Щит і меч

38

Начальник жіночого філіалу Варшавської розвідувальної школи капітан створеної німцями із зрадників так званої Російської визвольної армії (РВА) Клара-Клавдія Ауфбаум-Зеленко була дама освічена і з великим життєвим досвідом.

Так, на її вимогу, ще в 1920 році її чоловік Фріц Ауфбаум, колишній бухгалтер донецької шахти, що належала бельгійській компанії, змінив не тільки прізвище, але й спеціальність, і за Радянської влади зайняв уже посаду головного інженера. В цьому не було нічого дивного. Потреба в технічній інтелігенції була величезна. Брак знань надолужувався в новоявленого головного інженера вмінням солідно триматися з підлеглими, небалакучістю й беззаперечним виконанням наказів і рекомендацій будь-якого начальства. Це був чоловік недалекий, але безбоязний у своєму самозванстві, бо потай він був глибоко переконаний у тому, що росіяни і українці — це напівазіати. А оскільки він, Ауфбаум, чистопородний європеєць, — цього цілком досить для того, щоб керувати ними, тим більше, що серед підлеглих траплялися люди, добро обізнані з тим, про що сам він мав досить невиразну уяву.

Клавдія Зеленко захоплювалася українською старовиною і навіть опублікувала в етнографічному журналі якусь працю з цього питання. Потім, коли чоловіка перевели в Брянськ, вона почала захоплюватися й російською старовиною.

У той період, коли із стахановців, які прославилися трудовими рекордами, почали готувати командирів виробництва, Клавдія Зеленко викладала цим шановним дорослим людям німецьку мову. Це дало їй змогу зблизитися з тими з них, хто став потім керувати великими підприємствами. Людина працьовита, вона перекладала німецьку технічну літературу на російську мову й добре заробляла. А потім почала перекладати з російської мови на німецьку ті праці радянських металургів і вугільників, які цікавили німецьких видавців.

Кілька разів Федір Зеленко їздив у відрядження в Німеччину.

Там, дізнавшись, що він німець, до нього виявили особливий інтерес, намагалися завербувати. Вислухавши всі пропозиції і обіцянки, старанно все зваживши, Зеленко-Ауфбаум ухилився від цих пропозицій: його становище в Радянській країні, міцне, солідне і перспективне, приваблювало його більше, ніж роль німецького агента.

Повернувшись додому, він вирішив вигіднішим для себе повідомити про ці пропозиції ДПУ, а також своїй дружині. Дана ним інформація ще більше зміцнила довір’я до нього. Що ж до дружини, то тут реакція була трохи несподівана.

Клава-Клара, жінка запальна, з дуже розвиненою уявою, не тільки побачила в цьому деяку романтику, але й спалахнула пристрасною тугою за землею своїх предків. І всупереч волі чоловіка зв'язалася з одним працівником видавництва, де вона співробітничала, який виявився німецьким агентом.

Уявивши себе сучасною Мата Харі, натхнена своєю новою діяльністю, Клава-Клара навіть погарнішала, схуднувши від клопітних переживань і відновивши тим самим дівочу поставу.

Але в цей час, і до того ж з найнесподіванішого боку, на родину Зеленко-Ауфбаум упав удар.

У них був п'ятнадцятирічний син, комсомолець. З тих комсомольців, для яких героїка будов соціалізму стала немовби їхньою духовною природою.

Образ Павки Корчагіна був його ідеалом. Він кинув школу і всупереч волі батьків вступив у молодіжну бригаду на одній із шахт, що саме була в прориві.

Працювали завзято, самовіддано, але, незважаючи на все, жили надголодь, бо, не маючи досвіду та й фізичної силоньки, не могли виконувати норми.

Це була молодіжна бригада — комуна з тих, що, як відомо, згодом були розформовані, бо хоч у них і існував дух рівності й братерства в усьому, однак стояли вони на порочному шляху зрівнялівки.

І ось одного разу, приїхавши додому, щоб помитися і за один день од'їстися за всі дні недоїдання, син почув, як уночі пошепки його батько категорично вимагав од матері, щоб вона припинила свої стосунки з німецьким агентом.

Син ввірвався в спальню батьків і спитав з жахом:

— Це правда?!

Клава-Клара після всіх слів, що сказали їй чоловік і син, вигукнула розпачливо:

— Можете доносити на мене!

— Ну що ж, я так і зроблю, — сказав син. І, вирвавшись від батька, який намагався стримати його, вибіг з дому.

А на ранок Федір Зеленко, зайшовши в гараж, де стояла власна емка — премія за виконання на 114 процентів річного плану підприємством, яким він керував, — побачив, що син повісився.

У Федора Зеленка не вистачило душевних сил після цього нещастя зробити так, як збирався зробити його син, тим більше, що приголомшену цим Клаву-Клару в нестямі довелося одвезти в психіатричну лікарню.

В 1937 році заарештували не Клаву-Клару, а її чоловіка.

Перервавши після синової смерті і виходу з психіатричної лікарні зв'язки з німецьким агентом, вона, вже з лютого прагнення відомстити за чоловіка, спробувала їх відновити, але німецький агент відмовився від її послуг з двох мотивів. По-перше, тому, що тепер, будучи дружиною репресованого, вона могла опинитися під наглядом. А по-друге, він не захотів простити їй колишнього відмовлення від роботи з такої неповажної причини, як самогубство сина.

Вдячна пам'ять про неї відомого стахановця, її колишнього учня, що став одним и визначних командирів промисловості, допомогла Клаві-Кларі уникнути долі, яка спостигла в той час більшість інших жінок репресованих.

Її взяли на посаду викладача в десятирічці, а згодом вона стала наніть директором цієї школи.

Коли німецька армія окупувала місто, де жила Клава-Клара, її забрали в табір. Протримали кілька місяців і після всебічної перевірки зарахували перекладачкою у формування РВА, а потім, враховуючи її енергійну діяльність і німецьке походження, дали, не без участі гестапо, капітанський чин і пост начальниці жіночої розвідувальної школи.

Ця школа, розташована, як і Варшавська, в дачній місцевості, готувала розвідниць-радисток. Навчання тривало шість місяців.

Потім курсанток одвозили в Центральну школу, де протягом ще одного місяця вони проходили підготовку разом з чоловіками — кожна з своїм напарником.

Командування «штабу Валі» вважало доцільнішим використовувати як радистів жінок, а не чоловіків. Бо чоловік призовного віку, що довго живо на одному місці, швидше може викликати підозру, ніж жінка, яка може видавати себе за біженку з окупованих німцями областей або за евакуйовану і навіть викликати цим співчуття до себе місцевого населення.

Контингент курсанток вербувався з таборів і тюрем, де співробітники СС і гестапо піддавали їх підготовчим випробуванням. Після цього, взявши відповідну підписку, їх, як правило, привозили в школу геть побитих, і начальникові охорони, що привозив майбутніх курсанток, доводилося кожного разу запевняти капітана Клару Ауфбаум: компетентна медична експертиза дала довідку, що привезена (чи привезені) не має тяжких пошкоджень життєво важливих внутрішніх органів і обов'язково виживе.

Абвергрупи, поліція, німецькі комендатури, що діяли в окупованих районах, також сприяли школі, посилаючи їм кадри, вже перевірені в них на роботі.

Ці привілейовані особи прибували не стільки з охороною, скільки з супроводом. Вигляд у них був досить непоганий, одягнені вони були пристойно і спочатку трималися розв'язно. Але капітан Ауфбаум своєрідним способом швидко давала їм зрозуміти, що тут не будинок розпусти, а розвідувальне училище із суворішим, ніж навіть армійський, порядком.

Сама капітан Ауфбаум, щоправда, ніколи особисто не застосовувала фізичних методів виховання.

Для цієї мети була спеціальна людина — помічник начальниці школи по політичній частині лейтенант РВА, що гордовито іменувала себе Інгою Ратміровою, хоч озивалася й на ім'я Нюрка, — кремезна, широкоплеча, з гладким кирпатим задом, затягнутим у бриджі, коротко підстрижена, і рівною чілкою на низькому лобі й коричневими, прокуреними зубами. У неї були чоловічі манери і чоловічі звички.

Професіональна криміналістка, великий знавець тюремних і табірних законів, вона ще в тюрмі подала прохання послати її на фронт і була послана у військову частину санінструктором. І коли потрапила в полон, німецькі солдати виявили в її санітарній сумці силу-силенну ручних годинників, портсигарів, зім'яті пачки грошей.

Її мало не забили на смерть: так обурив солдатські почуття цей промисел. Але гестапівці побачили в ньому найкращий доказ її безперечної корисності для рейху. І мародерку спочатку врятували від розправи, а потім з чудовими рекомендаціями переправили в тил служити у формуванні РВА.

Жінки, що прибували з окупованих районів, вже мали досвід у співробітництві з німцями і вмінні зав'язувати з ними зв'язки, й до того ж вони не втратили фізичного здоров'я. Тому вони давали рішучу відсіч Нюрці, коли та пробувала проявити деякі свої специфічні нахили, але деяких змучених і знесилених катуваннями і допитами в тюрмах гестапо дівчат вона, удаючи, ніби турботливо доглядає їх, примушувала коритися їй.

Сама капітан Ауфбаум відзначалася високоморальною поведінкою, незважаючи на те, що їй було за сорок і завдяки гігієнічному способу життя мала дуже моложавий вигляд. І мундир пасував її фігурі, і її гостроносе, з пташиним профілем лице було свіжим, і на високій шиї жодної зморщечки.

Деякі літні, статечні офіцери абверу були не від того, щоб зав'язати з нею необтяжливі приємні стосунки, на крайній випадок навіть подружні, але вона мужньо відхиляла всі домагання, оскільки вважала аморальним виходити заміж при живому чоловікові. А короткочасні легкі зв'язки — це було нижче за її гідність.

Порочні Нюрчині нахили викликали в неї природне почуття гидливості. Та, в душі побоюючись цієї здатної на все криміналістки, яка інколи розлючено шаленіла, капітан Ауфбаум обмежували протести з приводу непристойної поведінки свого заступника по політичній частині тим, що з холодною і жорстокою ненавистю переслідувала курсанток, до яких прихильна була Нюрка.

За найменший проступок вона відправляла їх у концтабір. А якщо проступок був серйозний, то одсилала в підрозділ СС, розташований неподалік од школи. Ліквідаційними операціями цей підрозділ займався в районі сміттєвого звалища, навколо якого були вкопані стовпи з написами «Заборонена зона», звичні для місць, де відбувалися страти.

Коли до школи з господарчою, фінансовою чи учбовою інспекцією приїздили офіцери абверу, капітан Ауфбаум зустрічала їх дуже гостинно. І сама керувала в таких випадках приготуванням обідів і вечер, щоб побалувати гостей домашніми стравами. Ще в Донбасі вона навчилася робити чудові настоянки з різних ягід і захоплювала своєю майстерністю приїжджих.

Після розкішної вечері й такої ж розкішної випивки, щоб запобігти залицянням, які зачіпали її жіночу й офіцерську гідність, капітан Ауфбаум, вибравши момент, люб'язно пропонувала гостеві, що настроївся легковажно, переглянути особові справи її курсанток, в яких були фотографії. Якщо увагу гостя приваблювала чиясь справа, вона говорила, що додаткові відомості той може дістати безпосередньо від курсантки, яка цікавить його, і наказувала викликати її в кімнату, спеціально призначену для інспектуючих чинів абверу.

Цей спосіб капітана Ауфбаум уникати фамільярничання старших за званням чи за посадою офіцерів викликав обурення і протести її заступника. Але пояснювалися вони не стільки міркуваннями моральними, скільки найнегіднішими ревнощами.

Розуміючи це, капітан Ауфбаум суворо відчитувала її ї наказувала:

— Лейтенанте, струнко! Кругом марш!

І лейтенант Нюрка змушена була скорятися священним правилам армійської дисципліни, такої ж неухильної в абвері, як і в частинах вермахту.

Вільгельм Канаріс, син директора Рурської металургійної фірми, вилощений офіцер крейсера «Бремен», набув на цій плавучій базі німецької розвідки спеціальність, що привела його зараз до високої посади начальника абверу.

Канаріс вважався людиною світською, часом схильною до абстрактних філософських розмірковувань, до яких він вдавався, аби не висловлюватися прямо і ясно.

Його дружба з начальником гестапо Гейдріхом, теж колишнім офіцером крейсера «Бремен», але звільненим і флоту за порочні нахили, грунтувалася не на юнацьких згадках.

Обидва вони мали всі підстави боятися, зневажати, ненавидіти один одного.

Керуючись своєрідною сміливістю, змішаною з підступництвом, вони віддали перевагу видимості дружби, ніж одвертій ворожнечі, промацуючим сутичкам на короткій дистанції, ніж бою на довгих, та незалежно від дистанції ці сутички були однаковою мірою обопільно небезпечні.

Найбільш вдалі розвідувальні операції Канаріс завжди проводив, спираючись на ділові кола німецьких промисловців. Використовуючи свої міжнародні зв'язки, вони досить охоче й успішно виконували розвідувальні доручення абверу, що збігалися з економічними інтересами німецьких концернів. Тим більше, що, окрім усього іншого, концерни мали свої власні спеціальні розвідувальні відділи, які були на бюджеті фірм.

Найціннішу для фюрера інформацію Канаріс одержував з вуст тих осіб, які правили німецькою промисловістю і водночас були компаньйонами таких самих могутніх магнатів США, Англії, Франції.

Цей обопільний обмін ділових людей діловою інформацією тільки вкрай нетактовна і невихована людина могла б назвати шпигунством, що завдає шкоди безпеці країн, громадянами яких вони вважалися. Але так чи інакше казкові міцні дивіденди були їм за всіх умов забезпечені, навіть у тому разі, коли між цими країнами виникне війна.

Природно, що директорів найбільших німецьких фірм, які поверталися із зарубіжних прогулянок, Канаріс не розглядав як вульгарних агентів і не платив їм із спеціального секретного фонду абверу за їхні розвідувальні послуги. Навпаки, вони самі з готовністю пропонували винагороду для імперських міністрів, маршалів і фельдмаршалів з тим, щоб ті форсували воєнні замовлення німецьким концернам. Крім того, директори хотіли одержати відповідні субсидії, щоб швидше почати випуск продукції по патентах, добутих у зарубіжних компаньйонів, підприємства яких також виконували воєнні замовлення своїх урядів.

Так, наприклад, зовсім братні комерційні зв'язки встановилися між німецькою фірмою «Карл Цейс» і американською «Бауш енд Ломб», І на догоду шановному партнерові американська фірма відмовила союзній державі — Англії, коли та попросила виконати замовлення на воєнну оптику.

Як відомо, збудовані в Німеччині заводи «Оппель», що випускають воєнну продукцію, — власність американської «Дженерал моторс».

Що ж до Гуго Стіннеса — володаря Руру, то він завбачливо створив за океаном фірму «Гуго Стіннес індастріс корпорейшн» (Нью-Йорк). В Англії, в центрі Глазго, височіла будівля з вивіскою «Гуго Стіннес лімітед». Слід зазначити, що в період найрозгнузданішого расизму в Німеччині німецькі магнати ставали, так би мовити, вище всяких забобонів і вступали в тісні не тільки фінансові, але й родинні зв'язки з такими можновладними іноземними родинами, жодна з яких не змогла б пройти навіть найпоблажливішої перевірки в расовому чистилищі рейху.

Для підхльостування Гітлера в його агресивних планах. рурські промисловці були зацікавлені в деякому перебільшенні відомостей про воєнну міць США, Англії, Франції. Фінансуючи воєнне виробництво, використовуючи всі засоби фашистського терору в середині країни, вони сподівалися цілком паралізувати невдоволення робітничих мас.

Крім того, їм бажано було, щоб фюрер не мав справжньої уяви про воєнну міць СРСР, бо це могло трохи притупити його войовничий запал по відношенню до більшовизму. Тим більше, що зарубіжні компаньйони німецьких магнатів часом поблажливо йшли на значні поступки, твердо надіючись на те, що гітлерівська Німеччина, здійснивши похід на Схід, створить найсприятливіший грунт для процвітання корпорацій, що злили свої капітали і політичні сподівання.

І Вільгельм Канаріс за послуги агентурної інформації, виявлені йому німецькими магнатами, розплачувався тим, що інформував фюрера в обумовленому напрямку і дусі.

Що ж до Гейдріха, то на його долю випала розвідка в середині країни, чим він і займався успішно, у всеозброєнні свого досвіду.

Менш вдало Гейдріх конкурував з Канарісом в галузі розвідки і контррозвідки за рубежем, не маючи для цієї мети таких цінних кадрів, як його суперник.

Для одержання відомостей з іноземних політичних кіл Канаріс користувався послугами найродовитіших аристократичних родин рейху, чиї імена були записані в готському альманасі — племінному довіднику титулованої знаті.

Щоправда, тут йому доводилося вдаватися до величезних вилучень із секретного фонду абверу в західній, стійкій валюті. Але такі витрати завжди були виправдані.

Ці люди з гучними титулами навіть коли й не займали офіційних державних постів, уміли, зустрічаючись в інших крайніх: і такими, як самі, з вільною недбалістю, нібито між іншим, вивідувати найважливіші політичні секрети. Цим секретам у так званому вищому товаристві надавалося значно менше значення, ніж родинним таємницям, що зачіпали честь іменитих родин.

Особливий хист у цій галузі проявив, наприклад, князь Гогенлое.

А хіба не безцінні були послуги французького маршала Петена? Ще будучи французьким послом у Мадріді, він систематично інформував Франко про стан французьких збройних сил, твердо впевнений у тому, що це негайно стане відомо Гітлерові і старання інформатора не буде забуто.

А знаменитий американець Чарльз Ліндберг — поклонник фюрера, прийнятий у Лондоні з розкритими обіймами!.. Оцей національний герой США з рабською запопадливістю докладно повідомляв німецьких друзів про можливості повітряного флоту як Америки, так і Великобританії.

А послуги Ватікану…

Так, Канаріс міг дозволити собі удавати освіченого гурмана, покровителя мистецтв, ніжного любителя такс, дивака, що розважається грою на флейті, вирощує в оранжереї рідкісні тропічні рослини, і, вдягнувши фрак, приймати на своїй заміській віллі агентів з такою урочистістю і шанобливістю, якої заслуговують особи вищої знаті і володарі німецької промисловості.

І хоч сферу діяльності між Гейдріхом і Канарісом було офіційно поділено: Канаріс займався розвідкою іноземною, Гейдріх — розвідкою в середині країни, — обидва вони прагнули залізти у мисливські угіддя один до одного.

Гейдріх — з метою стежити за абвером, Канаріс — з метою зібрати якомога більше бруду, якомога більше потрібних йому відомостей про тих, хто входив у правлячу кліку, щоб тримати їх в разі потреби на прив'язі.

І кожен у цій конкурентній боротьбі намагався піймати другого, видати, щоб прибрати господарство загиблого до своїх рук.

Після сімейної партії в крокет Канаріс і Гейдріх, залишивши дружин у садку, пішли в кабінет, щоб побалакати на самоті, поки подадуть обід.

Гейдріх, навіть граючи в крокет, не наважився розстебнути ґудзики на кітелі.

Він, як завжди, був суворо підтягнутий і, якщо програвав, стискав вузькі губи так, що вони біліли.

Канаріс, навпаки, недбало ставився до свого туалету й, програючи, вмів так захоплюватися, так радіти успіхові противника, що тому мимоволі ставало прикро: чи варто так старанно прагнути до перемоги заради того тільки, щоб зробити приємність своєму партнерові?

Гейдріх коротко розповів Канарісові про одержаний ним рапорт, в якому сповіщалося, що в одній з розвідувальних жіночих шкіл абверу курсантка посягнула на життя співробітника гестапо.

— Знаю, — ліниво сказав Канаріс. — Істеричка. — І зазначив застережливо: — Якщо наші хлопці не бачать різниці між відомими будинками й моїми школами і поводяться там негідно, не мені, а вам слід закликати їх до порядку. — І єхидно додав: — Власне кажучи, у вас більше досвіду роботи з жіночою агентурою. Коли ви були начальником таємної карної поліції, берлінські вуличні професіоналки нібито становили найнадійнішу вашу сітку? А тут матеріал іншого порядку. У цих, напевне, ще не зжиті деякі поняття про жіночу честь.

— Я не знав, що ваші школи — як ті пансіони для благородних дівиць, — шпигнув Гейдріх.

Канаріс добродушно всміхнувся:

— Дорогий друже! Силою своєї біологічної природи жінки самим богом поставлені в залежне становище від нас, чоловіків. Але й ми, чоловіки, за законами фізіології якоюсь мірою залежні від жінок. Бо все, що ми робимо, — це воля таємного інстинкту, він охоплює всю нашу сутність і є духовною субстанцією, нехтувати яку і шкідливо, і небезпечно. — Останні слова він вимовив підкреслено погрозливим тоном.

— Чи не мені загрожує така небезпека?

— Ну що ви! — запротестував Канаріс. — Я мав на увазі тільки одне: згодьтесь, цей ваш унтершарфюрер після повернення з госпіталю заслуговує покарання. Адже своїми діями він мало не зіпсував цінний матеріал, який ми готуємо для важливого завдання. А тепер виконання цього завдання відкладається через те, що згаданий об'єкт мало не втратив необхідних ілюзій. А без ілюзій людство здичавіло б. Ми всі жертви ілюзій. — Сказав, зітхнувши: — Я, наприклад, завжди мріяв стати знаменитим музикантом. — Скрушно розвів руками. — І що ж? Ви навіть мені задля втіхи не скажете: «Канаріс грає на флейті, як віртуоз». За моїми даними, — він чарівно всміхнувся, — ви висловлювали, дещо зовсім протилежне. А за відомостями з іншого джерела — йдеться про питання, яке менше зачіпає мов самолюбство, — навіть зволили висловити припущення, нібито я вважаю, що замість нашого десанту в Англію краще англійський десант на нашу територію з метою спільного ведення війни проти Росії.

Очі Гейдріха стали крижано-уважні.

— До речі, — так само уважно дивлячись на Гейдріха, діловито вів далі Канаріс, — у Черчілля за плечима досвід висадження англійських експедиційних військ на Півночі Росії. Про це нам не слід ні за яких обставин забувати. І коли б він у нових умовах і на нових умовах застосував, уже разом з нами, свій досвід, ми могли б потім у новому варіанті повернутися до операції «Морський лев», хоч цього лева колись добряче пошарпали росіяни. Але це, звичайно, в тому разі, якби Черчілль не проти нас, а з нами взяв участь у Східній кампанії. — Дорікнув: — І даремно ви розправилися з моїми глухонімими в Швейцарії. Мене тільки цікавило, наскільки плодотворно ваші люди ведуть переговори з англійцями, щоб потім, одержавши інформацію, дати вам кілька добрих порад в обопільних наших інтересах. І раптом така безтактність! А втім, я не протестую: вони знали багато зайвого. Тому дозвольте розглядати це як суто дружню послугу гестапо абверу. — Заявив насмішкувато: — Вважайте, що я зобов'язаний вам.

Гейдріх мовчки дивився на світні бліки, що грали на носках його яскраво начищених чобіт. Спитав похмуро:

— То як же нам бути з цим пораненим унтершарфюрером?

— Дайте йому медаль. Якщо він не дурень, то зуміє зрозуміти, яку дурницю він зробив. А не зрозуміє, нехай на фронті покаже свою хоробрість. Хоч не зламати дівчисько — ганьба для есесівця!

— Добре, — згодився Гейдріх. І, ледь сіпнувши щокою, що означало посмішку, дружнім тоном поцікавився: — Наскільки мені відомо, ця росіянка — дочка репресованого радянського полковника?

— Так, — недбало підтвердив Канаріс і поклав руку на костисте плече Гейдріха. Сказав з жартівливим докором: — І цю дівчину, дочку благородного радянського полковника, ваш хлопець хотів позбавити ілюзій. — Додав грайливо: — А також і… Ай-ай, як негарно! Непристойно. Невиховано. Ми ж європейці… — Спитав діловито: —Лансдорфа знаєте?

Гейдріх понуро кивнув.

— Великий чоловік, — з щирим захопленням сказав Канаріс. — Він обіцяв мені підшукати в себе, у «штабі Валі», справжнього арійця — добре вихованого, абсолютно надійного і з відповідною зовнішністю. Той з цілковитою делікатністю і цнотливістю зробить з цією дівчиною невелику туристську розважальну поїздку. Заспокоїть і надихне на роботу, яку вона має виконати. Отак, мій друже… Нам потрібна підхожа людина для того, щоб заслати її в крупний армійський штаб. Сподіваюсь, що її зуміють добре підготувати… — Признався, злегка зітхнувши: — Це моя слабина — люблю агентуру не з покидьків, які, на жаль, заповнюють наші розвідшколи, націлені на Схід.

Увійшов літній лакей з м'ясистим обличчям, задрапірованим професорськими, урочистими зморшками. Він одержував платню, як лейтенант абверу, і водночас майже таку ж суму, як агент гестапо.

Оголосив:

— Їсти подано…