Щит і меч

18

На другий день підрозділ майора Штейнгліца приступив нарешті до своїх прямих обов'язків.

У великій, госпітального типу палатці за розкладним столом чотири солдати, серед них і Вайс, сортували документи. Часто траплялися зіпсовані, залиті кров'ю. Такі документи кидали в сміттєві кошики з різноколірного дроту.

Нумерували печатки і штампи після того, як з них було зроблено відбиток на аркуші паперу, і складали у велику скриню.

Карти, коли на них не було ніяких позначок, викидали, а коли були позначки або написано щось рукою, — передавали єфрейторові Вольфу. Той старанно вивчав кожну таку карту і деякі з них, обережно склавши, ховав у портфель, у звичайний цивільний портфель з ременями і двома пласкими замками.

Солдати-канцеляристи працювали з чиновницькою заповзятливістю, і розмови вони вели мирні: про своє здоров'я, про листи з дому, про ціни на продукти, одяг, взуття. І, сортуючи, переглядаючи папери, вони періодично витирали пальці гумовими губками, змоченими дезинфікуючою рідиною, щоб не підхопити інфекції. І якби не це, не їхні мундири та жовте світло в целулоїдових віконцях палатки, все схоже було б на звичайну канцелярську контору й ні на що інше.

Вольф, виявивши заплямовані кров'ю папери, казав усім:

— Панове, нагадую: будьте уважні й викидайте неохайні папери, які не мають цінності.

За ці кілька діб табір на болоті перетворився на акуратне військове містечко: скрізь прокладено доріжки з колод, стоять стовпи з покажчиками, штабні палатки обкопані траншеями, насоси день і ніч відкачують з траншей воду. Навіть комарів стало менше після того, як у повітрі розпилили якусь їдку рідину, пристосувавши для цього ранцеві вогнемети.

І не тільки офіцери, а й солдати. мали підкреслено охайний вигляд, начебто й не було в них під ногами зміючої, грязької безодні, непролазного багна, трясовини.

Містки з перилами з білих березових стовбурів, такі видимі вночі, настили для транспорту, лінії дротів зв'язку, акуратно укладені на торфові бруски або підняті на бамбукових жердинах, — усе це й багато чого іншого свідчило про досвідченість, майстерність, армійське вміння, дисципліну штабних команд, про їхнє чудове матеріальне оснащення. І тільки одне було безглузде — ці тилові служби розмістилися в болоті, а не на сухому пагорку за кілька кілометрів від пункту, призначеного для дислокації.

Мотомеханізовані з'єднання німецької армії стрімко й глибоко кліщами вгризалися в тіло країни, безбоязно залишаючи у себе в тилу оточені, ізольовані і покремсані в нерівних боях острівці радянських гарнізонів: їх залишали на розтерзання спеціальним частинам, щедро спорядженим всіма найновішими засобами знищення.

За даними німецької розвідки, в населеному пункті Кулички спочатку зайняли оборону кілька танків і близько півроти прикордонників, але поступово кількість радянських солдатів збільшувалася. Кожної ночі до Куличок із відчайдушними боями проривалися все нові бійці, хоч кожного разу при прориві до гарнізону Куличок майже половина їх гинула.

Німецьке командування вважало таке винищення ворога економічним. Для знищення гарнізону підійшла артилерійська частина, і все було підготовлено. Старанно розрахували, скільки треба боєприпасів на відповідну площу, із кількох стволів вони повинні бути випущені, і гармати вже стояли в належному порядку навколо плацдарму. Та однак, незважаючи навіть на те, що своїм вогнем радянський гарнізон не давав німецьким частинам просуватися по шосе, німці не поспішали із штурмом, чекаючи на підхід танків.

Штейнгліц і Дітріх не сиділи склавши руки. Вони часто виїздили на вогневі позиції, щоб спостерігати поведінку противника, але оскільки спеціальності в них були різні, то й цікавили їх різні сторони цієї поведінки.

Вайсові довелося перепинити роботу в канцелярській палатці, щоб супроводити Штейнгліца в його поїздках.

Було відомо, що радянські танкісти в Куличках, коли в них скінчилося пальне, закопали свої машини в землю. І ніхто не побоювався раптового прориву танків з боку оточення гарнізону.

Та однієї ночі, коли Штейнгліц і Дітріх, як завжди, проглядали в стереотруби із спостережного пункту спеціально залишене дефіле, до. якого запекло й відчайдушно пробивалися крізь кулеметний вогонь розрізнені групки радянських солдат, рантом у бік шосе, стріляючи з гармати й кулемета, рвонувся самотній радянський танк.

Ту ж мить пролунали залпи, і точно пристріляні по секторах батареї підбили танк.

Штейнгліц і Дітріх наказали солдатам взяти в загиблих танкістів документи. Вони правильно розміркували, що для цієї машини, очевидно, було зібрано останні залишки пального і екіпаж дістав завдання пробитися до більшого радянського з'єднання не стільки по допомогу, скільки по те, щоб одержати наказ, як діяти гарнізонові далі: відступити чи захищати цей плацдарм до кінця.

Такі накази і запити про них уже не раз попадали до рук офіцерів абверу. До того ж німецькі радисти багато разів перехоплювали в ефірі звертання оточеного гарнізону до вищих штабів.

Солдати, послані до розбитого радянського танка, не змогли виконати наказ: обложений гарнізон відкрив такий вогонь, що троє німців були зразу ж убиті, а двоє, поранені, ледве приповзли назад.

З наступних п'яти солдатів не повернувся жоден.

Якщо обложений гарнізон охороняє підбитий танк, не шкодуючи дорогоцінних боєприпасів, значить, він має документи, які ні в якому разі не повніші попасти ворогові до рук.

Нову п'ятірку солдатів примусили повзти до танка тільки під погрозою розстрілу. І знову троє були одразу вбиті. Двоє проповзли не більш як десяток метрів і зарилися в болото, лежали, не наважуючись підвести голови.

Небо, ясне, зоряне, заболочена рівнина в скалках бакаїв, сріблиться верболіз, тиша. А там, під пагорком, височіє темне груддя двобаштового радянського танка в сталевому рваному дранті пробоїн від німецьких снарядів.

На спостережному пункті, в чистенькому, чепурному дзоті, обшитому світлим тесом, сидять на складаних стільчиках німецькі офіцери. Яскраво горить електрична лампа, на столику судки термоси з гарячою вечерею, на колінах в офіцерів паперові серветки, вони їдять і розмовляють про їжу.

Армійський офіцер шанобливо слухає Штейнгліца. Майор розповідає про особливості іспанської, англійської, французької, італійської кухонь. Розповідає він докладно, з цілковитим знанням усіх кулінарних тонкощів. Він добре знає ці країни, був там резидентом.

Дітріх зрідка ліниво докидає свої зауваження. Він теж знавець європейських кухонь, навіть більш обізнаний, ніж Штейнгліц: він багато подорожував і зупинявся в найкращих готелях. Штейнгліц не міг собі цього дозволити. Адже він бував за кордоном не задля розваги — виконував агентурні завдання, працював. І завжди, навіть здійснюючи найвідповідальніші операції, намагався зекономити на свою користь якомога більшу суму з коштів, відпущених йому на проведення тієї чи іншої операції. І коли готувався до неї, досконально продумуючи всі її деталі, він не менш старанно прикидав, як вигадати більше для себе, хоч заздалегідь був відомий розмір належної грошової винагороди і він завжди одержував її від начальника другого відділу «Ц» або готівкою, або у вигляді чека.

Армійський офіцер сказав, що викликав танк, години через дві він підійде і тоді можна буде наблизитись до підбитої радянської машини, щоб забрати в мертвих танкістів документи. А поки що лишається терпляче ждати.

Вайс, як це стало тепер звичаєм, мовчки прислуговував офіцерам. Міняв тарілки, розкладав м'ясо, наливав вино в похідні пластмасові стопочки, краяв хліб; підігрівав на електричній плитці галети з тмином і консервовану, залиту смальцем ковбасу в пласких банках. І, спритно роблячи все це, міркував, як йому слід зараз діяти. Півтора десятка німецьких солдатів не досягли мети, і мало шансів досягти її. Риск дуже великий. Чи має він право рискувати?

Йому казали вдома: твоє життя тенор тобі не належатиме. Це не твоє життя, коли од нього може залежати життя інших. І якщо ти необачно, непродумано підеш назустріч загибелі, то загинеш не тільки ти, а можливо, й ще багато радянських людей: вони стануть жертвами фашистських диверсій, підступних задумів, які ти міг би відвернути. Життя хорошого розвідника часом дорівнює іксові, помноженому на велике число, а за ним — людські і матеріальні цінності. Та коли цей розвідник тільки те й робить, що грається власним життям, чваниться своєю особистою хоробрістю, він нічого, окрім шкоди, не дасть. Адже сам по собі він нічого не важить, хоч би як пиндючився, хоч би якою ефектною, героїчною здавалась йому власна загибель. Розвідником має керувати глибоко і далекоглядно виправданий розрахунок. І розумна бездіяльність за певних обставин незмірно цінніша за якусь там поквапну і непродуману дію, нехай хоч яку відважну на перший погляд, але спрямовану на розв'язання лише найближчого, часткового завдання, і, непродумано зважившись на цю дію, забувши про головне, він перестає бути для противника небезпечним. Він стає мертвим радянським розвідником, а якщо попаде в руки ворога живим, його катуватимуть, аби дізнатися про все, пов'язане з його попередніми ділами.

Як же повинен у даній ситуації діяти Йоганн? Звичайно, він може загинути, взявшись добратися до радянського танка. Але ж не обов'язково він загине. А коли доповзе, то влізе в танк і знищить пакет, який, безперечно, передали одному з танкістів. Якщо гарнізон зібрав усе пальне, аби тільки танк прорвався, якщо до нього, рискуючи залишитись без боєприпасів, не дають підійти, значить, пакет дуже важливий, від нього залежить життя багатьох, певно, не менш як тисячі радянських солдатів і офіцерів. Отже, пропорції зараз такі: один до тисячі.

І хоч Йоганнові заборонено рискувати собою, при такому співвідношенні він, мабуть, має право на риск. Є ще одна обставина, на яку він не може не зважати. Довготерпіння його не безмежне. Скільки ж можна споглядати з непричетним виглядом скривавлену, обпалену землю Батьківщини, дивитись, як убивають радянських людей, і догідливо прислуговувати вбивцям так, нібито нічого іншого в нього й на думці нема! Він повинен дати собі перепочинок, хоч на кілька хвилин вирватися з цього нестерпно бездіяльного, повільного існування. Лише кілька хвилин дії — і він знову знайде в собі силу волі, спокій, здатність прикидатися. Кілька хвилин — це так небагато, і потім він знов, як і раніше, буде вичікувати, вичікувати без кінця й краю. Ну, може він собі це дозволити? І нічого з ним не скоїться, він буде дуже обережний і зуміє доповзти до танка. І не про себе одного він думає: він хоче знищити пакет, щоб врятувати людей. Ну, що тут поганого? Він знищить пакет і зразу ж повернеться, і знову все піде так, як і досі. Ні, навіть не так: він стане ще гнучкішим, ще хитрішим, ще обережнішим і терплячішим.

Йоганн розклав на тарілки акуратні шматочки гарячої шинкової ковбаси і паруючу картоплю, налив у пластмасові стопочки залишки коричневого рому, зняв фартух, поправив пілотку.

— Пане майор, якщо я зараз більш не потрібен, дозвольте мені взяти документи з підбитого радянського танка. — Усе це він сказав таким тоном, яким запитував: «Ви дозволите підлити вам соусу?»

Штейнгліц, з відомих тільки йому міркувань, не захотів показати, яке важливе для нього це прохання. Що ж, солдат хоче вчинити подвиг — це природно і навіть обов'язково для німецького солдата. І майор, не підводячи очей від тарілки, мовчки кивнув головою.

Йоганн зняв із стіни брезентову сумку, з якої стирчали довгі дерев'яні ручки гранат, каску і автомат армійського офіцера, надів усе це на себе й, козирнувши, вийшов з бліндажа.