Щит і меч

6

Якось похмурого дощового дня, випадково проходячи повз бюро по найму служниць, Вайс зустрів баронесу, Генріхову сусідку по купе. Вона приїхала парокінною коляскою із замка, що раніше належав знаменитому польському роду і який тепер генерал-губернаторство віддало їй замість залишеного в Латвії невеличкого маєтку.

Баронеса була чимось засмучена, вона схудла, зморшки на її обличчі поглибилися, шкіра одвисла складками. Одягнена вона була. в хутра і недбало ступала по калюжах у своїх замшевих туфлях з перламутровими пряжками.

Баронеса одразу розговорилася. Певне, вона почувала себе самотньою тут і зраділа, побачивши знайому людину.

Довідавшись тепер, що Вайс був не просто шофером Шварцкопфа, а так наче військовим чином і що його хазяїн — поважна персона, вона остаточно пройнялася до нього довір'ям. Балакаючи про те та се, вона розповіла Вайсові і про свої тривога. Їй здається, що в колишніх власників замка є родичі в Англії і це може їй колись зашкодити. По суті, вона не схвалює конфіскації майна в польської аристократії, і хоч слов'янство — нижча раса, до стародавніх родів расовий принцип незастосовний. І якщо деякі польські аристократи фрондують тепер своїм патріотизмом, то це не становить небезпеки для рейху. Це цілком розсудливий патріотизм. А ось надії поліських мужиків на Росію — це небезпечно…

На прощання баронеса ласкаво запросила Йоганна в замок і пообіцяла, що управитель почастує його добрим обідом.

Після гулянки в ресторані Вайс помітив, що його дружні стосунки з Келером, Брудером і Ціммерманом ускладнили стосунки з рядовими працівниками гаража. І це було йому дуже гірко.

Спочатку вони цуралися Вайса й говорили тільки необхідне по роботі.

Та згодом, як це завжди буває, робота зблизила їх із Вайсом. Люди праці проймаються довір'ям до людини, коли бачать, що та має руки справжнього майстра.

Багато чого Бєлов навчився на заводі, де працював і батько, але значно більше вміння він набрався в інститутській лабораторії, у студентському науковому гуртку під керівництвом академіка Линьова.

Вайс знав термітне і газове зварювання, умів визначити марку сталі по зламу, з точністю лекальника відшліфувати деталь, і ці універсальні знання дивували німецьких робітників, захоплювали їх, хоч попервах вони ніби й не помічали цього.

Спочатку з небагатослівних реплік Вайс дізнався, що старший з них, Венер, учасник першої світової війни, був тяжко поранений на Східному фронті і якийсь російський солдат, легше поранений, взяв його в полон, повів, а потім, після того як вони покурили, сидячи в напівзасипаному окопі, махнув рукою і пішов, забравши тільки Венерову гвинтівку.

Вайс сказав:

— Виходить, серед росіян трапляються хороші люди, але цей, певне, не був більшовиком.

Венер довго не відповідав, неначе заклопотаний роботою, потім спитав:

— Ти не знаєш, який уряд запропонував нам тоді мир?

— Здається, більшовики.

— Хто ж тоді був той солдат, що відпустив мене?

Вольф Вінц, низькорослий, широкоплечий, сутулуватий, із зламаним носом, довго не йшов на одверті розмови.

Та якось увечері, коли вони вдвох залишилися в гаражі, Вінц спитав Йоганна:

— Ось ти, молодий і спритний чоловік, чому працюєш тут, а не в СС, не в гестапо, — ось де такому хлопцеві сходи вгору.

— А ти чого по них не йдеш?

— Я робітник.

— І тобі це подобається — бути робітником?

— Авжеж, — сказав Вінц. — Подобається.

— А де носа перебив, на роботі?

— Так, — сказав Вінц, — на роботі. Недбало вправляли мозок, от і зламали.

— Хто?

— Та кому вже належить.

— Зрозуміло, — промовив Вайс.

— Що саме?

— Сміливий ти хлопець.

— Це тому, що так кажу? — Вінц усміхнувся. — Не бачив ти, виходить, справжніх сміливих хлопців.

— Авжеж, я не був на фронті, — прикинувся наївним Йоганн.

— Вони не на фронті.

— А де?

— В гестапо!

— Еге ж, хлопці там міцні, — сказав Йоганн, уважно дивлячись на Вінца, й додав з усмішкою: — Адже ти це хотів сказати.

Вінц теж усміхнувся й похвалив:

— А ти й справді метикований хлопець, не з тих, хто плює товаришеві під ноги.

— І ти не з таких.

— Вірно, — погодився Вінц. — Поцілив у самісіньку точку.

Інколи Вайс після роботи заходив із своїми напарниками в пивну, де вони статечно, неквапливо пили пиво з великих кухлів і розмовляли про свої родини, згадували про домівки, читали одержані листи.

Якось Йоганн спитав, чи буде війна з Росією. Венер відповів загадково:

— Бісмарк принаймні не радив.

Вінц сказав:

— А він плювати хотів на твого Бісмарка. Візьме й накаже, сьогодні або завтра накаже.

— А буде ще післязавтра, — ухильно сказав Венер.

— І що тоді? — допитувався Вінц. — Що післязавтра буде?

— Може, ти хочеш, щоб я встав і почав горлати на всю пивну те, що буде? — розсердився Венер.

Вінц, пильно дивлячись на Йоганна, підняв кухоль:

— За твоє здоров'я! — І випив до дна.

Йоганн теж випив до дна, але вирішив сказати про всяк випадок:

— За тебе й за нашого фюрера.

— Ох, і спритний ти хлопець! — кинув Вінц. — Тобі б у цирку працювати.

Повагу робітників гаража Вайс завоював своїм умінням спокійно, без зайвих розмов виконувати складну технічну роботу по ремонту машин. Разом з Вінцом і Венером він відбудував розбиту пересувну електростанцію, змонтовану на кузові грузовика з потужним дизельним двигуном.

Здаючи відремонтовану електростанцію військовому інженерові, Вайс удостоївся не тільки похвали, але й грошової винагороди.

Увечері в тій самій пивній він розділив гроші між своїми напарниками.

Венер і Вінц замовили, як завжди, свої великі кухлі пива і, як завжди, статично, повільно потягували ниво, ковтаючи разом а напоєм гіркий дим сигарет. Та коли вийшли на вулицю, майже водночас, очевидно, не змовившись заздалегідь, але прийшовши до однакового рішення, обидва робітники запротестували, вимагаючи, щоб Йоганн узяв собі більшу пайку одержаних грошей.

— Це ж чому? — спитав Вайс.

— Знаєш, хлопче, — суворо сказав Венер, — ти у себе в Прибалтиці нанюхався соціалізму. А в нас тут зовсім інший запах.

— Лайном смердить, — пояснив Вінц. — І ти ще до нього не принюхався.

— Ну, от що, — мовив Йоганн. — Мій ніс сам мені підкаже, де чим пахне, а ви йдіть собі.

— Виходить, не візьмеш своїх грошей?

— Ось що, — сказав Йоганн, — нічого я вам не давав. А тільки заплатив. Заплатив, зрозуміло?

— Так багато?

— А це — моє діло. Я хазяїн, я плачу.

— Значить, ти з тих, хто хазяї?

— Так, — сказав Йоганн, — саме з тих.

— Значить, не візьмеш?

— Ні.

Вони довго мовчки йшли темною, з погаслими ліхтарями вулицею. І раптом Вінц міцно плеснув по спині Вайса й сказав:

— А ти, Йоганне, справжній німецький робочий хлопець, таких у нас в Рурі було колись немало.

— У Гамбурзі теж, — додав Венер.

І вперше за весь цей час Йоганн відчув щиру радість від того, що його визнали за німця…

Поступово Йоганн переконався, що чим вище становище тієї чи іншої особи, тим менше схильна вона до одвертості. Пропорціонально до посади збільшується таємний контроль за особою. Чим поважніша персона, тим довший хвіст агентури. І цей хвіст може стягнути на Йоганнові зашморг, коли він лізтиме в нього, ще недостатньо і всебічно захищений.

Спостерігаючи і розмірковуючи, Вайс відкрив для себе цікаву і дуже корисну істину: чим вища посада, тим бундючніше володар її ставиться до підлеглих і тим суворіше вимагає зберігати в таємниці різні інформації. Але бундючність, яку виявляють до найближчих підлеглих, по відношенню до дрібних службовців набуває часто характеру зневаги до них. І як німецький генерал ніколи не дозволить собі вийти до офіцера без кітеля, а перед солдатом не вважає за непристойне розгулювати в спідній білизні, так і вищі чини в присутності нижчих службовців не дуже бережуть службові таємниці.

У службовій системі, де старші часто передовіряють молодшим свою роботу, в старанно продуманій і бездоганній схемі траплялися окремі «організми», що за своїм становищем нижчого чину виконували відповідальну роботу.

Ці «організми» готували звіти, донесення, зведення, доповіді. Всі вони здебільшого були люди освічені, згодні безвідмовно трудитися в тилу, вважаючи за найвище благо хоча б те, що їх не посилали на фронт.

Ось із такими службовцями-солдатами Вайс прагнув зблизитися. Та поки що не знав як.

І ще. В окупованій Польщі німецькі офіцери не тільки тішилися свідомістю свого всевладдя, але й намагалися обставити перебування тут з найбільшим комфортом. Навіть недавні кадети з бюргерських родин, привчені з дитинства до скромного домашнього побуту, тут позаводили прислужників і обертали своїх денщиків на лакеїв. І чим вищу мав посаду офіцер, тим більше людей обслуговувало його.

Повари, лакеї-денщики, покоївки користувалися більшою прихильністю старших офіцерів, аніж молодші офіцери. І ця публіка була поінформована про своїх хазяїв краще, ніж найнаближеніші особи.

То була справжня каста. Стройовики зневажали її, і тільки штабні чиновники розуміли особливий вплив цієї касти, яку небезпечно було не визнавати.

В оце специфічно середовище Вайс хотів проникнути, але, розуміючи своє особливе становище, люди цього середовища тримались із кастовою замкнутістю.

І Вайс з усмішкою думав, що, якби баронеса раптом схотіла прийняти його як рівного і рекомендувала своїм знайомим, він знав би, як триматися з німецькою аристократією, — книжки, фільми, тренування були для цього надійною основою. А про німецьку прислугу він знав значно менше. Він мав на практиці вивчити цей новий для нього соціальний прошарок. Спроби знайти ключ до таємниць цього середовища з допомогою фрау Дітмар закінчилися нічим. Фрау Дітмар сказала обурено:

— Прислуга — це ворог у домі. Я почала обходитися без прислуги відтоді, як моя куховарка зробила мені зауваження. Вона посміла сказати, що, коли я не буду до повернення чоловіка з роботи гарно зачісуватися, він покине мене. Це нахаби, підглядачі в сім'ї!

Життєвий досвід Вайса не давав нічого корисного в пізнанні саме таких людей. І якщо в декого з його знайомих і були хатні робітниці, то вони перебували скоріше на становищі члена сім'ї, від якого залежать усі інші, до того ж усі завжди з тривогою ждали, що от-от хатня робітниця заявить: з такого от дня вона студентка, або працівниця прилавка, або їде на новобудову.

Сотні машин з'їжджалися щосуботи ввечері до продовольчого цейхгаузу по пайки, розміри і асортимент яких відповідали званню і посаді тієї чи іншої особи. Пайки для своїх хазяїв одержували куховарки, денщики, повари. Але їм не давали транспорту, і пропонувати будь-кому з них свою машину було необережно.

Якось Йоганнові пощастило нав'язати свої послуги єфрейторові, що видає на складі обідні сервізи з трофейного фонду. Та завести знайомства не вдалося. Слуги з такою пожадливістю хапали сервізи, так сперечалися, хто з їхніх хазяїв чого вартий, що, крім образливих слів, це спілкування нічого Вайсові не дало. Правда, дещо під час цього короткого знайомства його зацікавило. Коли ад'ютант гаулейтера Польщі захотів узяти старовинний французький сервіз на сто персон, єфрейтор не дозволив і грубо сказав ад'ютантові, що в того руки надто короткі.

— Цей сервіз призначено… — і багатозначно закотив очі під лоба.

І ад'ютант, так само багатозначно кивнувши, слухняно згодився взяти простіший сервіз.

Значить, у Польщу має прибути коли не Гітлер, то хтось із його наближених. Але хто? Куди? Коли?

Вечорами Йоганн бував дома з фрау Дітмар. Бесіди з нею збагачували його відомостями про той спосіб життя, який вели тут німці; вони так само, як і в Латвії, трималися в Польщі відособленою колонією, зберігаючи традиції старо-німецького побуту.

Фрау Дітмар розповідала, як налякав спочатку багатьох місцевих німців прихід фашистів до влади. Але розправи з комуністами, робітничим рухом у Німеччині заспокоїли навіть тих, хто вважав Гітлера авантюристом. Потім знову почалася смуга страху, побоювання, що агресивне загарбання Гітлером Чехословаччини і Польщі втягне у війну Англію, Францію та Росію. І тоді неминуча нова поразка Німеччини. Але тепер, коли Англія і Франція без будь-якого опору поступилися Польщею, навіть старовинні прусські спадкові родини військових не тільки стали прихильниками Гітлера, а й проголосили, що геній Фрідріха Великого втілено у фюрері. І, може, це справді так, зробила висновок фрау Дітмар, тому що астрологи, які приїздили сюди з Берліна, підтвердили, що прихід Гітлера до влади напророкований Всевишнім.

— А ви вірите в астрологію? — спитав Вайс.

Фрау Дітмар заявила з гідністю:

— Я християнка. Вірю в бога. Але чому Гітлер не може бути посланцем бога? Новим Ісусом? Так назвав проповідник нашого фюрера.

— І ви теж вважаєте його сином божим?

— Господи милосердний! — сердито сказала фрау Дітмар. — Та звідки ж йому ще взятися? Всі ми Ісусові діти!

І Йоганн побачив, що навіть дуже мила і добра фрау Дітмар, яка обіцяла бути йому за матір і з материнською турботою ставилася до нього, — навіть вона не одважується бути щирою, коли заходить мова про політику. І вона, вважаючи себе матір'ю Йоганна, боїться, що названий син зрадить її.

Так, не дуже легко пробити цей панцир недовір'я кожного до кожного. Усі, немов черепахи, тягають на собі його кістяну, тверду шкаралупу, щоб ховатися під нею, як плазуни, і вижити, вижити, вижити…

І все-таки саме фрау Дітмар допомогла Йоганнові проникнути в середовище, куди він досі марно намагався попасти.

Коли він після закінчення служби божої під'їхав до кірхи, схожої на гігантську крижану бурульку чи на сталагміт, з її високих арочних дверей вийшла фрау Дітмар під руку з дамою в накидці з білячого хутра. Фрау Дітмар відрекомендувала Йоганна дамі, сказала, що та служить економкою в полковника фон Зальца й що вона знайома з фрау Марією Бюхер дуже давно — ще з дитинства.

Спочатку Йоганн одвіз додому фрау Дітмар, а потім поїхав з Марією Бюхер у центр міста, в особняк полковника фон Зальца.

У відповідь на чемне, поставлене байдужим тоном запитання: «Як вам тут живеться?» — Вайс балакуче виклав своє життєве кредо. Знайомих у нього нема нікого, шофери гаража — погано виховані люди. Вечорами він буває з фрау Дітмар. Користуючись книжками її сина, потроху вчиться. Після військової служби хотів би відкрити своє діло: він досвідчений механік і міг би непогано заробляти, аби тільки пощастило придбати невеличкий гараж, щоб обладнати там авторемонтну майстерню.

Марія Бюхер слухала його неуважно, здавалося, її зовсім не цікавлять життєві плани цього молодика. Та коли вони приїхали, фрау Бюхер раптом спитала досить зацікавлено:

— У вас є кошти, щоб купити таку майстерню?

— У мене є голова, — хвальковито сказав Вайс.

— О, цього, на жаль, не досить, — поблажливо зауважила фрау Бюхер. Але одразу додала: — Та голова у вас є, і дуже непогана, коли в ній такі солідні думки. — Повагавшись, сказала рішуче: — Ви зараз вип'єте зі мною чашечку кави. — Вона вийшла з машини, відімкнула ключем залізну хвіртку в сад, зайшла з чорного ходу в свою кімнату, добре вмебльовану, але захаращену чемоданами і ящиками, акуратно оббитими залізними смугами.

Знявши білячу накидку, фрау Бюхер постала перед Вайсом у блакитній сукні з тонкого джерсі, що наочно демонструвала усі випуклості її могутньої фігури.

Частуючи Вайса кавою, домоуправителька так кокетувала з ним, заводила розмови на такі грайливі теми, що Вайс занудьгував, бо нізащо в світі не одважився б прокласти шлях у недоступне йому середовище ціною такої самопожертви.

Та, на щастя, мадам Бюхер так само стрімливо перейшла від фривольного патякання до діла. Вже зовсім іншим тоном вона сказала, що її донька — дуже мила дівчина, яка закінчила гімназію і працює перекладачкою у полковника, — теж, як Вайс, військовослужбовка. Полковник займає важливий пост в абвері й за своєю діяльністю виїздить надовго, тому в доньки буває вільний час, який вона могла б проводити з пристойним юнаком, звичайно, в товаристві матері. На закінчення мадам Бюхер пообіцяла, що перекаже через фрау Дітмар, коли Вайс зможе знову провідати її.