Щит і меч

70

Йоганн Вайс опритомнював повільно, але отямився він раптово, наче від удару, коли побачив перед собою невиразний хиткий силует Баришева. Поступово силует яснішав, мов зображення на екрані, яке було спочатку не в фокусі, а потім раптом зразу набрало чіткості.

На широкі плечі Баришева було накинуто халат, який різав очі своєю білістю. Баришев, крекчучи, сів на стілець коло ліжка і, ніби вони бачились тільки вчора, сказав звичайним голосом, як завжди, діловито й заклопотано:

— Ти чого ж це, Бєлов, такий не дуже веселий? — Нахилився, притиснувся своєю гладко виголеною щокою до обличчя Йоганнового, випростався. — Ну, здрастуй! — Сказав: — На вулиці спека, а у тебе тут добре, прохолодно, — Витер хустинкою шию, обдивився. — Палата майже персональна. — І став викладати на тумбочку з кульків фрукти й всякі наїдки.

Вайс уважно й недовірливо дивився на Баришева, чекаючи, коли ця примара знову заколишеться й розтане, як танули речі, які він досі намагався розглянути, щоб установити, чи зберігся в нього зір. Але з появою Баришева всі речі в палаті набрали твердої стійкості й існували вже не як силуети, а у всій своїй речовій, міцній ґрунтовності.

Обернувшись до медичної сестри, яка стояла біля дверей з трохи приголомшеним і розгубленим обличчям, Баришев попросив ніжним тоном:

— Нам би, сестрице, чайку з хорошою заваркою, по-московськи. Можна? А то ви, видно з усього, його як фашиста тільки спиртним напували.

— Нічого подібного, — строптиво заперечила сестра, — обслужували на рівні офіцерського складу.

— Гаразд, — лагідно погодився Баришев. — То, значить, чайку на тому ж рівні.

Коли полковник Баришев прибув тепер уже в гарнізонний госпіталь, розташований у невеликому німецькому містечку, де, за одержаними відомостями, мав перебувати на вилікуванні Бєлов, черговий лікар, перевіривши списки, сказав йому, що ніякого Бєлова у них немає і не було. Є кілька хворих і поранених радянських офіцерів, але того, кого шукає полковник, серед них не значиться.

— А все-таки, може, є ще який-небудь поранений, що перебуває на лікуванні? — наполягав полковник.

— Є німець, офіцер СД. — Лікар підняв брови і заявив рішуче: — Але, як медик, я заперечую, щоб ви його зараз допитували. Це може остаточно порушити його психіку. Травматичні пошкодження виявились дуже серйозними. — Запропонував: — Якщо бажаєте, можете глянути на його госпітальну карту. — Пояснив: — Материй фашист. — І одразу вважав за потрібне додати: — Але ми ставимось до нього не як до воєнного злочинця: для нас він тільки поранений, що перебуває на лікуванні.

— Дозвольте глянути, все-таки цікаво.

Лікар подав Баришеву історію хвороби. «Гауптштурмфюрер Йоганн Вайс», — прочитав Баришев, і йому знадобилась уся його воля, щоб зберегти спокій.

— Ну і що це за птиця? — мляво спитав Баришев, жадібно поглядаючи на графин з водою.

Лікар сказав:

— Це людина, виключно віддана фашизмові. Навіть у стані глибокої психічної травми, що пов'язана з загальною пригніченістю і тимчасовим послабленням зору, слуху та функцій кінцівок, він зберігає уявлення про себе як про націстського «героя». Правда, — продовжив після невеликої паузи лікар, — його психоз трохи своєрідний: йому ввижається, наче він серед своїх у німецькому госпіталі. І, щоб не викликати додаткових хвилювань, ми намагаємося не показувати йому, що він помиляється. Він у дуже поганому стані, і, якщо дізнається, що він у полоні, це може привести до летального кінця.

— Так. — Баришев помовчав трохи, потім, ніби отямившись, схвалив: — Я, звичайно, не медик, але, гадаю, з точки зору психіатрії ваш метод науково обгрунтований.

— Безперечно, — сказав лікар.

Баришев невірними пальцями узяв цигарку, сунув її в рот протилежним кінцем, спробував запалити, з огидою кинув у попільничку, спитав з тривогою:

— Ну, а як ви думаєте — він видужає?

Лікар здвигнув плечима.

— Бачите, — сказав він поважно, — множинні поранення зарубцювалися задовільно. Але функції мозкової діяльності — це поки що для нас таємниця. Буває, який-небудь зовнішній подразник вплине так, що весь психічний апарат раптом набуває втрачену стійкість. Але може бути і протилежне. Ми сподівалися на лікування тривалим сном. Цей загальний відпочинок нервової системи дає звичайно найсприятливіші результати.

— І що ж, він спить?

— Уявіть собі, навіть найефективніші препарати снотворного безсилі. І мало того, хворий удає, ніби він спить, але його повіки реагують на світлові подразники, а коли людина спить, цього не буває.

— Слухайте, — жалібно попросив Баришев, — дозвольте мені стати отим самим благотворним подразником. Зрозумійте, дорогий, це ж наш товариш і, попросту кажучи, звичайнісінький герой, тільки про них не завжди в газетах пишуть.

Лікар здивовано втупився в нього очима. Баришев заблагав:

— Дозвольте, га? — Признався: — Я сам хвилююсь. — Попросив: — Дайте чого-небудь, — поклацав пальцями, — ну, скажімо, валер'янки, чи що… Бо, знаєте, також нерви.

Кінець кінцем Баришев узяв себе в руки і з першої хвилини, як тільки ввійшов у палату до Бєлова, став поводитися так, наче вони весь час були разом і, він тільки ненадовго виходив, а тепер повернувся. Оглядаючи вузьку палату, Баришев спитав Бєлова:

— Ти як, не заперечуєш, якщо мені тут, біля стіночки, ліжко поставлять? — Пояснив — Я, звичайно, не поранений, але для лікарів була б людина, а хвороби знайдуться.

І коли на просьбу Баришева в палату внесли друге ліжко, він переодягся в лікарняний одяг і сказав:

— Люблю полінуватись, хоч і не часто доводилось. До хірургів, правда, попадав — приносили. А отак, щоб своїми ногами прийти, — все ніколи. А все-таки свій організм треба поважати: адже завдяки йому існуємо. А ми все більше так: тіло — наче тара. Держить тебе — значить порядок. — Ліг на ліжко, запропонував: — Поспим, чи що? — Запитав тривожно: — Ти як, не хропеш?

Бєлов дивився на Баришева пильно і тривожно. Баришев натиснув на кнопку дзвінка і, коли прийшла сестра, а за нею лікар, попросив:

— Ви все-таки мене обстежте. — Поскаржився непевно: — Кволість. — І поплескав себе по покатому мускулистому плечу. Спитав: — Може, ревматизм? Або навіть температура?

Поки лікар і сестра обстежували полковника, він вів з ними нескінченні розмови: цікавився, чи є в ставку коло госпіталю риба і на що клює, як справа з постачанням, чи часто буває тут кіно. Коли лікар і сестра вийшли, Бєлов спитав з зусиллям:

— Вони росіяни?

— Сестра — ні, типова українка, а лікар — сибіряк. — І Баришев додав: — Він військовий службовець, вона вільнонаймана.

— РВА, — сказав Бєлов.

— Ну от! — вигукнув Баришев. — Звідки ж їм узятися тут, в радянському госпіталі? — Попросив ласкаво: — Ти, Сашко, заспокойся. Оціни обстановку об'єктивно, не поспішаючи, проаналізуй усі факти. — Поворочався в ліжку. — Не спиться. Тобі чого-небудь такого не дають, щоб з ходу в сон?

Бєлов прошепотів:

— Дають. Але я їх у руках перетираю, а потім здуваю, як пил, щоб не знайшли, не знали, що я не прийняв. — Звузив очі. — Приспати хочуть, я розумію.

— Це ти молодець, спритно придумав, — похвалив Баришев. — Однак позич одну від безсоння. І собі візьми за компанію. А то я спатиму, а ти ні — ніяково.

— Ні, — сказав Бєлов.

— Та ти що, мені не віриш? Ну за, компанію, як кажуть, по одній?.. — Баришев подав Бєлову таблетку і склянку з водою, простежив, щоб він проковтнув, погладив по плечу. — Ну от, розумник.

Знову ліг і незабаром побачив, що обличчя Бєлова набрало спокійного стомленого виразу. «Заснув, — подумав він. — Виходить, до всього ще й цим мучив себе». Ліг на спину, але сон не йшов до нього: занадто схвилювала його ця зустріч, велике було щастя побачити Олександра Бєлова — Сашу Бєлова, як Баришев звик називати його.

Він почував себе трохи винним…

Справа в тому, що співробітникові, який перебував у Берліні, було доручено негайно розшукати Бєлова. Але він ще перед тим, як одержав завдання, виявив в архівах гестапо матеріали про загибель Йоганна Вайса в автомобільній катастрофі, підтвердженій фотодокументами, а головне, намогильною плитою на. кладовищі, а це було найпереконливіше.

Однак у цього співробітника виникло природне підозріння: людина педантична, він, припускаючи деяку коварну махінацію СД, продовжив дальші розшуки в паперах секретних служб, а це потребувало часу.

Коли надійшов у Центр запит від професора про стан здоров'я Бєлова в супроводі не прийнятої в таких офіційних паперах просьбою передати йому привіт від Надії, тут стривожений Баришев негайно вилетів у Берлін і за два дні виїхав машиною туди, де ще не так давно відбувався бій парашутистів спільно з групою, приданою Бєлову.

У Берліні Баришев був змушений затриматися в дуже важливих справах. До них входила і зустріч із старим знайомим, колишнім портьє «Адлона», материм гестапівцем Францом.

Баришев відвідав Франца у тюремній камері. Там гестапівець, щедро постачений папером і письмовими приладдями, старанно працював, докладно й сумлінно викладаючи свої зізнання.

Нашвидку ознайомившись з ними, Баришев з радістю виявив ім'я Йоганна Вайса серед найбільш обдарованих, на думку Франца, співробітників шостого відділу СД, які користувались особливою ласкою Вальтера Шелленберга.

Франц, людина з феноменальною пам'яттю, пізнав Баришева, той теж не поступався перед ним у цьому і порадив пригадати в зізнаннях те, що Францові дуже хотілося забути в своїй особистій діяльності в гестапо, а про це Баришев був досить поінформований.

І зараз Баришев почував себе щасливим, як ніколи, виявивши Бєлова і переконавшись у тому, що його Саша Бєлов бездоганно міцно ввійшов у образ Йоганна Вайса, від нього навіть по просто і нелегко звільнитись.

Бєлов спав мало не добу. Прокинувшись, він із страхом розплющив очі, побоюючись, що знову все навколо розпливатиметься туманними силуетами. Але виявилось, що боятися нема чого: зір відновився майже повністю. І він побачив, що на стільці перед його ліжком дрімає в лікарняному халаті Баришев. І лежав нерухомо, щоб не збудити його. Але Баришев спав чутливо, почувши перший шерех, прокинувся, усміхаючись Бєлову, підійшов до вікна, розкрив занавіску. Схвалив погоду.

— Зараз добре було б по гриби! — Пояснив тоном знавця: — У таких гайках вони водяться, особливо на узліссі.

Крім розшуків Бєлова, Баришев мав тут й інші важливі службові завдання; ще вночі він вийшов босий у коридор, боячись човгати тапочками, з кабінету головного лікаря викликав по телефону Москву, пояснив, де він. І заявив, що це своє перебування в госпіталі вважає справою надзвичайно важливою. Професор-спеціаліст повинен був на його просьбу прилетіти в гарнізонний госпіталь ще сьогодні. Особливо довго говорив Баришев з батьками Бєлова.

— Найголовніше, — кричав він у грубку, — температура нормальна! А це все. Коли в температурі порядок, значить, і людина — також в порядку.

Коли вранці Бєлов раптом встав з ліжка і пройшов до раковини вмиватися, Баришев спитав трохи розгублено:

— Це що ж таке? Виходить, симулював?

Бєлов сказав:

— Уночі я вставав і вчився ходити сліпим, щоб не розучитися ходити взагалі. Я продумав усе: якби вдалося втекти, я б видав себе за осліплого солдата вермахту.

— Ну, тоді правильно, — погодився Баришев. Зітхнув: — Як уявлю собі тільки, що ти, сліпий, дибаєш по дорозі… А шофери у нас, знаєш, які лихачі? Женуть по автостраді на сто з гаком. Фасонять перед німецькими гретхенами. — Додав осудливо: — Стягати з них треба, от що!

Після сніданку Бєлов рішуче заявив:

— У Берлін мені треба!

— Ні, брате, поки що небезпечно.

— Бачили мій документ? А підписи ви бачили?

— Дивився. Мало не весь звіринець розписався.

— Ну от, — сказав Бєлов.

— Що от? — спитав Баришев. — Нічого не от! Перша-ліпша регулювальниця затримає, і все.

— Мене б тільки через лінію фронту перекинути, — попросив Бєлов.

— Ні, — одрубав Баришев. — Ні. І нічого взагалі немає: ні лінії, ні фронту, і твій документ — музейний експонат, і тільки. — Пробурмотів досадливо: — Може, це для тебе і подразник, як лікар казав, але нехай подразник, тільки війні — кінець. Наші на Ельбі загоряють. Отак от. І, якщо хочеш знати, позначки про прибуття й відбуття на моєму відрядженні офіційно повинен завірити печаткою комендант Берліна. І пістолет мені там потрібен не більше, ніж валянки у Сочі на пляжі. Зрозумів?

— Значить, усе?

— Саме так, — відповів Баришев. — Усе.

Бєлов довго мовчав. Мружився, усміхаючись якимсь своїм думкам. Спитав раптом:

— Машину ви маєте?

— Припустімо.

— Пошліть по Генріха Шварцкопфа, якщо він живий. Нехай привезуть.

— По-перше, він живий, — сказав Баришев. — А по-друге, що значить «нехай привезуть»? Товариш Шварцкопф тепер урядова особа, директор великого підприємства.

— Де?

— Тобто як це де? В нашій зоні. Поки що — зона, а потім німці самі знайдуть, як її називати. Наше діло просте: як їхня народна влада вирішить, так і буде.

— Але я хочу його бачити.

— А я, думаєш, не хочу? Пошлімо телеграму, це можна. А транспортом він забезпечений. Персональним, як і належить за посадою.

— Слухайте, а Гвіздок?

— Ну, який же він Гвіздок? Тепер шишка — голова колгоспу. Клацає протезом, але справи у нього непогані.

— А Ельза?

— Яка це Ельза? Ага, Орлова. У кадрах. Ну, тільки вона дуже, розумієш, підозріло цікавилась цивільною юриспруденцією: як шлюб Зубова з німкенею — законний чи незаконний. Оперативники вважають; любила вона Зубова. От що.

— А де Зубов?

Баришев нахмурився. Сказав, з зусиллям знаходячи слова:

— Розумієш, той літак, яким він відбув разом з уповноваженими СС, не прибув до місця призначення. Значить, виходить, при всіх варіантах Зубов — герой з усіма наслідками, що витікають звідси…

— Він… живий?

— Хотілося б. Ну, так хотілося б! Ну, дуже! — І зразу ж перевів розмову — Люся (здорова, пам'ятаєш її — ну та, з обпаленим обличчям, а красуня ж, коли другим боком обличчя повернеться, — вона тепер маманя, і така віддана! Прийшов у гості, в коридорі держить: зігрійтесь з холоду, бо інакше маленьку застудите. Заглянув у коляску — конверт з бантами, а в ньому — екземпляр лежить і соскою хлюпає. Ну, я їй за держання в коридорі помстився. Вийняв у дитини соску, викинув, сказав: сучасна медицина проти — негігієнічно. Туз і тепер туз — у райвиконкомі командує. — Спитав: — Може, вистачить, антракт? — Запропонував строго: — Давай так: спочатку на інформацію десять хвилин, а дальші дні — добавка кожен раз по стільки само. Щоб порядок був. Режим. Ми ж не десь, а в госпіталі. І я сам теж на становищі рядового хворого. Почують розмови, накладуть покарання: позачергову ін'єкцію вітаміну. А куди колють? У найбільш беззахисну територію. — Промовив жартівливо: — Цікаво, генералам і маршалам теж так чи куди-небудь у благородніше місце?

Так, добровільно пішовши на ув'язнення в госпітальній палаті, Баришев терпляче й наполегливо виходжував Сашу Бєлова, пояснивши високому начальству, яке викликало його в Москву, важливість свого перебування тут, поруч з видужуючим Бєловим.

Коли в госпіталь приїхав Генріх Шварцкопф, і, кинувшись до Бєлова, міцно обійняв його, і став пошепки, зрідка оглядаючись на Баришева, розповідати про ті дні, коли він-залишився сам-один і продовжував працювати, Баришев вирішив, що йому незручно бути при розмові радянського розвідника із своїм соратником, і вийшов у коридор.

Сидячи там на лаві поряд з титаном, він курив і розмовляв з видужуючим офіцером про життя, яке зараз у країні і яке має бути згодом. А коли він, постукавши заздалегідь у двері, повернувся до палати, Генріх сказав зніяковіло:

— Пробачте, я не знав, що ви полковник Баришев.

— Це моя помилка, — відповів Баришев. — Не представився.

Насамперед Генріх захотів розповісти Баришеву про те, що важливого він зумів установити за останні дні існування фашистської Німеччини.

Баришев ввічливо вислухав його, подякував. Потім сказав задумливо:

— По суті, це все, як кажуть, минуле. А вам, товаришу Генріх, треба зараз думати про те, якою стане Німеччина. Покінчили з фашизмом ми, а будувати нову Німеччину будете ви… — Провів долонею по сірому від сивини волоссю, додав: — Вам як товаришеві Йоганна Вайса по роботі скажу: секретна служба гітлерівців з усіма архівами й штатами, якій пощастило втекти на захід від нашої, висловлюючись по-старовинному, караючої десниці, перейшла в спадщину до тих, хто мріє стати наступниками Гітлера. Так от, треба, щоб ці солодкі їхні мрії не перетворилися в гірку для нас дійсність. А якщо говорити про діла, то дозволю собі не погодитися з вашим рішенням — воно стало мені відоме — не брати на роботу інженера Фрідріха Дітмара тільки тому, що він інвалід.

— Ні, — заперечив Генріх. — Не тому. Я одержав листи, в яких Дітмара охарактеризовано як запеклого націста…

— Мені повідомили й це, — перервав його Баришев. — Хочу нагадати вам про пильність. Таємні націсти намагаються скомпрометувати тих німецьких спеціалістів, які, не приховуючи своїх минулих огріхів, хочуть співробітничати з вами.

— Фрідріх Дітмар! Та я ж знаю його! — вигукнув Бєлов.

— Справа не в тому, що саме ти його знаєш, — сказав Баришев. — Справа в тому, що ворог у різні історичні часи використовує різні підступні прийоми боротьби, але мета його завжди одна: якщо не фізично, то морально вбити людину. От, — усміхнувся Баришев, — значить, моя до вас просьба, товаришу Генріх: залишайтесь розвідником, тільки тепер — людських душ.

Генріх обернувся до Бєлова:

— Йоганне, я вирішив вступити до комуністичної партії. Як ти думаєш, приймуть?

— Пробачте, я знову втручусь. — Голос Баришева звучав дуже серйозно. — Зважайте тільки от на що: коли про це стане відомо, до партії надійде багато листів про вас як про колишнього есесівця. То ви не ображайтесь, ці листи будуть писати про вас тільки чесні люди.

— Так, — сказав Генріх, — я розумію. — Прощаючись, він спитав: — Але ти мене відвідуватимеш, Йоганне?

— А ти мене?

— У Москві обов'язково. — І попросив: — Скажи твою адресу.

Бєлов сказав. Генріх записав і хотів закрити блокнот.

— Стривай, а кому?

— Так, я й забув, що в тебе інше ім'я. — І Генріх замислено повторив — Олександр Бєлов, Олександр Бєлов… — Пожалівся: — Знаєш, мені важко звикнути. Дивно, що тебе звуть не Йоганном…

— Гаразд, пиши листи на ім'я Бєлова, а для тебе я і надалі залишусь Йоганном.

Коли Генріх пішов, Баришев сказав:

— Адже от що головне у нас: людину врятувати. В цьому велика мета й велика радість. — Ліг на спину, спитав: — Поспимо?

Бєлов усміхнувся:

— Чогось не хочеться.

— Це вже не годиться, — осудив Баришев. Наказав строго: — Ану, мобілізуй вольовий імпульс! — Скомандував: — Спати! Ініціатива моя, виконання — ми обоє. — І погасив настільну лампу.

Але за вікнами ще було видно. Хоч як намагався Баришев, заснути він не зміг. Скоса глянувши, він побачив, що Бєлов спить. Обличчя його було спокійне, безтурботне, і дихав він рівно. «Вольовий хлопець», — заздрісно подумав Баришев. І ще подумав теж заздрісно: «А може, це молодість? Адже молодому легше справитися з труднощами, ніж людині, обтяженій роками». І потім уже з гордістю подумав про свою роботу: «Велика вона і безмежно тонка, складна і вимагає людяності в тій самій мірі, як і нещадності до всього нелюдського на землі».

… А Бєлов не спав. Він тільки ввічливо удавав, ніби спить, щоб заспокоїти Баришева.

Загибель Зубова потрясла його, але за ці роки він так навчився володіти собою, приховувати свої почуття, що навіть тепер, у присутності Баришева, немовби автоматично, несвідомо не виказував того, що зазнав, почувши цю звістку. І тепер, лежачи нерухомо, з заплющеними очима, він думав про Зубова, з пронизливою, напруженою ясністю бачив його таким, яким Зубов був того раннього, тихого ранку, коли вони купались в озері Ванзее.

Зубов раптом спитав його:

— Ти хотів би прожити надстроково, ну хоч до ста? — І зразу ж заявив рішуче: — А я б не заперечував!

І от вже Зубова немає. Немає. Але він, ніби не скоряючись смерті, продовжував своє існування у свідомості Бєлова, ставши тепер його вічним, незримим супутником у житті.

… Це був бомбардувальник, що дослужував свою службу як транспортний літак. Пілотували його двоє молодших лейтенантів — молоді льотчики, які закінчили училище наприкінці війни. І через те, що на їхніх гімнастьорках не було ні орденів, ні медалей, ні нашивок за поранення, вони здавались обмундированими не по формі.

І те, що пілоти були дуже молоді, і те, що вся їхня екіпіровка була новенька, ніби тільки сьогодні із цейхгаузу, і те, що їхні обличчя були надзвичайно заклопотані, — усе це нагадувало армійським пасажирам, що сиділи біля бортів на алюмінієвих відкидних сидіннях, здебільшого старшим офіцерам, їх самих — таких, якими вони йшли на війну.

Плексигласовий ковпак у стелі кабіни, під яким колись висів на брезентових лямках біля турелі кулемета борт-стрілець, був весь у пробоїнах, залатаних перкалем; кранові установки над бомболюками розмонтовані, і на балці з болтами, як на вішалці, висять плащі та кашкети.

Було ясно, сонячно. М'які грудки хмарин нерухомо застигли в безвітряному, тихому, прохолодно-озерному просторі неба.

Літак летів над територією Німеччини. Пасажири незручно повернули шиї і косо сиділи на металевих відкидних сидіннях; вони дивилися вниз крізь квадратні ілюмінатори, спітнілі після зльоту.

Сонячні промені, майже відвісно падаючи на землю, освітлювали її так майстерно, як це вміли робити старі майстри у своїх ідилічних пейзажах, повних пишного цвітіння і земної родючості.

З висоти земля справді мала вигляд акуратно й ретельно обробленої. І будиночки з високими черепичними покрівлями здавались такими ж яскравими, чистенькими й затишними, як на олеографіях у підручнику Глезера й Петцольда, по якому задовго до війни вивчали в школі німецьку мову багато хто з тих, уже літніх людей, що летіли в літаку. І тепер вони уважно і зосереджено дивилися на цю землю, з якої природа й труд людей вже почали стирати те, що колись називалось плацдармами, рубежами, переднім краєм, де відбувалися бої з такою інтенсивністю вогню, що, думалося, грунт розплавиться і навічно застигне чорною, осклілою, мов базальт, масою і ні билинки не зійде на ній.

У цій війні людство втратило мільйони життів. І серед загиблих були ті, хто міг би своїм генієм і трудом дарувати людям величезні відкриття, вказати нові шляхи підкорення природи, удосконалення людини. Але вони були вбиті.

Німецький фашизм виплекали не тільки німецькі імперіалісти: сподіваючись на поділ здобичі, їм потай допомагали їхні західні пайовики. У ході другої світової війни ці пайовики не раз вагалися, боячись пропустити момент, коли слід приєднатися до дужчого І тільки розгром фашистських армій поклав кінець ваганням. Але не радість викликала в них перемога, а тривогу. Радянська Армія допомогла народам окупованих фашистами країн Європи, що билися в загонах Опору, розгромити, вигнати окупантів з їхньої землі. І тепер ці народи могли продовжити боротьбу за соціальну свободу.

Так і було в країнах Східної Європи — вони стали соціалістичні. До того ж ішли й німці, які жили на східній території Німеччини, визволеній Радянською Армією. І на цій території радянські військові частини всіляко прагнули, щоб країна скоріше піднялася з руїн, а народ її, ідучи шляхом, який він вибрав, міг взятися будувати нову Німеччину.

От чому більшість пасажирів так заклопотано й уважно дивилися в ілюмінатори: літак летів над Німеччиною, на полях якої піднімалися сходи нового урожаю — першого після війни хліба.

Дивився в теплий від сонця ілюмінатор і Олександр Бєлов. На його гімнастьорці, як і в молодих пілотів, не було ні орденів, ні медалей. І обмундирування його було таке ж новеньке, як і їхнє. Поголена голова із слідами знятих швів, глибоко запалі очі, скорботні зморшки біля губ, сивина на скронях — все це мимоволі породжувало цікавість пасажирів.

За віком — фронтовик. Але немає жодної нагороди — значить, штрафник. А може, колишній військовополонений, який попав у концтабір ще на самому початку війни?

Полковник, що сидів поруч, запитав, з якого року Бєлов на фронті і в яких боях брав участь; той трохи розгубився, заморгав, потім пояснив:

— Я, власне, в тилу…

Полковник сказав повчально:

— Коли бувало сутужно, то, знаєте, всіх тиловиків зразу — на передній край. І бились. — Додав солідно: — Багатьох я сам представив до урядових нагород.

— Так, звичайно, — погодився Бєлов.

— Значить, у фашистських таборах довелося побувати! — догадався полковник.

— Доводилось…

— І стерпіли?

— Виходить, так, — сказав Бєлов.

Полковник повернувся до нього крутою спиною і більше вже не заводив розмов.

Літак увійшов у хмарність. В кабіні зробилося тьмяно, похмуро.

Бєлов подивився на полковникову спину і зразу згадав Зубова, згадав, як той, крекчучи, задер на своїй такій самій мускулястій і широкій спині німецький кітель і попросив:

— Ану, глянь-но, що в мене там. Не дуже, га? — І похвастав: — Він мене поранив, але я його не вбив, стримався. Розумієш, пожалів: дуже вже молоденький.

Це було після чергового нальоту групи Зубова на базу пального в районі залізниці. Морщачись від болю, але сміючись очима, Зубов сказав задумано:

— Цікаво було б з олівцем підрахувати, скількох літако-вильотів ми позбавили німців. Просто так, для приємності.

А потім перед Бєловим виникло обличчя Зубова, коли той, схилившись, викидав з літака на злітну смугу свій парашут. Спіймавши здивований погляд Бєлова, він підбадьорливо підморгнув і навіть якось здвигнув плечима: нічого, мовляв, не вдієш, так треба.

Але ось образ Зубова наче розчинився, зник, і Бєлов побачив інше обличчя — відкинуте назад, із звислим на чоло куском шкіри. То було обличчя Бруно. І коли погляд Бруно зустрівся з його поглядом, повним розпачу, Бруно злегка повів головою, наче безмовно пояснюючи все те саме: так треба.

— Може, закурите? — нахилився до Бєлова майор-танкіст з новенькою золотою зірочкою на кітелі. Додав співчутливо: — Мабуть, здорово за радянським тютюнцем заскучали. — Простяг йому всю пачку. — Візьміть.

— Дякую, я маю.

— Значить, дали на дорогу. — І майор сказав — Я сам у полоні був, але втік. Нетяжке поранення було: як очухався, зразу і втік. А от під трибуналом я не був. Чого не було, того не було. — Сказав твердо: — Але якщо людина кров'ю провину спокутувала… Металу на грудях у неї немає, але, значить, він є в серці. Тепер важливе одне: придатна людина для дальшого проходження — вже не служби — життя чи не придатна. Горе людське заживити, життя налагодити — охляли. — Махнув рукою в бік ілюмінатора. — Двох братів своїх тут у землі залишив. Повернусь додому сам. Що матері скажу? «Здрастуйте!» — «А де інші?» — «Немає». А я живий. Хіба після цього Зіркою своєю потішу її? Ні.

— Ви не праві, — заперечив Бєлов. — Якби наші люди не зробили небаченого подвигу, загинули б ще мільйони братів, батьків, синів.

— Це правда, — погодився майор. — Подвиг — це, по суті, що таке? Один робить те, що по силі кільком. Значить, решті жити. Начебто рятуєш їх. Правильно? — Він помітно хвилювався. — Я так у бою і думав: не зіб'ю їхній танк — він наш зіб'є. Ну і збивав. Коли боїшся, що через тебе свої загинуть, за себе не боїшся.

Літак прорізав хмарність, і знову з'явилося сонце. З рубки вийшов другий пілот, урочисто оголосив:

— Товариші, перетинаємо державний кордон Радянського Союзу. — Замовк, промовив тихо: — А то деякі фронтовики ображаються, коли не інформуємо, що вже Батьківщина.

Бєлов не відривався від ілюмінатора. Величезна тепла земля Вітчизни, покраяна шрамами оборонних смуг і круглими вм'ятинами бомбових воронок з мигтючою в них темною водою, лежала в лагідній зелені лісів могутньо й просторо, від краю і до краю світного неба. І Бєлову здавалось, що літак не сам пішов на зниження, а це він силою тяжіння всієї своєї істоти змушує його йти щораз ближче до землі, щоб притулитися до неї.

Проводжаючи Бєлова на німецькому аеродромі, Баришев сказав:

— Значить, так: спочатку в наградний відділ і аж потім, при всіх орденах, — в управління. Ти знай: я людина гонориста, мій кадр — моя гордість. Та не забудь, батькові скажи, якщо поїдете на рибалку, бабок нехай бере з мого тайника.

Надя відкликала Бєлова вбік, розкрила сумку, і строго дивлячись йому у вічі, звеліла:

— Запам'ятайте: отут, у папері, курка, праворуч чотири крутих яйця, масло в коробочці, какао в термосі. Батько звелів переказати вам: ви обов'язково мусите нормально харчуватися.

Бєлов подивився жалібно в її, як завжди, трохи горде личко з прямим коротким носиком, ще по-дитячому пухлими губами, сіро-зеленими очима під віями. Спитав:

— А ви?

— Що я?

— Ви будете в Москві?

Надя здивовано знизала плечима.

— Та ми ж там живемо. — Подала тверду маленьку руку. Нагадала: — А вітаміни приймати перед їжею. Вони в коробочці з-під капсулів для висадників.

Генріх підійшов останній:

— Я без тебе сумуватиму, Йоганне.

— Я теж, — сумно усміхнувся Бєлов.

Генріх обернувся до Баришева:

— Йоганн Вайс! Такими німцями, як він, можна пишатися, правда ж?

— Нічого, — відповів Баришев. — Мій Бєлов перед ним не поступиться. — Спитав: — Є запитання? Немає? Ну все. Пора.

І Бєлов, щоб довше бачити ці дорогі йому обличчя, задкуючи, зійшов трапом у літак.

А зараз літак усе знижувався та й знижувався, немов скочувався по скляному схилу. Як тільки колеса туго торкнулися землі, раптом зник один з пасажирів, що невидимо летів у літаку, — Йоганн Вайс. Він зник безмовно, безслідно. Не було більше двійника в Олександра Бєлова. Майор Бєлов залишився один. На мить його охопило почуття самотності.

Але це відчуття покинуло його так само несподівано швидко, як і з'явилося.

І ніхто, навіть Олександр Бєлов, не вшанував урочистим вставанням загибель Йоганна Вайса. Ніхто!

Бєлов жадібно й нетерпляче шукав очима серед зустрічаючих обличчя матері — найголовнішої для нього людини на світі. Вона була матір'ю не тільки Саші Бєлова, але і Йоганна Вайса, і що вона цього не знала, то зникнення Вайса її теж не засмутило.

Так перестав існувати Йоганн Вайс — гауптштурмфюpep СД.