Щит і меч

32

Майор Штейнгліц з деяким жалем розстався з Вайсом як із своїм шофером, однак ладен був вітати його як нового колегу по службі, співробітника абверу. Проте вважав за потрібне попередити:

— Нам потрібні факти, а зовсім не ваші умовиводи. Робити висновки ми будемо самі. Пам'ять — це професія розвідника, — сказав він повчально. І вже менш офіційно порадив: — Треба іноді мати мужність видавати себе за боягуза. Агресивні завдання доручаються сміливцям, але нагороди одержують ті, хто керує з канцелярії.

Штейнгліц досі не одержав сподіваної посади, як і раніше, виконував невизначені інспекторські функції і не переставав думати, що його обійшли.

Дітріх, як тільки побачив Вайса на новому місці, діловито попередив його, що в штабі є російський перекладач — пан Маслов. Проте, хоч він і полковник царської армії, за ним треба наглядати, бо деяка частина білоеміграції, не вдоволена перемогами німецької зброї над Росією, має націоналістичні настрої.

Командний, викладацький та інструкторський склад школи ще не був у зборі, майже всі жилі кімнати стояли порожні, і в Йоганна була змога вибрати для себе найкращу з них, але він зупинився на одній з гірших, гадаючи, що попервах не завадить показати себе скромним. Вплинули на його вибір і інші міркування. До цієї кімнати, розміщеної в самому кінці коридора, прилягали підсобні приміщення — комора і порожня зараз кухня. Сходи на горище теж були поряд, і при потребі Йоганн міг скористатися не тільки додатковою територією, але й запасним виходом, дарма що він вів на горище.

«З метою контактування з курсантами в позаслужбовий час», — так висловився Дітріх, він порекомендував Вайсові змінити військове обмундирування на цивільний одяг, зазначивши при цьому, що німець у цивільному, який знає російську мову, скоріше викличе на відвертість, ніж той самий німець, одягнений у мундир переможця.

Продумуючи, як триматися з новими своїми співробітниками, Йоганн вирішив з самого початку поставити себе з ними коли й не на рівну ногу, то, в усякому разі, так. щоб вони відчули в ньому людину серйозну, свідому власної гідності. Треба також дати їм зрозуміти, що він має певне уявлення про Росію і прагне фундаментально поповнити свої відомості, щоб спеціалізуватися в цьому напрямку не тільки як перекладач, але і в надії дістати з часом яку-небудь солідну посаду при гаулейтері, скажімо, московського генерал-губернаторства.

Він вирішив також запозичити в прусського аристократа фон Дітріха манери і стиль поведінки, взяти їх на психологічне озброєння. Холодна, бездушна, карбована чемність, уміння обійтися в розмові набором банальних, пустих фраз, які майже нічого не означають і які однаковою мірою вживають лакеї та аристократи. Проте для аристократів вони становлять немовби пароль хорошого тону, вихованості й потрібні для того, щоб тримати співрозмовника на вигідній дистанції.

Правду кажучи, Йоганн більше побоювався співробітників настирливо відвертих, невгамовно балакучих, ніж сухих мовчунів, відлюдькуватих і підозріливих.

Спілкування з Лансдорфом теж дещо дало Йоганнові.

Цю людину, певно так само як і інших визначних професіоналів, великих діячів німецької розвідки, розпирала пиха. Він прагнув розробити не бачену досі операцію, перевершити мистецтвом підступності найзнаменитіші служби розвідок. Щоб прославитись на цій ниві, стати всіма визнаним ловцем душ, увічнити себе, назавжди вписати своє ім'я в історію таємних воєн.

Усі думки Лансдорфа були звернені до цієї невідомої операції, що, він був певен, якогось дня прославить його, ї він почував себе щасливим тільки вночі, коли можна було струсити весь буденний, докучливий клопіт і в тиші солодко обдумувати нескінченні варіанти, хитромудрі ходи цієї операції, смакувати сподіваний тріумф. Так було вночі, а вдень волею несправедливої долі йому доводилося віддавати свій час незначній роботі. І природно, що доручення вербувати військовополонених для масових шпигунсько-диверсійиих акцій Лансдорф сприймав так само, як сприйняв би бойовий офіцер наказ покинути стрій і вирушити в глибокий тил, щоб навчати там новобранців.

А Лансдорфу, коли б цього забажало начальство, було де розвернутися. Психологічна лабораторія імперського військового міністерства, Вища школа розвідки, створена Гіммлером у Баварії, курси підвищення кваліфікації в передмісті Берліна, де періодично проходили перепідготовку найвизначніші розвідники, — ось підхожа для нього арена, там він міг би блиснути своєю професіональною обізнаністю, винахідливістю відомого своїми працями багатьом розвідкам світу майстра шпигунства.

А тут доводилося морочитися з чорновою роботою, не достойною його кваліфікації і до того ж безглуздою. Лансдорф давно уже зрозумів, що стратегій, застосовувана до інших європейських країн, у війні з Росією виявилась неспроможною.

Усі ці країни були завойовані двічі: спочатку незримо, тотальним німецьким шпигунством, що охоплювало усе, аж до правлячої верхівки, і тільки після того вермахт збирав свої армії в залізний кулак і блискавично трощив, кидав до своїх ніг держави, роз'їдені зсередини іржею заради.

В Росії не було умов для здійснений тотального шпигунства. Німецька агентура в Росії зазнала поразки і в передвоєнні роки, і на початку війни. А проте напрямок — Східний фронт — вважався головним в усій системі німецьких розвідувальних служб.

Не маючи сили створити в Радянській країні хоча б щось схоже на п'яту колону, німецька розвідна стала на шлях фальсифікації і догідливо вигадувала факти, що підтверджували висловлювання Гітлера про слабкість Росії. Така інформація допомагала фюрерові розгромити прихильників генерала Секта, котрий ще в 1920 році попереджав: «Якщо Німеччина почне війну проти Росії, то вона вестиме безнадійну війну». Широко використовувались фальшивки й для пропаганди, але вони не давали та й не могли дати справжнього уявлення про реальні сили противника.

Знаючи усе це, Лансдорф розцінював масову підготовку агентури з військовополонених як захід підсобний, що не має вирішального значення.

В Росії усе інакше, ніж у переможених європейських державах. Формування п'ятих колон на їхній території передувало воєнним акціям і впливало на їхню успішність. А тут перемога цілком залежить від військ вермахту.

Тому Лансдорф був схильний пропустити через школи якомога більше людей, заздалегідь змиряючись з тим, що диверсійні групи не матимуть змоги поповнитися за рахунок місцевого населення. Значить, у школах треба готувати не організаторів, в тупих виконавців, покірних тим, хто їх послав. Покірні вони будуть від страху перед стратою і на бік своїх співвітчизників теж побояться перейти, бо знають, що росіяни не подарують їм зради.

Фон Дітріх не поділяв скептицизму Лансдорфа. Він гадав, що серед завербованих знайдуться люди, здатні стати визначними агентами, які зуміють пробратися в органи Радянської влади. І він дуже сподівався, що виявити цих людей йому допоможе Йоганн Вайс. Тому Дітріх, всупереч своїй звичці, навіть почав проявляти до Вайса деяку поблажливу прихильність, причину якої той легко розгадав. А от чому Лансдорф почав ставитися до нього з байдужим холодком, Йоганн зрозуміти не міг.

Їх привозили сюди в сірі сутінки по одному, по двоє, рідше — невеликими групами в критих грузовиках-фургонах із заґратованими дверцятами і завішаними брезентом віконцями. Есесівські охоронники, що їх привозили, мовчазні, понурі, з твердими, немовби з каменя, обличчями, були попереджені лише про те, що стріляти в цих людей можна тільки при явній спробі втекти. І коли машина після безлічі перевірок в'їздила в сектор і місцева охорона розписувалась про прийняття даної особи чи даних осіб, есесівці негайно поверталися назад.

Ті, яких було привезено, насамперед просились у вбиральню. За всю дорогу, часто дуже довгу, їм згідно з наказом ні разу не дозволяли вийти з машини.

Вони не знали, куди й навіщо їх привезли. І від болісної невідомості майже в усіх обличчя були однаково спотворені і тривожно тремтіли.

Сюди добирали зрадників, переважно перевірених уже на практиці, тих, хто зарекомендував себе як капо, поліцай, провокатор. Бралися до уваги і відомості, які військовополонені повідомляли самі, намагаючись видати себе за непримиренних ворогів Радянської влади. Кожного з них до вербування всебічно вивчали через внутрітабірну агентуру й адміністрацію табору. А коли людина ця була родом з місцевості, окупованої німцями, то гестапо перевіряло її по захоплених там документах і опитувало про неї місцеве населення.

Новоприбулим забороняли розмовляти. Охоронник з автоматом на шиї і палицею в руках сидів серед барака, в який їх замикали, і суворо стежив, щоб вони додержували карантину мовчання.

На оформлення їх водили по одному.

Йоганн Вайс виконував не тільки роль перекладача. Дітріх доручив йому проводити перший летучий контррозвідувальний опит, щоб, проаналізувавши правильність одержуваних відомостей, можна було або піймати завербованих на брехні, або виявити їхню психічну непридатність.

З цього моменту кожному під страхом негайного покарання заборонялося називати будь-кому своє справжнє прізвище. Замість нього присвоювалась кличка.

— Ну! — наказував Вайс. — Швидко й коротко.

Обличчя його набрало в спілкуванні з цією публікою арійського, холодно-гордовитого, зневажливого виразу, який можна було б вважати вершиною мистецтва найталановитішого міма. Щоправда, цього разу він, мабуть, мимовільно передавав його щирі почуття.

Чоловік, що стояв перед ним, одвик самостійно мислити й тому мовчав. На його товстій і довгій губі виступив піт, лисина на маківці теж спітніла.

Вайс спитав ствердно:

— Значить, Плішивий?

Все так само мовчки чоловік цей згідливо закивав у відповідь головою.

Вайс обернувся до писаря:

— Запишіть: Плішивий, — і зловтішно подумав: «Нічого собі екземпляр, ще й з викривальною кличкою!»

З самого початку Вайс вирішив, думаючи про майбутнє, присвоювати курсантам клички-прикмети, і в багатьох випадках йому це вдавалося.

Плішивого посадили на табуретку перед білим простирадлом на стіні, і солдат абверу з відділу «Г» націлився «лійкою» у фас, а потім у профіль — так, як знімають тюремні фотографи.

Вайс уважно стежив за Плішивим. В процесі фотографування його фізіономія показала готовність знятися з посмішкою.

Вайс скомандував:

— Струнко!

І фізіономія Плішивого вмить набрала тупого і непорушного виразу.

Заповнивши анкету, він старанно, чітко вивів свій підпис і взявся за автобіографію. Писав її довго, вдумливо, часто запитував:

— Про те, як я їхніх кандидатів у Верховну Раду завжди викреслював, зазначати? — Сказав, як по секрету: — До суду багато разів притягався, тільки завдяки особистому вмінню кожного разу викручувався.

Кінчивши з усіма формальностями, він так само розбірливо й чітко вивів своє прізвище під підпискою-зобов'язанням працювати на користь німецької розвідки, приклавши до неї вказівний палець, змащений на спеціальній байковій каталці мастикою, витер його і заявив з полегкістю:

— Ну все — тепер чистий.

— Хто? — різко спитав Вайс.

— А ось пальчик, — злякано знітившись, пробелькотів Плішивий. — Я ж тільки про палець сказав.

Таку процедуру оформлення проходили всі прибулі в школу. І вже з цього моменту, з самого початкового ознайомлення з ними, можна було вловити деякі індивідуальні особливості.

Одні трималися з істеричною розв'язністю, немовби підкреслюючи відчайдушну готовність на все, що їм запропонують. Та, можливо, вони тільки прикривали цією своєю манерою поведінки муки сумління або ж навмисне вели заздалегідь задуману гру, удаючи з себе пропащих людей, яким море по коліна.

Інші, з тьмяними очима мерців, зламані, пригнічені, спустошені, отупілі, покірні, мляво і байдужно виконували все, що від них вимагалося.

Траплялися пронозуваті, кмітливі на вигляд — вони діловито цікавились умовами утримування в школі; або такі, які нагадували пошепки про свої табірні заслуги, тривожилися, щоб про їхню зраду не забули й не змішали їх потім з усіма іншими.

Були й такі, які поводилися досить незалежно. Бони намагалися говорити по-німецьки й оголошували себе принциповими противниками радянського ладу. В анкеті такі обов'язково підкреслювали, що не були поранені й не попадали в оточення, а здалися в полон добровільно. Усі вони в своїх автобіографіях докладно описували, яке майно до революції мали їхні батьки. Відповідаючи на запитання: «Чи був у профспілці?», обов'язково приписували: «Був примусово».

Один з розв'язних, кремезний, широкоплечий, з гострими вилицями, із жвавим, бігаючим поглядом, не чекаючи, сам квапливо підказав собі кличку:

— Личак.

Переглядаючи анкету, Вайс прочитав у графі «Посада в армії»: «Боєць похоронної команди». Таких підрозділів на початку війни не було. У відповідь на запитання про його професію було написано: «Швець».

Вайс запропонував:

— У нас є майстерні, я тебе запропоную.

Личак знітився. Потім, зрадівши, що знайшов переконливий аргумент, усміхнувся, заявив ображено:

— Мене ж не в шевці вербували — на шпигуна підписку дав. За що ж таке пониження в посаді?

Личакова автобіографія була написана абсолютно грамотно, хоч він і твердив, що закінчив тільки три класи початкової школи.

Вайс усе взяв на замітку, але не вважав доцільним до якогось часу затримувати свою увагу на будь-кому зокрема.

Під час опитування, заповнення анкет і писання автобіографії полонені поводилися по-різному. Одні прагнули якомога більше розповісти про себе, інші, навпаки, обмежувалися короткими відповідями на обов'язкові запитання і вперто ухилялися від образливих епітетів, описуючи радянський період свого життя.

Одному такому Вайс зробив зауваження. Той відповів похмуро:

— Я ж дав підписку на співробітництво, чого ж ви від мене ще хочете?

Вайс сказав:

— Ти повинен дати політичну оцінку радянської системи.

— Для чого?

— А для того, що коли надумаєш стати перебіжчиком і на той випадок, коли оцей твій життєпис якось потрапить до рук радянських властей, то тебе повісять без жалю.

— І без того, будьте певні, повісять.

— Значить, ти волієш, щоб тебе стратили там, а не тут?

— Що мені краще, ясно. Інакше тут не був би.

— Ким був у таборі?

— Людиною.

— Я питаю, — суворо промовив Вайс, — які мав там заслуги перед нами?

— А, заслуги?.. — мовби тільки зараз збагнувши запитання, повторив опитуваний. — Заслуги звичайнісінькі. Мені один тип показав підкоп, а я його придушив, щоб інших тікати не зманював.

— А може, цей «тин» був нашим підставним «кроликом», — допитливо дивлячись співрозмовникові у вічі, спитав Вайс, — і ти його вбив?

Чоловік аж змінився на лиці, але зумів взяти себе в руки.

— Гестапо мною займалося, — промовив він крізь зуби. Підняв сорочку, показав рубці: — Ось, дивіться, штампи — перевірений…

Один з тих, хто тримався солідно, — лисий, літній, з опалим черевцем і командирським баритоном, докладно роз'яснив Вайсові, чому він став на цей шлях.

Так, він кадровий командир, але з його послужного списку виразно видно, скільки років він сидів на одній і тій самій посаді, по одержуючи підвищення в званні й особистих нагород. Він гадав, що війна відкриє перед ним перспективи для просування по службі, і діяв безрозсудно: наказав ввіреній йому частині піднятися з оборонної смуги і в невдалий для цього момент перейти в штикову атаку. Всі до одного полягли під вогнем противника, а він лишився живий і знав: на нього чекає воєнний трибунал. Він вирішив краще здатися.

— До речі, — нагадав цей кадровий, — я ще в першу світову був у полоні і назавжди зберіг найприємніші спогади про гуманність німців.

— Ви були тоді офіцером?

— Тільки вільнонайманим. Але папери на присвоєння мені чину прапорщика було вже відіслано в полк.

Деякі з цих людей, які одважилися на зраду Батьківщини, гадали, що їхню зраду німці якось по-особливому відзначать, і настійливо пробували вивідати в перекладача, на які привілеї вони можуть сподіватися. Найбільше їх цікавило, чи одержать вони після того, як виконають завдання, — якщо, звичайно, залишаться живі, — право на німецьке громадянство чи хоча б можливість зайняти вигідні посади на окупованій території.

Одні запитували про це зацікавлено, по діловому, інші, як невиразно догадувався Вайс, тільки для того, щоб показати, нібито вони справді надіються на винагороду, намагаючись прикрити такими запитаннями те, що вони хотіли приховати тут від німців.

Йоганнові доводилося допитувати з ранку до пізнього вечора. У бараку пахло дезинфекцією, взуттям, просякнутим потом, прогірклим брудом немитих людських тіл.

Найважче було дивитись у вічі цим людям — в одних широко розкриті в мовчазному зойку відчаю, із зіницями, як ті запечені чорною кров'ю наскрізні рани. Такі німотно волаючі очі, певне, бувають у людей, що безповоротно прирекли себе на самогубство.

У других — примружені, вузькі, як лезо, закрижанілі в люті на себе й на всіх очі, безоглядно готові на що завгодно.

У третіх — меткі, жваво бігають, вони невловимі, і в цій їхній невловимості таїлася живуча сила підступної спритності.

Були очі мертві, з нерухомим поглядом, як у людини, що зреклася життя і продовжувала існування поза своєю волею і свідомістю.

Були блискучі, злі, і їхні зіниці зяяли чорнотою наведеного пістолетного дула. Патрони кінчилися, але в людини жевріє таємна надія, що лишився ще один, останній, і вона вагається: зберегти його в останню мить для себе чи вистрелити у ворога.

Були білі, баранячі, які однаково дивилися на все, куди падає їхній погляд, погляд байдужої свійської тварини.

Були сяючі, немовби палаючі зсередини, як у тифозних, охоплених маячнею, коли втрачається уявлення про час, про себе і правда так сплітається з вигадкою, що все, навіть власне існування, здається невірогідним, фальшивим.

Були й такі, які могли зберігати непроникний спокій. І здавалося, нібито ці очі створені не з живої людської плоті, а із скла і, як штучні, служать тільки для того, щоб не страшити людей порожніми темними очними ямками.

Були уважні й напружено чуйні, невтомно примружені, як у снайпера в засаді, котрий добре знає, що кожен його постріл — це не тільки втрата для ворога, але водночас і демаскування: адже цим пострілом він викличе на себе вогонь противника, і треба неквапливо все зважити, перш ніж натиснути на спусковий гачок.

А може, це тільки здавалося Йоганнові. Йому дуже хотілося вірити, що серед тих, хто проходив перед ним, можна виявити людей з таємними думками. Людей, які не втратили остаточно всіх людських рис навіть після найжорстокіших випробувань.

Побіжний медичний огляд завербованих провадився не для того, щоб установити їхню фізичну придатність, а з єдиною мстою — оберегти німецький персонал від можливої інфекції. Крім того, якщо на тілі були сліди багатьох бойових поранень, це викликало підозри, і завербованих додатково допитували, щоб встановити, за яких обставин він був поранений, чи не наслідок це колись виявленого героїзму, чи не є ці поранення доказами проти нього. І всі підозріливі докази записувалися в карточку завербованого.

Були тіла сухі, костисті, і на шкірі, немовби на стародавніх письменах, можна було прочитати, якими знаряддями, засобами катувань доведена людина до того ступеня відчаю, що привів її сюди.

Були хворобливо обрезклі в таборах від нагородних харчів, які вони поглинали потай, квапливо й жадібно, боячись, що їх помітять з цими харчами — незаперечним доказом їхньої зради. А зрадниками вони ставали заради цього їстива, заради звільнення від каторжних робіт і ховалися в одиночному карцері від усіх, як звірі в норі — в норі, що пахла кров'ю тих, кого кидали сюди знесиленими після екзекуцій.

І на всіх Йоганн повинен був дивитися уважно, запам'ятати, виловити й класифікувати прикмети і все-таки не бути впевненим, що йому вдалося виявити хоча б одну точку, на яку можна спертися. Нічого обнадійливого поки що не було.

Усі ці дні Йоганн відчував болісну тривогу, навіть розгубленість, бо, опинившись віч-на-віч з нескінченною низкою цих людей, що так низько впали, він зневірився, став сумніватися, чи зуміє все подолати, піднестися над болісною свідомістю, що серед його співвітчизників незримо і мирно жили, працювали, існували й такі, як вони.

Як і багато молодих людей його покоління, Йоганн звик думати, що є тільки класові вороги з асортиментом очевидних прикмет, розпізнаних у боротьбі не раз, — прикмет таких самих явних, як родимі плями. Так, тут були й такі, з цими виразно позначеними прикметами. І з ними все було просто й очевидно, і усвідомлення цієї очевидності звільняло від болісної необхідності пояснити собі їхню зраду. Та були й інші — ті, кого не підведеш під звичну рубрику, що полегшує свідомість.

Виходить, є що щось потаємне, що складається із суми моральних рис, втілених в особливостях вдачі. Валізо переконаності не зростається з душевним жиром себелюбства. Покірність обставинам позбавляє людину полі, вона неспроможна повстати проти них і не вчинити зради.

Є ще підступність загнаного розуму, яка по-зрадницькому підказує людині в безвихідному стані ганебний і жалюгідний вихід, і людина не думає про те, що вихід, який вона знайшла для себе, штовхає її в безодню.

Після першої поступки ворогові людина часом впадає в несамовитий відчай, втрачає силу опору й, ступнувши в гнилизну трясовини, все глибше й глибше спускається на дно.

І якщо відомо, з яких чистих джерел черпав людина сили для боротьби, хоч би в яких жахливих умовах вона відбувалася, то не відомі до кінця всі ті отрути, згубні для її душі, й безсилі проти одної людської вдачі, й смертельні для іншої.

Рішення всіх цих людей стати на шлях зради Батьківщини відтинало їх від Батьківщини, і самі вони, скріпивши це рішення власноручним підписом, немовби підписали собі вирок незаперечний.

Здавалось, усе тут ясно, і Йоганнові лишалося тільки знайти способи, щоб виконати вирок, який самі собі підписали зрадники, і чим скоріше це звершиться, тим вірніше. він вбереже радянських людей від злочинів, знаряддям, яких стали в руках ворогів ці відступники.

Та хіба дано йому право — право винести всім тим, хто тут проходить перед ним, огульний вирок? Ні, необхідно провести попереднє слідство, висновки якого спиратимуться на вивчення душ, бо інших матеріалів, вірогідніших за таких умов, у нього нема й не буде. І він мусить одважитися на це, скоряючись своїй переконаності: хоч би якою мертвотною судорогою була зведена душа цих людей, якщо вона не втратила живу часточку Вітчизни, е ще надія, що ця маленька часточка зможе перемогти все чорне, змертвіле в людині.

І тут, серед запеклих ворогів, Йоганн повинен знайти собі союзників.

І він допитливо вивчав, вдивлявся в кожного, хто проходив перед ним, уперто відшукував опорну точку, інколи навіть оманливу, уявну. Якщо така точка виявиться, необхідно розширити її, як передмостовий плацдарм для завоювання людини. Одважившись на подвиг, така людина знайде право стати його, Йоганновим, соратником.

Що ж до безнадійних, не здатних спокутувати свою чорну провину, то тут все простіше — тут уся справа в техніці: Йоганн старанно продумав, які технічні засоби слід йому застосовувати. Він був достатньо добре оснащений професіонально, достатньо знайомий з оперативним мистецтвом, з методами організації розвідувальної роботи, які найдоцільніше застосовуються в даних умовах, і знав, що тут він не буде самотнім: після того, як вдома одержать його пропозиції, спеціалісти в цій галузі присвятять чимало копіткої праці їх плановій розробці.

Разом з цим він роздумував про те, як поводитися, щоб співробітники по «штабу Валі» прихильно оцінили його службову запопадливість, як зробити, щоб, не викликаючи ревнивих заздрощів, показати їм, що їхній молодий співробітник має деякі здібності й головна сфера прояву їх — невтомна працьовитість. Це, з одного боку, викличе прихильність співробітників, а з другого — зекономить його час і сили, спрямовані на розв'язання головного завдання. Та без такої захисної броні він не може вийти на арену битви.

Він знав, що це вимагатиме такого напруження всіх його духовних сил, якого вимагає істинний подвиг.