Щит і меч

13

До господарських будівель прилягав двоповерховий цегляний флігель, надійно схований високим парканом із звисаючим карнизом, обплетеним колючим дротом. Тричі на день відчинялися ворота в цьому паркані, щоб пропустити термоси з гарячою їжею, яку возили з кухні. В суботу до термосів додавався ящик із плитками пива та горілки. І тільки один-єдиний раз на день — о шостій годині ранку, коли ще не зовсім розвиднілося, — з цих воріт виходили строєм вісім чоловік у трусах і за будь-якої погоди проробляли на плацу гімнастичні вправи. Потім знову строїлися й зникали за ворітьми.

І так шість днів. А на сьомий, у неділю, вони приходили після обіду на брудний, мощений бруківкою плац і сідали на кинутих біля гаража старих автомобільних покришках з таким виглядом, немов виповзли сюди відпочити після важкої роботи. Вони були в трофейних мундирах розгромлених гітлерівцями європейських армій — хто у французькому, хто в датському, хто в норвезькому. У декого одяг був мішаний: скажімо, штани від французької форми, а кітель англійський.

Хто ці люди? За наказом вони не повинні були нічого знати один про одного, не мали права знати, а за спробу дізнатись їм загрожувала жорстока кара.

Люди без батьківщини. Немає в них імен — тільки клички. Немає минулого. І не буде майбутнього. Вони знали: народ, ім'я якого було записане в їхніх анкетах, що оберігалися спеціальною службою, не простить їм злочинів проти його честі і свободи. Попереду одне: до репутації негідників додасться ще слава катів.

Їх добре знали берлінська, мюнхенська, гамбурзька криміналки. Деяким з них потрібне було б ще одне життя, щоб відбути покарання за всі їхні чорні діла.

Не було закону, який оберігав би їхні права, і не було країни, де вони не порушили б закону.

І щоб опинитися неподалік від цих людей і зрозуміти, хто вони, Вайс придумав собі на неділю роботу в гаражі.

Він залишив ворота відчиненими. І почув російську мову, російські слова, ще не бачачи, хто їх вимовляє.

Приглушений баритон, ковтаючи літеру «р», ліниво мимрив:

— По суті, є чотири захисних механізми, що маскують страх смерті: секс, наркотики, крайній раціоналізм і агресія.

— Фрейд, — кинув хтось недбало.

— Можливо. І оскільки концепція «кожна людина — мій ворог» — головний фокус мислення, вбивство ближнього і далекого не тільки сучасне, але й необхідне для збереження суспільства.

— Навчився хреститися обома руками. Ти б краще про молодиць, — порадив хтось хрипатим голосом.

— Прошу, — згодився баритон. — Тут я бачив літню фею з розвинутими до непристойності, ну просто як галіфе, стегнами. Уявіть собі, відмовила через мою расову неповноцінність.

— Ти б за свої діла попросив звання арійця.

— Я нагадав шефові про свої заслуги, але він у вкрай нелюб'язних виразах обіцяв мене повісити, коли я ще хоч раз спробую — натякнути про це.

— Тільки правда вбиває надії, — високопарно зауважив баритон. — Залиште Зубові його помилкові думки про самого себе. Нехай живе на благо Німеччини — нашого великого союзника. Щодо мене, то я ніколи не відчував потреби у високоморальних вчинках і, сподіваюсь, не відчую.

— А суд божий?

— Я гадаю, що всевишній поділяє мою концепцію.

— Ти б не ножем, а пером заробляв. Чому кинув?

— Не кинув, а вигнали. Необачно здійснив блискавичний спосіб збагачення. Надто гучний процес вийшов. Можливо, коли б відправив у небуття співвітчизницю, а не німку, все й минулося б.

— Скільки тобі дали?

— Пом'якшили. Я запевняв на суді, що любив стару безкорисливо. А вбив у стані афекту, викликаного ревнощами.

— І довго ти з нею водився?

— Познайомився в цирку, коли виступав у трупі наїзників під верховодством Шкуро, а роззнайомився через рік-півтора.

— Побатрачив…

— Що ж; спіткала доля Германа з «Пікової дами»: ні грошей, ні старенької.

Хрипатий промовив замислено:

— А все таки є в цьому якийсь містичний збіг… Миколу заслали в Тобольськ, за кілька верст од нього село Покровське — батьківщина Гришки Распутіна. — Зітхнув: — Ех, Росія!

— Я попрошу! — верескливо втрутився тенор. — Про государя імператора…

— Облиш, — спокійно кинув хрипатий. — Та не махай кулачищами. Вчищу по пиці так, що потім, як після пластичної операції, жоден мужик не впізнає свого колишнього пана.

— Пізнають! — зловісно пообіцяв тенор. — Пізнають…

— Так тобі німці й віддадуть садибу, наставляй кишеню!

— Панове! — Баритон звучав вельможно. — Ви надто далеко зайшли, ви не маєте права обговорювати плани Німеччини щодо колишньої території Росії.

— А хто накапає?

— Та хоч би й я, — відповів баритон. — Я. Якщо, звичайно, ти не доповіси раніше.

— Сволота!

— Іменно…

Хтось розказав:

— Коли я відбував строк у Бремені, нас ганяли на роботи в збройні майстерні, а потім, перш ніж пропустити назад у камери, просвічували кожен раз рентгеном: перевіряли, чи не поцупив хто-небудь інструмент з цеху. А кажуть, нібито опромінення негативно відбивається на здатностях.

— А на дідька тобі ці здатності?

— Ну, все-таки…

— А я, панове, перше, що зроблю, — замовлю щі і розтягай. Отакий, знаєте…

— Ти краще жери менше. Не набирай зайвої ваги. Кидатимуть з парашута — ноги попереламуєш. Зі мною був такий один тип — зразу ногу собі викрутив. Довелося зцілити — з пістолета.

— Ну й дурень!

— А що? На собі тягти в радянську лікарню?

— А ти б як хірург — ножичком!

— Ех ти, різник!

— Будь певен, коли попаду тобі в напарники, допоможу безшумно.

— Якщо я тебе раніше на стропі не повішу.

— Ну навіщо знову грубощі? — умиротворно промовив баритон. — Весна, скоро великодні свята.

— А де ти їх справлятимеш?

— Де ж іще, як не в російських Рязанях?

— Ось і потягнуть тебе в чека. Буде тобі там великдень.

— НКВС, — суворо поправив тенорок. — Не треба бути такими відсталими.

— Визубрив…

— А чого ж, з двадцятого року дома не був.

— Нічого, не плач. Скоро знову кинуть.

Вайс вийшов з гаража з надутим балоном у руках, сів неподалік од цих людей і уважно оглянув балон, нібито шукав на ньому проколу. Потім приклав балон до вуха й почав зосереджено слухати, чи виходить повітря, чи ні.

Високий, худий, з хрящуватим носом, не обертаючись, спитав по-російськи:

— Ей, солдате, закурити є?

Вайс зосереджено крутив у руках балон.

— Хочеш, я сам дам тобі сигарету? — знову спитав шепелявим баритоном цибатий.

Вайс мовчки робив своє.

— Та не бійся, ні чорта він по-російськи не розуміє, — сказав кремезний. І спитав по-німецьки: — Ей, солдате, котра година?

Вайс відповів:

— Немає годинника. — І обвів твердим запам'ятовуючим поглядом обличчя цих людей.

Всміхаючись Йоганнові, плішивий блондин промекав тенорком по-російськи:

— А в самого на руці годинник. Німецька свиня, теж чваниться! — Люб'язно простягнув сигарету й сказав уже по-німецьки: — Прошу, візьміть, зробіть мені таку ласку.

Вайс похитав головою і витягнув свій портсигар. Блондин засунув собі за вухо знехтувану Вайсом сигарету, зітхнув, побідкався по-російськи:

— От і проливай кров за них. — Обернувся до Вайса, сказав по-німецьки: — Молодець солдат! Знаєш службу. — Підняв руку — Хайль Гітлер!

Вайс пішов у гараж, поставив там балон і, вернувшись назад, поклав собі на коліна дощечку, а на неї аркуш поштового паперу.

Схилившись над папером, Вайс глибокодумно водив по ньому олівцем. Зрідка і зовні байдужно поглядав він на одягнених у різномасті іноземні мундири людей, які володіли німецькою мовою, а можливо й іншими мовами, так само, як і російською. Вони давно втратили свій природний вигляд, свої індивідуальні риси. І хоч прикмети в них були різні, на їхніх обличчях відбився однаковий вираз жорстокості, байдужості, нудьги.

Що довше Йоганн вдивлявся в ні обличчя, то виразніше розумів, що неможливо втримати їх у пам'яті.

Наступної неділі він знову зайняв позицію біля гаража і, шаркаючи терпугом, поклав латку на автомобільну камеру. Закінчивши з нею, неквапливо розібрав, промив і знову зібрав карбюратор. Витер руки клоччям і, як і того разу, взявся писати листа.

А ці люди, очевидно, звикнувши до мовчазного дисциплінованого німецького солдата, вільно патякали між собою.

Вайс байдужим поглядом обводив їхні обличчя, потім переводив очі на якийсь там сторонній предмет і знову писав, нібито згадавши потрібні йому для листа слова.

Солдат, котрий пише листа додому, — таке звичне видовище, що ніхто з цих людей вже більш не звертав на нього уваги, не помічав його. Тим паче, що переконалися: по-російськи він не тямить анібельмеса.

Верховодив у них, видко, той, сухорлявий, бритоголовий, з правильними рисами обличчя, із сірими холодними очима й витягнутими в ниточку бровами на сильно скошеному лобі. Коли він кидав короткі репліки, всі змовкали, навіть той, з гаркавим по-панськи баритоном, любитель афоризмів: «Для того щоб убити, не обов'язково знати анатомію», «Серед негідників я міг би бути новатором», «Найдорожче доводиться платити за безкорисливу любов».

Якось він сказав млосно:

— Здасться, я колись був жонатий на худенькій жінці з великими очима.

Бритоголовий посміхнувся:

— І загнав її в Бейруті ліванському євреєві.

— Ну, навіщо ображати — арабові, і навіть, можливо, шейху.

Бритоголовий звів погрозливо брови, процідив крізь зуби:

— Що це ти мені тут белькочеш?

Власник баритона вмить зів'яв:

— Ну гаразд, Хрящ, твоя правда, твоя.

Сухенький, жилавий дідок з маленьким, зморшкуватим горбоносим лицем спитав з кавказьким акцентом:

— Шейх? Що таке шейх? Я сам шейх. Почім продав, не пам'ятаєш?

Чоловік з обвислим лицем і миршавим волоссям, зализаним на лисину, тільки знизав плечима. Бритоголовий сказав:

— Нам, панове, слід би й тут навести порядок.

— У німців?

— Я маю на увазі російську еміграцію. Одних Гітлер надихнув, вселив надії, а інші — з оцих, спролетарених, — почали тривожитися про долю вітчизни.

— Різати треба, — порадив старий.

— Не виключено, — згодився бритоголовий. — Я декого назвав шефові, запропонував наші послуги — усунути власноручно. Це було б показово, ми публічно продемонстрували б нашу готовність карати відступників. Та ба, шеф відмовив. Пообіцяв, що за це візьметься гестапо. А жаль, — сумно закінчив бритоголовий.

Чоловік з обвислим лицем мовив замріяно:

— А в Росії зараз теж весна-а!

— Стрибатимеш, не забудь узути калоші, щоб ноги не замочити.

— Я гадаю, вже підсохне…

— Польщу вони за три тижні на обидві лопатки.

— Ну, Росія — не Польща.

— Це ж яка тобі Росія? Більшовицька?

— Ну, все-таки…

— І цей теж! Заскиглив, як пес.

— У кожного з нас є щось од тварини…

— Ти пам'ятай номер на своєму нашийнику, а все інше забудь…

Сухе, пропахле пилом сонячне проміння падало на цю заковану в бруківку землю, на заґратовані вікна будівель, на цю погань, на зрадників, що доношували трофейні мундири переможених європейських армій. Від високого паркана з навислим дощаним карнизом, обплетеним колючим дротом, падали широкі темні тіні, і здавалося, нібито двір оперезують чорні рови. Гупали по настилах сторожових вишок важкі чоботи вартових. Згорбившись, сидів Йоганн, тримаючи на колінах дощечку з аркушем паперу, і щось старанно виводив на ньому олівцем. Він теж був тут в'язнем, в'язнем, підкореним розміреному і суворо, як у тюрмі, регламентованому життю.

І все-таки він був тут єдиною вільною і навіть щасливою людиною. І з кожним днем у цьому страшному світі все більше переконувався, що він тут єдиний, хто має щастя. Щастя бути людиною, яка використовує кожну хвилину свого життя для справи, для блага свого народу.

Ось і зараз, сидячи на осонні, Йоганн терпеливо й старанно працював. Так, працював. Малював на тонких аркушах паперу добре підструганим олівцем портрети цих людей. Кожного він хотів зобразити двічі: в фас і в профіль. Він малював із старанністю мініатюриста.

Ніколи раніше Сашко Бєлов не відчував такого трепетного хвилювання, такої жаги утвердити свій талант художника, як у ці години.

І якщо в мистецтві йому був зовсім не властивий холодний ремісницький об'єктивізм, то зараз тільки цей метод зображення міг замінній йому фотооб'єктив. Він мусив відтворити на папері ці обличчя з такою точністю, немовби це не малюнки, а зроблені з фотографій копії.

Малюючи, він повинен був зберігати на обличчі сонний, замислений вираз людини, яка важко добирає слова для листа. А тим часом від успіху теперішньої його роботи, можливо, залежатиме доля і життя багатьох радянських людей.

До їдальні приходило подружній глухонімих. Він повний, плечистий, чорнявий, з крупними рисами непорушного обличчя. Очі насторожено уважні, з відлюдно ворожим некліпаючим поглядом.

Вона пухнаста блондинка, тонка, висока, нервова, чутлива до найменшого прояву до неї уваги чи, навпаки, неуваги. На її обличчі мимоволі вмить відбивалося те, що її зараз схвилювало. Це була якась незвичайно виразна міміка оголеної чутливості, що підбивала найменший відтінок переживання.

Ця пара не належала до обслуговуючого персоналу. Вони були тут на особливому становищі, коли судити з того, що глухонімий поводився так, начебто не помічав нікого а тих, що сиділи за столом, а ті не наважувалися в його присутності, користуючись глухотою цих двох людей, говорити про них щось образливо.

Одного разу в їдальні обідав приїжджий унтер-офіцер — здоровенний вгодований баварець. Кинувши крадькома погляд на глухоніму, він сказав сусідові:

— Нічогенька жіночка, я б не проти ближче познайомитися з нею.

Глухонімий устав, повільно підійшов до унтер-офіцера, коротко вдарив по шиї ребром долоні. Підняв, тримаючи під пахви. Знову посадив на стілець і вернувся до дружний. Ніхто з присутніх навіть не ворухнувся. Обідали собі, наче нічого й не сталося.

Йоганн знав цей спосіб бити, він викликав короткий параліч від больового шоку.

Унтер-офіцер з білим, мокрим од поту лицем розкритим ротом хапав повітря. Йому було зле, він сповзав із стільця.

Йоганн вивів його на двір, потім завів до себе в кімнату, поклав на ліжко. Відчувши, що йому краще, унтер-офіцер встав і заявив зловісно, що глухонімому це коштуватиме веселенького знайомства з гестапо. І пішов у штаб розташування. Та скоро повернувся назад збентежений, пригнічений.

Поступово сатаніючи, він розказав Вайсові, чому рапорт начальству з приводу завданої йому образи був рішуче відхилений. Йоганн і сам почав догадуватись, що являє собою це дивне подружжя.

Канаріс вважав себе за новатора, залучаючи глухонімих до агентурної роботи. Він використовував їх для того, щоб у різних умовах мати можливість знати, про що розмовляють особи, які цікавлять його.

На відстані від об'єктів вистежування ці глухонімі агенти, спостерігаючи за артикуляцією губів співрозмовників, могли точно встановити, про що вони говорять. Якщо відстань була значна, застосовували бінокль або спеціальні окуляри з особливими скельцями, розрахованими на людей з добрим зором.

Але ця пара агентів виявилася штрафниками.

Вони приховали від свого шефа, що ждуть дитини. І, перебуваючи за межами Німеччини, сподівалися, що жінці пощастить народити.

Та їм довелося повернутися до родів.

Жінку на останньому місяці вагітності схопили на вулиці і, хоч вона була агентом абверу, привезли в госпіталь, де зробили їй кесарів розтин.

Жінці сказали: дитина мертва. А за життя матері боролися найкращі лікарі. Абвер не простив би їм втрати потрібної людини.

І тепер подружжя вислали сюди, як зловтішно сказав унтер-офіцер, «для карантину». Напочатку глухонімі «психували» й навіть пробували отруїтися газом. Та абвер поставив коло них наглядачів. І всі їхні подальші спроби вдатися до інших способів самогубства кінчалися нічим, і вони їх припинили, коли остаточно переконалися, що від служби абверу не можна потай піти навіть із життя.

Йоганн купив у дресирувальника собак вибракуване щеня й подарував його глухонімій. Спершу вона вагалася, чи брати його, благально, розгублено оглядалася на чоловіка. Він кивнув. Жінка жадібно схопила щеня, пригорнула до себе. Чоловік витяг гаманець, запитливо й суворо дивлячись на Вайса.

— Мені було б приємно, коли б ви прийняли мій подарунок.

Глухонімий подумав, сховав гаманець, простягнув сигарети. Закурили. Вайс сказав:

— Я працюю в майора Штейнгліца. Теж абвер.

Глухонімий кивнув. Вайс пояснив:

— Я змушений був допомогти унтер-офіцерові — вам могли загрожувати неприємності.

Глухонімий зневажливо випнув губи.

Жінка, тримаючи в одній руці щеня, другу простягла Вайсові й потисла його руку. Її обличчя було ніжне й невимовно сумне.

Вона зробила округлий жест над животом, похитала головою. В очах стояли сльози.

Чоловік міцно стулив губи, його обличчя стало суворим. Він постукав кулаком по голові, заплющив очі, потім скрушно розвів руками.

Вайс сказав:

— Я розумію ваше горе. Але жити треба.

Жінка показала пальцем на себе, на чоловіка, потім на щеня, похитала головою.

— Так, це правда, сказав Вайс, — людина не тварина. — Він помовчав, потім продекламував: — «Людина — це лише вкритий топким шаром лаку, приручений дикий звір».

Жінка гидливо від нього відсахнулася. Вайс пояснив:

— Так твердить Еріх Ротакер — наш великий історик.

Глухонімий торкнувся свого лоба пальцем, потім заперечливо помахав ним.

— Я теж так не думаю, — сказав Вайс. — Однак є багато людей, які не тільки так думають, але й роблять так.

Глухонімий кивнув головою, згоджуючись.

Кожен вечір подружжя виводило щеня на прогулянку на пустельному плацу. Забачивши Вайса, щеня дружелюбно підбігало до Йоганна, і Вайс начебто мимоволі ставав супутником цієї дивної пари під час таких прогулянок.

Останнім часом подружжя почало брати з собою маленькі грифельні дощечки, на яких вони швидко писали, стираючи написане вологою губкою. Це полегшувало спілкування.

Кинуті своїм нещастям у безмовність, ці двоє людей знайшли одне одного ще дітьми. Він шахтар і син шахтаря, вона дочка пастора, втекли з дому, коли батьки постали проти її дружби з глухонімим юнаком, робітником.

В одному з підрозділів абверу він став випробувачем парашутів. Добре заробляв. Здійснював тренувальні стрибки в найскладніших умовах, в яких можуть опинитися при перекиданні агенти. Від неї приховував не службу в абвері, а те, якій небезпеці він піддає себе щоденно. Під час невдалого стрибка тяжко покалічився. Зрозумів, що, коли загине, вона вкоротить собі віку. Потім пощастило. Їм обом дали в абвері іншу, кращу роботу. Вайс знав, яка ця «краща» робота. Бували в багатьох країнах. Завжди мріяли про дитину. Боялися лише одного: щоб не народилася теж глухонімою.

Вайс спитав:

— А коли б ви не погодилися вернутися додому до народження дитини?

Глухонімий швидко написав на грифельній дошці: «Невиконання», — і провів у себе по горлу ребром долоні, закотивши очі.

Коли Вайс написав, що він з Прибалтики, жінка красномовно перезирнулася з чоловіком і швидко накидала на дошці:

— «Догадувались, що ви не з рейху».

— Чому?

— «Деякі слова ви вимовляєте інакше».

— І багато таких слів?

— «Ні, зовсім небагато. І, можливо, вимовляєте ви їх вірно, але артикуляція губів інша, не завжди нам зрозуміла».

Якось у неділю глухоніма поскаржилася Вайсові на те, що її чоловік не хоче молитися.

Глухонімий знизав плечима, торкнувся ушей, губів і насварився на небо кулаком.

Жінка й собі підняла до неба руку з відкритою долонею, потім показала на чоловіка й торкнулася своїх грудей і, ніжно всміхаючись, схилила голову.

Вайс зрозумів її.

Проходячи повз уже відомих Вайсові диверсантів, що грілися на осонні, глухонімі гидливо одвернулися.

Коли зайшли за флігель, Вайс зобразив, піднявши руки й присідаючи, парашутиста, що приземляється. Глухонімий кивнув, показав, нібито виймає пістолет, і спрямував руку з витягнутим пальцем, наче стволом пістолета, на дружину, на себе.

Вайс показав на свій погон.

Глухонімий, протестуючи, захитав головою і знову показав на дружину, на себе.

Вайс зрозумів. Глухонімий пояснював, що диверсанти покликані вбивати не військових, а цивільних людей.

Між бруківкою на плацу ріс сякий-такий бур'янець, але глухоніма умудрялася знаходити серед цієї чахлої травиці рослинки з малюсінькими твердими квіточками, трохи більшими за головку шпильки, складала з них мініатюрний букетик, вдихала нечутний запах, блаженно заплющуючи очі. Лице в чоловіка при цьому ставало засмучено-винуватим.

Вайс написав на грифельній дошці: «Але ж ви зможете потім купити собі ферму?» Глухонімий іронічно всміхнувся. Написав: «Дресирувальник собак заробляє більше за нас». Знову витягнув палець, зображуючи ствол пістолета, примружився, цілячись, дописав: «Ось за це добре платять».

Жінка, прочитавши, звела очі до неба, потім перевела погляд на чоловіка й похитала головою. І, суворо дивлячись Вайсові у вічі, насварилася на нього пальцем.

Виходить, подружжя вирішило, що він, як абверівець, людина одної з ними професії, але вони не схвалювали тих, хто вбиває. Через тиждень Вайс побачив, як глухонімий у супроводі офіцера сідав у машину. Його обличчя було темне, понуре, очі хворобливо блищали.

А ще через кілька днів вивезли й глухоніму. Вайс ледве впізнав її, коли вона йшла до машини з маленьким чемоданчиком у руці. Вона насилу тягла ноги, голова понурена, плечі опустилися, на лоба звисало пасмо, нижня губа закушена, а лице було, як у мертвої, — сіро-землисте, очі — нерухомі. І коли в поле зору її впав Вайс, вона, як здалося Йоганнові, не зрозуміла, хто це, — її погляд був тьмяний, невидющий.

Виходить, подружжя розлучили.

Тепер вони, певне, мали працювати кожне окремо. Як живі запам'ятовувальні апарати для візуального підслухування.

Повітря було сире, тьмяне, вологе, з гаража гостро тягло бензином, що добувався шляхом переробки кам'яного вугілля. Високоякісний румунський бензин ішов тільки на потреби авіації.