Щит і меч

21

У палаті, де лежав Йоганн, з'явився нещодавно єфрейтор Алоїс Хаген.

Казали, що кульове поранення він дістав не на фронті, а в Варшаві. Разом з есесівськими хлопцями він переслідував партизанів у місті. Одному з червоних все-таки пощастило зникнути. А Хагену він продірявив ногу, коли той його вже майже наздогнав. Йоганн чув, як есесівці, що привезли єфрейтора в госпіталь, вихваляли Хагенову хоробрість, яку виявив той, переслідуючи партизана.

Цей Хаген був ідеальним зразком нордичного типу арійця. Атлетичної будови, довговидий, із світлими, холодними очима. Тримався він визивно зухвало. Закоханий у себе, як Нарцис, він без кіпця видивлявся в дзеркальце, вередливо вимагав, щоб його особливо старанно лікували, домігся підвищеного раціону й не дозволяв зачиняти кватирку, щоб у палаті завжди був приплив свіжого повітря.

Часто біля ліжка Хагена лунав жіночий сміх. Він залицявся до сестер, сиділок, лаборанток — всіх жінок, незалежно від віку, називав сильфідами. Вважав це «прусським компліментом».

Коли Фішер, широко всміхаючись, почав опитувати Хагена, щоб з'ясувати деякі моменти його біографії, невиразно викладені в анкеті, яку той недбало заповнив, Хаген, не відповідаючи, мовчки втупився у Фішера, уважно розглядаючи його. Потім так само мовчки розсунув циркулем вказівний і середній пальці й, неначе виміряючи, торкнувся його носа, лоба, підборіддя.

Фішер спитав вражено:

— У вас температура?

Хаген кинув зневажливо:

— У тебе не кров, а коктейль. — Примружившись, поцікавився: — Як це тобі з такими вухами й носом вдалося проскочити расовий відділ? — Він поблажливо поплескав Фішера по коліну й заспокоїв: — Та нехай уже, живи. — Наказав, нібито перед ним сидів підлеглий: — Щоб завжди був одеколон, я не можу терпіти, коли смердить сортиром. — І одвернувся до стіни.

Від ліжка Хагена Фішер одійшов навшпиньках.

Куций, з короткими руками, одвислим черевом і приплюснутою головою, що росла, здавалося, просто із жирних плечей, з темним, як у фюрера, пасмом, начесаним на астматично випукле, тютюнового кольору око, Фішер знав, що йому не пройти навіть найпоблажливішої експертизи в расовій комісії. А до п'ятого ж коліна, відомого родині Фішерів, всі вони були чистокровні німці. І за що тільки природа так злісно покарала його, не наділивши основними біологічними ознаками арійця? І на зріст він не вдався, і волосся в нього не біляве, і очі не голубі. А вже про форму носа, вух, черепа годі й казати. Щоправда, коли б він менше жер, то міг би схуднути, й тоді, мабуть, у нього з'явилася б якась схожість з фюрером. Так, із самим фюрером! Ну, а коли Хаген справді заявить у расову комісію, що тоді? Подивляться на нього й скажуть: «Фішер не арієць». От і починай доводити. Доведеш. А пляма однаково залишиться: підозра ж таки була!

І Фішер мудро вирішив не дратувати цього Хагена, терпіти його зухвальство: адже фюрер теж колись був єфрейтором. Хаген — зразок арійця. Він може кого завгодно звинуватити в расовій неповноцінності. А це не менш небезпечно, ніж звинувачення у зраді рейху. Та коли відкинути біологічні фактори, Фішер ночував себе справжнім арійцем, арійський дух був у ньому сильний, він його проявляв у ставленні до поранених. Якщо солдат не міг відповідати на запитання стоячи, то Фішер примушував його відповідати сидячи.

Особливо часто Хаген робив «прусські компліменти» обер-медсестрі фрейлейн Ельфріді, яка гордо, наче шолом, носила копицю свого рудого волосся. Халат в обтяжку так вигідно підкреслював усі жіночі принади обер-медсестри, що в деяких солдатів аж носи блідли, коли вони кидали на неї погляд.

Хаген голосно заявив фрейлейн Ельфріді, що, скоряючись волі фюрера, він готовий виконати свій обов'язок: умножити з її допомогою число справжніх арійців. Примружившись, оглянув її і суворо сказав:

— Так, мабуть, нам варто попрацювати для фатерланду. — І наказав: — Ви мені нагадаєте про це, коли я буду вже на ногах.

Він так владно поводився з Ельфрідою, що та на його вимогу всупереч правилам принесла йому в палату мундир і все спорядження.

Хаген повісив кітель на спинку стільця. Чоботи поставив під ліжко, бриджі акуратно поклав під матрац, а парабелум, недбало оглянувши, засунув під подушку. Пояснив не так Ельфріді, як своєму сусідові по ліжку, хворому на коліт співробітникові роти пропаганди, котрий не раз докоряв Хагенові, що той зовсім не читає.

— Як тільки я чую слово «інтелект», — Хаген цитував Ганса Йоста, керівника фашистської палати в справах літератури, — моя рука тягнеться до спускового гачка пістолета. — І, не одводячи мертвенно-прозорих очей від худого обличчя фашистського пропагандиста, поляпав по подушці, під яку засунув парабелум.

Йоганн аж тремтів од ненависті до цього нахабного прусського красеня. Він намагався якомога менше бувати в палаті, хоч йому й важко було надовго покидати постіль. Він виходив у коридор і годинами лишався там, аби не бачити огидно вродливого обличчя Хагена, не чути його голосу, його чванливого варнякання.

Очевидно, Йоганн теж не сподобався Хагену. Щоправда, коли якийсь генерал у супроводі почту відвідав госпіталь, і йому відрекомендували Хагена, й генерал милувався Хагеном, як породистим конем, і Хаген, як коняка, хвалькувато демонстрував себе, бо все в ньому було за арійським екстер'єром, за пропорціями відповідної таблиці, Хаген доповів, що єфрейтор Вайс — теж чудовий екземпляр арійця, хоч і трохи дрібніший. І Вайс теж удостоївся прихильного генералового кивка.

Йоганн помітив, що Хаген нишком стежить за ним і, зав'язавши розмову, не стільки вдумується в слова, сказані Вайсом, скільки уважно вслухається в те, як він ці слова вимовляє.

Вайс і собі крадькома теж пильно стежив за Хагеном. Пруссакове обличчя завжди лишалося непорушним, мармурово холодним, а от зіниці… Стежачи за виразом Хагенових очей, Вайс помітив, що його зіниці то розширюються, то звужуються, хоч освітлення палати не мінялося. Отже, пуста балакаина з Вайсом чимось збуджує, хвилює Хагена. Чим же?

Вайс, тримався вкрай насторожено. І скоро переконався, що й Хаген теж насторожено ставиться до нього. Хаген зовсім одужав, ходив по палаті і коридорах. Очевидно, його не виписували з госпіталю тому, що обер-медсестра вжила заходів, щоб довше затримати тут цього красеня з фігурою Аполлона і хвилястим білявим чубом, який він інколи милостиво дозволяв їй причісувати. Можливо, він виконав свою обіцянку: Ельфріда тепер, умліваючи од щастя, з рабською покорою робила все, що пошепки наказував їй цей пройдисвіт.

Йоганн уже давно міг ходити, але був дуже кволий і, щоб швидше зміцніти, став потай робити зарядку ранком, коли всі ще спали. І піймався.

Одного разу, як завжди, в досвітніх сутінках робив він на своєму ліжку гімнастичні вправи, і раптом його пройняло сковуюче відчуття якоїсь невідомої небезпеки. Йоганн завмер і ту ж мить зустрівся поглядом з Хагеном: той теж не спав, лежав, спершись на лікоть, і уважно стежив за Йоганном. Обличчя його було суворе, але не зневажливе, ні, скоріш, мабуть, приязне…

Йоганн, відчуваючи незрозуміле збентеження, одвернувся до стіни, заплющив очі…

Цілий день Хаген не звертав на Йоганна уваги. А ввечері, коли курив біля відчиненої кватирки, раптом сказав йому з якоюсь багатозначною інтонацією:

— Вайс, закури-но офіцерську сигарету. Я хочу підвищити тебе у званні. — І простягнув сигарети.

Йоганн підійшов, нахилився, щоб витягти сигарету з пачки, але Хаген в цю мить чомусь різко підніс руку, в якій тримав сигарети, притис до плеча. Вайс вражено втупився в Хагена, і у відповідь той виразно й сердито прошепотів по-російськи:

— Зарядка не та. Система вправ у німців, можливо, інша… — Поплескав Вайса по плечу, спитав голосно: — Ну що? Скоро будемо ласувати в Москві слов'янками?.. — Зареготав: — У них, кажуть, взуття сплетено з кори. Уявляю собі їхні ножиська.

В палату ввійшла обер-медсестра. Хаген ступнув до неї, недбало підставив поголену щоку. Ельфріда благоговійно припала до неї губами, засяяла всім своїм ситим, молочно-білим обличчям.

Після цього випадку Хаген уникав не тільки говорити з Вайсом, але й стрічатися з ним поглядом.

Хто ж він, цей Хаген? Провокатор, якому доручено викрити Вайса й передати гестапо? Значить, Хаген або досвідчений шпигун, або…

І хоч скільки думав Йоганн, хоч як стежив за Хагеном, встановити він нічого не міг і жив тепер у постійному тривожному чеканні.

Хаген йшов звечора, вертався в палату на світанку й спав до обіду. І Ельфріда, відкинувши будь-який сором, вимагала, щоб усі додержували цілковитої тиші, коли спить єфрейтор Хаген.

Так минув тиждень. І тоді Хаген раптом сказав Йоганнові, що його Ельфріда добула коньяк і запрошує їх обох повечеряти.

Увечері він без стуку відчинив двері в кімнату Ельфріди, вона з нетерпінням ждала за накритим столом. Посідали. Ельфріда з молитовним благоговінням дивилася на свого володаря, котрий командував тут так, як єфрейтор командує солдатами на плацу. Та, випивши, Хаген полагіднішав і, поклавши руку Ельфріді на коліно, з млосною ніжністю дозволив їй перебирати його пальці. А сам поринув у спогади, розчулено згадував шкільні роки. Він розповідав про свого учителя Клауса, висміював його звички, манеру розмовляти, повчати, повторював його улюблені вирази. І голосно реготав, але при цьому серйозно поглядав на Вайса, немовби чекаючи од нього чогось, немовби Йоганн мусив щось зрозуміти.

І раптом Йоганн зрозумів. Зовсім не про якогось там Клауса говорить Хаген, а про начальника відділу Баритова. Авжеж, про нього! Адже це його манери і звички. Він завжди ріже сигарету навпіл, щоб менше курити. У нього колись була прострелена легеня. І це ж його афоризм: «Вічними бувають тільки автоматичні ручки, але й ті псуються, коли треба розписатися в одержанні вироку». Він завжди казав: «Поняття обов'язку — це і сума, яку ти позичив і маєш повернути, і те, що ти мусиш зробити, щоб бути людиною, а не просто фігурою з погонами». А оце його найулюбленіше: «Посієш вчинок — пожнеш звичку, посієш звичку — пожнеш характер…»

Йоганн схвильовано, радісно навіть перебив Хагена й кінчив:

— «Посієш характер — пожнеш долю»..

Та Хагенові не сподобалася надмірна Йоганнова догадливість. Глянувши спідлоба, він запропонував:

— Давай пити. — І дорікнув Ельфріді: — Могла б запросити якусь, хоча б фольксдойч. А то сидить єфрейтор, дивлячись на тебе, облизується.

Ельфріда квапливо схопилася. Хаген стримав:

— Нехай уже, іншим разом…

Через якийсь час, відчувши, що він зайвий, Йоганн підвівся з-за столу. Хаген сказав:

— Підожди, вернемося в палату разом.

Потім вони удвох ходили по госпітальному двору: солдат внутрішньої охорони, якому Хаген віддав недопитий коньяк, дозволив їм погуляти.

Олексій Зубов належав до тих щасливих натур, чиє душевне здоров'я вже саме по собі забарвлює життя в райдужні тони.

Впевнений у тому, що життя є щастя, цікавий і допитливий, він поміняв чимало професій..

Тільки-но оголошувалася мобілізація на яку-небудь будову, він перший зголошувався їхати туди, на найважчу її ділянку, захоплений жагою побачити нові місця, перевірити самого себе на міцність.

Та як тільки будова втрачала характер героїчного штурму й період знегод і труднощів лишався позаду, він починав знемагати, нудитися й перебирався на інший об'єкт, де обстановка первозданності вимагала від кожного готовності до подвигу.

Товариський від природи і щиро доброзичливий, привітний, він вмів легко переживати знегоди й труднощі, самовіддано ставитись до товаришів і був зовсім байдужий до турбот про власні блага. Усім цим Зубов швидко завойовував повагу людей, якою дорожив над усе в світі.

Він був правдивий до нетактовності і в цьому розумінні нещадний до себе й інших. І якщо коли й втрачав владу над собою, то лиш зіткнувшись із грубого брехнею; тоді лють охоплювала його, нестямна, гнівна, відчайдушна.

Він палко схилявся перед тими, чиє життя здавалося йому високим зразком служіння обов'язкові.

При всьому тому він був поблажливий до людських слабостей і завжди вмів бачити їх смішний бік.

Як і багато його ровесників, він думав, що життя, яким він живе, з усіма вигодами і благами, уготоване йому революційним подвигом старшого покоління, перед яким він за це в боргу.

Близько двох років Зубов працював на тракторному заводі, де в одному з цехів випускали танки. Тут він працював під керівництвом бригадира німця-політемігранта, який вдосконалив його шкільні знання німецької мови. Він зумів передати своєму здібному учневі усі найтонші відтінки берлінської вимови. І потім сам тішився, слухаючи його бездоганну німецьку мову.

Своє прагнення вивчити німецьку мову Зубов пояснював тим, що Німеччина — одна в найрозвиненіших технічно країн, отож у неї сильний робітничий клас, а якщо робітничий клас сильний, виходить, Німеччина стоїть на порозі революції, і тому треба якомога швидше вивчити мову своїх братів по боротьбі за соціалізм. В цьому переконанні Зубова всіляко підтримував його бригадир німець-політемігрант, пророкуючи в якнайближчий час революційний вибух у Німеччині. В можливість такого вибуху вірили багато людей, що пояснювало й моду радянської молоді тих років — юнгштурмівку, і захоплення піснями Ернста Буша, і поширеність привітання піднятим вгору стиснутим кулаком — Рот фронт! — і тверду надію на те, що Тельман переможе.

Батьки Зубова — батько — завгосп лікарні, який під час громадянської війни дев'ятнадцятилітнім хлопцем уже командував полком, і його мати — фельдшериця, яка в ті самі роки й того самого віку уже займала пост голови губвиконкому, — вважали Олексія мало не за недоростка.

Призваний у Червону Армію, Зубов поступив курсантом у школу прикордонників. Потім служив у званні лейтенанта на тому прикордонному пункті, через який проходили ешелони з німецькими репатріантами з Латвії. В останньому з ешелонів був і Йоганн Вайс.

Начальник прикордонного пункту і присутній при цьому Бруно дали зрозуміти Зубову, що це «особливий німець», і ще тоді на прикордонному посту, лиш мимохідь глянувши, Зубов запам'ятав його обличчя. Він пізнав Вайса в госпіталі, але довго не показував йому цього, виявивши тим самим велику силу волі і витримку…

Вдосвіта того ранку, коли гітлерівці напали на нашу країну, Зубов був саме в секреті. Він вів бій до останнього патрона, і, коли прикордонну смугу ворог уже захопив, Зубов опритомнів після контузії від ручної німецької гранати.

Була піч, але небо, здавалося, корчилося в багрових судорогах відблисків пожеж. Гірко пахло гаром, згорілою вибухівкою. Залізним обвалом гулко котилися по шосе, по путівцях ворожі моторизовані частини.

Оглушений, напівнепритомний, Зубов поповз у лісок, до переховувалися ще кілька поранених прикордонників і дівчина-санінструктор. На світанку санінструктор побачила, як на шосе з'явилися дві полуторки, в яких сиділи в чистеньких, новеньких мундирах наші піхотинці.

Санінструктор вибігла на шосе і зупинила машини. Та це були не наші бійці. То був підрозділ Бранденбурзького полку, спеціально призначеного для виконання провокаційно-диверсійних акцій у тилу нашої армії.

Командир підрозділу, люб'язно всміхаючись санінструкторові, взяв з собою кількох солдатів, пішов з ними в ліс, де лежали поранені, неквапливо порозмовляв з ними, втішаючись бездоганно точним знанням російської мови. А потім віддав наказ застрелити поранених, як він пояснив санінструкторові, з гуманних міркувань, щоб позбавити їх страждань.

Зубов врятувався тільки тому, що лежав трохи оддалік від загальної групи поранених, несподівано скований шоком, що викликала контузія.

Командир підрозділу Бранденбурзького полку не дозволив своїм солдатам глумитися з дівчини-санінструктора, а акуратно вистрелив їй у потилицю, відступивши на крок, щоб не забризкатися.

В затьмареній свідомості Зубова, що тимчасово втратив слух, усе це проходило в беззвучній німоті. І ця беззвучність ще поглиблювала страшну простоту вбивства, вчиненого на його очах.

Те, що це вбивство вчинено так просто, спокійно, майже беззлобно, мимохідь, бо воно було лише надокучливим обов'язком цих людей, які поспішали на інше вбивство, — усе це встромилося у серце Зубова, мов крижана голка, й заморозило те, що раніше становило його природну сутність і було таке властиве його душевно здоровій людській природі.

Кілька днів Зубов відлежувався в лісі. Потім у нього стало сили вбити німецького військового поліцая, що залишив велосипед на узбіччі й зайшов був у кущі.

Зубов переодягся в його мундир, ознайомився з документами й, сівши на велосипед, покотив дорогою, але не на схід, а на захід.

Усе це дало Зубову безсумнівне право одиночки-бійця діяти на власний страх і риск. Завдяки своїй нахабнуватій товариськості і самовпевненості він вільно пересувався в прифронтовому тилу.

Попервах він тільки придивлявся, втручався розв'язно в розмови, щоб вивідати, чи є в німця, що зустрівся йому, хоча б трошки гіркого відчуття від своєї причетності до злочину, й, не знайшовши такого відчуття, з холодним самовладанням, обачністю, продумано і безжально вершив суд — розправу. Отож немало його співрозмовників пішли на той світ, з очима, застиглими од жаху перед несподіваною смертю.

В дорозі Зубов спритно користався нарукавними пов'язками, які він знімав з убитих німців: шляхової служби, контрольно-пропускного пункту, регулювальника.

Якщо в легковій машині було кілька пасажирів, він обмежувався тим, що шанобливо козиряв, перевіряючи документи. В усіх інших випадках, не встигаючи погасити чемної посмішки, вмить натискав на спусковий гачок автомата…

Якось він побачив радянського льотчика, що викинувся на парашуті з падаючого літака.

Вилаявши льотчика за те, що той у десятирічці погано вчив німецьку мову, примусив його завчити фрази, необхідні при звертанні нижчого чину до старших за званням, переодягнув у німецький солдатський мундир. І тепер уже мав підлеглого.

Удвох вони виручили від патруля польського вчителя, що невдало кинув саморобну бомбу: не спрацював висадник.

Потім вони добралися до Бєлостока, де жили вчителеві родичі, по дорозі поповнивши компанію радянським залізничником, — він напередодні гітлерівського нападу супроводив вантажі в Німеччину відповідно до торгового договору.

Для збереження особового складу і в зв'язку з його культурною відсталістю — так жартома оцінював Зубов те, що його соратники не знали німецької мови, — рекогносцировки й окремі операції в Бєлостоці він попервах проводив самостійно.

Чудовий більярдист (у клубі на заставі був більярдний стіл), Зубов став не тільки постійним відвідувачем бєлостоцького казино, але й здобув славу майстра вищого класу. Удостоюючись партії з офіцерськими чинами, делікатно щадячи самолюбство партнерів, підігравав їм, що свідчило про його вихованість і приймалося із вдячністю.

Якось його викликав на більярдний поєдинок офіцер роти пропаганди барон фон Ганденштейн.

Виграючи кожного разу контрольну партію, Зубов довів свого партнера до такої нестями, що ставка в останній партії виросла до нечуваної суми.

Ефектним ударом, недбало загнавши останню кулю в лузу, Зубов поцікавився, коли він зможе одержати виграш.

Барон мав цілковиту можливість вмить послати на фронт молодшого поліцейського офіцера. Але ж програш! Це обов'язок честі. Тут потрібна була висока делікатність. У канонах офіцерської касти несплата програшу вважалася такою ж ганьбою, як невідомщений ляпас.

Зубов запропонував баронові дати йому в рахунок виграшу, вірніше замість нього, посаду начальника складів роти пропаганди, яку за штатним розписом має право займати тільки офіцер — інвалід війни.

Барон наказав оформити Зубова і знехтував тим, що немає його особової справи, оскільки Зубов пояснив, що за ним у військовій поліції є невеличкий грішок: привласнення деяких цінностей з майна жителів прифронтової зони. А тут, у роті пропаганди, він збирається почати нове, чисте життя.

Тонко програвши фон Ганденштейну в другому турнірі, ощаслививши барона титулом чемпіона Бєлостоцького гарнізону й удостоївшись за це його дружби, Зубов, виявилося, був усе-таки людиною невдячною. Коли барон дістав призначення на пост коменданта концтабору, Зубов взявся провести його на нове місце служби, куди той так і не прибув…

Мабуть, невразливість Зубова, котрий так зухвало діяв у німецькому оточенні, полягала в тому, що він і тут не втратив ні своєї життєрадісності, ні привітної товариськості, ні того душевного здоров'я, яке рятувало його в найтрагічніші хвилини життя.

Він так непохитно був переконаний у справедливості і необхідності того, що ній робить, що жоден з його вчинків не лишав болісних згадок у його пам'яті й анітрохи не тривожив його совісті.

Наприклад, проводячи вечір із співробітником гестапо в казино, Зубов з апетитом вечеряв, йому подобалося вино, яке вони пили, і те приємне, збуджене сп'яніння, яке це вино викликало.

Він з інтересом, з незмінною допитливістю слухав розповідь офіцера, сина поміщика, про життя в заможному маєтку, і уявляв його в думці таким, як розповідав гестапівець, і думав, як цікаво ловити форель у холодній, стрімкій гірській річці, що пахне льодом.

І коли офіцер, кажучи про свою любов до тварин, розповідав, як він страждав, коли загинув чистопородний бугай-плідиик, який, розігнавшись, розвалив череп об трактор, Зубов уявив собі цього могутнього бугая, що в останньому смертельному зусиллі лиже випадаючим язиком жалісливу хазяїнову руку.

Гестапівець нарікав, що за родом служби змушений вдаватися до деякого насильства під час допитів. І це він, з його чутливим серцем! Батько одного разу, коли він був ще хлопчиком, відлупцював його, й від такого приниження він мало не вкоротив собі віку. І тепер оця страхітлива робота, безсоння, гидливе здригання від вигляду крові!

Зубов спитав:

— Коли вам не подобається, навіщо ж ви це робите?

— Такий мій обов'язок, — твердо сказав співрозмовник Зубова. — Обов'язок усієї нашої нації — утверджувати своє панування, тяжкий, неприємний, але найвищий обов'язок в ім'я досягнення великої історичної мети.

Цей гестапівець був збитий на смерть автомашиною, неподалік од свого будинку, де він прогулювався пізньої години, змучений безсонням після страти на базарному майдані кількох польських підпільників.

З досадою скривившись, Зубов сказав своїм соратникам, що вдало провели цю нелегку операцію:

— Звичайно, слід було б порішити хоча б гауптштурмфюрера, що командував стратою, а не цього унтерштурмфюрерчика. Але навіщо він фотографувався під шибеницею поруч із страченим? Брехав — пережинає… Ні, це ідейна наволоч, і я з ним зробив правильно, принципово.

П'ятим членом групи став німець-солдат, що працював на складі музичного інвентаря роти пропаганди.

Покійний приятель, унтерштурмфюрер СС, порадив Зубову бути обережним з цим солдатом, сказавши, що найближчими днями він підпише наказ про арешт цього підозрілого типа, можливо, комуніста, що переховується від гестапо на службі в армії.

… Переконати німецького комуніста, досвідченого конспіратора, в тому, що Зубов — радянський офіцер, було дужо важко.

Зубову довелося скласти серйозний екзамен, відповідаючи на різні запитання про життя Радянської країни, аж поки цей німець переконався в тому, що Зубов не провокатор.

Саме Людвіг Куперт надав діям цієї самодіяльної партизанської групи більш організованого, планового і цілеспрямованого характеру.

Висадження в повітря двох військових ешелонів.

Підпали складів з провіантом.

Було висипано по півмішка цукру-піску в автоцистерни з авіаційним бензином, внаслідок чого сталася аварія п'яти транспортних чотиримоторних «Юнкерсів».

Усе не розробив Людвіг Куперт.

І, нарешті, напад на радіостанцію, що закінчився загибеллю груші, крім самого Зубова.

Але в цьому Людвігової провини не було. Випадковість, яку неможливо завбачити: монтер ремонтував прожектор і, відремонтувавши, спрямував промінь світла не на зовнішню загороду, для чого був призначений прожектор, а всередину двору, і в білому товстому стовпі холодного, їдкого світла стало виразно видно офіцера охорони, що ницьма лежав на камінні, і двох солдатів охорони, які стояли обличчям до стіни, розкинувши руки в позі розп'ятих на хресті. А позад них — Людвіг з автоматом.

Зубов був легко поранений, але, прикинувшись переслідувачем диверсантів, вирішив, що доцільно додати до вогнестрільного поранення контузію із втратою мови і здатності ворушити ногами, тим більш що цей стан він уже знав.

Він дозволив покласти себе на ноші, подати першу допомогу, а потім у зв'язку з підозрою про пошкодження хребта не заперечував, щоб його доставили у фронтовий госпіталь, де він був оточений неабияким комфортом.

Зубов діяв винятково безстрашно. Крім усього іншого, був ще один момент, який пояснював оцю його властивість.

Зубов переконав себе, що він, як матеріаліст, повинен ставитися до, можливо, дуже близької своєї смерті як до больового відчуття, що лиш трохи затяглося, після чого настане його власне персональне ніщо. Як несподіваний розрив кінострічки, коли механік не встигає ввімкнути світло, й замість зображення на екрані — темрява в залі, і ти зникаєш у цій темряві. Пошкодження усувають, і всі без тебе додивляються життя на екрані.

Немов виправдовуючись за такі думки, він, бувало, казав своїм соратникам:

— Що ж, хіба я не маю права на самовтішливу філософію? Маю право! Заліків я тут не складаю. Оцінки ніхто не ставить. Вмирати не хочеться. А непомітно для себе вибути з життя — це інше.

Людвіга Куперта він запитував тривожно:

— Ви не ображаєтесь на мене, що я іноді з вашими співвітчизниками надто вже грубий?..

Людвіг суворо присаджував:

— Першою жертвою гітлерівського фашизму став сам німецький народ, я вдячний вам за те, що ви й за нього боретесь доступними тут для вас засобами.

Якось Зубов познайомився на вулиці з гарненького полькою, такою граціозною і миловидною, що він, приховуючи від товаришів, став залицятися до неї.

Запальна, дотепна, вона захопила Зубова, і ось одного разу ввечері, коли він проводив її, вона зупинилася біля руїн якогось будинку й зайшла туди, щоб поправити панчоху. Зубов вирішив піти за пою, і тут на нього накинулися двоє юнаків, а дівчина намагалась його задушити.

Рятуючись од засади, він ганебно втік, і вслід йому стріляли з його ж пістолета.

Зубов згадував про цю пригоду із захватом і смутком. Із захватом, бо дівчина, на його думку, виявилася справжньою героїнею, а із смутком тому, що коли раніше в нього до неї були суто візуальні, як він пояснював, почуття ніжності, які здатна викликати кожна гарненька дівчина, то тепер неабияк зажурився, вважаючи, що назавжди втратив горду, чисту істоту, гідну благоговійного поклоніння.

Людвіг, лікуючи травми Зубова, — наслідок боротьби з молодими польськими патріотами, зітхаючи, казав:

— Це був би найбезглуздіший парадокс, коли б вас, радянського офіцера, задушили борці польського народу. І я вважаю, що ви за свою легковажність заслуговуєте більш пам'ятних позначок на тілі, аніж ті, які вам перепали. — Мовив іронічно — Ви забули про те, що бути німецьким окупантом не тільки заманливо, але й вищою мірою небезпечно для життя. І ваша власна, вже немала практика є безперечним доказом цього.

Зубову було властиве безтрепетне самовладання, що поєднувалося з самовідданою сміливістю.

Коли він довідався, що в казино готується банкет на честь німецького аса, що кинув на Москву бомбу-торпеду, Зубов пішов у готель, де зупинився цей льотчик, довго, терпляче дожидався його у вестибюлі і, коли льотчик вийшов, подався за ним. Відрекомендувався, попросив дати автограф.

Папірець з автографом відніс Людвігові, і той, підробивши почерк аса, написав записку, адресовану організаторові банкету, де просив вибачити йому: на банкеті він не зможе бути, бо дістав наказ негайно відбути на фронт.

Прийшовши в призначений час, льотчик не побачив ні організаторів банкету, ні розкішного банкетного столу.

Обурено відкинувши спроби інших офіцерів вітати його, він вийшов, і зустрів коло вішалки Зубова, і від Зубова, як від свого першого поклонника, поблажливо прийняв пропозицію розважитися на приватній квартирі.

Зубов віз офіцера у пошарпаному малолітражному «Оппель-кадеті». Вибачившись за непрезентабельну машину, Зубов розпитував льотчика про його героїчний політ. І дозволив собі усумнитися в руйнівній силі вибуху. Льотчик сказав, що спеціально зробив небезпечне коло, щоб пересвідчитися і помилуватися тим, що торпеда досягла мети, і тепер він один з небагатьох, кому доручено здійснювати такі нальоти на Москву із застосуванням цього дорогого, але такого ефективного засобу руйнування радянської столиці.

Зубов загальмував машину, закурюючи й даючи закурити асу. Потім, розвівши руками, сказав:

— Тоді я змушений вас убити. — І додав, наставивши пістолет: — Нічого не вдієш — війна на смерть. — І, вже натискаючи спусковий гачок, додав: — А ви не солдат, а злочинець!

Повернувся до своїх соратників Зубов блідий, похмурий, як ніколи. Не міг заснути, цілу ніч сидів на ліжку, безперестану курив, пив воду. Вперше побідкався, що в нього здали нерви, і раптом заявив, що пробиратиметься до своїх, щоб воювати нормально, як усі, а так він більше не може…

Польський учитель Броніслав ІІшегледський порадив:

— Щоб ви не помилились і прийняли всебічно продумане рішення, я настійно рекомендую вам відвідати тремблінські табори знищення. І тільки після того вирішити, які способи боротьби з ворогом можуть вважатися за прийнятні і які за неприйнятні.

А незабаром Зубов побачив, як з вагона ешелону, що прибув з Голландії, виштовхували дошками пачки злиплих мертвих тіл. Ті, що лишилися живі, ледве ворушилися і під ударами насилу доповзали до вантажних машин, що належали концтабору.

І тепер, повертаючись стомлений після чергової операції до себе на базу, падаючи на ліжко, Зубов міцно засинав і не бачив більше тривожних снів.

Франтуватий, добродушний на вигляд, атлетичної будови білявий арієць — Зігфрід, як прозвали його приятелі, німецькі офіцери в казино, — Олексій Зубов знову набув зухвалої самовпевненості справжнього арійця, який бундючиться своєю зовнішністю. І цинічно підсміювався в колі поклонників зі своєї жалюгідної посади начальника складів роти пропаганди, яка пасує хіба що інвалідові. Він казав, що в інтересах рейху — зберігати його як плідника для поповнення потомства майбутніх володарів світу.

Проте в куточках його м'якого, але чітко окресленого рота залягли дві поздовжні різкі зморшки, колись задерикуваті блискучі очі потьмяніли і набули сірого, металевого відтінку, на скронях чітко позначилась сивина, яка личила йому, та була така завчасна, що мимоволі виникала думка: цей молодик пережив нервове потрясіння або тяжку душевну травму.

Один з молодших офіцерів зондеркоманди, доктор Ротенбург, пояснюючи Зубову сутність історичної місії німецької імперії, сказав:

— Ми повинні бути сильні і в ім'я цього знесилити всі інші нації. Доброта — ознака слабості. Вияв доброти з боку кожного з нас — зрада. І з такими треба розправлятися, як із зрадниками. Людьми править страх.

Усе здатне викликати страх має служити рейху так само, як страх смерті становить першооснову для релігійних вірувань.

Ми відкрили найвеличніший принцип фюреризму. Фюрер — вершина, ми її підніжжя, і в цілковитому підкоренні волі одного — наша національна сила. Знищення євреїв — тільки акція перевірки національної самосвідомості кожного з нас, своєрідна національна гігієна…

Ми хочемо скоротити число споживачів цінностей. Щоб раса панів стала єдиним їхнім споживачем, а інші народи тільки виробляли для нас ті цінності. В цьому найвища мета, вона звільняє нас від усіх моральних забобонів, що заважають досягненню цієї мети.

— Гаразд, нехай так, — згодився Зубов. — Ну, а коли вас особисто вб'ють? Як ви ставитесь до такої можливості?

Ротенбург сказав:

— Ви знаєте, я сам умію вбивати. Гадаю, що я зумію вмерти за фюрера з цілковитою гідністю.

І Ротенбург збрехав: він благав, повзав у ногах Зубова, коли, вирушивши з ним на заміську прогулянку, дізнався, хто він, цей Зубов, і вислухав його вирок…

— Як же це так, — з усмішкою сказав йому Зубов. — Ви казали «ідейний, зумію вмерти за фюрера» і раптом так принижуєтесь. От зараз я вас уб'ю. То скажіть, за що ви віддаєте своє життя? Ну!..

Крім благань про пощаду, Зубов нічого не почув від доктора Ротенбурга.

А як боялися його всі офіцери Бєлостоцького гарнізону — цього красномовного, фанатичного філософа-наці, що любив страчувати жінок і твердив, ніби первородна жіноча соромливість у засуджених дуже велика і, навіть стоячи край рову, вони намагаються затулити себе руками не так від куль, як від поглядів виконавців страти.

Він вихвалявся перед фронтовиками, що досконало знає всі способи умертвіння. І докторові Ротенбургу згодилися його знання. За хвилину до смерті він благав Зубова вистрілити йому в потилицю й показав рукою, куди слід стріляти, знаючи з досвіду, що точне влучання в це місце позбавить тривалої агонії.

Після загибелі своїх соратників під час нальоту на радіостанцію Зубов лишився сам.

Лежачи в госпіталі, він спочатку пожалкував, що на ньому був єфрейторський мундир, а не офіцерський. Тоді б він лежав у офіцерській палаті, де, очевидно, краще доглядають і лікують. Він хотів якомога швидше стати на ноги, щоб продовжувати свій поєдинок з ворогом.

Він поблажливо дозволив обер-медсестрі закохатися в себе, маючи на прикметі тільки одне: завдяки її турботам швидше одужати, стати на ноги.

Пізнавши Бєлова, він терпеливо ждав моменту, щоб довіритись йому, виявляючи при цьому ту саму виняткову витримку, яка допомагала йому і в подвигах.

Проте, вислухавши Зубова, Бєлов не схвалив багато чого з того, що той встиг зробити.

— Вибач, — сказав насмішкувато Зубов, — я людина справедлива. Що заслужили, те й мали.

Бєлов глянув на небо, осяяне кристалами зірок, на бліде обличчя Зубова з твердими зморшками в куточках рота. Спитав замислено:

— А коли війна закінчиться? Ти ким будеш?

Зубов опустив очі, довбнув носком черевика землю, сказав понуро:

— Найімовірніше, грунтом, на якому ростиме щось таке підхоже. — ] зразу ж попередив — Та, поки я живий, я тимчасово безсмертний. Така в мене позиція. З неї я й стріляю.

— Один ти.

— Вірно, соліст, — сказав Зубов, — виступаю без хору.

— Не можна про це так говорити.

— А як можна? Як? — розсердився Зубов. — Нема таких слів, щоб про це говорити. Нема, і слід сподіватися, що їх ніколи потім не буде.

— Але ж ми будемо!

— Ми будемо. Правильно. А щодо себе і тебе не певний. Таке зобов'язання на себе не беру — вижити.

На госпітальному дворі лежало чорне, мертве, опале листя з каштанів, з даху капало. Немовби ці великі холодні обважнілі краплини відстукували час. Небо було вогким, важким, низьким. Біля дощаного сарая були складені труни, накриті брезентом. Щулячись, Зубов сказав:

— Ну ходім. Холодно, боюсь, застуджуся. Хворіти безглуздо. Мені тут кожна година мого життя дорога. — І додав турботливо: — І ти себе повинен берегти, може, навіть, більше, ніж я себе.

Повернувшись у палату, вони мовчки полягали на свої ліжка.

Отже, про Вайса Олексій Зубов дізнався від Бруно.

А Баришев читав цикл лекцій у школі прикордонників.

Тепер Зубову треба йти звідси. Гестапівці уже навідувалися в госпіталь, але Ельфріда не хоче відпускати його. Він сказав їй, щоб вона склала акт про його смерть. Ні до чого лишати за собою сліди.

Вайс дав Зубову явку в Варшаві. Спитав:

— Запам'ятав?

Зубов сказав, образившись на таке запитання:

— Можливо… — І простягнув руку.

— Таки ідеш?

Зубов кивнув.

Відсутність Хагена впинилася тільки надвечір.

Фішер, зловтішаючись, діловито допитував поранених. Потім Ельфріду.

Ельфріда сказала, що Хаген був виписаний ще напередодні. А вночі за ним прислали машину з гестапо, але не для того, щоб арештовувати: гестапівський офіцер поручкався з Хагеном і обняв його. Те саме підтвердив і єфрейтор Вайс, знаючи, що цю версію Ельфріді рекомендував Зубов. Ельфріда ладна була на все заради Хагена й останнім часом зверталася до нього тільки так: «Мій бог!»

Він знову сам серед ворогів, знову приречений на бездіяльність, мусить вживатися в чуже йому, огидне життя. І ждати, готувати себе до виконання того завдання, заради якого його сюди послали. Він вірив, що це завдання буде надзвичайно важливе, значне. Він не міг думати інакше. Тільки ця впевненість додавала йому душевних сил. У фашистських газетах і журналах була сила-силенна фотографій. Захоплені радянські міста. Згарища. Зруйновані будівлі. Страти народних месників. Шибениці. І трупи. Скрізь трупи. Трупи чоловіків, жінок, стариків, дітей. І над усім цим фашистські прапори із свастикою, ніби страхітливий ненависний павук уп'явся в російську землю. І він, Олександр Бєлов, змушений спокійно дивитися на ці знімки. Йому непогано: вилежується на м'якій постелі, його смачно й досхочу годують, його турботливо доглядають оці самі фашисти, і він — тепер Йоганн Вайс — один з них…