Щит і меч

61

На другий день, дочекавшись відбою повітряної тривоги, Вайс відвідав салон масажу професора Штутгофа. Штутгоф зустрів його жартом, але не усміхнувся:

— А, привіт покійникові! — Сів, поклав витягнені руки на стіл. — Ну, розповідайте!

Вайс повідомив ті подробиці змови, які стали йому відомі. Звикнувши в тюрмі до знеможених, скорботних облич, він не звернув уваги на те, що й професорове обличчя зараз виявляє приховане страждання.

Вислухавши Вайсову розповідь, професор помовчав, потім ніби знехотя промовив:

— Власне, відстрочення страти ми вам виклопотали.

— Яким способом?

— Знайшли людину, яка повідомила князеві Гогенлое, що офіцера, приставленого до нього для доручень, взяв Мюллер, щоб одержати інформацію про князеву діяльність. Той до фюрера з протестом. Поки з'ясувалося, що це все — непорозуміння, ім'я Йоганна Вайса потрапило в папери імперської канцелярії. Ну, і Мюллер сполохався, не наважився вас повісити. — Спитав: — Генріха бачили? Ініціативний і водночас обачний товариш. Він дуже болісно переживав вашу загибель, дуже. Зустріньтеся з ним сьогодні ж.

І аж тепер Вайс помітив, що професорове обличчя втратило здібність усміхатися.

— Пробачте, мені здається, ви чимось засмучені? — співчутливо промовив Вайс.

— Та ні, — хворобливо поморщився професор, — який у мене може бути смуток! Просто звичайне горе. — І якимось дерев'яним тоном сказав: — Ну, треба було ознайомитися з комплектом секретних рисунків. Дружина правильно розрахувала: бомбування, пожежа — найсприятливіший для цього час, але чогось загаялась: спочатку обвалився сходовий проліт, а потім упала стіна. Тепер бомблять, знаєте, щодня, тож, будь ласка, зважайте. — Підвівся, подав руку. — Ага, мало не забув. Ваш Зубов у Берліні.

— А як же ви тепер?

— Учусь, — відповів лікар. — Учусь переборювати своє горе. — Подивився на стелю, мабуть, не бажаючи зустрітись очима з Вайсом, сказав: — Зубов командує військовополоненими, яких присилають з таборів, щоб розбирати руїни після бомбувань, але вони працюють також і під час бомбувань: рятують німців, похованих у бомбосховищах, — Потім, ледь посвітлівши обличчям, вів далі: — Оцей індивідуум зовсім не придатний для операцій, до потрібний витончений розум. Типовий бойовик. Він, знаєте, під час повстання пробрався до варшавського гетто, кажуть, сполучив у своїй особі і Давида, і Голіафа. Тягав на спині станковий кулемет, змінюючи вогневу позицію на дахах, і прошивав фашистів, немов мішені на полігоні. Двоє з бойової групи притягли його додому ледве живого. І, уявіть собі, оця його Брігітта через свої зв'язки добилася для нього призначення на роботу в Берлін. Дивна особа, мене представили їй випадково в будинку, де я масирую одного видатного імперського сановника. І зразу ж вона вчепилася в мене, благаючи лікувати її чоловіка. Ледве відбився.

— Але чому ж? — здивувався Вайс. — Зубов — чудовий хлопець.

— Можливо, — сердито сказав лікар. — Однак від таких активістів я волію триматися далі: любителі висіти на волосинці — найважче виховувана публіка. — Насмішкувато промовив: — Ви, здається, теж колись мали нахил до цього заняття? — І раптом обличчя його побіліло, професор схопився за серце. — Ідіть, ідіть, — махнув він рукою, — у мене це швидко минає… — І сердито гримнув, бо Вайс не рушив з місця: — Я вам сказав: геть!

Генріх зустрів Йоганна захоплено.

— Я весь час думав про тебе. А ти згадував мене? — Стиснув Вайсову руку. — Це таке щастя, що ти живий!

Йоганн зніяковіло усміхнувся, пробурмотів:

— Атож, справді непогано. — І, бажаючи бути абсолютно правдивим, признався: — Звісно, я згадував про тебе, Генріху, турбувався головним чином про те, щоб ти не зробив якого-небудь огріху. Кляв себе за те, що не проекзаменував тебе по всій нашій техніці. Це був мій недогляд.

— Схоже, — сказав Генріх.

— На кого?

— На тебе.

— Пробач, — зніяковів Вайс, — але це правда, ця думка мучила мене.

— То, може, зразу, вже з перших слів, почати доповідь? — іронічно спитав Генріх.

Йоганн зробив зусилля над собою і пробурмотів:

— Ні, навіщо ж? Встигнемо…

— Ти зовсім не вмієш удавати, — усміхнувся Генріх, — не вмієш приховувати свої почуття.

— А навіщо, власне, я маю їх ховати від тебе? — здвигнув плечима Вайс. — Мені справді не терпиться дізнатися, що було з тобою.

— Ну от! — радісно вигукнув Генріх. — У цьому твоєму запитанні я почув те, що хотів. Ну, як, задоволений мною Штутгоф?

Вайс кивнув.

— А чи знаєш ти, що його дружина, по суті, працювала на англійців?

Обличчя Вайсове витяглось.

— І дуже ефективно, — вів далі Генріх. — Справа в тому, що радіонавігаційні прилади, які виготовляв секретний цех, де вона працювала, призначались для «Фау». Щось у цьому цеху було не гаразд: більшість снарядів чогось не досягала цілі, падала в море. Справа в тому, що в особливих маслах для змащування механізмів виявились малесенькі частки ефірної речовини: вона випаровувалась особливо інтенсивно в період польоту снаряда, змащування твердло, і траєкторія польоту змінювалась.

— А хто це визначив?

— Я визначив, — гордовито заявив Генріх. — Дядько включив мене як людину з інженерною освітою до технічної групи гестапо, якій було доручено зробити слідство в цій справі.

— Ну і що ж?

— Нічого, — сказав Генріх. — Після того як я виявив це дотепне псування змащувальних масел, я схилив комісію гестапо до того, що дефект снарядів полягає в деяких помилках у рахунках, зв'язаних з недообліком сили притягання водної поверхні. Мені довелося чимало попрацювати над проблемами балістики. Моя аргументація мала досить переконливий вигляд. Через професора я порадив його дружині змащувати навігаційні механізми тільки після здачі їх технічним представникам ВНС. Тільки і всього.

Вайс сказав:

— Ти знаєш, дружина Штутгофа загинула.

Генріх зітхнув:

— Знаю. Це жахливо. Бачити, створено було нову конструкцію летючого снаряда. Вона, видно, хотіла дізнатися, в чому полягала його різниця від попереднього…

— У чому ж? — спитав Вайс.

Генріх сказав:

— На жаль, коли авторитетніша комісія ознайомилася з моїм висновком, вона вирішила, що він наївний і безпорадний. І я відбувся порівняно легко: втратив право брати участь у таких технічних експертизах. Головним чином, допомагаю дядькові. На нього покладено обов'язки керуючого справами СС. Суто фінансова й господарська діяльність. — Пожалівся: — Коли я був впевнений, що тебе вбили, ти думаєш, мені легко було сидіти з ним ночами в його кабінеті над цією клятою канцелярщиною? А він, як на те, пройнявся до мене особливо ніжними родинними почуттями: то обійме мене, то покладе руку на плече, дбайливо питаючи: «Може, дорогий, тобі налити ще кави?» Почуваючи на своєму плечі руку батькового вбивці, я здригався від ненависті й огиди. Мені неймовірно важко було поводитися спокійно: так хотілося вліпити йому кулю в лоб!

— Що ж тебе стримувало?.

— Професор. Я не знав про його існування, просто відносив у тайник те, що, мені здавалось, являло інтерес. А потім став думати: коли ти був зі мною, ти мені вірив. А коли ти загинув, немає нікого з твоїх, хто б схотів мені вірити. Я вирішив, що мене просто використовують — використовують, не довіряючи мені. Ці сумніви були дуже болісні. Тоді я поклав у тайник листа, невідомо кому адресованого; в листі я виклав свої почуття й сумніви. І доктор призначив мені зустріч. Він сказав, що, діючи так, він порушує правила конспірації, але по-людському розуміє мене і тому не міг не відгукнутися на мій лист. — Генріх замислено усміхнувся. — А взагалі дивно і навіть якось смішно: коли я думав, що ти загинув і я став самотній, я відчув себе нещасним, якимось покинутим, але зовсім не вільним. Тебе немає, а я однаково повинен виконати свій обов'язок перед тобою.

— Не переді мною, а перед самим собою, — в цьому вся справа. Адже, по суті, саме тепер ти зовсім вільний, внутрішньо вільний від влади тих, кого ти сам вважаєш ганьбою Німеччини. Хіба це не є справжня воля?

— Так, ти маєш рацію, але це нелегко. Я німець — і проти німців…

— Слухай, — сказав Вайс. — Мій батько був солдатом: в першу світову війну, мав георгіївські хрести всіх ступенів, ну, скажімо, як от ваші залізні, а його судив воєнно-польовий суд за те, що він закликав солдатів повернути зброю проти царя. Ти не зрадник, ні. Ти ворог ворогів Німеччини, фашистської кліки. Послухай, я тобі розкажу… Там, у тюрмі, я познайомився з кількома учасниками змови проти фюрера. Один з них хотів убити Гітлера тільки для того, щоб ліквідувати одіозну істоту, яка стала символом фашизму. Замінити його іншою, не такою скомпрометованою перед світовою громадськістю особою, якій уже в блоку із США та Англією вдалося б продовжити те, що не вдалося зробити Гітлерові… А інші, — сказав схвильовано Вайс, — сподівалися на те, що вбивство Гітлера стане сигналом до повстання антифашистських сил, на те, що Радянська Армія не дасть придушити це повстання і німецький народ дістане змогу обрати народний уряд. — Промовив сумно: — Мені якось довелося зустрітися з полковником Штауфенбергом — тим самим, що згодом зробив замах на Гітлера. Так от, коли він розмовляв зі мною, він усе старався вивідати в мене як в абверівця які-небудь відомості про підпільні організації німців і військовополонених. Мабуть, він шукав зв'язку з ними і, можливо, з радянським командуванням. — Розвів руками, додав: — Згодом, коли я дізнався в тюрмі, яка це була людина сильної волі і високих патріотичних поривань, мені було гірко думати, що я нічим не допоміг йому.

— Ну, розповідай про себе, — попросив Генріх. — Поділись враженнями в'язня. Коли тебе присудили до смерті, про що ти думав?

— Найважче було змусити себе не думати про смерть, вірніше, про безглуздя такої смерті. Уявляєш собі, впасти жертвою ворожнечі між двома фашистськими службами, і тільки… Перед стратою людина, якщо вона справжня людина, бореться з собою, скупчує всі свої сили, щоб умерти гідно, вона вся заклопотана цією думкою, її дух вільний від інших переживань. А що міг я? Навіщо було мені демонструвати гестапівцям, яким стійким може бути німецький фашистський офіцер перед стратою? Та на чорта це мені потрібно? І тому смерть здавалась мені особливо підлою, жахливою, і я не просто лякався, а достоту всю душу вивертало.

— Але як же ти зміг витримати ці тортури?

— Сам не знаю як. — І Вайс сказав невпевнено: — Може, витримав тому, що дуже хотів жити і жив у тюрмі, як справдешній в'язень. А що мені ще лишалось?

— Думки про самогубство не приходили до тебе?

— Ну що ти! — обурився Вайс. — Коли захворів там, страшенно боявся, що помру.

— Та це ж краще, ніж петля?

— У розумінні больових та психічних відчуттів — можливо, — погодився Йоганн. — Але, розумієш, якщо ти тримаєшся, то до останньої миті не перестаєш вірити, що будеш жити. — Досадливо поморщився: — І взагалі, знаєш, годі. Давай говорити про щось інше.

— Пробач, — замислено сказав Генріх, — мені це потрібно було знати на той випадок, якщо й зі мною щось таке станеться.

У цю мить у двері постукали, і на порозі з'явився Віллі Шварцкопф. На його обличчі відбився такий фальшивий подив, коли він побачив воскреслого Вайса, що той зрозумів: Віллі з самого початку добре знав усе, що його спіткало. І не випадково старший Шварцкопф вважав за потрібне сказати Вайсові, що про його відданість Вальтерові Шелленбергу ходять легенди.

— Ви своїм подвигом, гер Вайс, накоїли чорт знає чого. Тепер рейхсфюрер схоче кожного з нас випробовувати у відданості йому — до шибениці включно! — Зареготав і оголосив: — Ви штрейкбрехер, Йоганн, от ви хто! Зуміли вислужитись і піднестися над усіма нами. Недобре. Нескромно. Тепер далеко підете, якщо не спіткнетесь. — Попередив дружньо-довірчо: — Затямте, вашому успіхові заздрять, — і багато є людей, які не так схочуть простягти вам руку, як підставити ногу. — І закінчив: — Але я завжди відчував до вас особливу прихильність. Сподіваюсь, ви це пам'ятаєте?

Почувши такі слова з уст високопоставленого есесівця, Вайс зробив висновок, що перебування в тюрмі обіцяє йому в майбутньому чималі вигоди. І водночас попередження Віллі насторожувало: видно, цей успіх не такий уже і безпечний.

Віллі вийшов, щоб розпорядитися про вечерю.

Генріх мовчки розгорнув на столі карту, де було позначено становище на фронті.

Йоганн припав до карти. І те, що він побачив, переповнило всю його істоту такою радістю, що він мусив признатися Генріхові:

— Знаєш, найнебезпечніше для розвідника — це таке відчуття щастя, коли з ним не можна справитися.

— Скажіть, будь ласка, то він із самою смертю на «ти», то він, бачите, капітулює — впадає в паніку від радощів.

— Очевидно, в тюрмі трохи виснажилась нервова система, — спробував виправдатися Вайс. — Ти пробач, я піду, їй-право, я не маю бажання удавати на обличчі скорботу, коли твій дядечко заговорить про трагічне становище на фронті.

— Добре, — погодився Генріх. — Я скажу, що в тебе розболілась голова. Біль голови після тюрми — цілком можливо.

Великих зусиль волі коштувало Вайсові тамувати в собі бажання розпитувати про перебіг боїв на Східному фронті. Ці розпитування вимагали б дуже великого душевного навантаження. Нести на собі вантаж удавання, вести щоразу поєдинок з самим собою, висловлювати почуття, протилежні тим, що переповнювали душу, — таке напруження тепер для нього немислиме: треба берегти душевні сили.

Він передбачливо виробив для себе стиль поведінки ділового, цілком відданого своїй професії, гордого тим, що він прилучений до її таємниць, співробітника СД, який досяг великих успіхів. Що ж до вермахту — це не його відомство, Тому, коли співробітники обговорювали в його присутності перемоги або поразки німецької армії, Вайс зберігав незворушно-спокійний вигляд, одного разу й назавжди заявивши всім, що його емоції вузькопатріотичні й обмежені єдино справами розвідки. Він не бажає витрачати свою розумову енергію на обговорення проблем, що не стосуються безпосередньо його службових справ.

Ця декларація, яка стала принципом його поведінки, не тільки захищала Вайса від потреби надівати на себе ще одну личину поверх тієї, яку він носив, але й викликала повагу до нього як до людини строгих правил, що поставила перед собою тверду і ясну мету — зайняти високе становище в системі СД. І не завдяки якимось там зв'язкам, інтригам, підсиджуванню, а лише внаслідок здібності завжди з честю виконувати те, що йому приписує службовий обов'язок.

Та хоч як учився Вайс володіти собою, він, дізнавшись про вторгнення радянських армій на територію Німеччини, зазнав такого почуття щастя (подібного він не відчув навіть тоді, коли його випустили з тюрми), що йому здалось, він не зможе приховати його.

Цю небезпеку треба було подолати і нещадно розправитися з радістю, яка так владно заволоділа всією його істотою, що могла стати згубною.

От чому Вайс пішов від Генріха.

Він подався тинятися по місту.

Останніми днями Берлін зазнав особливо жорстоких бомбувань. Громаддя будівель з тьмяними, затемненими вікнами. У вогких підвалах, холодних, мов склепи, лежали покотом люди, загнані під землю черговим бомбуванням. Цілі райони перетворилися на руїни. Стояли плоскі чорні силуети аркових кам'яних стін, подібні до стародавніх руїн. Смерділо гаром, битою цеглою, щипало очі димом згорілої вибухівки, кам'яний пил висів у повітрі, немов піскові хмари в пустелі, зняті недавнім смерчем.

Багато зовсім мертвих вулиць, обабіч яких громадилися зубці зруйнованих будинків і насипи з каміння. Але бруківка була звільнена від руїн і навіть підметена. Очищати вулиці виганяли жителів з усього Берліна: вони роїлися тут із своїми дитячими колясками та ношами, складаючи в них каміння й уламки дерева.

За наглядачів над цими людьми призначались уповноважені націстської партії — від кожного вцілілого будинку, кварталу, вулиці. Вони мали на рукавах особливі нарукавні пов'язки і, наслідуючи гестапівців, тішилися владою над своїми покірними співвітчизниками.

Досить було одному з таких наці виявити пожильця підпорядкованого йому будинку, кварталу або вулиці в невиході на роботу, як рапортичка з обвинуваченням громадянина Третьої імперії в саботажі надходила до районного відділу гестапо. Ухиляння від трудової повинності дорівнювалося до зради рейху. От чому Берлін, зазнаючи бомбувань, у проміжках між ними все-таки мав вигляд «пристойний». Сотні тисяч берлінців, як підневільні раби, з ранку до ночі прибирали місто, надаючи кладовищам його вулиць вигляду стародавніх, але охайних розкопок з ретельно розчищеними шляхами. Володарі німецького народу могли вільно пересуватися в своїх машинах по місту, над яким було розкинуто мережу терористичного насильства. Жоден німець не міг ухилитися від неї.

Усе це робилося не так для того, щоб зробити неможливе — очистити Берлін від руйнувань, як для того, щоб очищати націю від підозрілих елементів, держати в покорі людей, виявляти ремствуючих, усувати їх.

Гітлерові показували фотографії прибраних руїн як втішливе свідчення високого патріотизму німців і їхньої непохитної віри в перемогу.

Але Борман приносив фюрерові й інші фотографії — німців, що посміли мати сумнів у перемозі німецької зброї і повішені за це на ліхтарних стовпах.

І ті, і другі знімки могли бути портретом Берліна весни 1945 року.

Геббельс у своїх незліченних промовах пояснював берлінцям, як вони повинні розуміти той процес перетворення, що відбувається в структурі німецького суспільства у зв'язку з бомбуваннями: найбільших матеріальних збитків зазнають заможні верстви населення, і, таким чином, сама собою ліквідується матеріальна нерівність, отже, закладаються основи демократичного суспільства, віщав він. На руїнах було розклеєно оголошення: «Фірма гарантує будівництво після війни нового будинку, якщо чверть його вартості буде внесена негайно. І тут-таки за трафаретом лозунги: «Ми вітаємо першого будівника Німеччини Адольфа Гітлера!»

Вайс зупинявся перед такими оголошеннями та лозунгами, читав їх при бляклому світлі місяця. Вони були такі ж блюзнірські, як усмішка на обличчі мерця.

Він довго стояв і дивився, як на одній вулиці, перетвореній на купу уламків, вцілілі після бомбування пожильці очищають бруківку від каміння, тоді як у підвалах поховані їхні родичі.

І тих, хто намагався потай копати прохід до підвалу, сподіваючись врятувати своїх близьких або хоч би забрати звідти їхні тіла, наглядачі, лаючись, виганяли знову на вулицю. Якщо вулиця не буде очищена до ранку, винних у саботажі загрожували доставити у районні відділення гестапо.

Це був час тиші. Вайс бачив довгі черги берлінців біля водопровідних колонок. Біля магазинів похоронних речей розвантажували труни і складали їх у штабелі, що височіли мало не до покрівлі будинку, — товар, який ішов тепер нарозхват.

У скверах та парках старі сторожі обмітали мітлами запорошене листя дерев та кущів бузку — раніше їх поливали з брандспойтів.

На лавах або просто на чемоданах спали бездомні. У сірому присмерку обличчя людей здавалися сірими, наче присипані попелом.

Стіни вцілілих будинків були поспіль заклеєні плакатами, вулиці були загримовані, як багаті покійники, яких прикрашають на смертному одрі, щоб втішити родичів.

Потім місто почало знову здригатися від бомбових ударів.

У стратегії війни націстська Німеччина сподівалася на бліцкріг, і всі її бойові засоби були, зброєю нападу. Можливість війни на території самої Німеччини цілком виключалась із системи планування. Немає рації збільшувати випуск зенітних гармат, які на кожні дві тисячі пострілів влучають один раз. Це занадто висока ціна для того, щоб оплачувати нею захист німецького населення.

Коли в небі з'явились ескадрильї бомбардувальників, Вайс без особливих утруднень встановив, який ріденький був оборонний вогонь берлінської протиповітряної оборони, — він скидався на нікчемний фейерверк.

З'єднання важких бомбардувальників розвантажувались над Берліном організовано, неквапливо, скидаючи свій вантаж з розумною обачністю тільки там, де стежки вогненних трас зенітних снарядів були ледве помітні. Вони скидали бомби над густо населеними робітничими районами. Вони били по робітничому Берліну, полегшуючи гестапівцям їхню працю. Навіщо шукати тут антифашистів? Мертві, під руїнами, вони нікому не чинили турбот, не потребували навіть похорону.

Дивлячись на заграву пожеж, на повиті жалобним димом робітничі околиці, відчуваючи судорожні конвульсії міста, струшуваного бомбовими поштовхами, Вайс із сум'яттям та гіркотою думав про те, що у війні з фашизмом існує і щось зловісне, чуже цілям антифашистської коаліції.

Заводські масиви, що належали концернам, були ніби в зоні недосяжності, наче їх охороняв закон про недоторканність приватної власності, — гинули люди.

Місто здавалося мертвим, покинутим. У підвалах, наче в моргах, покотом лежали старі люди, жінки, діти.

З'єднання бомбардувальників не переставали діловито розвантажуватися над Берліном.

Небо здавалося кам'яною плитою, продірявленою авіамоторами. Від неї одколювались і падали на місто важкі уламки, лунко струшуючи повітря. Трасуючі снаряди й прожектори тільки освітлювали шлях їхнього падіння.

Повітряна хвиля видушувала шибки у верхніх поверхах будинків, і вони обсипались, як уламки льоду.

Буравлячий звук авіамоторів наблизився, навздогін за ним ковзнули голубі промені прожекторів і немов відсікли своїми негнучкими лезами від небесної плити гігантську брилу, і будинок, ні, не будинок розвалився, а цей відсічений чорний шматок неба, що впав на вулицю.

Вайс, оглушений, підвівся. Він встиг добратися до входу в метро у ту мить, коли стіна іншого будинку, повільно накреняючись, раптом обсипалась кам'яною лавиною.

Під низьким склепінням неглибокого метрополітену на кам'яній площадці перону, тісно скупчившись, сиділи й лежали покотом люди.

Кафельні стіни метро були прикрашені рекламами, що уславляють кондитерські вироби, пивні, бари і закликають відвідати місця розваги й відомі ресторани. Чини військової поліції з мідними бляхами у вигляді півмісяця на грудях, світячи кишеньковими ліхтариками, перевіряли документи. Білий світловий диск цих ліхтарів мав, напевне, силу удару, бо голови сахалися, коли він наближався, так, начебто над ними замахувався кулак.

Військова поліція користувалася бомбуваннями для виявлення тих, хто підлягав тотальній мобілізації — юнаків і старих людей.

Обходити бомбосховища простіше, ніж улаштовувати облави в будинках та на вулицях. Не стільки клопоту, та й безпечніше в укритті, не поспішаючи, не боячись бомбувань.

Чини військової поліції поводились, як добре виховані люди: виявлених «дезертирів» частували сигаретами. А в тих, хто був у черевиках, розрізували шнурки, щоб майбутні оборонці рейху не надумали втекти, коли їх поведуть на збірний пункт.

Вони виявляли тут також і психічно травмованих. Їх відвозили в «лікарні» й робили їм там укол ціаністого калію в серце — порядком чистки нації від неповноцінних екземплярів.

Ніхто не кричав, не стогнав, не метався, коли чути було гуркіт обвалу. Люди боялись, щоб їх не запідозрили в психічній неповноцінності. Матері нижче схилялися над дітьми, інстинктивно прагнучи захистити їх своїм тілом. Лежали, сиділи, стояли нерухомо, мовчки, ніби в'язні після вироку.

Досі Вайсом володіло пекуче почуття ненависті до гітлерівців тільки за свій народ. Але тепер йому хотілося мстити їм і за цих німців, за цих от людей, засуджених до бомбової страти.

Вайс знав, що подачками з воєнної здобичі гітлерівці залучали багатьох німців до співучасті у своїх злочинах. Вони віддавали їм у рабство жінок і дівчат, пригнаних з окупованих територій. Створили великий достаток їжі, грабуючи людей у захоплених землях і прирікаючи їх на голод. Майже три мільйони чоловік, вивезених з країн Європи, як раби, працювали на німців. Вони будували їм будинки, шляхи, орали й сіяли.

Але за ці всі добра, одержані від володарів Третьої імперії, доводилося розплачуватися готівкою: не пфенігами, а батьками, чоловіками, синами, вдягненими в мундири кольору пфенігів.

Такий був товарооборот рейху.

Йоганн бачив, розумів: припинити страждання німецького народу могло тільки одне — подвиг Радянської Армії, нищівний удар, котрий повалить ниць і розтопче фашизм, як повзучу гадину, чиї слизькі петлі обкрутили тіло Німеччини і не перестають душити кращих її синів у катівнях гестапо.

Що міг тут зробити Вайс? Єдине, що він міг собі дозволити, — це наказати чинам військової поліції негайно покинути бомбосховище. Він звелів їм патрулювати вулицю, начебто для виявлення ворожих сигнальників.

Він вигнав їх назовні і сам пішов за ними. Обернувшись, Вайс помітив, як підібрані тотальники проводжають його здивованими і зраділими поглядами людей, яких засуджено до страти і раптом помилувано.

Перший ешелон бомбардувальників розвантажився. Зруйновані фугасками будинки горіли: термітні бомби підпалили їх. Цей метод бомбометання — суміш фугасок із запалками — союзники називали «коктейлем».

Вайс вийшов на вулицю, якої не було, — руїни її палали, немов витекла з-під землі лава. Він ішов асфальтом, обсипаним скалками скла, мов по роздрібненій кризі.

Величезні жилі будинки лежали кам'яним груддям, наче обвалився скелястий берег і впав на обмілину. Скелями з гострими кінцями стриміли вцілілі стіни. На кам'яному димучому зсуві неподалік Вайс побачив півголих, кістякоподібних людей: вони пробивали траншею в руїнах, подібну до тих, які прокладають археологи, розкопуючи стародавнє місто.

— Дмитре Івановичу! — почув Вайс спокійний хрипкуватий голос. — Підкинь п'ятьох: намацали місцину, де перекриття легше пробивати.

П'ятеро чоловік вилізло з траншеї і, зігнуті під вагою ломів, стали видиратися по уламках.

Тіла й одяг у цегляному та вапняному поросі. Ноги тонкі, як у болотяних птахів, животи запалі. Однак на торсах і руках помітні були мускули, як на муляжах для навчання медиків.

Потім Вайс побачив, що такі ж знесилені люди підняли важку двотаврову металеву балку, і, здавалось йому, він чує крізь деренчання металу, як риплять мускули цих людей, що роблять нелюдське зусилля. Вони самі повинні були стійкістю уподібнитися залізу.

Тут, рятуючи пожильців, похованих у підвалах бомбосховищ, працювали військовополонені. Навкруги стояли есесівці в касках, тримаючи на поводку чорних вівчарок; пси тремтіли і тулились до ніг своїх сторожів:. Їх лякало полум'я та гуркіт віддалених вибухів. Есесівці зайняли пости її розпалених бомбових воронках або в укритті поряд з велетенськими брилами руїн. Видно з усього, їх не так турбувало, що хтось з військовополонених може втекти, як небезпека нового нальоту.

Сформовані з німецького населення рятівні команди працювали тільки після відбою повітряної триноги. Військовополонених ганяли й тоді, коли район бомбували.

Стукаючи ломами, люди пробивали перекриття. Руки і ноги їхні були обмотані ганчір'ям, на тілах — криваві набряки від поранень, заподіяних кусками арматурного заліза або гострими краями каміння. Але от дивно: на їхніх усохлих, із старечими зморшками обличчях не помічалось і тіні пригніченості. Вони бадьоро покрикували один на одного, змагались у спритності й кмітливості. Здавалося, вони усвідомлювали значущість свого діла, те, що зараз вони тут — найголовніші.

Вайсові гірко й радісно було слухати російський гомін, спостерігати, як підкреслено поважно вони називають один одного на ім'я та по батькові, з яким смаком вимовляють слова з галузі будівельної термінології, радяться, виробляючи найдоцільніший план проходження до підвалу бомбосховища.

Півголі, виснажені, худі, вони мали, напевне, такий вигляд, як раби у Древньому Єгипті, що споруджували піраміди: майже такі ж примітивні були й знаряддя праці. Тільки праця їхня була ще важча та небезпечніша.

— Ура! — пролунав атакуючий вигук. — Ура, хлопці, взяли! — Величезна брила, скинута з вершини руїн, покотилась, перекидаючись, униз.

Вайс ледве встиг відскочити. Він зрозумів: роблячи нелюдське зусилля, щоб звалити брилу, люди ще старалися звалити її так, щоб убити німецького офіцера, який дивився на них знизу.

Вони зареготали, коли Вайс злякано відсахнувся вбік.

Хтось із них крикнув:

— Що, наволоч, задриґав ногами? Навчився вже від нас тікати! — і додав таке солоне слівце, якого Вайс вже давно не чув.

До Йоганна підійшов охоронник і, попросивши пробачення в пана офіцера, порадив підійти трохи вбік.

— Працюють, як дияволи, — сказав він Вайсові, — і при цьому навіть не крадуть, навіть персні з мертвих не знімають. І коли що беруть, то тільки їжу. Хліб, як кажуть. Напевно, вони збожеволіли в таборах. Якби були нормальні, то брали б. Персні легко можна було б сховати: обшукуємо ми їх тільки поверхово.

— Агов, гнидо! — закричав охоронникові, мабуть, старший із в'язнів. — Гебен зі мір! Бітте ді латерне!

Охоронник відстебнув електричний ліхтарик і, перш ніж подати його в'язню, повідомив Вайсові:

— О, вже пробили штольню!.. — І пообіцяв з усмішкою: — Зараз буде дужо цікаво дивитись, як вони витягають людей.

Через деякий час в'язні вишикувалися біля пробитого у перекритті отвору і стали передавати з рук до рук поранених. Останні в цьому ланцюжку відносили поранених на асфальт і обережно укладали поряд.

Пізніше за всіх вийшли з підвалу німці, що не мали ніяких пошкоджень. Серед них був літній чоловік. Він кинувся до охоронника і, вказуючи на сутулого військовополоненого, загорлав:

— Оцей дозволив собі штовхнути мене кулаком у груди! Ось мій партійний значок. Я наказую негайно провчити зухвалого тут-таки, на місці! Дайте мені пістолет, я сам…

Підійшов старшина військовополонених. Високий, сивуватий, із строгим виразом інтелігентного обличчя. Спитав охоронника німецькою мовою:

— Що сталось?

Охоронник сказав:

— Оцей ваш ударив у бомбосховищі пана радника.

Старший повернувся до сутулого в'язня:

— Василю Ігнатовичу, це правда?

Сутулий відповів похмуро:

— Спочатку поранених, потім дітей, жінок. А він, — кивнув на радника, — усіх розштовхував, хотів вилізти перший. Ну, я його закликав до порядку. Справді, стукнув.

— Ви порушили правила, — спробував пояснити радникові старший, — спершу годиться поранених, потім…

— Я сам є головний у цьому будинку! — закричав радник. — Нехай російські свині не вчать мене правил! — І спробував витягти пістолет з охоронникової кобури.

Вайс ступив до радника:

— Ваші документи.

Радник із задоволеною усмішкою дістав бумажник, вийняв посвідчення.

Вайс, не розкриваючи, поклав його в кишеню, сказав коротко:

— Районне відділення гестапо вирішить, чи повернути вам його, чи ні.

— Але чому, пане офіцер?

— Ви намагались у моїй присутності обеззброїти чина охорони. І матимете за це належну кару. — Обернувшись до охоронника, кинув зневажливо: — І ви теж добрі: у вас відбирали зброю, а ви поводилися при цьому, як боягуз! — Записав номер охоронника, наказав: — Відведіть затриманого і зробіть доповідь про його злочинні дії. Все!

І Вайс пішов би звідти, якби в цей час до руїн не підкотила машина і з неї не вискочив Зубов. Костюм його був запорошений цегляним пилом.

Старшина військовополонених виструнчився перед Зубовим і доповів по-німецьки:

— Прохід пробито, пожильців будинку винесено з бомбосховища на поверхню.

— Що з будинком сто двадцять три? — спитав Зубов.

— Потрібна вибухівка.

— Навіщо?

— Люди працюють, — похмуро сказав старший, — але стіна от-от упаде, і тоді всі загинуть.

— Ви ж знаєте: я не маю права давати вибухівку військовополоненим, — сказав Зубов.

Старший знизав плечима:

— Ну що ж, тоді загинуть і ваші, і наші.

— Ходім подивимось. — І Зубов махнув рукавичкою двом солдатам, які його супроводили.

Вайс вирішив залишитись. Він тільки перейшов на другий бік вулиці і, не поспішаючи, рушив за Зубовим і старшиною. Височенна стіна плоским громаддям височіла над руїнами. Зубов і старшина стояли біля її підніжжя і про щось радились.

— Сергію! — раптом крикнув старшина.

Від групи військовополонених відокремився худенький юнак і підійшов до старшого.

Потім Вайс побачив, як цей юнак із спритністю скалолаза став видиратися вгору по обламаному краю стіни. Він був оперезаний проводом, який змотувався з металевої котушки в міру того, як юнак підіймався. Добравшись до вершини стіни, він сів на ній, проводом втягнув пенькову кодолу і обв'язав. Її між прорізами двох вікон. Він втягував кодоли і обв'язував їх то навколо балок, то між прорізів. Закінчивши, він хотів на кодолі спуститися на землю, але старшина крикнув:

— Не смій, забороняю!

Юнак слухняно спустився по краю стіни. Потім військовополонені взялися за кодоли і, за командою старшини, стали разом смикати їх. Стіна похитнулась і впала.

Широко ступаючи, ішов від місця падіння стіни Зубов, обличчя його було озлоблене, губи стиснуті. Зупинившись, він став струшувати з себе пил. Вайс підійшов до нього. Зубов, випроставшись, ледве глянув на Вайса, сказав:

— Одного все-таки роздушило. — Скрушно махнув рукою і, раптом отямившись, здивовано вигукнув: — Ти? Тебе ж повісили!

— Як бачиш, ні.

— Зажди, — сказав Зубов, — я зараз.

Пішов у руїни і довго не повертався.

Знову почався наліт авіації. Стрясало землю, від вихору вибухової хвилі навколо знялися хмари кам'яного пилу. Але крізь нього Вайс бачив, як люди прокладали траншею, шукаючи місця, де було б зручніше пробивати прохід у бомбосховище.

Нарешті Зубов з'явився, але спершу він щось сказав своїм супровідникам, і ті, очевидно, виконуючи його наказ, поспішно виїхали машиною. Потім Зубов покликав старшину військовополонених, спитав:

— Ваші люди другу добу працюють не ївши. Наказати охороні відвести їх у табір?

— Ні, — сказав старшина, — як можна? Там, під землею, люди ж також мучаються. Навіщо ж кидати?

Зубов замислився, потім, пожвавішавши, порадив:

— Пробийте прохід он там, де теліпається вивіска кондитерської.

— Ми вже не маємо на це сили, — сказав старший. — Може, згодом, охочі… — Попросив: — Накажіть охороні, щоб не заважала.

Зубов кивнув і дав розпорядження охоронникові. І аж тоді підійшов до Вайса і, дивлячись йому у вічі, заявив:

— Ну це так здорово, що ти живий, я навіть висловити тобі не можу!

Машина повернулася за Зубовим, Зубов відчинив перед Вайсом дверцята.

— Потім поговоримо.

Всю дорогу вони мовчали, тільки зрідка дозволяли собі заглядати один одному в вічі.

Над районом, з якого вони щойно виїхали, з новою силою почався наліт.

Сонячний схід забарвив поверхню озера Вензее ніжними рожевими тонами. Біля пристаней стояли крихітні яхти і спортивні човни червоного дерева. Вайсові здалося, що перед ним міраж.

Машина спустилася з набережної і зупинилася біля купальні. Зубов по-хазяйському зійшов на містки, штовхнув ногою двері в купальню. Сказав похмуро:

— Давай скупаємось, — і став роздягатись.

Вайс, оглядаючи міцну, мускулисту постать Зубова, сказав:

— Однак ти здоровий, старий!

— Був, — відказав Зубов. — А тепер не та механіка. — Погладив опуклі, мов крокетні кулі, біцепси, пожалівся: — Нерви. — Розбігся і, високо підскочивши на трампліні, стрибнув у воду і шалено поплив саженками.

Вайс насилу догнав його, спитав сердито:

— Ти чого це, здурів?

— А що таке? — злякався Зубов.

— Хіба ж можна саженками?

— Ну пробач, захопився, — признався Зубов. Гидливо спльовуючи воду, заявив: — Купається тут усяка багата сволота, навіть воду одеколоном засмерділи.

— Це бузок, — пояснив Вайс, підвів голову, вдихнув аромат. — То ж квіти пахнуть.

— А навіщо пахнуть? — сердито сказав Зубов. — Знайшли час пахнути!

— Ну, брат, це вже їй даремно, — квіти не винні ні в чому.

— Хіба що квіти, — неохоче погодився Зубов. Глибоко пірнув, довго не з'являвся на поверхні. Виплив, видихнув, заявив захоплено: — А на глибині джерела аж печуть, такі студені, і пітьма там, як у шахті. — Поплив до берега брасом, повернув голову, спитав єхидно: — Бачив, як стильно маскуюсь? Не гірше за тебе, професоре!

Вони зійшли на плавучий наспіл купальні, лягли на теплі, вже нагріті сонцем дошки. Вайс помітив новий рубець від рани на тілі Зубова, затягнутий ще зовсім тонкою, зморщеною, як плівка на молоці, шкірою.

— Це де ж тебе?

Зубов нехотя озирнувся:

— Ти якими цікавишся?

— Найновішими, звичайно.

— Ну гаразд, — хотів ухилитися од відповіді Зубов, — адже я живий…

— А все-таки?.

Зубов помовчав, захопив у жменю води, попив з неї, потім сказав хрипко:

— Я ж у Варшаві в гетто з моїми хлопцями попав, але тільки після повстання, коли їхніх бойовиків майже всіх уже перебили. Ну, організував оборону. Потім, поранений, повз кудись і напоровся раптом на Водицю з Пташеком: вилізли з каналізаційного люка. Вони, виявляється, втікачам грати пропилювали, де вихід з тунелю на Віслу. Дехто врятувався — ті, хто не потонув. Ну, тут я, звичайно, і скис. Як вони мене звідти виволокли, я не знаю. Тижнів за два натякнув Брігітті: непогано було б у Берлін евакуюватися, ну, вона і добилася.

— То ким же ти тепер вважаєшся в німців? — спитав Вайс.

— Та ж бачив ти, — неохоче процідив Зубов. — Командую по лінії Тодта рятівними загонами з німців, але головним чином — в'язнями.

— Ну, і як?

Зубов сказав зніяковіло:

— Наші спочатку домовились убити мене. Народ організований, розумієш, постанову винесли. Один падлюка мені доніс про це. Ну, я, звичайно, розхвилювався: від своїх смерть прийняти — це вже, звичайно, ні до чого. А потім вирішив: пристрелити під якимось приводом при всіх в'язнях цього гада під час рятувальних робіт, але так, щоб усі зрозуміли, що до чого. Як порішив його, сказав: це був дуже поганого язика чоловік. Ну, видно, вони вже й самі на цього падлюку мітили. За день старшина підходить і питає: «Гер комісар, ви застрелили нашого товариша: він хотів зробити вам погане?» — «Не мені, а вам», — це я таке йому сказав. Подивилися ми у вічі один одному і розійшлись. Виходить, скасували після того своє рішення: багато було можливостей прибити мене, а не використали.

— А є випадки втечі?

— Обов'язково. Тікають, та ще як! — усміхнувся Зубов.

— Та це ж може на тобі позначитись.

— Чому? Складаю акт по формі, і всього діла: мовляв, спіймав і розстріляв на місці — за мною всі права на це. А декого фіксую у списках загиблих під час бомбування або завалів. Бухгалтерія у мене на ці справи чистенька. — Сказав заздрісно: — Почуваю а усього: вони і партійну, і іншу організацію мають, вони і вирішують, кому та коли тікати. Живуть колективом. А я для них, скажімо, як пішак — не людина, одна тільки постать.

— Слухай, а чому вони так здорово працюють?

— Та ж людей рятують.

— Німців, — нагадав Вайс.

— Та ти що! — обурився Зубов. — Знаєш, коли дітей задушених із розваленого бомбосховища виносять, дивитися немає сил, наче вони твої власні, ці діти. — Зітхнув: — От, значить, яка конструкція душі у радянських людей! І хто скаже, слабина в цьому чи сила…

— А ти як вважаєш?

— Як? А отак і вважаю.

Вони сіли до столика на відкритій. веранді кафе, вільній од відвідувачів цієї ранньої години. Кельнер, не питаючи про замовлення, приніс каву, булочки, штучний мед і крихітні, завбільшки з десятипфенігову монету, порції натурального масла.

Зубов відпив кави, гидливо зморщився:

— Набридло це пійло, краще замовлю пива.

— Та ти що! Пиво — вранці? Тут не прийнято.

— Ну, тоді щі вчорашні.

— Та добре вже, кинь дурниці вигадувати, — сказав Вайс.

Зубов подивився на брудне від димових згарищ, все в багряних відблисках, немов налите кров'ю небо, спитав сердито:

— Ти мені от що поясни. Союзники бомблять Німеччину. А чому німецька промисловість не тільки не знизила випуск продукції, але, навпаки, весь час його збільшує і кульмінаційна точка виробництва літаків припадає саме на час найсильніших бомбувань? І все це озброєння готується проти нас.

— А союзники лупцюють не по об'єктах, а тільки по німецькому населенню — з мстою тероризувати його і породити паніку, — продовжив його думку Вайс.

— Але гестапо так тероризувало населення, що де вже там бомбування! — сказав Зубов. — Недавно репресували понад триста тисяч чоловік. І, розумієш, вчора вночі я бачив, як на молочних цистернах фірми «Болле» і автомашинах берлінської пожежної охорони вивозили на Східний фронт стаціонарні батареї, що входять до системи ППО Берліна. А раніше туди послали дуже багато зенітних залізничних установок. Я вже не кажу про ескадрильї нічних винищувачів, знятих з берлінської ППО для цієї ж мети. Виходить, союзники повинні сказати гітлерівцям: «Мерсі, послуга чимала». — Поморщився, наче йому заболів зуб. — Похабна ця стратегія, от що я тобі скажу! Замість того щоб зламати хребет воєнній промисловості Німеччини, б'ють разом з гестапівцями цивільне населення. Союзники посилюють повітряний терор, а гестапівці — поліцейський. І німцеві від цього всього податися нема куди, хіба тільки на фронт. Всіх і змітають начисто тоталкою. І теж на Східний фронт женуть. — Сказав із злістю: — Був я тут на одному військовому заводику, дивився. Працюють німці, які відбувають трудову повинність. От, думаю, народ! А що виявилося? Бомбосховища немає, а хто залишить верстат — саботажник, йому пряма дорога до концтабору. У заводських зонах чергують не зенітники, а наряди гестапо. От і вся механіка. А найбільші військові заводи розташовані поза межами міст, і союзники їх не бомблять — не та мішень. — Помовчав. Зітхнув. — Роблю дещо вільного від рятівних робіт часу.

— Що ж саме? — спитав Вайс.

— А так, дрібниці, — стомлено сказав Зубов. — З будівництва бомбосховища для високого начальства крадемо вибухівку, ну і використовуємо за призначенням.

— У тебе що, знову група?

— Так, невеличка, — відповів Зубов. — Але хлопці відважні. Виховую, звичайно, щоб без зайвої самодіяльності. Недавно одного агента з вашого «штабу Валі» прибили.

— Як ви дізналися про агента?

— Є чоловік наш, зв'язковий, — дав прикмети, повідомив, що цей агент прибуде в Берлін поїздом, з одним супровідником. Зустріли обох з почестями, машиною. Повезли. Як завжди, бомбування. Ну, і зупинились біля бомбосховища, яке я за особливим замовленням збудував, але клієнтові ще не здав. Ну, входять. Допитали. Засудили. Все за законом, як годиться. — Зубов підняв очі, спитав: — А ти, значить, без перепочинку, весь час німець? — Похитав головою. — Я б не зміг. Душа присохла б. Залізний ти, чи що, таке навантаження витримувати? — Знизав плечима. — Одного не можу зрозуміти: на біса тобі було в тюрмі благородного німця з себе удавати? Ну, настукав би Мюллерові на свого Шелленберга, і нехай сваряться. Заради чого в петлю ліз?

Вайс сказав:

— Торік гестапо арештувало агентів Гіммлера, які повернулися після таємних дипломатичних переговорів з представниками англійських та американських розвідок, і пред’явило їм обвинувачення в незаконному ввозі іноземної валюти. І Гіммлер підписав їм смертний вирок лише тому, що вони наполягали, щоб його сповістили про їхній приїзд.

— Дисциплінка! — усміхнувся Зубов.

— Ні, — сказав Вайс. — Не тільки. Це метод їхньої секретної служби: не обтяжувати себе людьми, що допустили огріх. Є й інші, швидкісніші способи: співробітникові не роблять зауважень, якщо він припустився помилки. Його посилають до лікаря. Той робить щеплення — і все.

— Зрозуміло. — Зубов погладив руку Йоганна. — Ти вже там у них старайся, як тільки можеш. — Додав сумно: — І не треба нам з тобою більше бачитись. Я людина не зовсім акуратна, іноді працюю грубо.

— Ну, а Брігітта як?

На обличчі Зубова з'явився вираз ніжності.

— Нічого, живемо, — промовив зніяковіло щасливим, шепотом. — Дитина у нас буде. Добре було б підгадати, щоб до приходу нашої армії: я б його тоді зареєстрував як радянського громадянина, за всіма правилами закону.

— А Брігітта погодиться?

— Ублагаємо, — впевнено сказав Зубов. — Адже будуть усі умови для повної аргументації. Вже тоді я перед нею всю картину нашого життя розгорну. Не встоїть. На хороше вона чуйна.

Вайс підвівся, простягнув йому руку.

— Ну що ж, прощавай, — сумно зітхнув Зубов. — Нервовий я став. Раніше не боявся вмерти, а тепер дуже небажано. Що ближче наша армія підходить, то важче стає чекати її.

Густав зайшов відвідати Вайса в його котеджі і ніби між іншим запитав, яке враження на нього справили учасники змови, з якими він був в ув'язненні.

Вайс сказав зневажливо:

— Зовсім нікчемне.

Густав, не дивлячись на Вайса, промовив:

— Штауфенберг, щоб урятувати від страти своїх арештованих друзів, з власної ініціативи намагався вчинити замах на фюрера ще одинадцятого червня.

— Скажіть, яке рицарство! — усміхнувся Вайс.

— Виявляється, один генерал, учасник змови, весь час інформував про нього рейхсфюрера.

— Ну що ж, слід було б залічити цього генерала до штату гестапо.

— А він і не кидав своєї секретної служби там. Між іншим, Ганс Шпейдель, начальник штабу фельдмаршала Роммеля, також доніс на свого начальника.

— Але Роммель, здасться, загинув в автомобільній катастрофі?

— Атож, — погодився Густав, — і, очевидно, для того, щоб він не страждав від поранень, одержаних у цій катастрофі, хтось із співробітників запропонував йому прийняти отруту, він це й зробив.

— Герой Африки — і такий безславний кінець!

— Колись він був улюбленцем фюрера… — нагадав Густав.

Вайс, допитливо дивлячись йому у вічі, спитав:

— Очевидно, ви хотіли почути мою думку не про Роммеля?

— Звісно, не про Роммеля, а про тих, — кивнув головою Густав.

— По суті, — твердо сказав Вайс, — наскільки я зрозумів з їхньої розмови, керівники змови вирішили капітулювати перед Заходом, щоб потім почати наступ на Східному фронті. Це був суто воєнно-політичний маневр — і тільки. І хоч вони робили замах на життя фюрера, дух його вони згодом хотіли воскресити у всій величі.

— У чиїй особі?

— Я гадаю, в особі нового фюрера. Але, — іронічно зауважив Вайс, — Геббельс точно визначив цю змову як «телефонну».

Густав помовчав, потім рекомендував дружньо:

— Якщо до вас звернеться з таким запитанням ваш шеф, я гадаю, ваша відповідь у цьому дусі задовольнить його. Вона смілива, недурна і свідчить про вашу проникливість.

— Дякую, — кивнув Вайс.

Густав усміхнувся:

— Дозвольте вручити вам секретний пакет. Розпишіться на конверті і не забудьте, крім дати, точно зазначити час.

Коли Густав пішов і Йоганн розкрив пакет, він побачив той самий документ, який колись, під час першої їхньої зустрічі, показав йому Вальтер Шелленберг. Тільки тепер на посвідченні була приклеєна його фотографія.