Щит і меч

24

З Берліна прибув якийсь пан Лансдорф. Він був у цивільному, але Штейнгліц і Дітріх зустріли його в парадних мундирах.

Це був худорлявий сивий чоловік з запалим по-старечому ротом, маленькою головою, що гордовито стриміла на тонкій довгій шиї, з владними рухами й уважним, як у змії, поглядом вирячкуватих темних очей.

Штейнгліц наказав Вайсові приготувати ввечері ванну для пана Лансдорфа і зробити все, що він забажає.

Добре виконати це почесне доручення здалося спочатку досить важким, бо ні теоретично, ні практично Йоганн не був підготовлений до ролі лакея. Та що вдієш, і, старанно продумавши свою поведінку, Йоганн взявся виконувати доручення. На вулиці прохолодно, й зігріти на калориферах білизну, яку вдягне після ванни цей шановний стариган, — значить зробити йому приємне. Лансдорфу, коли він зайшов у свою кімнату, не дуже сподобалося, що його чемодан відкритий, але, побачивши приготування до ванни, він одразу ж заспокоївся.

Вайс так обережно і старанно допоміг йому роздягнутися, нібито це був поранений, щойно винесений з поля бою. Лігши у ванну, Лансдорф помітив, що температура води саме така, яку він любить, і, прикривши очі білими, як у курки, повіками, попросив Вайса взяти зі столу книжку й почитати йому вголос.

Це був французький роман, виданий у 1902 році німецькою мовою у Мюнхені. Називався він «Мистецтво втіхи». Та нічого фривольного в ньому не було. Автор грунтовно і докладно, день за днем, описував життя літнього холостяка, котрий прирік себе на добровільне ув'язнення у своїй кімнаті. Єдиною живою істотою, з якою він дозволяв собі спілкуватися, була канарейка. Бесідування з цією пташкою і являло суть розповіді.

Вайс читав книжку, сидячи на круглій табуретці на деякій відстані од ванни, і, коли зрідка підводив очі, бачив зморщене личко Лансдорфа, що стирчало з води, — на ньому блукала мрійлива усмішка.

Потім Вайс допоміг Лансдорфу вилізти з ванни, витер його насухо теплим рушником, загорнув у заздалегідь нагріте простирадло й одвів до постелі. Тут він надів на старого теплу довгу нічну сорочку, прикрив його периною і спитав, чи будуть ще якісь вказівки.

— Мені подобається, як ти читаєш, — сказав Лансдорф. — Читай далі!

Та тільки-но Вайс взявся за книжку, як у двері несміливо постукали, а потім так само несміливо до кімнати зайшли Штейнгліц і Дітріх.

Тим самим ріпним голосом, яким він похвалив Вайсову манеру читання, Лансдорф сказав офіцерам, що стояли, виструнчившись, біля ліжка:

— Панове! Зараз я вам прочитаю наказ фельдмаршала Кейтсля. В ньому говориться, — і почав читати документ, віддрукований на тонкому цигарковому папері: — «Пункт І. Радянські військовополонені підлягають клеймуванню особливим довгочасним знаком. Пункт II. Клеймо має форму гострого кута приблизно на 45 градусів, з довжиною сторони один сантиметр і ставиться на лівій ягодиці. Подряпини робляться розжареним ланцетом на поверхню напруженої шкіри і змочуються китайською тушшю». Таким чином, військовополонені, що прибувають у транзитні табори, де ми добираємо матеріал, придатний для зарахування в розвідувальні і диверсійні школи, будуть мічені. Звідси виходить, панове, що попередній відбір матеріалу слід провадити в збірних таборах. — Тут Лансдорф поцмокав губами.

Вайс догадливо підскочив, всунув йому в рота сигарету, підніс запаленого сірника.

— Панове! — сказав Лансдорф верескливо. — Я гадаю, цей єфрейтор вихований краще за деяких офіцерів. — І тим самим невдоволеним голосом вів далі: — Пункт третій цього наказу від дванадцятого травня нинішнього року роз'яснює, як треба поводитися із захопленими в полон радянськими військово-політичними працівниками. В ньому вказується: «Політичних керівників у військах не вважати полоненими й знищувати найпізніше в транзитних таборах. В тил їх не евакуювати».

Дітріх докинув нетерпляче:

— Ми одержали цей наказ.

Лансдорф насмішкувато глянув на нього й, нібито не розчувши, вів далі, як і раніше, рівним тоном:

— Цей пункт наказу викликав природне суперництво між службами СД, СС, гестапо і вашою службою.

Коли служба, що відає транзитним транспортом, повідомляє, що ліквідувала деяку частину новоприбулих військовополонених, це розглядається як недогляд тих служб, що відають збірними таборами. А коли служба тилових таборів ліквідовує в процентному відношенні більше військовополонених, ніж було ліквідовано в прифронтових, адміністрацію прифронтових таборів звинувачують у безтурботності.

Через це кожна служба на всіх ступенях табірної системи зацікавлена в тому, щоб знищувати максимальний процент військовополонених, оскільки будь-яке зниження відомостей про кількість знищених може бути приводом для розслідування і притягнення до відповідальності за невиконання наказу від дванадцятого травня тисяча дев'ятсот сорок першого року.

Лансдорф струсив попіл у послужливо подану Вайсом велику морську черепашку, іронічно глянув на офіцерів.

— Панове, я не запрошую вас сісти, бо ви могли б розцінити це як вияв невпевненості у вашій армійській витривалості. Але до діла. Усе вищевикладене буде вкрай ускладнювати ваше завдання. Ви мусите одібрати максимальну кількість табірного матеріалу для того, щоб після спеціального вивчення завербувати певне число осіб і навчити їх, підготувати до розвідувальної і диверсійної діяльності. — Помовчав. І закінчив після паузи: — На попередньому етапі рекомендую: коли згодом серед добраного вашою службою при консультації гестапо матеріалу виявляться окремі непридатні суб'єкти, не слід цілком звинувачувати в цьому недогляді гестапо. Адмірал Канаріс не хотів би загострювати взаємовідносини сторін, і тому ви самі повинні виправляти помилки гестапо й робити це без зайвих формальностей. І без офіційних церемоній публічних страт. Панове, ви вільні.

Не давши їм навіть розкрити рота, він одпустив їх кивком голови.

Вранці Лансдорф попросив помасирувати йому хвору ногу. І Вайс з дивовижною майстерністю впорався з цим. Щодо масажу в нього була солідна і теоретична, і практична підготовка. Вайс свого часу слухав лекції масажиста, та й після тренувань на стадіоні «Динамо» спортсмени часто масирували один одного. Отож у Йоганна був достатній досвід.

Лансдорф, дуже задоволений, заявив, що ще стародавні римляни застосовували масаж: полководці — напередодні битв, а патриції — перед найважливішими виступами в сенаті.

Вайс одважився додати, що навіть Тімур, бувши чудовим кавалеристом, не відкидав масажу.

Лансдорф, уважно глянувши на єфрейтора, спитав, за що він одержав медаль.

Вайс скромно відповів:

— На жаль, тільки за хоробрість!

— А що в тебе є ще?

— Голова, пане генерал!

— Я не генерал, — сухо поправив Лансдорф. Усміхнувшись, додав: — Та коли б нас не було, генерали воювали б, як сліпі. То що ж у тебе в голові?

— Я хотів би бути вам корисний.

— Чим?

— Я гадаю, ви знаєте про кожного більше, ніж він сам про себе знає…

— Так, звичайно!

— Мені здається, майор Штейнгліц і капітан Дітріх не зовсім точно зрозуміли вас.

— Кажи, я слухаю. — Лансдорф аж трохи підвівся на лікті.

Вайс розумів, чим він рискує, але в нього не було іншого способу привернути до себе увагу Лансдорфа.

— Ви дали їм зрозуміти, що чим більший буде відсів уже в самій школі, тим більше знайдеться згодом підстав дорікнути службі гестапо за недостатню обачність.

— А що з того виходить?

— Треба, щоб такий непридатний матеріал у певній кількості все ж таки потрапляв у школи, інакше, якщо його не виявити, вся подальша відповідальність лягатиме на службу абверу.

— О, та ти шахрай! Де ти цього навчився?

— Мій шеф, крейслейтер Функ, застосовував цей метод до членів Німецько-балтійського народного об'єднання. Він приймав туди всіх охочих. Але потім, саме перед репатріацією, склав величезний список тих, хто, на його думку, не заслуговує довір'я. І Берлін високо оцінив його заслуги і вказав на недостатню роботу агентів гестапо в Ризі.

— Звідки ти це знаєш?

— Я користувався винятковим довір'ям пана Функа.

— Чому?

— Тому що ви перша і остання людина, якій я вважав за можливо сказати про це. Функ цінував мою здатність забувати те, що слід пам'ятати.

— А ти, виявляється, марнославний, — схвально зазначив Лансдорф.

Вайс вигукнув з цілковитою щирістю:

— Я зрозумів, що ви велика людина, і просто хотів звернути на себе вашу увагу.

— І коли ти все це придумав?

— Оце допіру, — довірливо признався Вайс. — Відчув вашу прихильність і от наважився… — Прошепотів: — Я трошки знаю російську мову. — Додав квапливо: — Про це я написав в анкеті. Навчився, коли працював у російського емігранта в Латвії. — Пояснив: — Це не зовсім та російська мова, якою розмовляють радянські люди, але я все розумію.

Лансдорф лежав із заплющеними очима, обличчя його було непорушне, як у мумії. Вайс сказав жалібно:

— Пан майор цінить мене тільки як шофера. Та я був би щасливий, коли б хто-небудь звернув увагу й на інші мої здібності.

Лансдорф розплющив очі, вирячкуваті, наче в хижого птаха.

Вайс з тією самою соромливою, прохальною усмішкою витримав його обшукуючий погляд, що проникає в саме нутро.

Лансдорф сказав:

— Ти та людина, яку треба зовсім трошки підучити й послати в тил до росіян. — І, глянувши скоса на Вайсову медаль, додав іронічно: — Ти ж хоробрий.

Вайс похолов, у нього аж пальці на ногах зсудомило од відчуття провалу. Ось до чого привела ця ризикована розмова, яку він розпочав, маючи на меті зовсім інше. Виходить, він прогадав, не зумів оцінити цього старого сибарита. Не треба було набиватися йому. А як не набиватися, коли він стоїть значно ближче, ніж навіть Штейнгліц, до того джерела відомостей, куди так поривався Йоганн? І як дізнатися, чи справді Лансдорф вважає його підхожим для роботи в тилу противника, чи тільки хотів випробувати його?

Роздумувати не було коли, і скоріш машинально, аніж свідомо, Вайс сказав задоволеним голосом:

— Дякую вам, пане Лансдорф. Сподіваюсь, ви не пожалкуєте за своє рішення.

— А чого б це я жалкував? — примружившись, поцікавився Лансдорф.

— Річ у тім, — сказав Вайс, — що в мене така типова зовнішність, що в Ризі кожен латиш одразу впізнавав у мені німця, а росіяни — тим паче. — Квапливо додав: — Та це нічого не значить. Я, як справжній німець, ладен віддати життя за фюрера, і, повірте мені, якщо доведеться загинути, я загину там з честю, як німець.

Лансдорф довго, уважно розглядав Вайса. Потім сказав з жалем:

— Так, ти маєш рацію. Ти типовий німець. Тебе можна було б виставити в расовому відділі партії як живий зразок арійця. Але я подумаю про тебе, — сказав Лансдорф, рухом руки відсилаючи Йоганна.

Перед цією небезпечною розмовою Йоганн довго роздумував, як йому поводитися в новій обстановці, яка хоч і сприятливо складалася для нього, однак загрожувала ізоляцією. Він не хотів бути знову приречений на бездіяльність, як минулою разу, коли попав на секретний об'єкт абверу, де готували групу російських білоемігрантів для засилання в радянський тил.

З усіх даних, служба абверу почала створювати величезну сітку розвідувально-диверсійних шкіл.

Це свідчило і про те, що блискавичний наступ гітлерівців зірвався, і про те, що не справдились їхні надії знайти підтримку серед деякої частини населення Радянської Країни. І не п'ята колона, на яку вони сподівалися, чекала їх на радянській землі, а могутні удари партизанських з'єднань.

Тоді вирішили мобілізувати всі способи ведення таємної війни. Провести гігантські диверсії, масові терористичні акти на території Радянської країни. І це ставало вже не тактикою, а стратегією воєнних операцій. Німецький генеральний штаб і всі секретні служби Третьої імперії об'єдналися для виконання цього завдання.

І не випадково Лансдорф був видним працівником СД. З'ясувавши це, Вайс вирішив зіграти на суперництві між абвером і гестапо. Зіграти з таким розрахунком, щоб можна було повірити в його абверівський патріотизм і готовність піти на будь-яку підлість заради цього патріотизму. Інакша старий лис, Лансдорф не повірив би ні в який інший патріотизм, крім кар'єристської, службової запопадливості. Одважився на риск Йоганн не зразу, а тільки після того, як ознайомився з блокнотом Лансдорфа, вірніше, з одним записом у ньому, зробленим чітким, дещо старомодним почерком: «Радянські військовополонені, перебуваючи в таборах, автоматично зберігають характер і звичаї, властиві їхній політичній системі, і створюють таємні організації комуністів, які й управляють людьми.

Для виявлення таких «керівних» осіб служби гестапо мають серед в'язнів інформатора — найбільш цінний, перевірений матеріал для розвідувально-диверсійних шкіл.

Проте служби гестапо, щоб зберегти цей контингент тільки для своєї системи, всіляко приховують його, вставляють з метою маскування в списки неблагонадійних і навіть таких, що підлягають ліквідації.

Необхідно сміливо, інтуїтивно виявляти такий контингент у таборах всіх ступенів і, всупереч опорові гестапо, зараховувати в школи».

Цей запис Лансдорф, очевидно, вніс у блокнот, щоб інструктувати співробітників абверу, яких посилають у табори військовополонених для відбору курсантів.

Вайс зробив з нього відповідні висновки й одважився поговорити з Лансдорфом, сподіваючись, що це відкриє йому можливість брати участь у відборі «контингенту».

Він, як то кажуть, рискнув усім, щоб досягти всього. Розкрити сітку гестапівських інформаторів — хіба заради цього не варто важити життям? І він ризикнув, хоч і догадувався і про проникливість, і про невсипущу підозріливість Лансдорфа.

Але ж Вайсова поведінка була переконливою, цілком вірогідною. Хіба не природне наївне, нахабне прагнення молодого німця вислужитися? І хіба не природним був Йоганнів переляк? Що тут дивного? Спритний шофер, котрий прижився при своєму хазяїнові, — і раптом у саме пекло. Звичайно, він був зляканий. Інша річ, коли Йоганн злякався, зрозумівши, що його мають закинути на парашуті до своїх, тоді як зараз його місце тут, серед ворогів. Але Лансдорф, звичайно, приписав його переляк звичайному боягузтву.

Вайс міг викликати підозру й тим, що совав носа в таємні справи високих начальників. Але ж це так природно. Нахаба? Звичайно. Він і не приховував цього. Скромний був би задоволений і шоферською баранкою.

Чому сказав Лансдорфу, що знає російську мову? А хіба він ховав це? В анкеті все є, адже він відповів на сотні різних запитань. Майора Штейнгліца не цікавили його знання. Йоганн йому й не набивався, однак настав момент, коли треба про них нагадати. Небезпечно? Так, небезпечно. Але ж той, у кого він навчився російської мови, був не з тих росіян, з якими воюють німці. Модний художник, що втік від російської революції. Усе це є в анкеті.

І хвилювало зараз Йоганна інше. Чи зуміє він бути німцем, побачивши радянських людей, кинутих у фашистські концентраційні табори? Як він дивитиметься у вічі тим, хто й тут не втратив гордості, честі, відданості Вітчизні? Його багато чого навчили. І, здається, він виявився непоганим учнем. Важко бути німцем серед фашистів, це вимагає найвищого напруження всіх душевних сил. І все-таки він став німцем, для фашистів він свій. Але де взяти сили, щоб бути фашистом серед радянських людей? Як поводитись? До цього Вайса не готували, цьому не навчили. Він навіть не міг і подумати, що доведеться піти на таке самобичування. І піти не за наказом, а за своєю ініціативою, бо це зараз найбільш цілеспрямовано, потрібно, необхідно.

Зробити інакше він теж не міг. Його обов'язок — опинитися зараз там, де найнебезпечніше бути людиною. І треба глибоко сховати все людське, забути про те, що ти людина, радянська людина. Адже чим менше він виявлятиме нормальних людських почуттів, природних для кожного, тим природнішим здаватиметься радянським військовополоненим. Вони повинні бачити в ньому фашиста, тільки фашиста, ненависного ворога. І яка ж мука бути фашистом в очах цих людей, які лишаються справжніми людьми навіть там, до робиться все, щоб спочатку вбити в людині все людське, а вже потім фізично знищити її!

Усе це було страшно, і він навіть не зрадів, коли через кілька днів фон Дітріх сказав, ніби між іншим, що Вайс. одержав підвищення по службі й значитиметься тепер перекладачем при другому відділі «Ц», та, поки немає іншого шофера, треба підготуватися до тривалої поїздки. Ні, Йоганн не зрадів своєму успіхові в ризикованій операції з Лансдорформ. Чи не буде його перемога поразкою? Чи не переоцінив він себе, чи вистачить у нього металу в дуті, щоб витримати ті духовні інквізиторські муки, на які він себе прирік?..

Та все це було в Йоганновій душі, а єфрейтор Вайс у відповідь вклонився Дітріхові й, очевидно ошалівши від щастя, нечленороздільно промимрив, що готовий йому служити.

Дуже хотілося побути самому, але ту ж мить Вайс підказав собі, що слід зайти до Лансдорфа подякувати йому, не забуваючи при цьому щасливо всміхатися.

Лансдорф прийняв його холодно й діловито. Мовчки вислухавши захоплену подяку єфрейтора, кивком голови відпустив його. Та коли Вайс був уже біля самих дверей, раптом сказав багатозначно:

— У тебе трохи довгий язик. Через нього може постраждати шия.

— Пане Лансдорф, — з гідністю відповів Вайс, — гадаю, моя шия постраждає лише тоді, коли я не буду вам особисто про все доповідати.

— Саме це я й хотів сказати…