Щит і меч

1

Влітку 1940 року в Ризі було вбито радянського громадянина, за національністю німця.

Співробітники латвійського карного розшуку встановили: вбито з вогнестрільної зброї особливого виду, зарядженої ампулами ціаністого калію; від розриву їх виникає концентрована пара, яка миттю і безшумно вбиває жертву.

Хоча в загиблого вкрадено різні цінності: обручку, годинника, гаманець, — проте деякі з цих речей вдалося знайти в пакунку, кинутому в каналізаційний колодязь, і це спростувало версію про вбивство з метою пограбування.

Скоріш можна було припустити організовану терористичну акцію.

Вбито було крупного спеціаліста в галузі радіотехніки — інженера Рудольфа Шварцкопфа.

Його син Генріх Шварцкопф, студент Ризького політехнічного інституту, приголомшений смертю батька, не зміг дати ніяких показань.

До карного розшуку викликали Йоганна Вайса, слюсаря-механіка з авторемонтної майстерні Фрідріха Кунца.

За наявними відомостями, Йоганн Вайс у день вбивства довгий час був у квартирі Шварцкопфа, де монтував якісь прилади, замовлені інженером. Крім того, Вайс приятелював із сином Шварцкопфа, котрий захоплювався мотоциклетними перегонами, і Вайс, добрий механік, трохи вдосконалив Генріхів мотоцикл фірми «Цундап» і цим самим нещодавно допоміг Генріхові виграти змагання на кубок. Було відомо, що Йоганн Вайс акуратно відвідує збори Німецько-балтійського народного об'єднання й безплатно відремонтував автомашину крейслейтера[1] цього об'єднання адвоката Себастьяна Функа, в якого він у вільний од майстерні час підробляв шофером.

На допиті Йоганн Вайс поводився дуже стримано, відповідав на запитання ухильно. А коли молодий співробітник латвійського карного розшуку роздратовано дорікнув Вайсові, ніби той не хоче допомогти слідству, хоча вбито його співвітчизника, Йоганн Вайс відповів, що не бачить нічого дивного в тому, що вбито саме його співвітчизника. Адже латиші ставляться зараз до німців украй недружелюбно.

Слідчий обурився. Він став докоряти Вайсові: і як, мовляв, йому, молодому робітникові, не соромно говорити таке? Хіба Вайс не розуміє, що саме тепер, як ніколи, почуття пролетарської солідарності повинне об'єднувати всіх робітників незалежно від їхньої національності?

Вайс слухав серйозно, уважно, але з його холодного, спокійного обличчя не можна було зрозуміти, як він сприймає слина слідчого — теж молодого робітника, який тільки-но став співробітником карного розшуку. Сюди його послала партійна організація скляного заводу, хоча до нової професії він не мав ні покликання, ні здібностей. Про це співробітник зопалу теж сказав Вайсові, але ніякого співчуття у Йоганна не викликав.

З карного розшуку Вайс пішов до кафе, замовив пиво, сосиски й неквапно поснідав. І так само неквапно попрямував до зупинки, пропустив один трамвай, сів тільки в другий і цілу дорогу меланхолійно дивився у вікно, але, не доїжджаючи зупинки до будинку, де жив крейслейтер Німецько-балтійського народного об'єднання адвокат Себастьян Функ, вийшов і поспіхом, мало не бігцем кинувся вперед.

Себастьян Функ, товстий, широкоплечий, майже квадратний чоловік з тугим животом і важко обвислими щоками, нетерпляче тупцяв біля під'їзду свого будинку. Коли Вайс подав до парадного старомодний «Адлер», Функ ледве вліз на передне сидіння й сердито спитав:

— Чому це я мушу чекати машину, а не машина мене?

Вайс покірно відповів:

— Вибачте, пане Функ, але в мене великі неприємності.

— Які там у тебе можуть бути неприємності? — бридливо буркнув Функ і пообіцяв: — Це я тобі сьогодні зроблю неприємність. — Однак, змилосердившись, спитав: — Ну, що там у тебе таке?..

В міру того як Вайс докладно розповідав, про що його допитували в карному розшуку, Функове обличчя набирало дедалі благодушнішого виразу. Він поплескав шофера по плечу.

— Це нічого, коли тебе посадять. Їм потрібен злочинець-німець. Ти німець.

— Але, пане Функ, ви ж мене знаєте. І я дуже просив би вас при потребі бути моїм адвокатом.

— Ніякої потреби не буде, — недбало кинув Функ. — Ти робітник, а робітника вони не підозріватимуть.

— Та який я робітник? — палко заперечив Вайс. — Ви ж знаєте, що я збирався стати фермером. Я не знав, що ферма вже не належить моїй тітоньці.

— Авжеж, ти цього не знав і тому кілька місяців так зворушливо доглядав свою хвору тітоньку, що всі говорили про тебе, як про винятково порядного юнака. Не дивуйся. Як крейслейтер, я вважаю за свій обов'язок знати про тебе все, чого навіть ти про себе не знаєш.

— Але ж я любив свою тітоньку, хоч, звісно, дуже засмутився, не одержавши спадщини.

Функ похитав головою.

— Я гадаю, на кладовищі ти плакав водночас і за тітонькою, і за спадщиною… — Спитав сухо: — Ти все ще вагаєшся — їхати тобі на батьківщину чи лишатися з більшовиками?

— Пане Функ, — промовив Вайс, — тепер я вирішив: їхати, і якомога швидше.

— Чому тепер, а не раніше?

— Сьогодні в карному розшуку я зрозумів, як погано тут ставляться до німців. Пан Кунц обіцяв залишити мені свою майстерню, щоб я став її фіктивним власником. Я думав, що матиму тут більше перспектив, ніж на батьківщині. Але я тепер зрозумів: майстерню конфіскують. І я змушений буду піти на завод простим робітником. А я волію краще бути солдатом на батьківщині, ніж робітником тут.

— Отепер я чую голос німецької крові! — схвально закивав головою Функ.

Увечері, коли Вайс, помивши машину, протирав скло замшевим клаптем, в гаражі несподівано з'явився Функ (раніше він ніколи туди не приходив) і спитав:

— Ти підеш сьогодні до сина Шварцкопфа, щоб висловити йому співчуття?

— Його батько завжди добре до мене ставився.

— Це я знаю, — сердито мовив Функ, — хоч не можу зрозуміти чому.

— Я завжди акуратно виконував його замовлення.

— І ще?

— Я допомагав йому, коли мав час, адже він був винахідником.

— А над чим він працював?

— На жаль, я недостатньо освічений, щоб розуміти, над чим він працював.

— Авжеж, дурна в тебе голова, — промовив Функ. Стишивши голос, сказав твердо й переконливо: — А тепер слухай. Якщо ти вирішив їхати на батьківщину, то це зовсім не означає, що ти поїдеш туди, бо ми цього ще не вирішили. Але ми вирішимо, щоб ти поїхав, коли поїде Генріх Шварцкопф. А щоб він поїхав, йому треба знати, що так само мав зробити його батько.

— А хіба він цього не знає?

— До останнього дня не знав. Він не знав, що недавно Рудольф надіслав мені листа… Ти скажеш Генріхові, що в мене є такий лист.

— А може, краще просто показати листа Генріхові, бо він завжди робив те, чого хотів його батько.

Функ скривився, але одразу ж, полагіднівши, сказав:

— Я тобі довіряю, Йоганне, довіряю, як своєму синові. Цей лист у мене десь зник. Я думаю, що його викрали агенти НКВС. І це вони вбили Рудольфа Шварцкопфа. Він був потрібен їм визначний інженер, що добре розумівся на техніці військового зв'язку. І коли вони дізналися, що Шварцкопф збирається виїхати, вбили його. — І промовив піднесено: — Тепер наш обов'язок — повернути батьківщині сина Шварцкопфа. Його дядько тепер велика людина в Німеччині. Він мріяв пригорнути до серця брата і племінника, і я обіцяв йому, що після повернення до Німеччини Шварцкопфи будуть на винятково привілейованому становищі в порівнянні з усіма нами. — Спитав: — Ти все зрозумів?

— Так, я скажу Генріхові, що буду найвідданішою йому людиною, коли він погодиться найближчими днями виїхати.

— Це добре, але я для тебе теж дещо зробив, — нагадав Функ. — Без моєї згоди ти звідси не виберешся.

Навіть найкращий спеціаліст не зміг надати спокійного виразу спотвореному жахом обличчю Рудольфа Шварцкопфа, — в труні його прикрили крепом.

Німці, котрі жили її Ризі, не полюбляли Шварцкопфа за те, що він з погордою ставився до впливових співвітчизників і надто демонстративно поважав професора Гольдблата.

Приятелювати з євреєм, нехай він хоч геній, — це ж виклик товариству!

Ходили чутки, нібито Шварцкопф вимагав, щоб син одружився з дочкою професора Гольдблата. Щоправда, подейкували також, що коли поєднати роботу Гольдблата — вченого-тсоретика — з енергійною діяльністю Шварцкопфа в галузі техніки, то це дасть такі патенти, якими можуть зацікавитися навіть великі держави.

Високий, ставний, із суворим обличчям і гордовитими манерами, Рудольф Шварцкопф зумів створити собі репутацію вольової, рішучої натури, хоч, власне, був людиною вкрай неурівноваженою, підозріливою і хворобливо самолюбною.

Небажання Шварцкопфа переселятися до Німеччини пояснювалося, головне, тим, що в нього там був менший брат, якого він небезпідставно вважав нездарою, тупим пруссаком. Прижитий батьком від покоївки ще за життя дружини й пізніш усиновлений, він тепер став значною фігурою в гітлерівському рейху. І він, безперечно, скористається своїм становищем, щоб по-своєму помститися старшому братові за його гидливо-пихате ставлення до себе: виявлятиме йому поблажливе покровительство, вимагаючи замість цього шанобливості до своєї матері, колишньої покоївки Анні, а тепер вдови пані фон Шварцкопф.

Рудольф Шварцкопф знав майже все, що стосувалось радіотехніки, і майже нічого з інших галузей людської думки.

До фашизму він ставився терпимо, вважаючи, що фашизм відбиває сліпий відчай нації, приниженої воєнною поразкою. І перемоги, які здобула тепер Німеччина в Європі, він пояснював тим, що народи переможених держав мають нормальне людське мислення, якому чужі ідеї несамовитої жертовності заради світового панування чи любові до вітчизни.

Рудольфів брат, штурмбанфюрер Віллі Шварцкопф, не раз писав крейслейтерові Функу, що тепер, коли Латвія стала соціалістичною, подальше перебування там Рудольфа може зашкодити партійній кар'єрі його, Віллі, і вимагав від крейслейтера вжити рішучих заходів.

Незадовго до вбивства Рудольфа Шварцкопфа голова Раднаркому Латвії відвідав інженера й спитав, як той поставиться до висунення його кандидатури на пост директора науково-дослідного інституту.

Шварцкопф сказав, що подумає.

Того ж дня до нього без попередження прийшов крейслейтер Функ і з обуренням заявив, що німецькі кола в Ризі вважають поведінку Шварцкопфа зрадницькою по відношенню до національних інтересів рейху.

Генріх не надав особливого значення тому, що батько був дуже схвильований після цього візиту. Роздратоване самолюбство інженера особливо страждало, коли йому нагадували про брата — штурмбанфюрера, неабияк обізнаного у всіх його справах і поведінці.

Заспокоївся Шварцкопф тільки тоді, коли Йоганн Вайс приніс замовлені йому прилади, виконані не тільки з особливою старанністю, але й з додатковими технічними вдосконаленнями, не передбаченими в кресленнях.

Йоганн Вайс поводився у Шварцкопфа невимушено, але з тим особливим тактом, що мимоволі імпонував інженерові: той терпіти не міг будь-якої фамільярності.

Вайс відзначався стриманістю, готовністю прислужитися, однак на запобігливість у нього не було й натяку. Відчувалося, що він схиляється перед знаннями свого патрона. Проте його цікавість у галузі техніки не йшла далі замовлення, яке він виконував. І коли Шварцкопф захоплено починав розповідати про задумані праці, Вайс чемно нагадував, що він не досить освічений і, на жаль, йому важко зрозуміти технічні ідеї, які розкривав перед ним Рудольф Шварцкопф.

З Генріхом Шварцкопфом Вайс був дуже приязний, але і з батьком, і з сином він тримався із скромною гідністю людини, яка добре знає, що вони нерівня.

Незважаючи на це, Генріх не раз запевняв, що Йоганн — справжній друг, і навіть ввів його в дім професора Гольдблата, дочка якого Берта в неділі збирала в себе молодь, переважно музикальну. Берта вчилася в консерваторії, але вже давала концерти, і не тільки в Латвії: два роки тому вона виступала в Стокгольмі і Копенгагені. На музичних вечорах Йоганн Вайс скромно сидів десь у куточку. А перед вечерею ішов на кухню й допомагав куховарці нарізувати тоненько шинку для сандвічів, відкорковував пляшки, колов лід для коктейлів.

Коли Генріх запитував Йоганна, якої він думки про Берту, Вайс казав:

— Вродлива!

— Ну, а ще?

— Талановита…

— Ну-ну, далі, — нетерпляче вимагав Генріх.

— Вона буде знаменитою.

Генріх хмурнів і казав, нервово пересмикуючи плечем:

— От-от. І їй потрібен чоловік, який тягатиме за нею чемодан, обклеєний етикетками всіх готелів світу. І батько вимагає, щоб я одружився з цією гордячкою єврейкою заради його мети: він хоче зробити професора співробітником своєї фірми «Рудольф Шварцкопф».

— Та чому ти вважаєш її гордячкою?

— А тому, що вона із своїм фортепіано мріє про свою владу над натовпом так само, як ми, німці, про світове панування!

— Ну, це не те саме…

Генріх промовив роздратовано:

— Батько, мабуть, не дуже симпатизує фашизмові. Він сам хоче прибрати до рук Гольдблата, перетворити його задуми на патенти і стати одноосібним володарем фірми, що торгує технічними ідеями. І таким способом диктувати свою волю найбільшим світовим концернам.

— Він технократ і фантазер.

— Але він дуже талановита людина. А я?

Вайс завагався:

— Ти надто розкидаєшся. І, по-моєму, надміру захоплюєшся спортом.

— Це допомагає ні про що не думати.

— По-моєму, це неможливо — не думати.

— А я й прагну неможливого, — різко закінчив розмову Генріх.

Йоганн Вайс останні місяці завжди супроводив Генріха на мотодром і на узмор'я, де Генріх тренувався на мотоботі.

Місяців зо три тому, коли вони одного разу вийшли в море в негоду, знявся шторм. Крутою хвилею мотобот перекинуло. Вайс врятував Генріха. Та, коли Генріх урочисто заявив, що вся Рига дізнається про Йоганнів подвиг, Вайс попросив Генріха нікому про це не казати; якщо з'явиться замітка в газеті, власник автомайстерні Фрідріх Кунц звільнить його з роботи, бо власники майстерень, які обслуговують моторні судна, звинуватять Кунца в тому, що він порушує комерційні правила, посилаючи свого робітника обслужувати спортивні катери.

Йоганнове прохання Генріх виконав. Стриманість Вайса він вважав за обмеженість його натури, позбавленої пристрастей, захопленості чимось високим, а його розважливість вважав за суто національний практицизм, навіяний старонімецькою добропорядністю, не більш.

Про своє дитинство Вайс розповідав неохоче, посилаючись на те, що рано осиротів. Працював він на фермі, яка належала емігрантам з Росії. Родинне тепло відчув, тільки оселившись у тітки, а вона взяла його до себе, коли стала самотньою і її охопив страх смерті. Ця тітка допомогла йому відчути себе знову німцем. У неї була хороша бібліотека. І тільки з книг він почерпнув дещо про свою батьківщину, яку він, звісно, любить, та, на жаль, недостатньо знає. Зате лекції в клубі об'єднання допомогли йому глибше познайомитися з тим, що він знав лише поверхово.

У мотоклубі Вайс бував тільки як особистий Генріхів механік і ніколи не переступав межі, що відділяла технічного робітника від справжнього спортсмена. Він не відмовлявся підготувати машину до пробігу, зробити на місці дрібний ремонт, але, закінчивши роботу, кожного разу писав на блокноті рахунок, відриваючи аркушик, давав його власникові машини і був невдоволений, коли зволікали з розрахунком.

Одержуючи більше, ніж належить, він стримано дякував, але ніколи при цьому не усміхався.

Із спортсменами поводився з сухою чемністю. І хоч він подобався деяким дівчатам у шкіряних костюмах, що визивно обтягували їхні фігури, однак жодну з них він не погоджувався супроводити в далекі поїздки за місто. І коли Генріх, сміючись, спитав, чи не боїться він часом втратити невинність, Йоганн серйозно відповів, що найбільше боїться втратити клієнтуру майстерні: він тільки виконує ті правила поведінки, які йому прищепив пан Фрідріх Кунц.

Генріх назвав це виявом рабської психології.

Йоганн відповів, що дуже дорожить своєю службою і заради цього ладен відмовитися від багатьох втіх.

Генріх усміхнувся:

— На твоєму місці я хоча б з почуття класового протесту позбиткувався над буржуазією. Тим паче, зовнішні дані для цього в тебе цілком підходять.

Йоганн знизав плечима й одказав, що хоч тепер він справді робітник, однак це зовсім не означає, що він залишиться ним назавжди.

— Авжеж, — усміхнувся Генріх, — ти сподіваєшся, що перед тобою відкриються блискучі перспективи, як тільки переселишся в рейх!

— Ні, — сказав Йоганн, — на особливо блискучі перспективи я не сподіваюсь. Я знаю, що в Німеччині мене одразу візьмуть у солдати.

— І все-таки хочеш їхати.

— Сумніви у мене лишилися, — засмучено признався Йоганн, — але я німець, і обов'язок для мене над усе, хоч я і розумію, що бути солдатом — не таке вже велике щастя.

— Не журися, друже! — Генріх поблажливо поплескав його по плечу. — В дядька Віллі заочно родинні почуття до мене. Він велика людина, і навіть коли ми з батьком не поїдемо до Німеччини, ми дамо, або, вірніше, я дам тобі листа до дядька, і він приткне тебе в яке-небудь тепленьке місце. Можеш бути повний.

— Я буду за це дуже вдячний, — чемно сказав Вайс, — тобі, твоєму батькові і панові Віллі Шварцкопфу.

— Ну, батько його не полюбляє, вважає плебеєм, ревнує до фамільної честі нашого роду. А дядько весь час кличе, писав, що вже замовив спеціально для мене перегонову машину в Празі — він там близький до гаулейтера. Зараз дядько знову в Берліні, але писав, що зустріне нас з батьком на новому кордоні нової Німеччини і що ми навіть гадки не маємо, як близько від нас той кордон.

— А якого класу машина? — зацікавився Йоганн.

— У листі дядько докладно розписав її технічні якості.

— Мені було б цікаво познайомитись.

— Будь ласка, — сказав Генріх і простягнув Йоганнові листа.

Вайс запитав:

— Але ти не заперечуєш?

— Ну що ти!

Вайс пробіг очима листа, вигукнув захоплено:

— Вітаю! Це ж чудова машина. — І раптом заспішив, згадавши, що обіцяв хазяїнові допомогти в одній невідкладній справі.