Щит і меч

45

Ельза останнім часом мала зовсім поганий вигляд: схудла, змарніла. Тепер їй щодня доводилося двічі виступати у вечірніх виставах, і це було велике фізичне навантаження.

Про Зубова вона сповіщала Вйсові тільки те, що безпосередньо стосувалося роботи. Та із стриманості, з якою вона говорила про нього, з її тужливого обличчя Йоганн бачив, що ті взаємини, котрі Зубов з її вказівкою встановив з Брігіттою, завдають, Ельзі душевного болю.

Кинувши вар'єте, Зубов лишився без броні, що звільняла його від військової служби. Але завдяки зв'язкам Брігітти Зубов став інспектором з фізичної підготовки в організаціях гітлерюгенду, а найближчим часом сподівався і на щось більше.

Зубов скаржився Ельзі, що Брігітта надзвичайно ревнива. Ночами він часто зникав з дому, щоб разом із своїми новими товаришами, серед яких було вже п'ять поляків, німець-фольксдойч, два словаки і один угорець, — з цим Інтернаціоналом, як він казав, — подихати «зовсім не свіжим повітрям»… Бо там, де полум'я пожеж на базах з пальним, пилюка від вибухів на складах з боєприпасами і стрілянина, — там нелегко дихається. І коли він на ранок повертався додому, Брігітта, яка не спала всю ніч в тривожному чеканні, ревнивим оком шукала на його обличчі слідів губної помади і нюхала запорошений одяг, боячись виявити запах чужих парфумів.

Її відверті ревнощі не дуже обтяжували Зубова, навпаки, мабуть, навіть лестили його чоловічому самолюбству. Тому й тоді, коли він повертався після небезпечної операції смертельно стомлений, напівосліплений відблисками полум'я, оглушений гулом вибухів, він, хоч і невлад, обсипав Брігітту зливою найніжніших слів.

При зустрічі з Ельзою, яку він вважав більшим знавцем тонкощів німецької мови, Зубов діловито випитував у неї ці слова, уважно повторював їх, запам'ятовував. І не помічав, що ці уроки німецької мови завдають їй болю. І коли Ельза презирливо відгукувалась про його німкеню, Зубов заперечував:

— Ні, знаєш, вона все-таки нічого. Її старий полковник був добра гадюка, поводився з нею, як з бездушною лялькою, і схиляв до всілякої підлоти.

— Мовчи, — у відчаї просила Ельза. — Я не хочу цього чути!

— Але чому ж? Ти повинна все знати про цю публіку, — заперечував Зубов. — Адже Брігітта, по суті, славна… Не встигла закінчити гімназію, а її випхнули заміж. Знаєш, я її іноді просто жалію.

— Ну от! — обурено сказала Ельза. — Ще трохи — і ти станеш зразковим чоловіком фашистки.

— Та вона не фашистка, вона добра і трохи нещасна. Але зараз, здається, щаслива. — Похвалився: — І я навіть упевнений: тепер вона буде по-справжньому сумувати, коли найближчим часом знову овдовіє.

— Отже, вона тебе любить?

— В тім-то й річ. Я навіть сам не чекав. А за що?

I Зубов стенув своїми могутніми плечима. Лице його було розгублене.

— Ти, мабуть, там з нею зовсім обуржуазився, — гнівно сказала Ельза. — Розів'є вона в тобі барські нахили.

— Та ні, вона хороша жінка, — заперечив Зубов. — Просто їй у житті не везло. І не така вже вона міщанка. Пропонує: втечемо у Швейцарію і там житимемо у гірській хатинці подалі від усього світу.

— З любим рай і в курені, — роздратовано перебила його Ельза.

Зубов сказав замислено:

— Справді, я до неї тепер став якось по доброму ставитись. Розумієш, останнім часом помітив, що вона потайки від мене плаче. В чому справа? Випитував, випитував, і раптом вона зізналась. Стала на коліна і благає, щоб я їй вибачив. Ну, думаю, засипався в чомусь, і вона мене виказала. А виявилось, смішно й казати, у якогось її предка прабабка була не арійка. Ну от, вона призналась, що навіть на сповіді це приховувала.

— Виходить, особливою довірою вона тебе одаровує?

— Ну, як же, вона жінка принципова. Не захотіла обдурювати мене, через те що я, на її думку, найчистіший і зразковий арієць.

— А до чого тут ти?

— Але я ж її чоловік, з усіма наслідками, що випливають з цього. От і все.

— Закохався?

— Ну це ти даремно, — заперечив Зубов. — По-перше, ти мені сама наказала. По-друге, повторюю, я до неї ставлюсь тепер по-справжньому. А по-третє, через моє безпечне становище я можу тепер діяти активніше. З цим угорцем, Анталом Шімоном з міста Печ, колишнім шахтарем, ми розробили планчик операції на шахтах Фюрстенгрубена в околицях Освенціма, там найнеобхідніша сировина для «Фарбен». Дещо можна затопити, використовуючи паводкові води, а дещо й підірвати.

— А ночами провадите силові операції?

— Чех Ян Шишка виявився прекрасним снайпером, — ухилився од прямої відповіді Зубов.

— А ти?

Зубов усміхнувся:

— Дилетант-спортсмен. Недавно виступив у жіночому атлетичному клубі. Знаєш унтершарфюрера з гестапо? Колишній чемпіон Мюнхена з вільної боротьби. І уяви собі, кидком через плече я шпурнув його на килим так, що він зламав собі ногу, тепер лежить у госпіталі. І я послав його дружині деяку суму, щоб цим гуманним вчинком заслужити прихильність місцевих жителів.

— А вибух бомбардувальників у повітрі?

— Це без мене. Вайс дістав у своїх спеціалістів у школі ампули, що вибухають од вібрації. Ящик з вибухівкою привіз на автосклад мій товариш, німець-шофер з автобази. Та й годі. І, як бачиш, наша техніка не підводить гітлерівських асів. Деяким навіть вдається приземлитися з парашутом і чекати закінчення війни на радянських харчах.

— А про мене ти коли-небудь думаєш? — несподівано запитала Ельза.

Зубов похнюпився, пробурчав неохоче:

— Намагаюсь не думати…

— Чому?

— Адже я жонатий…

— А я думаю про тебе, — різко сказала Ельза, — і багато думаю.

— Даремно, — заперечив Зубов. — Я тепер наловчився діяти акуратно. І потім у мене тут такий надійний «дах».

— Разом з коханою, цією німкенею…

Зубов підвів голову і, дивлячись Ельзі в очі, серйозно сказав:

— Для мене вона людина. І, коли хочеш знати, я їй вдячний багато за що.

— Ну як же! — усміхнулась Ельза. — Очей не склепить, поки її коханець не зводить повернутись і переказати їй усі ті ніжні слова, що я його навчила.

— А що? — сказав Зубов. — Слова хороші, сердечні.

— Добре, — сказала Ельза, підводячись. Наказала: — Іди! І приходь тепер лише тоді, коли буде найбільша потреба.

— Але я ж за тобою все-таки сумую… — заблагав Зубов. — Знаєш, як важко довго бути без радянської людини! Я навіть худну, коли тебе довго не бачу.

— Воно й видно! — дошкульно сказала Ельза. І, холодно потисши Зубову руку, порадила: — Знаєш, ти все-таки себе бережи. — І додала пошепки: — Хоч би для того, щоб твоя мадам знову не овдовіла.

Зубов пішов, не розуміючи, чому останнім часом Ельза так дивно почала поводитись з ним: уїдливо, кривдно і разом з тим з якимось прихованим жалем.

Він мав до неї особливе почуття після того, як, ризикуючи життям, вона врятувала його від переслідувань гестапівців і зробила своїм партнером у вар'єте. Але спілкуватися з молодою жінкою і любити лише її чесноти — це було не в характері Зубова. Тому щоразу, коли вони повторювали свій акробатичний номер, Зубов, підхоплюючи її після піруету в повітрі, неохоче випускав із своїх обіймів. І коли Ельза якось дала йому ляпаса, він мусив признатися, що підкоряється цьому освіжаючому жестові тільки тому, що вона вища за нього за службовим становищем і він мусить покірливо дотримувати армійську субординацію. Щоправда, в Радянській Армії така поведінка з підлеглими суворо карається, але, оскільки обоє вони перебувають на ворожій території, все це цілком законно.

Брігітту частенько відвідували знайомі її покійного чоловіка, і службове становище деяких із них було, по суті, вигідне для одержання інформації. Але Зубов не вмів вести безпосередні бесіди, в процесі яких можна було б ловко зачепити питання, що цікавлять нашу розвідку. І треба було мати велику витримку, щоб приховати свою радість, коли прибулий із Східного фронту командир дивізії, колишній офіцер рейхсверу, учасник першої світової війни, полковник Гельмут Фурст небагатослівно, надзвичайно серйозно охарактеризував небачену стійкість російських солдат і мужню безстрашність радянських офіцерів. Він розповів про нову російську зброю страшенної нищівної сили, що називалась жіночим ім'ям «Катюша». Порівняно з радянськими катюшами німецькі вогнемети — це те ж саме, що бензинові запальнички проти термітного снаряда.

Полковник навіть іронічно відзначив, що німецький генеральний штаб дезінформував армію, розмалювавши невдачі росіян під час Фінської кампанії, але приховавши їхній успіх у прориві лінії Маннергейма, що не поступались у своїй силі лінії Мажіно. І сказав, що адмірала Канарка, який виявився неспроможний розгадати таємні, приховані до того сили противника, слід було б разом з його бездарними агентами повісити на Бранденбурзьких воротах.

І уже між іншим Фурст відзначив, що радянський морський флот своєчасно одержав наказ про бойову готовність № 1 і тому несподівані атаки німецьких морських сил і авіації виявились у перший день війни неуспішними.

— У зв'язку з цим я вважаю, — закінчив Фурст, — що війна з Росією матиме затяжний характер і це вимагатиме не лише виключної витримки нашого генералітету, але і безмежної відданості всієї нації.

І одразу Зубов так захоплено запропонував випити за здоров'я полковника, що той навіть трохи зніяковів. Він зовсім не чекав такого уважного ставлення до себе, особливо після того, як у районі Єльні втратив майже весь особовий склад своєї дивізії.

Розглядаючи на світло наповнений вином келих, Фурст сказав сумно:

— На Дніпрі, в районі Соловйовської переправи, радянський офіцер, що командував зенітною батареєю, повернув зенітні гармати проти моїх танкових підрозділів. Я переживав деякі труднощі і вважав, що не зовсім зручно доповідати командуючому угрупування фельдмаршалові фон Боку про цей конфуз, який приніс нам значні пірати. Але коли на підступах до Тули російські зенітні гармати завдали ще вагоміших втрат цьому вискочці, улюбленцю фюрера, танковому королю Гудеріанові, мене це дуже втішило. Бо масштаби моїх втрат незрівнянні з конфузом Гудеріана. Але я сподіваюсь, — додав він заспокійливо, — що німецький технічний геній перевершить російську технічну думку. І коли нові наші машини відповідатимуть своїм дещо романтичним назвам, то «пантери» і «тигри» так само люто розквитаються з російськими військами, як хижаки, що вирвались із клітки на цирковій арені, з переляканою публікою. У всякому разі, ми твердо розраховуємо на такий наслідок..

— Ви вже бачили ці нові машини? — поцікавився Зубов.

— О ні. Поки що їхнє виробництво і випробування на танкодромах зберігаються в суворій таємниці.

Завдяки Брігітті Зубов одержав тепер нову посаду: в будівельній організації рейхсміністра доктора Тодта. Зубов керував тут напіввійськовою частиною. Вона складалася з німецьких громадян, що відбували трудову повинність на різноманітних будовах, пов'язаних з потребами вермахту. Через свою кмітливість Зубов досить швидко посів у цій організації міцне становище.

І зовсім несподівано він виявив у собі хист тонкого і далекоглядного ділка. Так, наприклад, за особистим проханням керівників гестапо і СС, а також імперських особливих уповноважених він щедро віддавав вищі сорти цементу і сталевого прокату на спорудження в їхніх особняках широких і зручних бомбосховищ. А потім за допомогою своїх замовників або актував ці дефіцитні, дуже необхідні фронтові матеріали як недоставлені на місце в зв'язку з аварією на залізничному транспорті, або ж заміняв сортами, малопридатними для оборонних споруд.

Коли Вайс похвалив його за те, що він почав краще працювати, Зубов признався, зітхнувши:

— Перекваліфікувався на блатмейстера, та й усе. Я думав, у німців у цій справі порядочок: найсуворіший: облік, дисциплінка. А насправді що? Тягнуть собі все, що погано лежить. Ну й шахраї!

— Ти тільки не здумай відмовлятися од подарунків, — суворо попередив Йоганн.

— Виходить, вчиш брати хабарі?

— Саме так. І відповідно до твого становища, щоб тебе поважали.

— За хабарі?

— Ні, не за хабарі. — Йоганн намагався трохи пом'якшити вислів. — Просто ти повинен пам'ятати про свій престиж і не розтринькувати його на дрібниці.

Зубов випростав пальці, які до того сором'язливо стискував, показав два персні, прикрашені брильянтами, запитав зніяковіло:

— Бачиш, до чого дожився?

Вайс оглянув персні, попередив:

— Дивись, щоб фальшиві не всунули. Дурнів тут не дуже полюбляють. І зваж, коли ще даватимуть, треба капнути на камінь, якщо крапля розливається, значить, фальшиві. А найкраще у кислоті потримати: якщо камінь не потьмяніє, значить, справжній. Людина, яка розуміється на коштовностях, заслужить більшої поваги в цьому середовищі, ніж та, яка прочитає зайву книжку.

— Та на біса мені ці брильянти! — обурився Зубов.

— Ти дурня не корч! — розсердився Йоганн. — Такий перстень при нагоді можна в таборі на людину поміняти, і, мабуть, навіть не на одну.