20


Йоганна Вайса доставили в госпіталь з биркою на руці. Коли б не було рук, то бирку прикріпили б до ноги. Коли б не було кінцівок, повісили б на шию.

Як і скрізь, у госпіталі був співробітник гестапо. Він наглядав, наскільки точно медики керуються настановою націстів: рейху не потрібні каліки, рейху потрібні солдати. Головне — не врятувати життя пораненому, а повернути солдата після поранення на фронт. Поранений може ослабнути від втрати крові, від страждань, кричати, плакати, стогнати. Та при всьому цьому він перш за все повинен, мусить зцілитися в ті строки, за які передбачено його одужання.

За медперсоналом наглядав унтершарфюрер Фішер. За пораненими — ротенфюрер Барч.

Барч був зовсім здоровий, однак лежав непорушно, як лежали всі тяжкопоранені. Прів у бинтах. Це була його робота. Його перекладали з палати в палату, з ліжка на ліжко, аби він міг чути, про що марить фронтовик. Або що він потім розповідає про бої.

Фішер відав сортуванням поранених. Розподіляв по палатах, беручи до уваги не стільки характер поранення, скільки інформацію Барча про солдата. В окремому флігелі, в палаті з ґратами на вікнах, лежали поранені, приречені Фішером до служби у штрафних частинах.

Фішер був бадьорий, товариський. Ситий, життєрадісний товстун з соковитими коричневими очима. Завжди з недокурком сигари в зубах.

Барч від довгого перебування у госпіталі, від зниділого життя без повітря, від постійного лежання, непорушності був блідий, дряблий, кволий, страждав від ядухи і постійного безсоння. На обличчі в нього застиг страдницький вираз, виразніший навіть, піж у вмираючих.

В офіцерській палаті турбота про поранених визначалася не пораненням, а званням, нагородами, родом служби, зв'язками, грішми. Там теж були свій Фішер, свій Барч.

Тимчасова втрата свідомості таїла смертельну небезпеку для Вайса. І, опритомнівши, він навіть не встиг зрадіти з того, що лишився живий: його охопила тривога, чи не втратив він часом контролю над собою, коли був непритомним, чи мовчав він? Та все начебто було гаразд.

Хірург оглянув Вайса в присутності Фішера, і той спитав механічним голосом, як бажає солдат, щоб його лікували:

— Тропіки більше болю, але швидке зцілення, раніше на фронт чи більше анестезії, але повільне одужання?

Вайсові було необхідно якомога швидше повернутися в свій спецпідрозділ, і він з привабливою щирістю заявив, що мріє швидше опинитися на фронті. І Фішер зробив першу відмітку в історії хвороби Вайса, діагностуючи його політичне здоров'я.

Звична Йоганнова спостережливість допомогла йому одразу ж визначити справжні функції і Фішера, і Барча.

І коли Барч почав страдницьки млосним голосом радити Вайсові, що слід проробляти, аби продовжити перебування в госпіталі, Вайс вихлюпнув йому в обличчя рештки кави. І покликав до себе Фішера. Та доповідати Фішерові не було потреби. Побачивши залите гущею кави Барчеве обличчя, Фішер і сам усе зрозумів. Сказав Вайсові суворо:

— Ти, солдате, не кип'ятися: Барч відданий фюрерові…

Тепер Йоганнові не потрібно було більш ніяких доказів: і з Фішером, і з Барчем усе було ясно.

Госпіталь чимось нагадував поле після бою і відрізнявся від нього тільки тим, що все тут було охайним, чистеньким. Спостерігаючи поранених, чуючи їхні стогони, бачачи, як страждають ці солдати з відрізаними кінцівками, покалічені, вмираючі, Йоганн переживав подвійне почуття.

Це були вороги. І чим більше їх потрапляло сюди, тим краще: значить, радянські війська успішно відбивають напад фашистів.

Та це були люди. Ослабнувши від страждань, відчувши дотик смерті, деякі з них немовби поверталися в свою природну людську оболонку: батьки родин, майстрові, селяни, робітники, студенти, недавні школярі.

Йоганн бачив, як мертво скляніли очі якого-небудь солдата, коли Фішер, бадьоро поплескуючи його по плечу, заявляв про зцілення. Значить, на фронт. І коли в декого вистачало сили волі, незважаючи на нестерпний біль, засинати, опинившись на госпітальному ліжку, то напередодні виписки всі страждали на безсоння. Не могли загасити в собі жагу життя, але думали тільки про себе. Ніхто не казав, що не хоче вбивати.

Йоганн одного разу вночі сказав допитливо:

— Не можу заснути: все про російського танкіста думаю. Літній уже. Дружина. Діти. Можливо, як і я, до армії шофером працював, а я вбив його.

Хтось пробурчав у темряві:

— Не ти його, то він би тебе.

— Але ж він і так був увесь зранений.

— Росіяни живучі.

— Але він просив не вбивати.

— Брешеш, вони не просять! — твердо сказав хтось хриплим голосом.

Барч голосно поцікавився:

— А коли який-небудь попросить?

— Та я кажу — вони не просять! — уперто повторив той самий голос. — Не просять — і край. — І додав злісно: — Ти, корово, мене на словах не лови, бачив я таких!

— Он ти як!.. — погрозливо почав Барч.

— Так, — обірвав його хриплий і змовк.

Другого дня, коли Вайс повернувся після перев'язки в палату, на ліжку, де лежав раніше солдат з хриплим голосом, був другий поранений і стогнав тоненько, жалібно.

Вайс спитав Бирча:

— А де той? — І кивнув на ліжко.

Барч багатозначно підморгнув:

— Німецький солдат повинен тільки зневажати ворогів. А ти як думаєш?

Вайс відповів переконано:

— Я своїх ворогів ненавиджу.

— Правильно, — схвалив Барч. — Правильно кажеш.

Вайс, дивлячись йому у вічі, промовив:

— Я знаю, кому я служу і кого я мушу ненавидіти. — І, відчувши, що не слід говорити таким тоном, спитав заклопотано: — Як ти себе почуваєш, Барч? Я хотів би зустрітися з тобою потім, десь на фронті.

Барч промовив засмучено:

— А чого ж, можливо, звичайно… — Потім сказав роздратовано: — Не розумію росіян. Чого вони хочуть? Армію розбито, а вони не кидають воювати. Інший цивілізований народ давно б уже капітулював і пристосувався до нових вимог, щоб продовжити своє існування…

— На скільки, — спитав Вайс, — продовжувати їм існування?

Барч відповів туманно:

— Поки що їх значно більше, ніж нам потрібно буде східних робітників…

— А тобі скільки їх треба?

— Я б узяв п'ять-шість.

— Чому не десять-двадцять?

Барч зітхнув:

— Коли б батько ще прикупив землі… А поки що, ми розрахували, п'ятьох-шістьох вистачить. Все-таки їх доведеться утримувати. У нас скотарська ферма в Баварії, і вигідніш годувати зайву худобу, аніж зайвих робітників. — Почванився: — Я закінчив у тридцять п'ятому році агроекономічну школу. Батько й тепер радиться зі мною, куди вигідніше вкладати гроші. В роки кризи батько їздив пожирувати до міста. — Показав на долоні: — Отакенький шматочок шпику — і, будь ласка, дівчина. Мати знала. Ключі від комори ховала. Батько зробив відмичку. Він і тепер ще бадьорий.

— Краде шпик для дівчат?

— Узяв двох із жіночого табору.

Вайс промовив мрійливо:

— Хотів би я все-таки з тобою на фронті зустрітися, дуже хотів би…

Барчу ці Вайсові слова не сподобалися, він змовк, одвернувся до стіни…

Під час операції і болючих перев'язок Йоганн поводився, мабуть, не дуже розумно. Він мовчав, зціпивши зуби, облипаючись потом від нестерпного болю. І ніколи не скаржився лікарям на слабість, нездужання, не випрошував додаткового, посиленого харчування і ліків, як це робили всі поранені солдати, щоб підіслати додому або продати на чорному ринку. Він надто відрізнявся від інших, і це могло викликати підозру.

Барч розповідав, що в Чехословаччині він міняв найпаршивіші медикаменти на годинники, брошки, обручки й навіть купував за них жінок, використовуючи безвихідне становище тих, у кого хворів хтось із близьких людей. Місця на медикаменти треба мало, а одержати за них можна дуже багато. Він сказав Вайсові по секрету, що відповідні служби вермахту мають наказ одразу ж вилучати всі медикаменти на захоплених територіях. І не тому, що в Німеччині не вистачає ліків, а для того, щоб сприяти скороченню чисельності населення на цих територіях. І Барч позаздрив своєму шефові Фішеру, під контролем в якого всі медикаменти, які надходять у госпіталь: Фішер чималу частину їх сплавляє на чорний ринок. На нього працюють кілька солдатів з підозрілими пораненнями — в кисть руки. Вони знають, що, коли приховають хоч пфеніг з його виручки, Фішер може в перший-ліпший момент передати їх військовій поліції.

Потім Барч сказав шанобливо, що ніхто так добре, як Фішер, не знає, коли й де готується наступ і яких втрат зазнає німецька армія.

— Звідки йому знати? — усумнився Вайс. — Брешеш ти все!

Барч навіть не образився.

— Ні, я не брешу. Фішер — неабиякий чоловік. Він відповідно до встановлених норм складає список медикаментів, необхідних для кожної військової операції, і потім відсилає звіт про витрачені медикаменти, кількість яких зростає відповідно до втрат. А також актує не повернене госпіталям обмундирування.

— Чому не повернене? — здивувався Вайс.

— Дурень, — сказав Барч. — Що ми, солдат голих ховаємо? У нас тут не концтабір.

Це одверте Барчове натякання аж наче зціляло Йоганна.

Його рани заживали не зовсім добро. Через сепсис близько трьох тижнів трималася висока температура, і він змушений був втрачати всі свої душевні і фізичні сили, щоб не загубити під час непритомності тієї часточки свідомості, яка допомагала йому і в маренні бути абверівським солдатом Вайсом, а не тим, ким він був насправді.

Під час болючих перев'язок поранені кричали, верещали, вили, а деякі навіть силкувалися вкусити лікаря, і це вважалося нормальним, й ніхто не вбачав у цьому чогось негожого.

Йоганн терпів під час обробки ран, ні разу не застогнав, не зойкнув, хоч біль був просто нестерпний. А на це теж потрібні були сили, яких у нього вже майже не лишилося. І все-таки він з нечуваною впертістю тримався й тут, у перев'язочній, коли в цьому не було аніякої потреби. Хто зна, можливо, ця безглузда боротьба із стражданнями була доцільна, бо інакше Йоганн по ночував би себе людиною.

І він став повільно повертатися до життя.

Він уже не втрачав свідомості, поступово падала температура, з кожним днем все далі й далі відходив біль, прибували сили, навіть апетит з'явився.

І разом з тим Йоганна охопило виснажливе пригнічення, туга. Війна. На смертний бій з ворогом повстали всі радянські люди, навіть старі й діти, ніхто не щадить себе, а він, молодий чоловік, комуніст, вилежується, не даючи ніякої користі, на німецькому ліжку, і німецькі лікарі повертають його до життя. Ніщо йому тут не загрожує, він лежить у теплій, чистій постелі, ситий, його турботливо доглядають, він навіть у пошані. Ще б пак! Німецький солдат-герой, що побував у рукопашному бою.

А тут ще Йоганн дізнався від поранених, що гарнізон, оточений у Куличках, був атакований після могутньої артпідготовки і повністю знищений.

Виходить, марно Йоганн смертельно ризикував.

Він вчинив неправильно, нікуди від цього не дінешся, нема й не буде йому виправдання. Та звідки Йоганн міг знати, що, коли танкіст, спливаючи кров'ю, доповз до своїх, йому не довелося доповісти начальникові гарнізону про те, що з ним трапилося!

Обеззброєний, без пояса, він стояв, хитаючись, перед начальником особливого відділу й мовчав. Той вимагав признатися у зраді Батьківщині: усе, що йому казав танкіст, здавалося неправдоподібним, вигаданим. Були факти, які танкіст не заперечував і не міг заперечувати. Так, він зустрівся з фашистом. Так, і фашист його не вбив, а він не вбив фашиста. Так, він дав фашистові карту. Байдуже яку, але дав. Де секретний пакет? Немає пакета. Самого цього досить. Не взяв секретного пакета! Все ясно.

І танкістові теж було все ясно — він добре усвідомлював безвихідність свого становища. І стійко прийняв вирок, тільки просив не переміщувати вогневі позиції і мінне поле. А коли зрозумів, що до його слів, як і досі, ставляться з підозрою, почав так принизливо просити про це, як легкодухі благають зберегти їм життя.

Це останнє танкістове прохання було виконано, але зовсім не тому, що йому повірили: просто не лишилося часу змінити вогневі позиції.

Німці почали артпідготовку, і система їхнього вогню у перші ж хвилини багато чого відкрила начальникові особливого відділу: вперто обминаючи наші вогневі позиції, німці били по тих ділянках, де не стояло жодної батареї. Слідом за артпідготовкою почалася танкова атака, і танки пішли просто на мінне поле.

І особіст зрозумів, що засудив на смерть невинну людину, героя. І німець, про якого той казав, певне, зовсім не німець, а такий самий чекіст, як і він, і, виконуючи свій обов'язок, довірився танкістові заради того, щоб ввести в оману ворога і врятувати гарнізон.

Коли фашисти вдерлися в розташування гарнізону, начальник особливого відділу, лежачи біля кулемета, відстрілювався короткими, скупими чергами. Потім бив з пістолета. Останній патрон, який міг врятувати його від мук, він, аккуратно цілячись, послав у ворога.

Коли начальника особливого відділу, що не стояв на ногах од незліченних ран, притягли в контррозвідку, він думав лише про те, щоб не втратити свідомості на допиті й до пуття зробити те, що він вирішив зробити: відвести небезпеку від героя-розвідника.

Капітан Дітріх допитував особіста, застосовуючи ті методи, які вважав за найефективніші. Спочатку особіст розважливо мовчав: адже інакше його слова здалися б не досить правдоподібними. Признання повинні в нього вимучити, ось тоді йому повірять. І в нього довго й старанно вимучували признання. Нарешті, коли особіст відчув, що його страждання стають нестерпними і він може померти, так і не сказавши того, що хотів сказати, заради чого пішов на цю подвійну муку, він зробив признання, якого від нього добивалися. Сказав, що послав танк у ворожий тил з метою дезінформації: вручив командирові карту з фальшивими позначками вогневих позицій і мінного поля, щоб той підкинув цю карту противникові. Та коли танк підбили, командир загинув. А планшет його, в якому була карта, надів один а танкістів. Якийсь сміливий німецький солдат заліз у танк, та в боротьбі з екіпажем був убитий. Єдиний неушкоджений танкіст звалив на себе пораненого товариша, в якого був планшет з картою, і поповз назад, до своїх. Та вогонь був дуже сильний, танкіст злякався й покинув пораненого. Не знаючи завдання й того, що карта фальшива, він повинен був узяти планшет. Але не зробив цього і був розстріляний.

На цей допит Дітріх запросив і Штейнгліца. І Штейнгліц діловито допомагав добиватися в особіста признання. Потім послали солдата перевірити зізнання, і солдат доповів, що в указаному місці справді закопано труп розстріляного танкіста.

І обидва офіцери переконалися, що полонений сказав їм правду.

Поки перевіряли його показання, особіст встиг трохи передихнути. А коли знову почали допит, він накинувся на Дітріха і вп'явся зубами йому в щоку, ще раніше зміркувавши, що цей жіночний, вилощений контррозвідник мас тремтіти за свою зовнішність. І Дітріх, люто захищаючись, вихопив пістолет і впритул застрелив особіста, чого той і домагався, на що надіявся, уважно стежачи за цими двома фашистськими офіцерами й вірно розгадавши дошкульне місце одного з них.

Штейнгліцу було не до сварок з Дітріхом, хоч той і знищив необачно такого цінного полоненого. Зараз вони мусили триматися один одного. Адже вони обидва повірили дезінформації противника і обидва в однаковій мірі відповідають за це. Які вже тут сварки, треба швидше виплутуватися. І, мабуть, навіть краще, що полонений мертвий. Нема ніякої потреби записувати його показання. Не змовляючись, вони написали зовсім інше: після того, як карта попала німцям у руки, противник змінив розташування вогневих позицій і перемінував поле. Ось які «показання» дав полонений. І оці його «показання» обидва абверівці скріпили своїми підписами, що одночасно надовго скріпило їхню тепер уже вимушену дружбу.

Що ж до Вайса, то з ним усе було ясно: за свій безперечний подвиг солдат заслуговує медалі і звання єфрейтора. А із загальновійськовим командиром, котрий керував знищенням оточеного ворожого гарнізону, домовитись неважко, з ним можна поладнати.

Німецькій розвідці було відомо з радіоперехоплень, що радянська ставка наказувала своїм офіцерам і генералам будь-що утримувати зайняті ними рубежі навіть в умовах глибоких флангових обходів і охватів. Мала німецька розвідка й директиву наркома оборони від 22 червня, в якій він вимагав від радянських військ тільки активних наступальних дій, але водночас, наказував «і далі до особливого розпорядження наземним військам кордон не переходити». А фашистські армії уже вторглися на територію Радянської країни і з кожним днем просувалися все далі й далі.

Якби армійський генерал доповів, що абверівці Штейнгліц і Дітріх повірили дезінформації противника, не відкинули його задуму, то, щоб відомстити генералові, вони могли позбавити його лаврів переможця, сповістивши куди слід, що розгром ворожого гарнізону треба приписати не оперативному досвідові генерала, а відсутності такого досвіду в противника. І якщо генерал має й далі просуватися по ворожій території отакими методами, тобто бити по тих ділянках, де не було жодної батареї, то йому слід керувати не військовою частиною, а похоронною командою.

Справедливо оцінивши «корисну» роботу Штейнгліца і Дітріха й вислухавши у відповідь оцю їхню контраргументацію, генерал вирішив за найрозумніше представити обох абверівців до нагороди. І Штейнгліц, користуючись нагодою, розхвалив генералові подвиг свого шофера. Бо тільки той подвиг і був безперечний в усій оцій сумнівній історії, і заохочення шофера немовби осяяло ореолом вірогідності нагороду Штейнгліца.


Після того як Фішер зачитав наказ про нагородження Вайса медаллю і присвоєння йому звання єфрейтора, Барч почав ставитись до Йоганна з більшою довірою.

Фішер, збираючи потрібні відомості, раз у раз переміщував Барча з ліжка на ліжко, з палати в палату, щоб він завжди знав про настрій того чи іншого пораненого.

Та Барч отупів від довгого лежання, і йому важко було складати письмові звіти. І коли з'ясувалося, що єфрейтор абверу Вайс не тільки має чудовий почерк, а й доладно пише, Барч вирішив використати його як свого помічника в письмових звітах.

Вночі санітари перекладали Вайса і Барча на лікарняні ноші й привозили в порожню палату, спеціально відведену для того, щоб там можна було поговорити без свідків. Вставши з ноші і з насолодою розминаючись, Барч казан Вайсові, про що слід писати у знітах, причому кожного разу підкреслював, що фрази повинні бути не тільки красивими, але й енергійними. Він навіть замовив спеціальну дощечку, щоб Вайсові зручніше було писати лежачи. І ось Йоганн лежав на своїх ношах і писав за Барча рапорти, поклавши папір на цю дощечку. Поступово їхні ролі стали мінятися. Вайс казав, що йому потрібні матеріали більш різнобічного характеру, ніж ті, які повідомляв йому Барч, інакше він не зуміє добре скласти звіти про плодотворну роботу політичної адміністрації госпіталю. Можливо, ці матеріали й не цікавили начальство Фішера, проте вони потрібні були Олександрові Бєлову.

Ще корисніші відомості почерпнув Йоганн, розмовляючи з пораненими. В госпіталі лежали солдати найрізноманітніших родів військ. Йоганновими сусідами по палаті були солдати метеорологічної служби і бортмеханік з бомбардувальника. І ось із розмов з метеорологами Йоганн зрозумів, що німці педантично пов'язують із станом погоди дії не тільки авіації, але й мотомеханізованих частин. З того, звідки негайно вимагали прогноз погоди на тій чи іншій території, можна було точно встановити напрямок гаданих наступальних операцій. Німці закидають метеорологів-розвідників у наші тили — особливо багато в ті райони, на які націлені удари. Дізнався про все це Вайс, розізливши солдатів своїми насмішками. Казав, що ні до чого метеорологам бойова зброя. Замість автоматів їх треба озброїти парасольками. Слід би також позабирати в них пістолети, а кобуру залишити — нехай буде для термометрів, і каски треба відібрати — їх з успіхом замінять на головах відра водомірів. І взагалі навіщо потрібна ця метеослужба? Хіба що для того, щоб офіцери і генерали знали, коли їм слід брати плащі, виходячи з дому, а коли не слід.

Слухати все це пораненим було прикро, і вони дуже серйозно захищали свою професіональну воїнську честь, грунтовно доводили Вайсові, як він помиляється, недооцінюючи роль метеорологічної служби в перемогах вермахту, І чим переконливіше вони заперечували Вайсові, тим краще уявляв він німецьку систему метеослужби.

Не лишав Вайс поза увагою і свого найближчого сусіда по ліжку, бортмеханіка. Постійною турботою, послужливістю він так привернув до себе цього понурого й замкнутого чоловіка, від якого раніше ніхто й слова не чув, що той потроху розговорився. Вайс був уважний, терплячий та співчутливий співрозмовник і зміг багато чого вивідати в бортмеханіка.

Бомбардувальник «Ю-88», на якому літав бортмеханік, повертаючись після операції, розбився за лінією своїх військ, тому що в баках не вистачило пального.

Довідкові дані німецьких військово-повітряних сил про дальність польотів бомбардувальників не відповідають справжнім можливостям літаків.

Та ніхто не наважується внести виправлення в довідники, бо шеф авіації Герінг — друга особа в імперії. Бойові вильоти плануються за довідниками, затвердженими Герінгом, і екіпажі змушені брати менше бомбове навантаження, ніж треба, або ж скидають бомби, не долетівши до цілі. Тільки окремі, найдосвідченіші екіпажі, віртуозно економлячи пальне, можуть виконувати завдання з належним бомбовим навантаженням. Усі про це знають, і тепер вирішено збудувати аеродроми ближче до лінії фронту, щоб мати змогу скидати бомби в глибоких тилах. Прицільне бомбометання з пікіруючих бомбардувальників добре забезпечує успішні дії наземних військ, але підготовка штурманів і пілотів для пікірувальників забирає багато часу. До того ж для стратегічного знищення великих площ нема потреби в прицільному бомбометанні. От генштаб і вирішує зараз, що робити: випускати більше важких бомбардувальників чи створити бомби величезної руйнівної сили. Очевидно, схиляються до того, що необхідно створити пекельну бомбу, яка замінить тисячі звичайних.

Усе це Вайс вивідав не зразу, а поступово, день у день обережно граючи на самолюбстві бортмеханіка.

Спочатку він співчутливо сказав, що розуміє стан бортмеханіка: адже це ганьба — гепнутися на своїй території, та ще після того, як бомбардувальник цілий вирвався і з-під зенітного вогню, і від радянських винищувачів. І бортмеханік, захищаючи власну честь, дуже докладно пояснив Вайсові, чому його літак зазнав аварії.

Про те, де базуються аеродроми бомбардувальників, Вайс дізнався ось як. Одного разу в палаті зайшла розмова про переваги тиловиків. І Вайс голосно позаздрив бортмеханікові. Як добре, безпечно служити в бомбардувальній авіації, адже вона базується в глибокому тилу, та ще поблизу населених пунктів, не то що винищувачі: ті завжди ближче до лінії фронту. І бортмеханік одразу ж і дуже обгрунтовано відкинув Вайсові слова.

Іншим разом Вайс, виявивши глибоку обізнаність з воєнною історією мало не з стародавніх часів, захоплююче розповів про велику боротьбу між снарядом і бронею. Бортмеханік, щоб не лишатися в боргу, продемонстрував не менш глибокі знання в галузі авіації. Розвиваючи думку про закономірність протиріч між способами повітряного транспортування і засобами руйнування, він розповів про два напрямки в сучасній авіаційній стратегії і пояснив переваги й недоліки кожного з них. Сам він вважав перспективнішою бомбу — бомбу гігантської руйнівної сили. Якщо ж її не вдасться створити, переможуть прихильники бомбардувальника, здатного нести більшу кількість звичайних бомб.

Одне слово, Вайс трудився, і досить успішно, всіма способами наводячи співрозмовника на певні висловлювання так само, як штурман наводить літак на певну ціль.

Та цим його діяльність не обмежувалася. Вайс постарався, щоб Фішер узнав, хто складає за Барча звіти таким чудовим стилем і переписує їх не менш чудовим почерком, і скоро одержав доручення, якого й домагався. Тепер він допомагав Фішерові складати звіти про витрачені медикаменти й вимоги на перев'язочні матеріали та медикаменти для польових госпіталів відповідно до масштабів намічених командуванням бойових операцій.

Ніщо не додає людині стільки душевних та фізичних сил, як думка, що вона живе, працює недаремно. Поступово Вайс перейшов у розряд одужуючих, став навіть потрошку підводитися з ліжка, а потім і ходити.

Тут, у госпіталі, поки він лежав на своїй чистій постелі, Йоганн дістав цікаві відомості. І дістав їх без особливих зусиль, перебуваючи в умовах майже комфортабельних. А його так зване «прикриття» було таким міцним і переконливим, що він почував себе немовби захищеним непроникною бронею. Не раз він згадував про своїх прозорливих наставників, які твердили, що результати роботи розвідника видно не зразу. Та яке потрібне феноменальне, ні на мить не слабнуче напруження волі, всіх духовних, людських якостей, щоб талановито відповідати всяким, навіть найтоншим особливостям обстановки, в якій живе, діє, бореться розвідник!

Хоч би які мудрі були наставники, настає момент, коли виконувати їхні поради стає дуже важко, і тоді виникає найбільша з усіх небезпек, з якими стикається розвідник.

Ця небезпека — нетерпіння.

Зібрано дорогоцінні відомості, і необхідно якомога швидше передати їх своїм. Несила більше берегти їх, адже вони такі важливі для перемоги, адже вони потрібні людям сьогодні, зараз!

Оце нетерпіння стало вогнем пекти Йоганна, й чим. більше збиралося в нього матеріалів, чим значніші вони: були, тим дужче спалювало його душу нетерпіння.

І знову він немов почув застуджений і такий рідний голос Бруно, його останні слова, його запоміг: «Що б там не було — вживатися».

Вживатися… І знову приходила нескінченна безсонна ніч, і Йоганн, щоб позбутися спокуси, знову повторював те, чого вчили його наставники.

Розвідник — насамперед дослідник, він повинен бачити взаємозв'язок часткового і загального, вміти узагальнювати окремі явища, щоб передбачити можливість виникнення подій, що випливають з них. Кожна випадковість зв'язана з необхідністю, випадковість — форма виявлення необхідності. Тому так важливо бачити зв'язок і взаємодію явищ. Без окремого, одиничного нема й не може бути загального. Загально існує лиш завдяки одиничному, через одиничне. Але й одиничне, окреме — лише частина загального й немислиме поза загальним. Ефектна загибель — не завжди подвиг для розвідника. Подвиг у тому, щоб ужитися в життя на ворожому боці. Розвідник — чутлива, мисляча сигнальна точка, часточка загальної сигнальної системи народу, він покликаний попереджати про таємну небезпеку, про підступний задум ворога, запобігати ударам у спину. Центр — колективний орган дослідження, — узагальнюючи й аналізуючи окремі відомості, що надходять від розвідників, встановлює головну небезпеку і виробляє тактику її відвернення.

Метод шукання скарбів не підходить для розвідника.

Адже за випадкову знахідку часто доводиться розплачуватися життям, а загибель розвідника — це не тільки втрата одного людського життя, це загроза багатьом іншим людям, життя яких не захищене від небезпеки, можливо, і їхня загибель.

І коли вибуває один, тільки один розвідник, та ділянка, на якій він працював, стає невідомою Центру, отже, не можна одвернути небезпеку, що криється на цій ділянці. Йоганн не має права самостійно розпоряджатися своїм життям, хоч би що керувало ним. Адже те, в чому він вбачає головне, в затильному масштабі, можливо, лише частковість, та й до того ж далеко по вирішальна.

Так думав Йоганн, змучений безсонням, але не знаходив спокою. І його палило нетерпіння. А тут іще він одержав відповідь на свої дві листівки, які послав з госпіталю фрау Дітмар. В її листі, повному ойків та зойків з приводу всього, що з ним сталося, не було й натяку на те, що хто-небудь запитував у неї про Вайса.

Невже після загибелі Бруно зв'язок із своїми обірвався?

Ніколи Йоганн не думав, що добуті розвідником відомості можуть завдавати йому таких страждань. І як нестерпно тяжко марно берегти їх. І як треба володіти собою, щоб неквапно, повільно, обачно шукати способу передачі цих відомостей. І знайти цей спосіб часом важче, ніж добути дорогоцінні відомості.

Він почував себе, як підривник, що успішно заклав міну під ворожі укріплений, але в останні секунди раптом побачив, що шнур десь обірвано і для того, щоб зробити вибух, лишається тільки підпалити шнур безпосередньо коло самої міни, отже, й загинути. А на це Йоганн не мав права.


Загрузка...