Серця трьох

Розділ VII

— А тепер ми втратили обидві американські свині, — бідкався на березі Альварес Торес, коли «Анджеліка» з наповненими вітром вітрилами вийшла з-під обстрілу.

— Я радо пожертвував би три дзвони на собор, щоб воні були на сто ярдів ближче до цієї рушниці, — заявив Мар’яно Веркара-і-Іхос. — Якби моя воля, я б не забарився вирядити до пекла стільки грінго, що дияволові довелося б учитись англійської мови.

Альварес Торес у безсилому гніві й розчаруванні запально бив рукою по луці сідла.

— Принцеса моїх думок, — трохи не плакав він. — Вона щезла, поїхавши з цими Морганами. Я бачив, як вона бралася на шхуну. А в Нью-Йорку чекає Ріган. Вийшовши з лагуни Чірікві, шхуна може попливти просто до Нью-Йорка. Ота свиня, Френк, буде там за якийсь місяць, і тоді сеньйор Ріган перестане давати мені гроші.

— Вони не вийдуть з лагуни Чірікві! — врочисто заявив начальник поліції. — Я ж бо не яка-небудь безглузда тварина. Я людина. І заприсягався вічно мститись. Сонце стоїть уже на заході, і вночі, здається, не буде великого вітру. Хто хоч трошки розуміється на цьому, нехай подивиться на небо. Вітер якщо й буде, то тільки з північного сходу. Він гнатиме їх до Чорерської протоки. Це їм не з руки. Той шкіпер-негр знає лагуну, як свої пучки. Він спробує пройти далі й проскочити або повз Бокас-дель-Торо, або протокою Картаго. А все ж ми їх перехитруємо. В мене є мозок і розум. Розум є! Слухайте-но! Це довго, проте доведеться їхати верхи берегом аж до Лас-Пальмаса. Там стоїть капітан Росаро з «Долорес»…

— Таж той поганенький буксирний пароплав повзе як черепаха, — мовив Торес.

— Але вночі й завтра вранці не буде вітру, і він наздожене «Анджеліку», — відказав начальник поліції. — Рушаймо, товариство! Треба їхати. Капітан Росаро мені приятель, і зробить усе, що я попрошу.

На світанку знесилені люди й змордовані коні доплентались до похилих будиночків містечка Лас-Пальмаса і до занедбаної пристані, коло якої стояв непоказний на вигляд буксирний пароплавчик. Дим над димарем свідчив, що машина під парою, і начальник поліції надзвичайно зрадів цьому.

— Доброго ранку, сеньйоре капітане Росаро, як ся маєте? — привітав він кремезного шкіпера-іспанця, що сидів на бухті й маленькими ковтками сьорбав чорну каву, цокаючи зубами об чашку.

— Який там у біса добрий ранок, коли мене трусить клята лихоманка, — роздратовано пробурчав капітан Росаро, руки й усе тіло якого так тремтіли, що гаряча кава вихлюпувалась із чашки на підборіддя й на порослі сивуватим волоссям розхристані груди. — Візьми геть це чортове зілля! — гукнув він, жбурнувши чашку з тим, що в ній було, хлопцеві-метисові, очевидно, челядникові, який не міг стримати усмішки.

— Підіб’ється вище сонце, і лихоманка щезне, — сказав начальник поліції, дипломатично не помічаючи його поганого гумору. — Ви ніби скінчили вже тут свої справи й маєте намір від’їздити до Бокас-дель-Торо. Ми хочемо поїхати з вами. Геть усі. Незвичайна пригода! Захопимо шхуну «Анджеліку», що без вітру не вийшла з лагуни; я заарештую багато людей; вся Панама загомонить про вашу сміливість та спритність, капітане, і ви забудете, що у вас будь-коли була пропасниця.

— Скільки? — безцеремонно спитав капітан Росаро.

— Скільки? — вражено перепитав начальник поліції. — Та це ж державна справа, друже. І ви все одно пливете до Бокас-дель-Торо. Це не коштуватиме вам зайвої лопати вугілля.

— Мучачо! Ще кави! — гримнув шкіпер на хлопця.

Запала мовчанка; Торес, начальник поліції та його втомлені супутники взялися за гарячу каву, що її приніс хлопець. Капітан Росаро клацнув по чашці зубами, наче кастаньєтами, але все-таки спромігся сьорбнути, не розхлюпавши кави, хоч і попік рота.

Швед із байдужим обличчям, у брудних широчезних штанях і в засмальцьованому капелюсі з написом «Механік», виліз із люка, запалив люльку і, сівши на борт човна, немовби глибоко задумався.

— Скільки? — вдруге спитав капітан Росаро.

— Краще пливімо, любий друже, — мовив начальник. — А тоді, як вас облишить лихоманка, ми спокійно обговоримо цю справу. Ми ж бо розумні створіння, а не худоба.

— Скільки? — вів своєї капітан Росаро. — Я не худобина і завжди мав здоровий глузд, чи світить сонце, чи темно, і незважаючи на цю тричі кляту лихоманку. Отже, скільки?

— Та добре вже, пливім! Скільки ви просите? — знехотя запитав начальник поліції.

— П’ятдесят доларів золотом, — вмить відповів шкіпер.

— Але ж ви все одно туди їдете, капітане? — люб’язно втрутився Торес.

— П’ятдесят золотом, як я сказав.

Начальник поліції безнадійно розвів руками і обернувся, вдаючи, ніби хоче вертатися.

— Ви ж бо заприсяглися помститись за шкоду, що вони заподіяли вашій в’язниці, — нагадав йому Торес.

— Та я не знав, що це коштуватиме п’ятдесят доларів, — виправдовувався той, скоса позираючи одним оком, чи капітан, якого трусила лихоманка, не здасться.

— П’ятдесят доларів, — сказав капітан. Він випив каву й заходився тремтячими пальцями скручувати цигарку. Тоді показав головою на шведа й додав: — І п’ять доларів моєму механікові. Такий уже в нас звичай.

— Я заплачу за буксир сам і поставлю на рахунок грінго Ріганові сто доларів, а решту ми з вами поділимо. Ми нічого не втрачаємо. Треба погодитись, бо та свиня, Ріган, казав мені не шкодувати грошей, — промовив стиха Торес начальникові поліції.

Коли над обрієм засяяло сліпуче сонце, один з вартових поїхав назад до Лас-Пальмаса із кіньми, а решта всі розташувались на палубі буксира. Швед спустився в машинне відділення, і капітан Росаро, позбувшись під благодійним промінням сонця лихоманки, звелів команді відв’язати судно й поставив одного матроса до стерна.

Того самого світанку, після майже безвітряної ночі, «Анджеліка» все ще була недалеко від берега, хоч і посунулась чимало на північ, опинившись на півдорозі між Сан-Антоніо й протоками Бокас-дель-Торо й Картаго. До цих двох проток, що вели до вільного моря, лишалося ще миль із двадцять п’ять, а шхуна ніби завмерла на дзеркальній поверхні тихої лагуни. Парка тропічна ніч вигнала всіх спати на палубу. На даху невеликої кабіни самотою лежала Леонсія. Обабіч кабіни повкладались її батько та брати. Ззаду, між капітановою каютою та стерном, вляглися поряд обидва Моргани. Френкова рука оповила плечі Генрі, немовби й досі захищаючи його. З одного боку стерна, схиливши на руки голову, спав метис-шкіпер, а з другого боку, так само сидячи, спав стерничий Персіваль, чорний негр із Кінгстона. На кормі покотом лежали матроси, а на прові, схилившись наперед і поклавши голову на згорнені руки, куняв вартовий. Леонсія прокинулась перша. Звівшись на лікті із свого високого місця й підсунувши під них плаща, на якому вона спала, дівчина помітила поснулих Морганів. І Генрі, й Френк вабили її до себе, адже вони були такі схожі, і Леонсія кохала їх обох. Вона згадала, як Генрі цілував її, і затремтіла, згадала й Френків поцілунок і геть почервоніла. Дивно, що вона любить водночас двох чоловіків. Вона ж бо вже знала, що ладна йти слідом за Генрі хоч на край світу, а за Френком… ще далі, і не могла збагнути, чому з неї виявилася така розпусниця.

Уникаючи прикрих думок, що лякали її, Леонсія простягла руку й кінчиком шовкового шарфа полоскотала Френка за ніс. Той поворушивсь і, гадаючи, сонний, що це москіт або муха, махнув рукою та штовхнув Генрі у груди. Отож Генрі також прокинувся і, раптом скочивши, збудив і Френка.

— Доброго ранку, веселий родичу! — привітав його Френк. — Ти чого так підстрибуєш?

— Доброго ранку, голубе, — пробурмотів Генрі. — Але хто з нас підстрибує, хотів би я знати? Ти ж бо дав мені стусана в груди. Я спершу подумав, що то кат, вони ж мали повісити мене сьогодні. — Він позіхнув, потягнувся, глянув через борт на заснуле море й штовхнув Френка ліктем у бік, показуючи йому на поснулих шкіпера й матросів.

«Які вони гарні, ці обидва Моргани», — подумала Леонсія й здивувалась, чому їй навернулась у голову англійська, а не іспанська мова. Чи не через те, що її серце вщерть повне цими двома грінго, вона й думає їхньою, а не своєю рідною мовою?

Щоб розігнати настирливі думки, дівчина знову полоскотала Френка шарфом, її помітили, і вона, сміючись, мусила признатися, хто це їх так раптово збудив.

За три години, поснідавши кавою та помаранчами, Леонсія стала біля стернового колеса, а Френк почав навчати її, як кермувати й поводитися з компасом. «Анджеліка», яку вітерець тим часом гнав на північ, пливла зі швидкістю шість вузлів. Генрі, із корми розглядаючись у бінокль, намагався вдати, що те навчання зовсім його не цікавить, але нишком обурювався на самого себе, що перший не домислився ознайомити дівчину з правилами мореплавства. Він, проте, рішуче втримувався від того, щоб дивитись на них, або хоч подеколи зиркати в той бік.

А капітан Тріфзен, цікавий, як усі індіяни, і безсоромний, як усі негри-підданці короля Георга, був не такий вихований. Він відверто вліпив очі в свого орендаря та гарненьку іспанку й не проминув жодного їхнього поруху. Френк і Леонсія стояли поряд, і коли, дивлячись на компас, схилилися, пасмо Леонсіїних кіс торкнулося Френкової щоки. Їх ніби пронизало струмом. А метис-шкіпер і це помітив. Та вони зазнали ще й такого, чого той не завважив, а саме: почуття ніяковості. Вони вражено перезирнулися і раптом спустили очі. Френк відразу почав пояснювати дівчині, як діє компас, і то так голосно, що його чути було в другому кінці шхуни, а шкіпер, слухаючи його, тільки всміхався.

Несподівано налетів вітер, і Френкові довелось ухопитися за колесо, за яке вже трималася Леонсія. Коли їхні руки зустрілись, вони знову здригнулися, і шкіпер усміхнувся вдруге.

Леонсія підвела очі на Френка і, засоромлена, опустила їх. Тоді висунула з-під його пальців свою руку й неквапом відійшла від Френка, даючи взнаки, що їй цілком байдуже до стерна й до компаса. Але Френк був надзвичайно збентежений тим, що він сам уважав за віроломність та зраду і, поглядаючи скоса на Генрі, який стояв до нього боком, сподівався, що той нічого не бачив. Леонсія неуважно дивилася на порослий чагарником берег і задумливо крутила круг пальця обручку.

Генрі випадково все це побачив: він саме тоді обернувся сказати їм, що помітив на обрії хмарку диму. Все це бачив і метис-шкіпер. Він підійшов до Генрі і стиха, з жорстокістю індіянина та безсоромністю негра, сказав:

— Не журіться, сер. У сеньйорити велике серце. Там стане місця для обох таких галантних джентльменів, як ви.

Тієї миті він добре зрозумів, що білі не люблять, коли хтось втручається в їхні особисті справи, бо отямився, вже лежачи горілиць; тім’я в нього боліло від падіння, а лоб — від добрячого удару Генрі.

В шкіпері прокинувсь індіянин: розлютований, він схопився на ноги й витяг ножа. Хуан, смагловидий матрос-метис, підбіг до свого капітана й став поруч нього також із ножем у руці. Надбігли ще кілька матросів, що були неподалік, приєдналися до них і півколом почали наближатись до Генрі. Той хутко відступив до борту, блискавично вибив рукою з гнізда залізний поручень і, спіймавши його в повітрі, приготувався захищатись. А Френк відразу залишив стерно, видобув з кишені автоматичного револьвера і, пробившись крізь гурт матросів, став поруч Генрі.

— Що він тобі сказав? — спитав Френк у свого родича.

— Я зараз ще раз скажу, — погрозливо мовив шкіпер, в якого негритянська частина взяла гору й хотіла компромісом видурити в Генрі гроші. — Я сказав…

— Цитьте, шкіпере! — перепинив його Генрі. — Я шкодую, що вдарив вас. Прикусіть язика! І забудьте про все! Я шкодую, що вдарив вас. Я… — Генрі Морган затнувся й судомно хапнув повітря: він не міг говорити. І тільки тому, що Леонсія стояла близько, дивилась на нього й прислухалася до його слів.

— Я… я прошу пробачити мені, капітане.

— Це ж образа, — сказав капітан Тріфзен. — Ви мене вдарили. Ніхто не мас права бити підданців короля Георга, нехай благословить його Бог, не відшкодувавши їх за кривду грошима.

Такий нахабний шантаж обурив Генрі, і він мало знов не кинувся на капітана. Але, почувши на своїм плечі Френкову руку, стримався, удав, що добродушно сміється, дістав з кишені дві золоті десятидоларові монети і, мовби вони пекли його, тицьнув їх капітанові Тріфзенові.

— Дешево відкупився! — мимохіть пробурмотів Генрі.

— Ніскільки не дешево, — заперечив шкіпер. — За розбиту голову завжди належиться двадцять доларів. А тепер я до ваших послуг, сер. Ви справжній джентльмен. І за такі гроші можете бити мене, коли вам заманеться.

— І мене, сер! — запропонував свої послуги кінгстонський негр Персіваль, підлесливо й безсоромно хихотячи. — Лупцюйте мене за такі гроші, коли завгодно, хоч би й зараз.

На цьому все урвалося, бо матрос, що сидів на щоглі, закричав:

— Дим! Ззаду за нами пароплав!

Через годину всі вже знали, що то за дим і що то за пароплав, бо «Долорес» швидко наздоганяла «Анджеліку», яка знову через безвітря стояла на місці. Тепер у бінокль видно було купку озброєних людей на палубі буксира за півмилі від шхуни, і Генрі та Френк упізнали серед них начальника поліції та ще кількох вартових.

Старому Енріко Солано тремтіли ніздрі, коли він разом із своїми чотирма синами лагодивсь до бою. Леонсію змагало кохання до Френка й до Генрі, хоч дівчина цього й не показувала: вона разом з усіма сміялася з незграбного маленького буксира і раділа, коли налітав вітер, що раптом схиляв на бік «Анджеліку» мало не до самої води й гнав її зі швидкістю дев’ять вузлів.

Однак погода й вітер були того ранку мінливі. Лагуна то брижилась хвилями, то ставала гладенька, мов дзеркало.

— На великий жаль, мушу повідомити вас, сер, що нам не втекти, — попередив Френка капітан Тріфзен. — Якби вітер не меншав, то ще могли б. А він увесь час міняється. До того ж нас притискає до берега. Нас заженуть, як у пастку, й заарештують.

Генрі, що в бінокль вивчав узбережжя, спустив його й глянув на Френка.

— Ну, кажи, — вигукнув той. — Ти маєш якийсь план? Він так і пре з тебе!

— Просто перед нами два Тигрові острови, — почав пояснювати Генрі. — Вони охороняють вузенький вхід, так званий Ель-Тігре, до затоки Хучітан. І повірте мені, то й справді тигрячі зуби. Поміж островами й берегом така мілина, що, не знавши місцевості, як я її знаю, кораблем тудою не проїдеш. Але між самими острівцями є глибокий канал, правда такий вузький, що в ньому годі повернути судно. Шхуна може проскочити крізь нього лише тоді, як вітер дме ззаду. Отже, вітер сприятливий, і ми проскочимо. Та це тільки половина мого плану…

— Якщо вітер ущухне або зміниться, сер, а в проході, я це добре знаю, багато вирів, моя прекрасна шхуна розіб’ється на скелях, — запротестував капітан Тріфзен.

— В такому разі я заплачу вам за неї, — коротко заспокоїв його Френк, і знову звернувся до Генрі: — А яка друга половина твого плану?

— Мені просто ніяково розказувати про це, — засміявся Генрі. — Але він викличе стільки прокльонів іспанською мовою, скільки не чула їх лагуна Чірікві відтоді, коли старий сер Генрі грабував Сан-Антоніо й Бокас-дель-Торо. Зараз побачиш.

Леонсія заплескала в долоні й закричала, блимаючи очима:

— Це, певно, щось гарне, Генрі! Я бачу вже з твого обличчя. Кажи-бо мерщій!

Ставши з нею осторонь і обхопивши її за стан, щоб піддержати на хисткому судні, Генрі почав шепотіти їй щось, а Френк, приховуючи неспокій, що викликала в нього ця сцена, розглядав у бінокль переслідувачів на буксирному пароплаві. Капітан Тріфзен зловтішно всміхнувсь і хитро перезирнувся з жовтошкірим матросом.

— Ну, шкіпере, — промовив Генрі, вертаючись, — ми тепер якраз проти Ель-Тігре. Ставайте до стерна й тримайтеся самої середини протоки. Крім того, мені потрібна бухта старої м’якої манільської линви в півдюйма завгрубшки, чимало мотуззя, ящик пива з комори, п’ятигалонний бідон з-під гасу, що його спорожнили вчора ввечері, і ще з камбуза казан на каву.

— Але я мушу звернути вашу увагу, що линва коштує дуже дорого, сер, — сказав капітан Тріфзен, коли Генрі заходився щось майструвати з принесених речей.

— Вам заплатять, — заспокоїв його Френк.

— А казан на каву майже зовсім новий…

— Вам заплатять.

Шкіпер зітхнув і скорявся, а тоді знову зітхнув, побачивши, як Генрі відкорковує пляшки й виливає пиво в жолобок.

— Будь ласка, сер, — попросив Персіваль, — коли вже вам треба виливати пиво, то лийте мені в горло.

Матроси кинулись до пива і скоро склали біля Генрі купу порожніх пляшок. Він знову позатикав їх і почав прив’язувати мотузками до линви на відстані шести футів одна від одної. Потім відрізав кілька шматків линви сажнів по два завдовжки кожен, і поприв’язував їх між пляшками, а до других кінців прикріпив казан та дві бляшанки з-під кави. По боках линви він прив’язав бідон з-під гасу й порожній ящик з-під пива. Тоді глянув на Френка.

— О, я вгадав ще п’ять хвилин тому, — сказав той. — Ель-Тігре такий вузький, що буксир заплутається в твоїй пастці.

— Ель-Тігре й справді дуже вузький, — була відповідь. — В одному місці прохід усього сорок футів завширшки. Якщо вони спробують обминути нашу пастку, то вженуться в мілину. Але нічого, вони добредуть до берега, коли б це сталося. Ну, а тепер берімо цю штуку та й киньмо її за корму. Ти станеш з правого боку, я з лівого, і, як я скажу «три», кидай ящика якомога далі.

Вітер слабшав, і, хоч він підпихав ззаду «Анджеліку», яка завдяки цьому робила п’ять вузлів, «Долорес», що робила шість вузлів, потроху таки наздоганяла її. Коли з «Долорес» почали стріляти з рушниць, шкіпер за вказівками Генрі й Френка спорудив на кормі невисоку барикаду з мішків з картоплею та цибулею, старих вітрил та бухт линви. Зігнувшись під цим низеньким захистком, стерничий вів шхуну далі. Леонсія не схотіла зійти вниз, але що вогонь із буксира ставав дедалі частіший, погодилась бодай заховатись за капітановою каютою. Матроси теж поховалися хто куди, а всі Солано, примостившись за барикадою, відстрілювалися.

Генрі й Френк, стоячи нарізно й чекаючи, коли шхуна дістанеться найвужчої частини проходу, і собі стріляли.

— Здоровлю вас, сер, — удався до Френка капітан Тріфзен. Кров індіянина спонукала його подеколи підводити голову й зазирати через борт, а кров негра примушувала тулитися, аж прилипати до палуби. — Кермує сам капітал Росаро, і з того, як він підстрибнув і вхопився за руку, можна зробити висновок, що ваша куля пробила йому її. Цей капітан Росаро дуже запальна людина, сер. Мені здається навіть, що я чую, як він тепер лається.

— Увага, Френку! — промовив Генрі, відкладаючи набік рушницю й пильно розглядаючи низькі береги обабіч. — Ми майже підійшли. Як я скажу «три», кидай.

До буксира було не більше як двісті ярдів, коли Генрі подав знак. Обидва вони випростались і по слові «три» кинули у воду бідон з-під гасу та ящик з-під пива, що потягли за собою линву з прив’язаними до неї пляшками й бляшанками.

Зацікавлені в наслідках своєї роботи, Генрі й Френк так і залишились стояти, спостерігаючи, як розтягується на збуреній воді їхня пастка. Постріли з буксира примусили їх нахилитись, але, дивлячись через борт, вони бачили, як буксир нагнавсь на линву, а ще за хвилину й спинився.

— Гвинт заплутався в пастці, — зрадів Френк. — Чудово, Генрі!

— Тепер, якщо вітер не вщухне… — скромно мовив Генрі.

«Анджеліка» попливла собі далі, відходячи від буксира, що здавався чимраз менший. Проте це не завадило втікачам побачити, як він безнадійно сів на мілину, і люди з нього побрели до берега.

— Нам лишається заспівати нашої пісеньки, — захоплено скрикнув Генрі і затяг «Попліч, спинами до щогли».

— Це все чудово, сер, — перебив його після першого куплета капітан Тріфзен, блимаючи очима й пересмикуючи плечима в лад пісні. — Та вітер стихає, сер. Знову штиль. А без вітру як ми виберемося з затоки Хучітан? «Долорес» не пошкоджено. Вона лише спинилася на деякий час. Котрийсь із матросів пірне, розплутає гвинт, і тоді вона впіймає нас, скоро тільки захоче.

— Але тут до берега не дуже далеко, — зауважив Генрі, прикидаючи на око відстань і звертаючись до Енріко: — Що там є і хто там мешкає, сеньйоре Солано? Індіяни-майя чи плантатори?

— Є і плантатори, і майя, — відповів Енріко. — Та я добре знаю цю місцевість. Коли на шхуні нам щось загрожує, то на березі ми будемо в безпеці. Ми дістанемо там і коней із сідлами, й харчів. Туди далі — Кордільєри. Чого нам ще треба?

— А Леонсія? — стурбовано запитав Френк.

— Вона виросла в сідлі, і мало хто з американців витримає верхи стільки, як вона, — відповів Енріко. — І, з вашого дозволу, тільки-но ми побачимо «Долорес», як відразу спустимо великого човна.