Щит і меч

7

Професіональних шоферів у гаражі було всього два чи три. Інші влаштувалися в тиловій частині за допомогою різних махінацій і, щоб приховати відсутність досвіду, принизливо підлещувалися до начальства і ревно козиряли один перед одним у відданості фюреру.

Колишні крамарі, синки фермерів, власники кустарних майстерень, пивних закладів і дешевих готелів, лакеї і офіціанти, комісіонери і маклери безвісних фірм — люди підозрілих професій — всі вони мали надійні соціальні, політичні й побутові переваги перед робітниками — слюсарями та механіками, що жили на казарменому становищі в гаражі.

Одного разу старший писар штабу транспортної частини Фогт наказав Йоганнові знайти спеціаліста по ремонту друкарських машинок. Йоганн запропонував свої послуги. І не тільки полагодив і вичистив машинку Фогта, але й приємно вразив його грамотністю і швидкістю друкування, яку продемонстрував, перевіряючи справність машинки. І Фогт вирішив звалити на рядового солдата частину роботи, дорученої йому в ці дні. Те, що старший експлуатує молодшого, вважалося тут нормальним явищем і було властиве всім.

Він наказав Вайсові прийти ввечері до канцелярії, але попередив, щоб про це ніхто не знав.

Фогт умостився на дивані, підклавши під голову згорнуту шинель, і почав диктувати Вайсу списки солдатів, відчислених із різних транспортних підрозділів для укомплектування ударних частин. Суворо попередив, що все це абсолютно секретні матеріали.

Друкуючи, Йоганн швидко засвоював і запам'ятовував найважливіші відомості: допомогло тривале тренування, яке він проходив, щоб майже автоматично, з першої читки запам'ятати до десятка сторінок. І який же вдячний він був зараз своєму наставникові, котрий твердив, що чим більше зовсім несподіваних професіональних знань має розвідник, тим більше він може маневрувати і менше залежить від посередників. Свого часу, коли Йоганн добре навчився друкувати на машинці, наставник оцінив це досягнення вище за його успіхи по засвоєнню зброї іноземних марок.

Вночі Йоганн зробив записи, зашифрував їх, переніс шифровки на сторінки однієї з книжок сина фрау Дітмар, поставив книжку на найвищу полицю шафи й ліг спати із зрозумілим почуттям задоволення: роботу почато вдало.

На жаль, в усьому іншому Йоганнові не дуже таланило. Келер, охоловши до Вайса, бо не одержував нових підтверджень зв'язку шофера з гестапівцем Папке, пересадив його на вантажну машину.

І Вайс змушений був возити на вокзал ящики і тюки з різними речами, захопленими начальницьким складом у місті, яке грабували старанно й акуратно, за заздалегідь розробленим планом. Спеціальні особи вели облік усього, що становило хоч якусь цінність.

Розподіл цих цінностей робився в точній відповідності з положенням, званням і посадою осіб, гідних пожинати плоди перемог вермахту.

Старші військові інженери, довідавшись від знайомих гестапівців чи контррозвідників абверу, хто з поляків підлягає репресії, поспішали їх відвідати під приводом вселення до них на квартиру когось із своїх підлеглих. І після пильного огляду картин, фарфору, старовинних меблів, бронзи робили помітки в своїх записних книжках. Не соромились відчиняти одежні шафи, цікавилися, чи являють цінність дамські хутряні шуби, накидки. А після проведеної репресії приходили знову й давали вказівки родичам, як слід запакувати відібрані речі, щоб їх не пошкодили при транспортуванні до Німеччини.

І ці рицарі вермахту — нащадки прусських бундючних юнкерів, що хизувалися військовою службою як дорогою честі, із шрамами на обличчі від дуелей, викликаних найменшим натяком на образу їхньої гідності, — сидячи на стільці посеред чужої вітальні й поставивши між ніг, туго обтягнутих галіфе, дідівську шаблю, пильно стежили, як родичі, можливо, одведених на страту людей тремтячими руками загортали в солому, в папір, у вату різні фамільні цінності.

Найбільш прискіпливі змушували цих нещасних людей не тільки робити список вилучених предметів, а й докладно описувати їхнє старовинне походження і підтверджувати ці відомості своїми підписами.

Йоганн не мав права зупинятися на всьому маршруті до вокзалу. Після вивантаження машину старанно оглядали, піднімали сидіння в шоферській кабіні, розкривали ящики з інструментом: солдат міг бути злодієм, офіцер — ніколи.

І коли Йоганн стояв з грузовиком біля будинку, з якого виносили майно, він відчував погляди поодиноких перехожих, що падали на обличчя, мов плювки. В такі хвилини він намагався думати тільки про своє найперше і найголовніше завдання: він мусить, мусить уперто, наполегливо й покірно вживатися в це життя і, лишаючись при цьому цілком пасивним, стати Йоганном Вайсом, шукати прихильності людей, що оточували зараз його, навчитися бути по-дружньому запобігливим до них, навіть у наці знаходити людські струнки, щоб грати на них…

Вайс давно не бачився з Папке. Несподівано той з'явився в гараж і, дивно, збентежено всміхаючись, сказав, що в Лодзі тепер уже майже нікого з рижан не лишилося, а він скучив за земляками. Може, Йоганн проведе з ним вечір?

Всі вечори у Вайса проходили в штабній канцелярії. Фогт експлуатував його, як міг. Та ж довір'я до нього старшого писаря тільки зміцниться, коли унтерштурмбанфюрер гестапо накаже звільнити на якийсь час рядового Вайса від покладеної на нього роботи!

Зима почалася ранніми сутінками, мокрим, якимось гнилим снігом, що розповзався ковзким слизом по тротуарах. Не так давно на електростанції виявили організацію Опору. Учасників її розстріляли. Нові працівники, перевірені гестапо, очевидно, відзначалися благонадійністю, але не технічними знаннями. Світло у вуличних ліхтарях то спалахувало так сліпуче, що здавалося, лампи, не витримавши напруги, ось-ось почнуть вибухати, немов ручні гранати, то зів'яло блякло, то грайливо підморгувало, то злякано дрібно й часто тріпотіло, й по вулицях, немов примари, металися тіні.

Чітко, ритмічно гупали каблуки патрулів. Їхній лункий тупіт нагадував звук, який буває, коли забивають віко труни. Тріумфуючий марш тупої, нелюдської, немов витесаної з каменя статуї грубого насильства.

На обличчя перехожих несподівано падав білий диск, неначе вистрілений з ручного ліхтаря патрульного, з темряви вискакувало спотворене страхом обличчя людське, ще більше, ніж страхом, спотворене намаганням відтворити конвульсію посмішки. Засліплені очі кліпали, як у смертника. Безшумно, майже вмить виникнувши, обличчя так само безшумно і вмить зникали, щоб знову виникнути і щезнути, їхня ритмічно послідовна поява майже збігалася з важкою ходою патрулів.

Здавалося, ці обличчя щезали не від того, що гаснув ліхтар патрульного, а від самого тупого звуку каблуків, які втоптували в землю саму душу польського народу, розплатану, розіп'яту. І не по землі — по живому тілу народу ступали наці.

Поринувши в гіркі роздуми про поневолене місто, Йоганн неуважно слухав буркотливе бубоніння Папке й кілька разів відповів невлад. Піймавши себе на цьому, він з зусиллям вивільнився від мани й, знов стаючи Вайсом, спитав бадьоро:

— Як ваші успіхи, пане унтерштурмбанфюрер? Сподіваюсь, усе гаразд?

Папке загадково всміхнувся і раптові сказав приязно:

— Коли ми наодинці, можеш називати мене Оскаром. У моно було два-три приятелі, котрі називали мене так.

— О, дякую вам, пане унтерштурмбанфюрер!

— Оскар! — нагадав Папке й мовив засмучено — Один з них став штурмшарфюрером і тепер вважає непристойним для себе називати мене Оскаром, а я не насмілююсь назвати його Паулем. Другий попав у штрафну частину, і, коли б навіть довелося зустрітися з ним, я не дозволив би йому звернутися до мене на ім'я.

— А третій?

Папке сказав понуро:

— Я попереджав його — не кажи мені зайвого, а він все-таки казав. Я виконав свій обов'язок.

— Зрозуміло. А якщо я дозволю собі в розмові з вами зайве?

Папке замислився, потім сказав, зітхнувши:

— Зрештою я можу прожити й без того, щоб хтось звав мене Оскаром. Хоч мені дуже хотілося б мати приятеля, котрий би мене так називав.

Вдивляючись у фізіономію Папке, Вайс помітив, новий, раніш не властивий їй вираз печалі, розчарування. Маленьке, зморщене підборіддя було сумно підібгане до ображено одвислої товстої спідньої губи, на низькому лобі дужче позначилися складки зморщок, повіки запухли, очі в червоних, запалених прожилках. Папке йшов, тягнучи ноги, не вітався із зустрічними, навіть із старшими за званням — очевидно, знав, що з гестапівцями ніхто не має охоти зв'язуватися. Мерзли руки, він глибоко сховав їх у кишені шинелі, низько насунутий кашкет з високим верхом дуже відстовбурчував великі волосаті вуха.

Папке сказав, що йому не хочеться йти в солдатську пивну, а в офіцерське казино Вайса не пустять, і взагалі краще посидіти десь у затишному куточку, щоб вільно поговорити про минуле, — далебі, в Ризі вони жили не так уже й погано.

Недовго думаючи, Вайс напросив його до себе.

Папке сподобалась фрау Дітмар, навіть її явну неприязнь до себе він пояснив собі аристократизмом. В Йоганновій кімнатці він поставив на стіл добуту з кишені бриджів пляшку шнапсу й, прикладаючи змерзлі руки до кахляних плиток груби, чекав, поки Йоганн приготує закуску, і скаржився, що тут його недостатньо оцінили. Він сподівався на більше — і на звання, і на посаду. Сказав, що Функ — шахрай.

Папке догадувався, що Функ подвійний агент: гестапо і абверу, але, очевидно, ставку той робив на абвер. І найбільш цінні відомості якимось чином сплавляв абверу, де Канарісу вдалося зібрати всі старі агентурні кадри рейхсверу — техніків, спеціалістів з досвідом першої світової війни. Канаріс мріє стати головного довіреною особою фюрера і прагне прибрати до рук усі розвідувальні органи — гестапо, партії, міністерства іноземних справ. Але фюрер ніколи не дозволить зосередити таку силу в руках однієї людини. Гестапо — це партія, і зачепити гестапо — однаково що заміритися на всесилля самої націонал-соціалістської партії. І Папке немов між іншим нагадав, що він націст з 1934 року, але вискочки захопили всі високі пости, поки він чесно служив рейхові у Латвії. Його підборіддя знову зморщилося, а спідня губа ображено одвисла.

Жадібно випивши підряд кілька чарок горілки, Папке розкис, ослаб і, дивлячись посоловілими, каламутними од сліз очима на Вайса, розповів, як його, старого наці, справного служаку, недавно принизили.

Колишній його приятель, тепер штурмшарфюрер, наказав Папке взяти на вулиці одного чоловіка й одвезти, куди накажуть двоє цивільних, як здалося Папке, агентів гестапо. За містом цивільні почали дубасити цього чоловіка гумовими шлангами, для ваги набитими піском. Вони вимагали, щоб чоловік підписав якогось папера, а той не згоджувався.

Самому Папке ніколи не доводилося нікого катувати. Але він бачив, як катували комуністів у підвалах ульманісівського Центрального політичного управління. Він пам'ятав кваліфіковані способи катувань і запропонував застосувати до непокірного один із них.

Це допомогло, і чоловік підписав напір. Тоді цивільні наказали Папке одвезти його, куди той захоче, а самі пішли собі пішки.

Прийшовши до пам'яті після побоїв і катувань, пасажир, підопічний Папке, став люто лаятися. І Папке зрозумів, що має справу не з політичним злочинцем, а з комерсантом — компаньйоном тих двох. І папір, який вони вимагали підписати, був просто комерційним документом, і тепер, хоч цей чоловік уклав більше капіталу у шкіряний завод, відібраний у поляків, частка його прибутку буде менша. І він казав, що донесе на Папке в гестапо за участь у шантажі.

Та коли Папке сказав штурмшарфюреру, що ті двоє цивільних — авантюристи і обдурили його, штурмшарфюрер прикинувся, наче зовсім не розуміє, про що йдеться. А потім удав, нібито зрозумів, і сказав, що Папке зловжив своїм становищем у гестапо, спокусившись на хабар, а за це належить розстріл. Пам'ятаючи колишню дружбу, штурмшарфюрер сам не доноситимо на нього, та коли комерсант добереться до вищих осіб, хай Папке нарікає на себе.

Розповідаючи, Папке, не соромлячись, плакав тяжкими сірими сльозами, губи в нього тремтіли. Він твердив нестямно:

— Мені, старому наці, плюнули в душу. І я мушу мовчки терпіти це!

— А чого б вам не повідомити в партію про вчинок штурмшарфюрера?

Сльози в Папке миттю висохли.

— Я ж тобі казав: гестапо — це партія. Партія — гестапо. Честь наці не дозволить мені це зробити.

— Але штурмшарфюрер — поганий член партії, коли він бере хабарі.

— Ні, Вайс, ти не правий, — похитав головою Папке. — Він просто розумніший, ніж я думав. Зрештою це один з виявів нашої здатності підноситися над мораллю простачків-дурнів, щоб утвердити панування сильної особистості. І коли хочеш знати, я схиляюсь перед штурмшарфюрером і пишаюсь, що він був колись моїм другом.

Йоганн уважно стежив за виразом обличчя Папке — перевіряв, чи хоч якась тінь нещирості промайне на ньому. Ні, унтерштурмбанфюрер щиро схилявся перед своїм колишнім приятелем.

«Який же ти раб і мерзотник!» — подумав Йоганн і сказав:

— Ви, пане унтерштурмбанфюрер, для мене зразок наці і відданості ідеям.

— Оскар! Називай мене, будь ласка, Оскар. Мені приємно, коли мене називають на ім'я, — жалібно попросив Папке. І щиро признався: — У Латвії я почував себе якось впевненіше на землі. А тут мені кожен крок дається важко, неначе по льоду ходжу. — Зітхнув: — У Ризі я знав не тільки, що в кожного німця в голові, але й що в нього в тарілці. А тут… — І скрушно розвів руками. — Поляки — підступний народ: підсунули мені донос — виявилось, наш агент. Така наволоч! — Випростався, коричневі очиці заблищали. — Але ти не думай, що старий Оскар розкис. Він ще себе покаже. У мене є надія висунутися на євреях. З ними простіше. Попереду велика операція. З поваги до мого партійного стажу обіцяли зарахувати в групу… Однак! — Папке насварився пальцем.

— Будьте спокійні, — сказав Вайс і зробив такий рух, начебто відкушує собі язика.

— Ну а ти ж як?

Вайс сумно знизав плечима.

— Працюю на вантажній — й нічого більш.

— Возиш трофеї?

— Авжеж.

— І нічим поживитися?

— Пане унтерштурмбанфюрер, я чесна людина.

— Оскар, Оскар, — сердито нагадав Папке.

— Дорогий Оскаре, — не дуже впевнено вимовляючи ім'я Папке, несміливо попросив Йоганн, — може, вашій групі буде потрібен добрий шофер — то я до ваших послуг.

— Хочеш заробити? — по-своєму зрозумівши, підморгнув Папке. — Їм накажуть прийти на пункт збору з ручним вантажем — не лахміття ж вони візьмуть!

— Це природно, — підтакнув Вайс. — Та я клопочуся не про те, в мене інша мета. Просто моє становище в гаражі зміцніє, коли мене виділять для спеціальної операції. Знаєте, на легковій машині легше працювати: у кожного свій шеф. Після того як я попрацюю у вашій групі, Келер відзначить, мабуть, висуне мене. Адже він теж наці.

— Гаразд, — пообіцяв Папке і простягнув руку. Вайс вдячно потиснув її. Потім Папке вийняв з бумажника фотографію дружини і дітей, приставив до пляшки з горілкою і попросив Вайса підійти ближче. Показуючи на фотографію, сказав: — Це мій рейх. І заради них старий Оскар ладен на все, що накаже йому фюрер. Випиймо за цих німців, Німеччиною для них буде весь світ.

Він надто перебрав цього вечора, і Йоганн умовив його залишитись ночувати. Допомагаючи Папке роздягтися, він слухав його безладне белькотіння про те, що молодість безповоротно минула і в свої п'ятдесят років він носить чин, який зараз мають усі молодики, що рано чи пізно на службі він на чомусь зірветься — і тоді фронт, смерть. І Папке плакав. І, вже роздягнений, впав навколішки, звертаючись з молитвою до Всевишнього, щоб той не покидав його і наставляв у хвилини сумнівів і смутку.

Вранці одяг Папке був випрасуваний, вичищений, кітель акуратно висів на спинці стільця.

Йоганн сказав, що все це зробила його хазяйка. Як він і гадав, Папке посоромився зайти попрощатися і подякувати фрау Дітмар за цю люб'язність. Всміхаючись, Йоганн розказав Папке, що той заснув не одразу: пробував заспівати солдатську пісню, не дуже пристойну.

Папке вийшов навшпиньках. Коли він був уже коло дверей, Йоганн нагадав про вчорашню обіцянку.

Вночі йому довелося як слід попрацювати праскою і щіткою, щоб з жіночою старанністю вичистити костюм свого гостя. Зате морочився недаремно: на хлібній м'якушці Йоганн зробив відтиск гестапівського жетона з шифром і особистим номером Папке. Записна книжка і обробка інших документів забрали всю ніч майже до ранку. Дещо згодиться, і Йоганн був щиро вдячний Папке за те, що той згадав про нього, навідав. Добрий чоловік Оскар, більше б отаких! А ось фрау Дітмар була іншої думки й твердо заявила Вайсові, щоб він не смів приводити в її дім таких невихованих панів, які, виходячи вже, не вважають за потрібне попрощатися з господинею.