Щит і меч

5

На світанку приїхали в Лодзь.

Стародавні польські землі, колиску Польської держави — Познанське воєводство, Сілезію, Кучвію і частину Мазовії — гітлерівці включили до складу Третьої імперії. Лодзь фашисти зарахували до міст Німеччини.

На всіх інших землях Польщі було створено тимчасову резервацію для поляків, так зване генерал-губернаторство, яке мало постачати Німеччині сільськогосподарські продукти і робочу силу.

Лодзь — Ліцманштадт — фатерланд.

Це мусив зрозуміти кожен німецький репатріант.

Це рейх.

І все слов'янське засуджене тут до вигнання, до знищення, до страти.

У вогкому, сивому тумані, мов тіні, снували силуети людей. На пероні вишикувалися носильники. За кожним стояла людина в цивільному. Репатріантів супроводили в гуртожиток поблизу вокзальної площі й наказали не виходити. На другий день їх по черзі почали викликати до Центрального пункту переселення німців — Айнвандерерцентральштелле. Ця організація, крім політичної перевірки й оформлення нової документації репатрійованих, розподіляла також репатріантів на роботу по заявках відомств. Тому для проходження всіх стадій обліку й перевірки приїжджі мали перебувати в спеціально відведених приміщеннях — наче в карантині. Для багатьох німців це була водночас і біржа праці.

Від чиновників Центрального пункту переселення залежала доля репатріантів: кого на ферми, кого на заводи в промислові райони Німеччини. Тут-таки представники таємних фашистських служб зустрічали своїх давніх агентів, як-от Папке, і вербували нових — тих, хто міг би підійти для такої служби.

Старанно одягаючись перед візитом до Центрального пункту, Вайс майже механічно відтворював у пам'яті:

«Чиршський Карл, оберштурмбанфюрер СС, колишній співробітник дрезденського СД, заступник начальника переселенського відділу Головного управління імперської безпеки. В Лодзі очолює переселення німців з прибалтійських та інших держав. Прикмети: тридцять шість років, високий на зріст, худорлявий.

Зандбергер, тридцять вісім років, штандартенфюрер СС, начальник переселенського відділу Головного управління імперської безпеки, постійно проживає в Берліні, в Лодзі буває наїздами.

Редер Рольф, тридцять п'ять років, оберштурмбанфюрер СС, середній на зріст, блондин, нормальної статури, кругловидий, співробітник СД по перевірці німців, які переселяються до Німеччини з інших країн…»

Навряд чи була зараз практична потреба в цій подорожі в думці по досьє, але така гімнастика пам'яті дорівнювала ранковій розумовій зарядці, що звільняла голову від різних побічних думок, не тільки стомлюючих, але й марних у теперішній обстановці.

Передбачаючи, що допит може перетворитися на небезпечний поєдинок, Йоганн змусив себе, поки дозволяв час, дати повний відпочинок своєму розумові.

І він знову з усмішкою згадав свого наставника, який учив, що навіть коли вранці чистиш зуби, то й ці хвилини слід використовувати плодотворно — для роздумів. Наставник старанно уникав службового лексикону. Слова «подвиг», «героїзм» він не вживав, заміняючи їх іншими: «робота», «кмітливість». Найвищою похвалою в його устах звучало слово «розумно».

Доктор Редер Рольф сидів, розвалившись у кріслі. Чорний есесівський кітель розстебнутий. Біла крохмальна сорочка туго обтягує випукле черевце. Розглядаючи свої відполіровані маніккіршею нігті, не дивлячись на Вайса, Редер ліниво махнув рукою. Йоганн сів.

— Ну, що скажете?

— Я прибув, щоб віддати життя справі мого фюрера.

Редер знехотя підняв руку.

— Хайль! — Підсунувши стосик анкет, наказав: — Пройдіть до тієї кімнати й заповніть.

Вайс узяв анкети, встав і, коли повернувся, несподівано відчув спиною, потилицею прицільний, гострий погляд Редера. Нестерпно хотілось обернутися, щоб зустріти цей пронизливий погляд. І соратники Гітлера, переймаючи фюрерову манеру, теж вважали, що володіють гіпнотичною силою. Йоганнові хотілося випробувати, чи зможе він своїм незворушно спокійним поглядом притлумити упертий намір Редера читати чужі думки. Проте він зразу ж подолав у собі це непотрібне бажання, потихеньку вийшов і обережно причинив за собою двері.

В анкетах стояли запитання, на які він уже безліч разів відповідав на заняттях: чим підтверджується німецьке походження, мотиви, що спонукали до від'їзду в Німеччину, — все це було давно, чітко розроблено.

І зараз він тільки намагався заповнити анкету саме за той час, який потрібен людині, не підготовленій до запитань, на обдумування відповідей. Здавши анкету чиновникові, Вайс чекав у приймальні, гадаючи, що тепер Редер візьметься до нього серйозніше. Чекати довелося довго. І коли нарешті його викликали, Йоганн був здивований запитанням Редера:

— А, ви ще тут?

— Пане штурмбанфюрер, — твердо сказав Вайс, — я був би щасливий, коли б ви приділили мені кілька хвилин.

Редер спохмурнів, його обличчя стало підозріливим.

— Я хотів би просити у вас поради, — коротко пояснив Вайс. — Про ваше високе становище в рейху мені казав пан крейслейтер Функ. Я в нього працював шофером.

Велике Редерове обличчя розпливлося у самовдоволеній посмішці.

Йоганн вів далі, скромно опустивши очі:

— Як вам відомо з моєї анкети…

— Так, там усе гаразд, — недбало кинув Редер.

— Пан Функ був задоволений моєю роботою. Але я не жонатий. І пан Функ казав, що це несолідно — бути нежонатим у моєму віці. Це не завадить мені знайти тут хороше місце?

Редер, відкинувшись у кріслі, реготав. Його тугий живіт так і підскакував.

— Який же ти простак! — аж захлинаючись од сміху, казав Редер. — Йому, бачте, потрібне благословення штурмбанфюрера.

Увійшов чиновник. Редер кивнув на Вайса:

— Він просить мене знайти йому дівку, щоб почати негайно плодити солдатів для фюрера, а самому ухилитися од військової служби. Ну й шельма! — І махнув рукою в бік дверей.

Вайс з винуватим і розгубленим поглядом уклонився й вийшов.

За кілька хвилин чиновник, посміхаючись, видав йому документи, поважно зазначивши при цьому:

— Ти не з розумників, та це не біда, коли ти вмієш водити машину. Досить хорошої рекомендації — і, можливо, для тебе знайдеться місце в нашому гаражі. Моє прізвище Шульц.

— Слухаюсь, пане Шульц! Дуже вам вдячний.

Повернувшись до гуртожитку, Вайс з радістю дізнався, що посланець приніс йому записку од Генріха. Після перевірки репатріантам дозволили виходити в місто. Вайс пішов за адресою, вказаною в записці.

Генріх займав апартаменти в одному з найкращих готелів. Він був не сам: оберштурмбанфюрер Віллі Шварцкопф, як і обіцяв, зустрів племінника і того ж дня збирався виїхати з ним на машині в Берлін.

Генріх відрекомендував Вайса своєму дядькові. Той, не подавши Йоганнові руки, недбало кивнув головою з чорним, зачесаним на брову, як у Гітлера, пасмом. Над його товстою губою стирчали гітлерівські ж вуса. Був він гладкий, обличчя якесь висмоктане, під очима мішки, одна щока нервово сіпалася.

На круглому столику, крім звичайного готельного телефону, стояли в шкіряних ящиках два армійських телефонних апарати, їхні товсті проводи в'юнилися по підлозі.

Генріх сказав Вайсові, що виїздить у Берлін і, можливо, більше вони не побачаться. Потім сказав поблажливо:

— Пам'ятаючи твої послуги моєму батькові… Коли тобі буде щось потрібно… — І запитливо глянув на дядька.

— Авжеж, — сказав оберштурмбанфюрер, витягаючи якісь папери з портфеля, на замку якого висів ланцюжок із сталевим браслетом, — можна дати йому грошей.

Йоганна боляче вколов милостиво-зневажливий Генріхів тон, та легкість, з якою його недавній друг прощається з ним. Він зрозумів, що непоправно гинуть надії, які він покладав на дружбу з Генріхом, на можливість використати Віллі Шварцкопфа, а він сподівався на це, і не тільки він…

Вайс прояснів і сказав із щирим зворушенням:

— Я дуже вдячний вам, пане Шварцкопф, і вам, пане оберштурмбанфюрер. Та коли ви вже такі ласкаві, в мене маленьке прохання, — клацнув каблуками й схилив голову перед Віллі Шварцкопфом. Прохально всміхнувся. — У мене є можливість одержати місце в гаражі Айнвандерерцентральштелле. Ваше доброзичливе слово могло б мати вирішальне для моєї кар'єри значення.

Віллі Шварцкопф звів брови, тупувато спитав:

— Ти хочеш служити там шофером?

Вайс ще раз шанобливо схилив голову.

Віллі Шварцкопф узяв телефонну трубну, назвав номер, сказав:

— Говорить оберштурмбанфюрер Шварцкопф. — Запитливо глянув на племінника: — Як його звуть? — Повторив у трубку: — Йоганн Вайс. Він працюватиме у вас шофером. Так. Ні. Тільки шофером. — Кинув трубну, поглянув на годинника.

Вайс зрозумів, подякував і дядькові, і племінникові. Біля дверей Генріх всунув йому в кишеню конверт з грішми, мляво потиснув руку, побажав успіху. Двері зачинилися.

Ось і кінець знайомству з Генріхом, і все виявилося марно, все, на що витрачено стільки душевних сил, з чим пов'язувалося стільки далекосяжних планів. Чи винний тут сам Вайс? І в чому? Не розгадав Генріхову душевну черствість, був не досить напористий, не досить наполегливий, щоб стати йому близьким повіреним? Не дооцінив впливу Функа, потім Віллі Шварцкопфа? Гадав, що пробуджені симпатії до фашизму не так швидко погасять юнацький запал Генріха, його, здавалося б, щиру прихильність до товариша?

Вайс розумів, що припустився не тільки службової помилки, яка може відбитись на всій операції, але по-людськи помилився і ця помилка залишить слід у його душі. І як би там не було, а Генріх йому подобався своєю щирістю, довірливістю до людей, хоч ця довірливість легко корилася будь-якій грубій волі ззовні. Піднесення почуттів легко змінювалося в нього пригніченням, несміливість переходила в зухвальство, він каявся, мучився, щиро зневажав себе за погані вчинки, метався в пошуках мети життя. Оця поривчастість, бентежність, невдоволення собою і здавалися Йоганнові по-людськи цінними в Генріху, і він радів, коли бачив, що його обережний вплив іноді позначався на Генріхових вчинках і думках. Це зближувало Йоганна з молодим Шварцкопфом, і з об'єкта, на якого Вайс робив ставку, Генріх якось поступово перетворився на його супутника. Якщо йому й не можна було звірити найпотаємніші думки, то принаймні не так гостро відчувалася власна самотність.

І ось усе, що повільно, терпеливо готував Йоганн, що становило головне в розробці його задуму, обірвалося.

Другого ранку Йоганн знову пішов на Центральний переселенський пункт.

Шульц зустрів його схвальним смішком.

— А ти не такий уже і йолоп, як про тебе подумав пан оберштурмбанфюрер, — сказав він, поплескуючи Йоганна по плечу. — Виявляється, ти знайомий з оберштурмбанфюрером Шварцкопфом?

— Та що ви, — здивувався Вайс, — хіба я можу бути знайомий з такою особою! Але я працював у його брата, Рудольфа Шварцкопфа, і син пана Шварцкопфа рекомендував мене панові оберштурмбанфюреру.

— Гаразд, — приязно сказав Шульц. — Я накажу взяти тебе в наш гараж. Але хто це для тебе зробив? Сподіваюсь, завжди пам'ятатимеш?

— Весь до ваших послуг. — Вайс схопився, клацнув каблуками, витягнувши руки по швах.

Цього дня Вайс пройшов процедуру оформлення на службу в Айнвандерерцентральштелле.

Кімнату Йоганн найняв у квартирі фрау Дітмар і, недорого. Певне, хазяйку підкупила покірливість, з якою він прийняв її беззастережне правило:

— Ніяких жінок!

Йоганн опустив очі й так цнотливо зніяковів, що хазяйка, фрау Дітмар, змилостивившись, пояснила:

— Принаймні не в моєму домі.

Йоганн пробелькотів збентежено:

— Я молодий, мадам, і не збираюсь женитися.

— Прибирати свою кімнату ви мусите самі!

— Пані Дітмар, моя покійна тітка доручала мені всякі домашні справи, і далебі… Ви переконаєтесь…

— Чому тітка?

— Я сирота, мадам.

— О! — вигукнула милостиво фрау Дітмар. — Бідолашний хлопчик! — І, розчулившись, запропонувала Йоганнові кави в малесенькій кухні, що сяяла такою чистотою, яка буває тільки в операційній.

Невисока, повна, кругловида, з побляклими голубими опуклими очима й скорботними зморщечками в куточках рота, фрау Дітмар зберегла, незважаючи на свій вік, риси колишньої миловидності. Але з її одягу, з манер, з виразу обличчя можна було зрозуміти, що вона давно змирилася з тим, що її жіночий вік кінчився.

За кавою в пориві несподіваної симпатії, властивої самотнім людям, що стомилися від своєї самотності, вона залюбки щиро розповіла йому про себе.

Фрау Аннель Дітмар належала до старовинного німецького роду, нащадки якого з часом розорилися і змушені були шукати щастя на чужині. Її покійні батьки прожили все життя в Польщі. В шістнадцять років Аннель вийшла заміж за інженера Йоахіма Дітмара, старшого за неї на п'ятнадцять років. Інженер був людиною не дуже спритною і везучою. Ці риси поглиблювалися надмірно делікатною чесністю, за яку його не раз звинувачували власники фірми в нечесності. Помер він од серцевого приступу після чергової образи, якої завдав йому інспектор фірми, — він обізвав його тупицею і дурнем.

Інженер Дітмар, згідно з технологією, дав вказівку взяти високолеговану сталь для виготовлення деталей верстатів, що експортуються за кордон. Та це не відповідало політичним цілям Німеччини й економічним інтересам фірми.

Хіба ж пан Дітмар знав, наприклад, що з благословення Герінга начальник абверу Канаріс через треті країни налагодив таємний продаж зброї іспанським республіканцям, щоб послабити їхню боєздатність? Для цього в Чехословаччині, в балканських та інших державах було закуплено старі гвинтівки, карабіни, боєприпаси, гранати. Усе це звозили до Німеччини. Есесівські зброярі відпилювали ударники, псували патрони, зменшували порохові заряди в гранатах або ж вставляли в них висадники миттєвої дії. Після переробки негодящу зброю посилали до Польщі, Фінляндії, Чехословаччини, Голландії та перепродували за золото іспанському республіканському урядові.

Щось схоже на це вирішили зробити з власної ініціативи хазяї фірми, де служив Дітмар: вони почали виробляти окремі деталі верстатів, призначених на експорт, не з високолегованої, як того вимагала технологія, а з низькопробної сталі.

Одне слово, фрау Дітмар стала вдовою. Її син, Фрідріх, вступив до Берлінського університету, де виявилися його блискучі здібності до математики.

Та коли батько цурався політики, то син пристрасно захоплювався нею. Він схилявся перед Гітлером, вступив у гітлерюгенд, став функціонером організації.

Фрау Дітмар, давно засудивши свого чоловіка-невдаху, мріяла, що її Фрідріх підтримає честь родини, посяде гідне місце в суспільстві й віддано оберігатиме материну старість. Вона відмовляла собі в усьому, щоб дати йому змогу здобути освіту. І ось… За цілий рік Фрідріх надіслав їй лише дві поздоровчих листівки: одну на Великдень, другу на різдво.

Майже все це фрау Дітмар розповіла Йоганнові першого ж вечора, відчувши прихильність до самотнього й скромного юнака, що чимось нагадував їй сина, коли той був ще хлопчиком, ходив до школи й так ніжно любив свою матір, що коли вона бувала вдома, то навіть компанія ровесників не могла виманити його на вулицю.

Йоганн зрозумів: фрау Дітмар потай прагне грати при ньому роль матері й таким чином якоюсь мірою потамувати тугу за сином. Вона сказала, що була б щаслива, якби Йоганн згодився супроводити її в неділю до кірхи на ранкові відправи, як це колись робив її Фрідріх. За своєю вдачею це була добра, лагідна, чуйна жінка.

Коли б навіть такий видатний і досвідчений спеціаліст, як Бруно, заздалегідь готував для Вайса якесь зручне житло, навряд чи зміг би він знайти щось краще, ніж оселя фрау Дітмар.

Отож Йоганн в особі фрау Дітмар знайшов квартирну хазяйку, яку важко передбачити в найбільш далекоглядних планах. Її душевна прихильність до нього — захист від самотності, а її життєвий досвід та обізнаність з життям міста допоможуть уникнути поверхового судження про людей навколо нього.

У гаражі, куди наступного дня прийшов Йоганн за півгодини до початку роботи, його зустріли з явною неприязню. Скоро він догадався чому.

Нахбарнфюрер Папке викопав свою обіцянку. В есесівському мундирі він з'явився до начальника гаража єфрейтора Келера, і, хоч той уже дістав од Шульца розпорядження зарахувати Вайса в штат, Папке, з свого боку, віддав такий самий наказ.

Шофери, механіки, слюсарі, мийники машин цуралися Йоганна, однак поводилися при цьому дещо насторожено — так, як, на їхню думку, слід поводитись із протеже співробітника гестапо, котрий тут, у гаражі, безсумнівно, виконуватиме функції таємного донощика.

Вайс вирішив, що помилка шоферів гаража йому на руку: принаймні він уникне зайвих розпитувань і нав'язливої дружби — навряд чи хто захоче знатися з таким сумнівним типом, яким вони уявляли собі Вайса.

Були переваги і в незалежності його становища. Коли він напочатку скаже щось не так або чогось не знатиме, це сприйметься природним для агента гестапо, і він може сміливо цікавитись тим, про що німецькому шоферові-професіоналу питати було б небезпечно.

Ну й, звичайно, при потребі можна зразу спробувати домогтися деяких переваг. Келер, цей літній і норовистий чоловік, сповнений почуття власної гідності, незважаючи на іронічні посмішки шоферів, перший простягнув Йоганнові руку й так палко потиснув, начебто зустрів довгожданого друга.

Вайс одержав новеньку високоосну чехословацьку «Татру» з мотором повітряного охолодження — машину, пристосовану до армійських потреб, із спеціальними кріпленнями у передній і задній частині корпусу для встановлення кулемета.

Хоч на машині вже не було заводської змазки, Вайс заново почистив деталі. Колись він пройшов курс навчання на всіх марках машин, які випускає Німеччина, але ніхто тоді не думав, що Німеччина загарбає Чехословаччину і йому доведеться працювати на чехословацьких машинах; тому Йоганнові довелося напружити всю свою технічну кмітливість, щоб після пробного виїзду з честю оволодіти «Татрою». І, звичайно, спочатку він не все зробив як слід.

В гаражі існували свої неписані закони.

Ніхто з німецьких шоферів не сідав за кермо у тій самій спецівці, в якій готував машину до виїзду.

Ніхто, будучи в гаражі, не користувався своїми інструментами — брали гаражні, хоч вони були значно гірші. В туалетній кімнаті висів на дерев'яних роликах рушник. Усі ним втиралися протягом робочого дня, але, збираючись додому, кожен виймав із шафки свого власного рушника.

Якщо попросиш когось порадити в чомусь чи допомогти, треба одразу ж пригостити сигаретою, а якщо забрав більше часу — віддати всю пачку.

Дехто з шоферів не вважав для себе за сором красти бензин, що був неймовірно дорогий, і торгувати ним на чорному ринку, та коли хтось забував у гаражі запальничку чи щось інше, другого дня загублене лежало на прилавку прохідної.

Першим треба здоровкатися тільки з єфрейтором Келером та механіком гаража, з шоферами — на вибір, але слюсарі і мийники машин мусили першими вітати шоферів, особливо тих, хто возять начальників.

Вільгельм Брудер — шофер штурмбанфюрера Редера — був фігурою значнішою, ніж Келер, і з ним шанобливо розкланювалися абсолютно всі, а він не завжди вважав за потрібне відповідати.

Йоганн, хоч усе це що більше поглибило неприязнь до нього в гаражі, встигав раніше за всіх клацнути своєю запальничкою, коли Брудер ще тільки виймав з кишені сигарети.

Йоганн не був особистим шофером якогось начальника, отже, не мав покровителя, але тінь Папке була йому прикриттям від можливих зіткнень у гаражі.

Їздив Вайс поки що тільки в межах міста і возив головним чином незначних службовців Центрального пункту переселення німців, очевидно, сповіщених Келером, що при цьому шофері базікати зайве не слід. Йоганн і перед цими людьми старався зарекомендувати себе з кращого боку: шанобливо відчиняв дверці, підносив чемодани, питав, з якою швидкістю бажає їхати пасажир. Та коли якийсь балакучий пасажир пробував побесідувати з ним, навіть на патріотичні теми, Йоганн від розмов ухилявся, ввічливо пославшись на правила статуту. Одержавши перше жалування, він запросив у ресторан Брудера, Келера і водія напіввантажної броньованої машини Карла Ціммермана, що був у гаражі на особливому становищі, бо ніхто не знав, у якому відомстві він служить.

Йогани помітив, що кітель Ціммермана на животі з обох боків відстовбурчений двома пістолетами, а в кабіні його машини на спеціальному держаку укріплено гранату й зі стелі звисають шкіряні петлі, в яких лежить автомат. Ніхто в гаражі не мав права торкатися машини Ціммермана — він готував її сам, і виклик йому привозив завжди мотоцикліст. Кожного разу, одержавши виклик, Ціммерман розписувався в наказі й повертав його мотоциклістові.

Погани вирішив: найкраще буде, коли він нічого не замовлятиме в ресторані, а скромно запропонує гостям зробити вибір на їхній власний смак.

Ціммерман, підкреслюючи, що тут він себе вважає за найголовнішого і щоб дати іншим відчути це, голосно заявив, самовдоволено поглядаючи на Келера:

— Не бійся, якщо навіть тебе, п'яного, затримає патруль, я скажу їм таке, що вони відсалютують тобі, як генералові. — І підморгнув Йоганнові.

Ціммерман, Келер і Брудер, як виявилося, були мастаки випити на дурничку. Пиво зі шнапсом — це тільки перший захід. Йоганн розумів, що троє таких різних людей, які вперше зібралися разом, хоч би які вони були п'яні, не розкриють один одному душі. Наївно було б навіть думати, що і шнапс розв'яже їм язики. І не на це сподівався Вайс. Він знав: новачкові годилося почастувати співробітників, — він просто віддавав належне традиції.

Йоганн ніколи ще не напивався, а в тих випадках, коли доводилося це робити, умів себе контролювати. І зараз він неначе збоку з цікавістю стежив за всіма стадіями власного сп'яніння. Разом із сп'янінням до нього прийшла якась дивовижна легкість. Він наговорив стільки приємного своїм сьогоднішнім дружкам по чарці, що в кінці вечора у них з'явилися до нього щирі дружні почуття.

Фрау Дітмар дуже засмутилася, відчинивши Йоганнові двері й почувши запах спиртного. Казала, що вважає себе за матір Йоганнову і не може собі простити, що не запропонувала йому почастувати гостей дома: адже в її домі вона ніколи не дозволила б йому пити шнапс. Вона була така схвильована, така засмучена усім тим, що цілу ніч тримала на голові холодний компрес, пила серцеві краплі. Вранці Йоганн просив у неї пробачення так щиро й сердечно, як уже багато місяців ні з ким не говорив.