизливо уважним поглядом звіряв фотографію на документі з особою його власника. І не в одного пасажира виникало відчуття, що цей погляд пронизує його наскрізь і на стіні вагона, мов на екрані, в цю мить виникає коли не його силует, то трепетний абрис його думок.

Забравши документи в останнього пасажира, офіцер тими ж важкими, свинцевими словами оголосив:

— Порядок, спокій, непорушність.

І вийшов.

Солдати лишилися біля дверей. Вони дивилися на пасажирів, начебто не бачачи їх. Стояли в низько спущених на брови сталевих касках, широко розставивши ноги, стиснувши щелепи.

Дивне почуття охопило Вайса. Йому здалося, що він десь уже бачив цього офіцера. І цих солдатів бачив такими, якими вони є насправді, такими, якими вони хотіли здаватися. І від збігу уявлюваного з тим, що Вайс бачив зараз сам, він відчув полегкість. Дружелюбно й шанобливо, навіть заздрісно поглядав він на солдатів — так, як, на його думку, і мав би дивитися на них цивільний юнак-німець.

Коли офіцер повернувся у вагон в супроводі сержанта і чоловіка в цивільному й почав роздавати пасажирам документи, Вайс устав, виструнчився, витягнув руки по швах, захопливо й весело дивлячись офіцерові у вічі.

Той поблажливо всміхнувся.

— Сядьте.

Та Вайс, ніби не чуючи, стояв у тій самій позі.

— Ви ще не солдат. Сядьте, — повторив офіцер.

Вайс підняв підборіддя, промовив твердо:

— Батьківщина не відмовить мені в честі і прийме до славних рядів вермахту.

Офіцер доброзичливо поплескав його рукавичкою по плечу. Чоловік у цивільному зробив у себе в книжці якусь помітку. І коли офіцер пішов у інший вагон, Йоганнові попутники голосно поздоровили його: безперечно, він справив з першого ж свого кроку на землі рейху найкраще враження на представника німецького окупаційного командування.

Поїзд котився по землі Польщі, яка тепер стала територією Третьої імперії, її воєнною здобиччю.

Пасажири невідривно дивилися у вікна вагонів, безцеремонно, наче господарі, обмінювалися різними думками про нові німецькі землі, хизуючись одне перед одним діловитістю і зневагою до слов'янщини. У вікнах вагонів мелькали зруйновані бомбардуванням селища.

Під конвоєм німецьких солдатів полонені поляки ремонтували мости. На станціях скрізь було поприбивано новенькі акуратні таблиці з німецькими назвами або написами німецькою мовою.

І чим більше траплялося на шляху слідів недавньої битви, тим вільніше й бундючніше трималися пасажири. Вайс так само, як і всі, невідривно дивився у вікно й так само, як і всі. захоплювався вголос могутністю блискавичного німецького удару, і його очі збуджено блищали. Збудження охоплювало його все більше, але причини цього збудження були іншого порядку: він уже давно чітко й точно вкарбовував у своїй пам'яті ті пейзажі, де споруджували величезні сховища для пального, склади, розширювали шляхи, укріплювали мости, де на лісових галявинах повзали важкі котки, утрамбовуючи землю для майбутніх аеродромів.

І все, що бачив і запам'ятовував, вія майже автоматично розміщував на незримій, але чіткій у думці карті. Так видатні шахісти напам'ять грають складну партію без шахової дошки.

У цій напруженій роботі пам'яті виявлялося тренування, доведене до ступеня механічної реакції, — та ба, ділової необхідності в усьому цьому не було… Вайс добре знав, що мине чимало часу, поки він зможе передати їх своїм, але тоді ці відомості вже застаріють, хоч він пам'ятатиме їх так само чітко.

Вголос захоплюючись купою металу, що лежав під деревом із відчахнутою від удару верхівкою, — усім, що лишилося від розбитого польського літака, пасажири жартома під'юджували Вайса, радячи йому вступити в повітряні сили рейху, щоб стати знаменитим асом. І Вайс, ніяково всміхаючись, казав, що він вважає за найбільшу честь для себе закріпляти на землі перемоги славних асів, але не сміє навіть і мріяти про крила, яких гідні лише найкращі сини рейху. І, розмовляючи отак з пасажирами, він водночас гарячково вирішував, як бути. Так, усе, що він побачив і запам'ятав, лежить у забороненій від нього зоні, але він зробив відкриття, яке приголомшило його, і це відкриття зараз найважливіше в світі. Накладаючи на незриму карту окремі будови, які споруджувалися німцями в Польщі й мимо яких вони їхали, він раптом виразно зрозумів їхню грізну націленість на країну, від якої все більше й більше віддалявся. Усе в ньому кричало про страшну небезпеку, що нависла над його батьківщиною. Неспокій охопив його.

І коли всі можливі обставини, за яких людина може втратити владу над собою, включаючи тортури й загрозу страти, були обмірковані з наставниками, а старанне самоспостереження дало йому тверду впевненість, що будь-яку небезпеку він гідно зустріне, не втративши волі, самоконтролю і рішучості, то це випробування здалося йому майже непосильним.

А поїзд усе йшов і йшов, і колеса так само ритмічно постукували по шпалах. Ось він збавив хід, зупинився. Невеличка станція. До перону під'їхав грузовик з солдатами. З нього скинули на землю два якихось важких мокрих мішки, але ту ж мить Йоганн з жахом побачив, що це не мішки, а люди. Два скривавлених чоловіки із скрученими на спині руками повільно підвелись і тепер стояли, спираючись один на одного, щоб не впасти, дивилися запухлими очима на пасажирів. На шиї в них на білих чистеньких шнурках висіли однакові таблички: «Польський шпигун». Написи були зроблені майстерно: каліграфічним староготичним німецьким шрифтом по-німецьки і чіткими, розбірливими буквами по-польськи.

— Но! Но! — гримнув обер-лейтенант. — Вперед! — Конвойний штовхнув одного арештованого прикладом.

Той, хитаючись на скривавлених ступнях, повільно рушив уздовж платформи, його товариш — слідом за ним.

— Швидше! — знову вигукнув обор-лейтенант. — Швидше!~ І, обернувшись до пасажирів, які злякано спостерігали це, наказав роздратовано:

— По вагонах, по місцях, живо!

І всі пасажири кинулися до вагонів, штовхаючись у проходах так, нібито кожна згаяна хвилина загрожувала їм смертю.

Натовп підхопив Вайса, вніс у вагон, і він зрозумів, що попутники злі на нього за повільність, з якою він виконував команду офіцера.

Клацнули дверцята тюремного вагона. Поїзд відійшов без сигналу, покотився далі, на захід. І знову відстукували своє колеса…

І враз Йоганн згадав, що коли він читав у якомусь романі, як герой його чує щось особливе, таємниче в перестуку коліс, це здавалося йому смішною вигадкою. А зараз він мимоволі піймав себе на тому, що розмірений, ритмічний, такий заспокійливий, здавалося раніше, стукіт викликає тривогу.

І, вдивляючись у пасажирів, які марно намагалися зберегти вираз спокою і впевненості, він на обличчях багатьох із них помітив тривогу. Очевидно, репатріанти із свого безтурботного далека трохи в іншому світлі уявляли собі «новий порядок», який встановлюють їхні співвітчизники, і гадали, що повернення на батьківщину буде святковим. І хоч який вражений був Йоганн усім тим, що побачив, хоч як співчував він польським героям, він з радістю і заспокоєнням зрозумів, що націленість Німеччини на кордони його вітчизни не може лишатися таємницею і польські патріоти будь-якою ціною — навіть ціною власного життя — повідомлять про це командування радянських військ. Ця думка повернула Йоганнові спокійну витримку, яку він був утратив.

Трохи заспокоївшись, Йоганн вирішив провідати Генріха, що їхав у м'якому вагоні, нагадати йому про себе, адже вони перед від'їздом трохи не поладнали.

Було дещо таке, чого Вайс не знав.

Коли Генріх Шварцкопф разом з Папке приїхав на вокзал, тут на нього чекав Гольдблат.

Професор мав поганий вигляд. Обличчя запухле, в набряках, він важко спирався на палицю з чорним гумовим наконечником.

Генріх збентежився, побачивши Гольдблата. Але професор витлумачив його збентеження по-своєму, вигідно для Генріха. Він сказав:

— Я розумію тебе, Генріху. Але Берта запальна. Я впевнений, що вона в ці хвилини гірко переживає розлуку з тобою. — Професор мав рацію: Берта справді гірко переживала, але не тому, що Генріх їхав, — з ним, вона вважала, уже все покінчено, їй було боляче за батька, який всупереч усьому, що сталося, зважився, на знак дружби із старим Шварцкопфом, на нічим не виправданий вчинок.

Професор прийшов на вокзал з товстою папкою. У ній були роботи Гольдблата, які Функ намагався нещодавно забрати з квартири професора. (Цю темну справу Функу не вдалося довести до кінця: вчасно втрутився карний розшук). І ось професор вирішив кілька своїх особливо цінних праць подарувати синові покійного друга.

Простягаючи Генріху перетягнуту ременем папку з кресленнями, професор сказав:

— Візьми, Генріху. Ти можеш продати мої креслення якій-небудь фірмі. Якщо тобі там буде важко й ти захочеш повернутися додому…

Генріх зблід і сказав:

— Я у вас нічого не візьму.

— Даремно, — сказав професор і, уважно глянувши Генріхові у вічі, додав: — Адже ти хотів мати їх. Але чомусь іншим способом, обминувши мене.

Папке ступив до Гольдблата.

— Дозвольте, професоре. — І, кивнувши на Генріха, промовив, немовби вибачаючись за нього: — Він просто не розуміє, який ви йому робите неоціненний подарунок.

— Ні, — сказав професор. — Вам я цього не даю. — І притис папку до грудей.

— Ходімо, — наказав Генріх і штовхнув Папке так, що той ледве встояв на місці.

— Бідолашний Генріх, — сказав професор. І повторив: — Бідолашний хлопчик.

Берта застала тільки кінець цієї сцени — не витримавши, вона приїхала слідом за батьком на вокзал.

Не глянувши на Генріха, вона взяла в батька папку й, підтримуючи його під руку, вивела на вокзальну площу.

У таксі професорові ще погіршало. Йому не слід було після серцевого приступу одразу виходити з дому. Та він кріпився, казав доньці, втішаючи її:

— Повір мені, Берто. Якби Генріх узяв мою папку, я б з легким серцем викреслив цю людину зі своєї пам'яті й домігся б, щоб і ти зробила так само. Та він не взяв її. Виходить, у ньому лишилася краплина совісті. І тепер мені жаль цього хлопчика.

— Тату, — засмучено мовила Берта. — В Берліні він надіне на рукав пов’язку зі свастикою і більше пишатиметься своїм дядьком штурмбанфюрером Шварцкопфом, аніж своїм батьком — інженером Рудольфом Шварцкопфом, який називав тебе своїм другом.

Професор уперто одказав:

— Ні, Берто, ні. Все-таки він не наважився взяти в мене папку.

Всього цього Вайс не знав.

Пройшовши через весь поїзд, Вайс обережно постукав у двері купе м'якого вагона.

Генріх стримано всміхнувся Вайсові, недбало відрекомендував його літній жінці з жовтим обличчям, що аж запливло жиром, запропонував кави з термоса, потім спитав:

— Ну, як подорожуєш? — і, не вислухавши відповіді, шанобливо звернувся до своєї попутниці: — Якщо вам, баронесо, потрібен будо пристойний шофер… — повів очима на Вайса, — мій батько був ним задоволений.

Хоч у Шварцкопфів не було своєї машини й, отже, Вайс не міг служити в них шофером, вія устав і схилив голову перед жінкою, показуючи свою готовність до послуг. Вона зітхнула й сказала, звертаючись до Генріха:

— На жаль, він молодий, і йому доведеться йти в солдати. А в мене не досить зв'язків серед наці, щоб звільнити потрібну людину від армії.

— А фельдмаршал? — нагадав Генріх.

Баронеса відповіла з гідністю:

— У мене є родичі серед знатних сімей Німеччини, однак я не знаю, в яких вони стосунках з цим нашим фюрером. — Усміхнулась: — Кайзер не відзначався великим розумом, та все-таки в нього вистачало глузду високо цінити аристократію.

— Запевняю вас, — жваво сказав Генріх, — фюрер завжди спирається на підтримку знатних сімей Німеччини.

— Так, я про це читала, — згодилася баронеса. — Але особливо прихильно ставиться він до промисловців.

— Так само, як і ті до нього, — зауважив Генріх.

— Але навіщо ж тоді він називав свою партію націонал-соціалістською? Хіба не розумніше обмежитися формулою національної єдності? Соціалістська — це звучить тривожно.

Вайс дозволив собі делікатно втрутитися:

— Смію запевнити вас, пані баронесо, що наш фюрер повівся з комуністами рішучіше, аніж кайзер.

Баронеса недовірливо глянула на Йоганна, сказала суворо:

— Якби я взяла вас до себе в шофери, то тільки за тієї умови, щоб ви не сміли розводитись про політику. Навіть з покоївками, — додала вона, звівши густі темні брови.

— Даруйте йому, баронесо, — заступився за Йоганна Генріх. — Але він хотів сказати вам лише приємне. — І, даючи зрозуміти, що присутність Вайса тут не обов'язкова, пообіцяв йому: — Ми ще побачимося.

Уклонившись баронесі, Йоганн вийшов у коридор, відшукав купе Папке й, не постукавши, відчинив двері. Папке лежав на дивані, він був сам у купе.

Вайс спитав:

— Принести ваш чемодан?

— Так, звичайно. — Звівшись на лікті, Папке спитав: — Нічого не забрали?

— Усе ціле.

— А мене добряче випотрошили, — поскаржився Папке.

— Щось цінне?

— А ти як думав! — Раптом розсердився й аж простогнав: — Мабуть, у них на тайники особливий нюх. — Заявив з тріумфом: — Однак я їх усе-таки обкрутив. Оцей, у тірольському капелюсі, виявився справжнім другом. Перед тим, як мене почали детально оглядати, я попросив його потримати мій кишеньковий молитовник. Сказав, що не хочу, аби святої книги торкалися руки атеїстів.

— Ну що за манірність.

Папке хитро примружився й заявив:

— Оця книжечка для мене дорожча за будь-яке святе письмо. — І, витягши маленьку чорну книжку в чорній шкіряній оправі, ніжно погладив її.

— Тоді, — осудливо мовив Вайс, — ви зробили необачно, залишаючи її незнайомій особі.

— Це правда, — погодився Папке. — Що ж, коли не було іншого виходу. Та моя версія була надзвичайно переконлива, і цей, у тірольському капелюсі, миттю зрозумів мої почуття.

«Ще б пак! — подумав Вайс. — Бруно давно тебе зрозумів. І будь певен, твій молитовник він не залишив поза увагою».

— Дякую тобі за послугу, — сказав Папке.

— Я зараз принесу чемодан.

— Візьми свій саквояж.

— Сподіваюсь, усе гаразд? — спитав Вайс.

— А в тебе у ньому щось таке?

— Можливо, — сказав Вайс і, всміхнувшись, пояснив: — Деякі сувеніри для майбутніх друзів.

Видно було, Папке непокоїло це питання, і Вайс зрозумів, що той не перевіряв його саквояжа, отже, Вайс не викликає в нього жодних підозр. І це було, мабуть, найприємніше зараз для Йоганна.

Повернувшись у свій вагон, Вайс заліз на горішню лавку, вмостився зручніше й заплющив очі, ніби заснув. Він думав про Бруно. Оце-то Бруно! Який жаль, що він супроводив Йоганна тільки до кордону. З таким чоловіком завжди можна почувати себе впевнено, бути спокійним, коли він поряд, навіть там, у фашистській Німеччині. Вайс не міг знати, що колись Бруно чимало років прожив у цій країні. І деякі видні діячі Третьої імперії добре знали знаменитого тренера Бруно-Мотце, який навчив чимало поважних осіб вправної верхової їзди. Вони тільки не знали, що цієї вправності він досягнув ще в роки громадянської війни в Першій Кінній армії. Мотце був також маклером по продажу скакових коней і завдяки цьому мав змогу спілкуватися з офіцерами німецького генерального штабу, слухати їхні розмови. Виїхав він з Німеччини саме на початку тридцять п'ятого року зовсім не тому, що йому загрожував провал. Просто донесення Бруно значно розходилися з уявленнями його безпосередніх начальників про німецькі збройні сили. Завзятий любитель коней, Бруно-Мотце — як йому пояснили мого начальники — надто перебільшував роль танків у майбутній війні. Переконати його в порядку службової дисципліни не вдалося, тому звання в нього лишилося те саме, яке він мав у роки громадянської війни, командуючи ескадроном. Всього цього Йоганн Вайс, звісно, не знав. Бруно зробив те, що вмів і міг зробити: забезпечив своєму молодому соратникові так звану «міцність», коли той робив свої перші кроки в невідоме.

І Вайс знову відчув, що він тут не сам. І оце усвідомлення себе як часточки цілого — сильного, мудрого, пильного — принесло заспокоєння, звільнило від повсякчасного напруження кожної нервової клітинки, що подає сигнали небезпеки, які треба вмить гасити новим перенапруженням волі, щоб твою реакцію на ці сигнали жодна людина не помітила.

І ще було приємно в ці хвилини душевного відпочинку похвалитися собі, що ти вже звикаєш до себе теперішнього, до Йоганна Вайса, і поступово зникає необхідність придумувати, як у тому чи іншому випадку мав би зробити Йоганн Вайс. Він — Вайс, створений тобою, — керує кожний твоїм рухом, кожним помислом, і ти довірився йому, як випробуваному духовному наставникові.

Але ту ж мить Йоганн згадав свого наставника — інструктора, його улюблений вислів, який раніше здавався нудною догмою: «Найнебезпечніше — звикнути до небезпеки».

Інструктор-наставник жирно підкреслював синім олівцем в інформаційних бюлетенях опис випадків, коли вельми досвідчені розвідники провалювалися через те, що в якісь моменти, здавалося, цілковитої своєї безпеки, стомившись від постійного напруження, дозволяли собі короткий перепочинок. Він терпеливо й докладно спинявся на кожній помилці, але успішні, талановиті операції, які б визначні вони не були, коментував дивно.

— Це вже спрацьована пара, — казав наставник з жалем. — Увійшло в аннали… Дійове лише неповторне. У нашій справі вигадливість така сама обов'язкова, як і необхідна. Близнюки — помилка природи. Повторювати пройдене — означає робити помилку. Уява необхідна, але не зловживайте нею. Правда — сама лише дійсність, звіряйте з нею кожен свій помисел, вчинок. Найнадійніший ваш союзник — правда природності. Вона вища школа. Вищий наставник. Вона дає головні керівні вказівки. Ухилятися від них — означає зійти з правильного шляху, наблизитися до провалу.

Згадуючи уроки інструктора, Вайс у душі вдячно усміхнувся цьому вже літньому чоловікові, котрий віддав своє життя професії, про яку не пишуть в анкетах. Таким, як він, не присвоюють професорських звань. Їхні праці розмножують в якомусь десятку примірників і зберігають не на бібліотечних полицях, а в сталевій неприступності сейфів.

Пам'ять інструктора берегла імена всіх його учнів. Не називаючи їх, інструктор навчав своїх нових учнів на прикладі подвигів тих, хто, не сподіваючись ні на пам'ятники, ні на лаври, піднявся на вершини людського духу заради Вітчизни.

Терпіння, витримка, організованість, дисципліна, послідовність, неухильність у здійсненні мети — ці девізи, не раз повторені, раніше здавалися Йоганнові педагогічними догмами. А як важко керуватися ними, коли перед тобою несподівано виникає дилема і ти повинен вирішити, чи справді те, що стоїть на твоєму шляху, найголовніше, чи це щось побічне, другорядне, яке треба обминути не зупиняючись.

Що таке Папке на його шляху — побічне чи головне?

Якщо постаратися бути надалі корисним Папке, заслужити його прихильність, може, відкриється лазівка в гестапо? Стати співробітником гестапо — хіба цього мало?

Виявити ініціативу, ризикнути. Ним? Собою? Але тим самим він ризикує завданням, кінцева мета якого йому невідома. Спитати? Але в нього немає дозволу на це й довго ще не буде. Виходить, треба ждати, вживатися в те життя, яке стане його життям, бути тільки Йоганном Вайсом, практичним і обачним, який мріє про те, щоб мати скромну, добре оплачувану роботу за спеціальністю, уподібнитися панові Фрідріху Кунцу, його колишньому хазяїнові в Ризі, стати власником своєї авторемонтної майстерні.

Небо було похмуре, холодне, тьмяне. Йшов сірий дощ, часом із снігом. Незорані поля скидалися на безкрайні болота. Здавалося, поїзд ішов пустелею. Пізніше Йоганн дізнався, що населенню заборонялося з'являтись у зоні залізниці. Патрулі з дрезин на ходу розстрілювали порушників окупаційних правил.

До Варшави прибули вночі, місто було чорне, безлюдне. Пасажирам не дозволили вийти з вагонів. По перону і коліях металися вогні ручних ліхтарів. Чути було уривчасті слова команди, тупіт солдатських чобіт, раптом пролунав вибух гранати, тріск автоматних черг. Потім усе стихло.

Через якийсь час пероном, гупаючи кованими чобітьми, пройшов конвой. В середині конвою згорблено ступав солдат, затиснувши під пахвами ноги людини, яку він волік за собою по асфальту. Людяна була мертва, широко розкинуті її руки метлялися по боках. Потім з'явилися поліцейські з ношами — вони несли трупи солдатів, прикриті паперовими мішками.

Пасажири сумирно сиділи у вагонах, з виразом терплячого спокою. Здавалося, все побачене не справило на них ніякого враження.

Та за недбалою байдужістю, з якою вони перемовлялися про сторонні речі, прозирав судорожний острах прохопитися ненароком таким словом, яке потім могло зашкодити їм. Було ясно: ці люди бояться зараз одне одного більше, ніж навіть можливого нападу на поїзд польських партизанів.

Йоганн, уважно спостерігаючи своїх супутників, зробив для себе важливий висновок: потаємність, пересторога, лицемірство, здатність до мімікрії і постійне відчуття несподіваної небезпеки — ось загальний дух рейху. І Йоганнові супутники, які заочно пройнялися цим духом, здавалося, давали йому, Вайсові, наочний урок пильності і лицемірства, як основних рис, типових для благонадійних громадян Третьої імперії.

Йоганн зробив ще й інше цінне психологічне відкриття.

Коли поліцейські несли трупи німецьких солдатів, убитих польським диверсантом-одинаком, худий молодик — Йоганнів сусіда — підхопився, підняв руку й крикнув несамовито:

— Слава нашим доблесним героям, які не пошкодували життя в ім'я фюрера!

Хоч безглуздість цього вигуку була очевидна: один убитий польський партизан і троє німецьких солдатів, загиблих від його гранати, не привід для тріумфу, — пасажири із захватом підхопили цей вигук і почали голосно й збуджено вихваляти вермахт.

Здавалося, в серцях репатріантів враз спалахнуло полум'я фанатичного патріотизму, і потім довго ніхто не наважувався першим погасити в собі бурю захоплених переживань, хоч уже вичерпалися емоції, були сказані всі потрібні як на такий випадок слова і мускули обличчя стомилися від судорожного виразу захоплення і благоговіння.

Винуватець цього високого переживання уже й забув про свій патріотичний порив. Він лежав на лавці і, ялозячи по губах гармошкою, видував грайливу пісеньку.

А коли гнівна рука видерла у нього з рук гармошку і літній пасажир розлючено закричав: «Встати, негіднику! Як ти смієш турликати в такі високі хвилини!» — молодик, пополотнівши, схопився й тремтячими губами винувато, злякано почав просити в усіх пробачення і клявся, що це він ненароком.

І всі пасажири, забувши, що саме цей худий хлопець викликав у них вибух патріотичних почуттів, кидали на нього підозріливі, обурені погляди. І коли літній пасажир заявив, що за таку образу патріотичних почуттів треба притягти молодика до відповідальності й що він сповістить про все нахбарнфюрера, пасажири підтримали його.

Мовчки стежачи за своїми супутниками, Вайс зробив відкриття, що існує якась психологічна вибухівка і коли її своєчасно підкинути, то можна знайти вихід навіть з дуже складної ситуації, коли сила розуму вже не діє. Поєднання дисциплінованої добропристойності і шалено виявлених емоцій — ось сучасне духовне обличчя прусського обивателя, і це теж слід узяти на озброєння. За духовною модою треба стежити так само старанно, як за кроєм одягу, що має відбивати не смаки його власника, а вказувати на його місце в суспільстві.

І ще Йоганн підмітив, що в його супутників крізь оболонку страху, пригнічення, підозріливості дедалі дужче проступають риси фюреризму — жаги будь-що утвердити своє напування над іншими, скористатися миттю розгубленості, щоб піднестися над ними і потім кожного, хто спробує не скоритися цій самозваній владі, жорстоко й підступно звинуватити в політичній неблагонадійності. Та коли переможений покірно й безперечно скориться, обіцяти йому за це покровительство надалі й деякі переваги перед іншими.

Так сталося з худим хлопцем. Літній пасажир, що несподівано став головною персоною у вагоні, милостиво прийняв несміливе запобігання невдахи музиканта, поблажливо простив його. І потім довго з поважним виглядом втовкмачував йому, що тепер кожен істинний німець повинен виховувати в собі риси, які поєднують послух з умінням наказувати. Бо кожен німець на нових землях — представник всевладної Німеччини, але перед фюрером кожен німець — піщинка. Одна з піщинок, які в цілому й становлять граніт нації.

Оці міркування викликали у Вайса гостре почуття азарту, жагуче бажання перевірити на практиці своє нове відкриття. Не втримавшись, він звісився з лавки й недбало кинув:

— А ви, виявляється, соціаліст!

Літній пасажир побагровів і важко задихав. Вайс уперто повторив:

— Не націонал-соціаліст, а саме соціаліст!

Літній стривожено підвівся і, обережно торкаючись Вайсового плеча, сказав несміливо:

— Ви помилились…

Вайс сухо промовив:

— Мені жаль вас, — й одвернувся до стіни.

У вагоні запала тиша, літній пасажир, нервово покашлюючи, шукав поглядом співчуття, він поривався швидше пояснити всю безглуздість звинувачення, але всі од нього одверталися. А худий молодик, метляючи головою, завзято і грайливо турликав на губній гармошці.