Щит і меч

2

Йоганн Вайс пішов до Шварцкопфів, надівши чорний галстук. Домоуправителька приймала співчуваючих візитерів у вітальні. Люстру було затягнуто чорним крепом.

Генріх Шварцкопф не виходив з батькового кабінету. Але Вайсові домоуправителька сказала, що молодий хазяїн чекає на нього. Вайс думав, що Генріх у відчаї, і трохи здивувався, помітивши, як той діловито розбирає батькові папери і складає їх у два великих шкіряних чемодани. Не подаючи Йоганнові руки, він сказав:

— Я їду. Дядько сповістив телеграмою, що виїде зустрічати. — Він був блідий, але не засмучений, а скоріш якийсь озлоблений. Спитав мимохідь: — Ти мене супроводитимеш?

Вайс кивнув. Потім додав:

— Якщо крейслейтер пан Функ оформить мій виїзд.

— Функ зробить усе, що я йому накажу, — владно заявив Генріх і злісно додав: — Дядько писав, що за цього типа гестапо ще візьметься. Функ мав би знати, що агенти НКВС готують замах на батька, аби перешкодити його виїздові з Латвії. І не вжив заходів, щоб врятувати його. Я певний, Функ — радянський агент. Він сам визнав, що почуває себе побічним винуватцем батькової смерті. Червоним треба було налякати німців, які вирішили покинути Радянську країну. Функ запевняє, нібито не знав, кого вони обрали жертвами.

— І давно Функ це запідозрив?

— Яке мені діло, давно чи недавно! Важливо те, що він сам мені а цьому признався. І має спокутувати це.

До кімнати зайшла Берта Гольдблат. Генріх, глянувши на неї, сказав:

— О! Тобі личить чорне!

Дівчина, удаючи, ніби не надає значення цим словам, чи й справді нехтуючи ними, обережно й ніжно торкнувшись довгими, тонкими пальцями Генріхового плеча, сказала:

— У тата серцевий приступ. Він пробачається, що не міг провідати тебе. — І, скидаючи чорні рукавички, додала: — Мені запропонували виступити в Москві з концертною програмою, але я підмовилась. — Вона опустила очі, немовби пояснюючи, чому підмовилась: — У тебе таке горе, Генріх!..

Генріх пересмикнув плечем.

— Євреї — в Москву! Німці — в Берлін! — Оглянувся на Вайса, вказавши очима на Берту, спитав: — Милуєшся, правда ж? Їй личить чорне! Але в Берліні ти не побачиш єврейки у жалобі по німцеві.

Борта гордо підвела голову.

— У Берліні ви також не побачите німку в жалобі по євреях, яких там убивають…

— Фашисти, — додав Вайс.

— Давайте краще вип'ємо, — примирливо запропонував Генріх і, налипаючи вино в келихи, заклопотано сказав — Я дуже засмучений хворобою твого батька, Берто. Проте в мене до нього величезне прохання, і він, як чесна людина, неодмінно його викопав би. Тому я звертаюсь з тим самим проханням до тебе. У вас у домі є деякі папери, що стосуються праць мого батька. Я прошу, щоб мені їх повернули, хотілося б одержати їх сьогодні ж.

— Але твій батько працював разом з моїм. Як я можу без татової допомоги визначити, які саме папери належать твоєму батькові?

— Це тобі порадив… Функ? — спитав Генріха Вайс.

Генріх зам'явся. Він ніколи не брехав. Промовив ухильно:

— Хіба я не можу наполягати, щоб усе батькове повернули мені, як спадкоємцеві?

— А мені здається, на цьому наполягає Функ, — сказав Вайс.

Генріх гнівно кинув оком на Йоганна, але той, анітрохи не збентежившись, пояснив:

— Пан крейслейтер мусить якоюсь мірою цікавитися всіма справами тутешніх німців — це природно. — І запропонував: — Якщо хочеш, я допоможу фрейлейн Берті розібратися в паперах. Я добре знаю почерк твого батька, крім того, він доручав мені незначні креслярські роботи.

— Будь ласка, прошу, — погодився Генріх.

Берта полегшено зітхнула:

— Буде найкраще, коли Йоганн мені допоможе.

Пролунав телефонний дзвінок. Вайс зняв трубку, подаючи її Генріхові, сказав:

— Професор Гольдблат.

— Так, — сказав Генріх, — я слухаю вас. Так, я дозволив крейслейтерові ознайомитись з усіма справами по спадщині. Але послухайте… Та вислухайте мене!.. — Він розгублено обернувся до гостей…

Берта, сполотнівши, підвелася з крісла. Вайс, з надмірною увагою розглядаючи свої новенькі черевики, пробурмотів:

— А мені здавалося, що покійний пан Шварцкопф ніколи не виявляв ані дружніх почуттів, ані особливого довір'я до Функа і дуже здивувався б, дізнавшись, що той так турбується про його праці.

Берта сказала тремтячим, зривистим голосом:

— Я дуже шкодую, Генріху. Дуже. Я мушу йти. — Холодно кивнула і вийшла з кімнати.

— Проведи, — попросив Генріх.

Вайс вийшов услід за Бертою. Вона йшла мовчки, швидко.

— Що з ним? — спитала вона, не обертаючись до Вайса.

Той знизав плечима:

— Його оточують зараз ті, кого не дуже полюбляв Рудольф Шварцкопф.

— Але ж неможливо так одразу стати зовсім іншим.

— Ви його любите?

— Так, мені подобається Генріх. Однак я ніколи не була в нього закохана.

— А він?

— Ви знаєте його краще, ніж я. Вибачте, але я візьму таксі. Я впевнена, в батька обшук. Там якісь люди з Німецького об'єднання. Це може вбити його.

— А чому б вам негайно не звернутися до властей? Ну, хоча б для того, щоб були свідки?

— Та ось ви й будете свідком.

— Я не можу, — квапливо сказав Вайс, — пан крейслейтер може перешкодите моєму від'їздові, і…

— Ви теж стаєте коричневим, Вайс. Ви мені неприємні. Я прошу вас залишити мене. — І Берта перейшла на другий бік вулиці.

Вайс повернувся до Шварцкопфа. Генріх спитав:

— Ну?

— Вона не чекала од тебе такого.

— Я питаю, не що вона, а що ти про мене думаєш.

Вайс сів зручніше а кріслі, закурив.

— Ти зробив непрактично. Якщо папери твого батька являють цінність, тобі слід було самому взяти їх у професора. Одвези їх у Німеччину й там запропонуєш якійсь фірмі.

— О! Ти, я бачу, став раціонально мислити. І не хочеш помічати, що я поводився, як негідник.

— Я вже казав, що ти робив так, як тебе навчив Функ, а твій батько його не поважав. От і все. Крім того, я ще не пройнявся свідомістю своєї арійської вищості, щоб говорити так, як ти з Бертою.

— Ти любиш євреїв?

— Закоханий у Берту не я, а ти.

— Мені набридло слухати, що вона талановита, знаменитість! А я…

— Що ти?

— Звичайна посередність.

— Ну, дурниці. Якщо ти підеш дорогою батька, ти займеш належне місце в житті. І в цьому тобі міг би допомогти професор Гольдблат.

— Як саме?

— Тобі нічого не радив з цього приводу дядько Віллі?

— Так, він писав… що, коли Гольдблат згодиться виїхати до Німеччини, йому там дадуть звання цінного єврея і він зможе в цілковитій безпеці продовжувати свою роботу. Але під батьковим керівництвом.

— Виходить, твій дядько буде засмучений, коли дізнається, що ти посварився з професоровою донькою.

— Та що йому до того?

— Ну як же! Ти міг би сприяти приїздові до Німеччини цінного єврея, спокусивши його доньку. І дядько Віллі був би в захваті од свого племінника.

— Ти й справді вважаєш мене негідником?

— Ні, чому ж? Якщо рейху потрібен цінний єврей, треба робити те, що потрібно рейху.

— Ти якось дивно змінився, Йоганне. Чому?

— Ти також. І, можливо, тому, що ми обидва починаємо думати так, як належить думати наці.

— Але це огидно — те, що ти мені допіру казав.

Вайс знизав плечима.

Генріх замислився. Потім спитав:

— Отже, ти радиш мені не виїздити звідси й стати коли не зятем, то хоча б учнем Гольдблата?

— А що тобі казав Функ?

— Він вимагає, щоб я не зволікав з від'їздом.

— Тоді що ж, тоді до тебе єдине прохання: скажи Функу, що береш мене з собою.

— Я й не мислю інакше. Які можуть бути перешкоди?

— Але ти так йому скажеш?

— Без тебе я не поїду, — твердо промовив Генріх, — ти тепер єдина близька мені людина. — Всміхнувшись, він додав: — Я навіть не можу зрозуміти: адже ми знайомі всього лише кілька місяців, а в мене таке відчуття, ніби ти мій найкращий друг.

— Дякую тобі, Генріху, — сказав Йоганн.

Генріх потиснув простягнуту руку і, якусь мить повагавшись, обняв Вайса…

Вранці, як завжди точно, хвилина в хвилину, Йоганн Вайс подав машину до під'їзду. Функ наказав їхати в гавань.

Останні переселенці мали вирушити залізницею… Незважаючи на це, Функ, користуючись раніше виданою йому перепусткою, щодня відвідував Ризький порт, обходив причали й просив Вайса фотографувати його на фоні портових споруд.

Розвалившись на сидінні, Функ схвально сказав:

— Акуратність і точність — характерна риса німця. Ти був учора ввечері у Генріха Шварцкопфа?

— Так, пане крейслейтер.

— Хто ще там був?

— Професорова донька.

— Як пройшов вечір?

— Берта і Генріх посварилися.

— Причина?

— Генріх дав їй відчути свою расову вищість.

— Хлопчик стає мужчиною. При тобі дзвонив професор?

— Так, пане крейслейтер.

— У Генріха зіпсувався настрій після розмови з професором?

— Ні, пане крейслейтер, я цього не помітив. Але він був схвильований.

— Чим?

— Дозвольте висловити припущення?

Функ кивнув.

— Рудольф Шварцкопф працював під керівництвом професора. І синові Шварцкопфа, мабуть, хотілося б, щоб деякі найважливіші праці його батька, виконані разом з професором, рейх не втратив.

— Генріх росте на очах, — похвалив Функ. — Не тільки його, а й нас це теж турбує. Але донька Гольдблата привела в дім латишів, які представляють Радянську владу, і вони не дозволили взяти папери — описали їх і опечатали. Ми звернулися з протестом до свого консула.

— Консул, безперечно, зажадає, щоб усі папери Шварцкопфа повернули спадкоємцеві.

— Авжеж, так і буде. Але ми хотіли повернути Генріхові й те, що не повністю належало його батькові.

— І тепер нічого не можна зробити?

— Ми думаємо, — зітхнувши, промовив Функ, — що втратили цю можливість. — Він глянув на свого шофера. — Ти мені розповідатимеш про Генріха все, як зараз?

— Я це роблю охоче, пане крейслейтер.

— І робитимеш і надалі, навіть якщо тобі не захочеться. — Він помовчав. — Ти виїдеш до Німеччини разом з Генріхом. Так ми вирішили. Ти задоволений?

— Авжеж, пане крейслейтер. Я сподіваюсь, що Генріхів дядько допоможе мені потрапити в тилову частину. Не дуже хотілося б одразу на фронт.

Функ посміхнувся:

— Ти зі мною одвертий. Це добре! А то я не міг зрозуміти, чому ти так безкорисливо дружиш з Генріхом. Це підозріло.

У гавані Функ вітався із службовцями порту, підносячи стиснутий кулак і вимовляючи при цьому:

— Рот фронт!

Та ніхто не відповідав йому тим самим. Ризькі портовики добре знали, хто такий Функ.

Кілька десятків тисяч німців, що жили в Латвії, мали своє самоврядування: Дейчбалтіше фольксгемейншафт — Німецько-балтійське народне об'єднання, яке розчленовувалося на відділи: статистичний, шкільний, спортивний, сільськогосподарській та інші.

Статистичний відділ вів реєстрацію всіх німців за місцем проживання. Для цього країну було поділено на райони — дейчбалтіше нахбаршафтен.

У провінції, де жило порівняно мало німців, головним чином фермери, одна нахбаршафт відповідала області, а в містах Ризі, Лібаві та інших — району. Начальник району називався нахбарнфюрер. П'ять-шість районів становили зону — крейс, на чолі якої стояв крейслейтер. Кожен, хто належав до організації, сплачував членські внески. Коли у вересні 1939 року почалося переселення бажаючих повернутися на батьківщину німців, Німецько-балтійське народне об'єднання очолило всю роботу з переселенцями. Було складено план. Визначено для кожної зони день і годину виїзду.

За кілька днів до від'їзду переселенцям посилали теслярів, а також пакувальні матеріали. Все майно, навіть меблі, вкладали в ящики й на машинах вивозили в гавань.

Пароплави були німецькі. Пасажирські судна дала німецька туристська кампанія товариства «Крафт дурх Фрейде» — «Сила через радість».

У призначену годину переселенці на автобусах прибували в гавань і сідали на пароплави, які йшли до Данціга, Штеттіна, Гамбурга.

На літо 1940 року переселення в основному закінчилося — в Латвії лишилась тільки невелика група німців. Це були люди, які не захотіли їхати, головне через мішані шлюби, й ті, хто не хотів жити в Німеччині з політичних мотивів. Проте знайшлися латиші, які теж з політичних причин прагнули виїхати до Німеччини, і їм вдалося за досить великі гроші оформитися членами Німецько-балтійського народного об'єднання.

Вивчаючи діяльність об'єднання, працівники радянських слідчих органів установили: деякі активісти — таємні члени націонал-соціалістської партії — чомусь не репатріювалися з першими групами. І щоб їхнє подальше перебування в Латвії не дуже впадало в око, вони штучно затримували від'їзд багатьох лояльно настроєних німців.

Та коли кількох активістів було викрито в шпигунстві, з Берліна прийшло розпорядження крейслейтерам товариства негайно завершити репатріацію. Очевидно, Берлін зважив, що доцільніше забрати свою явну агентуру, аніж викликати потім і так досить законне недовір'я уряду соціалістичної Латвії.

Проте за цей час невелика, щоправда, група лояльно настроєних німців — до них належав й інженер Рудольф Шварцкопф — вирішила залишитися в Латвії. Слід гадати, що корінники товариства після провалу своїх агентів розуміли, що в рейху їх за це не похвалять, а тут ще кілька німців не захотіли повертатися на батьківщину!

Терористичний акт був відплатою непослухам, а також попередженням для тих, хто вагався.

Це добро розуміли працівники слідчих органів. Але затримати запідозрених винуватців злочину тепер було неможливо. За міждержавною угодою, німецьке населення мало безборонно покинути Латвію. Порушення договору загрожувало дипломатичними ускладненнями. А прямих доказів проти Функа та його найближчих помічників поки що не було.