Серця трьох

Розділ XXVII

Отож сталося так, що в долину Загублених Душ одночасно з двох протилежних боків добувалися крізь гори два загони шукачів скарбу. З одного боку, і дуже швидко, просувались Цариця, Леонсія, Генрі Морган та Солано. Торес і начальник поліції, дарма що вирушили куди раніш, ішли набагато повільніше. Досягнувши гори, Торес переконався, що попасти в неї буде нелегко. Щоб висадити в повітря брили перед входом до печери майя, потрібно було динаміту більше, ніж вони взяли: скеля виявилася міцніша, як їм здавалося. Потім, розчистивши вхід, вони побачили, що пробили отвір занадто високо від долівки печери, і, щоб спустити воду, мусили ще раз закладати динаміт. І навіть коли вони вже опинилися в печері, де плавали у воді мумії конквістадорів, а тоді вузьким коридором пройшли до кімнати ідолів, то їм довелося ще виломити стіну, яка закривала прохід далі. Але перед тим Торес украв рубінові очі Чіа та смарагдові очі Хцатля.

Тим часом Цариця та її супутники майже без жодних перешкод наближалися до долини з протилежного боку. Вони йшли трохи іншим шляхом, ніж тоді, як утікали з долини. Цариця, що довгі роки дивилася в Свічадо Світу, знала кожен дюйм тієї дороги. Там, де підземна річка вихоплювалася з проходу і впадала у Гвалаку, довелось кинути човни. Чоловіки під проводом Цариці обстежили все навкруги і знайшли в прямовисній скелі вузький хід до печери, схований у густих заростях: відкрити його міг тільки той, хто заздалегідь знав, де він є. Спільними зусиллями вони на линвах підняли в печеру човни, на плечах пронесли їх покрученим проходом і спустили на воду в тому місці, де підземна річка повільно текла широким річищем. Там, де течія звужувалася, вони тягли човни на кодолі, а там, де річка поринала під гору, Цариця показувала їм сходинки, повирубувані, мабуть, дуже давно в скелі. Тими проходами їм щастило переносити й свої легкі човни.

— Тут ми їх залишимо, — нарешті сказала Цариця.

І чоловіки при світлі смолоскипів, що блимали в мороці, поприв’язували човни до прибережних каменів.

— Тепер лишається один короткий перехід. Ми вийдемо до вузького отвору в скелі, зарослого папороттю та виноградом, і просто під нами буде місце, де колись біля виру стояв мій будинок. Спускатись доведеться на линвах. Це невисоко, не більше як п’ятдесят футів.

Генрі з Царицею йшли перші, а старий Енріко й Леонсія — останні, пильнуючи, щоб якийсь боязкий пеон або індіянин-перевізник не втекли з ляку. Але, дійшовши до того місця, де мусив бути вихід, вони не знайшли жодного отвору. Коридор кінчався купою каміняччя різного розміру — від маленьких уламків до величезних брил із дім завбільшки.

— Хто міг це зробити?! — обурилася Цариця.

— Це звичайний зсув, — заспокоїв її Генрі, нашвидку розглянувшись. — Трохи завалився верхній шар гори. Ми все це швидко усунемо динамітом. Добре, що ми його взяли з собою!

Одначе затримка виявилася довгою. Довелося працювати все надвечір’я і цілу ніч. Підкладати відразу багато динаміту вони не наважувались, бо Генрі боявся, що тоді прохід завалиться ще дужче. Вони розбивали тільки великі брили й потім шматками втягали їх у коридор. Аж о восьмій годині ранку, після чергового вибуху, вони вперше побачили денне світло і почали працювати ще обережніше. Кінець кінцем перед ними залишилася тільки одна десятитонна брила в самому отворі виходу. З обох боків її зяяли щілини, куди можна було просунути руки під гаряче проміння сонця, але сама брила заважала їм вийти. Хоч як підважували вони її, каменюка не піддавалася з місця. Тоді Генрі вирішив зробити останній вибух, що мав скинути брилу в долину.

— Вони вже, певне, знають, що хтось іде до них у гості, — сказав він, готуючись запалити ґнота, — бо ми тут товчемося цілих п’ятнадцять годин.

Уся людність долини, зібравшись перед вівтарем Сонця біля Великого Дому, справді з жахом здогадувалася про наближення непроханих гостей. Перші відвідини, через які згорів Царицин будинок, а сама вона зникла, завдали їм багато клопоту, і Загублені Душі благали бога позбавити їх дальшого лиха. Але, під’юджувані палкими промовами свого жерця, вони рішуче поклали вбивати кожного, хто до них завітає.

— Хоч би то був сам да Васко! — вигукнув жрець.

— Навіть да Васко! — завторували йому Загублені Душі.

Всі вони були озброєні списами, киями, луками та стрілами і тепер молилися перед вівтарем. Кожні п’ять хвилин від озера прибігали посланці й повідомляли, що в горі і далі щось грюкає, але звідти ніхто ще не вийшов.

Перша помітила гостей десятирічна дівчинка, яку так зацікавила Леонсія. І, можливо, тому що вся увага Загублених Душ була зосереджена на гуркітливій горі, ніхто не сподівавсь відвідувачів з протилежного боку долини.

— Да Васко! — закричала вона. — Да Васко!

Долиняни поглянули туди і за п’ятдесят ярдів побачили Тореса, начальника поліції і всю їхню зграю. На Торесі був шолом, що його він украв у свого предка з кімнати мумій. Привітали їх гаряче, несподівано обсипавши хмарою стріл, і відразу звалили з ніг двох людей із загону. Потім Загублені Душі, чоловіки й жінки, кинулися в атаку. У відповідь їм озвалися рушниці Торесової зграї. Напад був такий раптовий і з такої короткої відстані, що, незважаючи на дощ куль, багато хто добіг до напасників і став до смертельного бою рукопаш. У таких умовах перевага вогнепальної зброї зійшла нанівець, і поліцаї та інші учасники походу падали від стріл або важелезних київ, що трощили їм голови.

Але зрештою Загублені Душі все-таки зазнали поразки, бо в них не було револьверів. Ті з них, хто лишився живий, кинулись навтіки, однак і переможці втратили половину вояків. Жінки із своєрідного милосердя добивали всіх поранених. Начальник поліції ревів з люті й болю, намагаючись витягти стрілу, що пронизала йому руку. І вгамувався аж тоді, коли Вісенте відрізав їй оперений кінець і витяг вістря.

Торес, якщо не рахувати пекучого болю в плечі від удару кийком, був цілий і страшенно зрадів, коли побачив, що старий жрець помирає, лежачи на землі й поклавши голову дівчинці на коліна.

Серед їхніх людей не було поранених, що потребували жорстокого й рішучого лікування жінок, і Торес із начальником поліції відступили з залишками загону до озера, обійшли його й наблизились до руїн Царициного житла. Тільки обгорілі палі, що стриміли над водою, вказували місце, де воно давніше стояло. Побачивши згарище, Торес розгубився, а начальник поліції ще дужче осатанів.

— Якраз тут, у домі, й була скриня зі скарбами, — заникуючись, пояснив Торес.

— Лови на бульбашки! — заревів начальник поліції. — Мені завжди здавалося, що ви дурень, сеньйоре Торесе.

— Звідки я міг знати, що будинок згорить?

— Повинні були знати. Ви ж хвалитесь, ніби все знаєте, — в нестямі кепкував із нього начальник поліції. — Та мене ви не обдурите. Я стежив за вами й бачив, як ви вкрали смарагди й рубіни в ідолів з очей. Їх уже ви повинні поділити зі мною, і то негайно.

— Заждіть, заждіть трохи. Не поспішайте, — попросив Торес. — Насамперед треба добре роздивитися. Звичайно, я поділюся з вами тими самоцвітами. Та що вони варті, як порівняти з усією скринею? То був невеличкий, хисткий будиночок. Скриня, певне, впала у воду, коли дах завалився. А вода не пошкодить самоцвітам.

Начальник поліції наказав своїм людям шукати серед обгорілих паль, і вони, то бродом, то плавом, нишпорили в пінявій воді, остерігаючись, щоб не потрапити у вир. Нарешті мовчазний Августіно знайшов скриню біля самого берега, де вода сягала йому лиш по коліна.

— Я стою на чомусь, — заявив він.

Торес пірнув в озеро й намацав скриню.

— Це вона, я певен, — сказав він. — Ходіть сюди всі! Витягніть її на суходіл, щоб можна було заглянути всередину.

Та коли скриня вже була на березі і Торес нахилився, щоб відчинити віко, начальник поліції спинив його.

— Ану, лізьте знову в озеро! — звелів він своїм людям. — Там ще кілька таких скринь, і наша експедиція не виплатиться, якщо ви не розшукаєте їх. Одна ця скриня не покриє навіть витрат.

Торес підняв віко тільки тоді, як усі поліцаї знову повлазили у воду. Побачивши самоцвіти, начальник поліції ніби скам’янів і тільки мурмотів щось незрозуміле.

— Тепер вірите? — спитав Торес. — Адже цим скарбам немає ціни! Ми з вами — найбагатіші люди в Панамі, в Південній Америці, в усьому світі! Це скарби племені майя. Ми чули про них ще хлопцями. Про них мріяли наші батьки й діди. Конквістадорам не пощастило відшукати їх. А тепер вони наші, наші!

І поки вони, немов зачаровані, дивились на своє багатство, їхні люди вилізли з води, стали півколом позаду і так само втупилися в самоцвіти. Торес і начальник поліції не бачили їх, а ті не помітили Загублених Душ, що стиха підкрадались до них. Отже, коли почалась атака, очі всіх були прикуті до скарбів.

Палиці й стріли, кинуті з відстані десяти ярдів, убивають на смерть, а надто коли є доволі часу, щоб націлитись. Дві третини шукачів скарбу впали відразу. У Вісенте, що стояв якраз позаду Тореса, попало не менше, як два списи й п’ять стріл. Решта загону не встигли ще схопити свої рушниці, як Загублені Душі кинулись на них із палицями. Рафаелеві та Ігнасіо — двом поліцаям, що брали участь у хучітанській експедиції, — зразу розтрощили черепи, і жінки Загублених Душ, своїм звичаєм, подбали про те, щоб поранені довго не мучилися.

Торесові й начальникові поліції мав ось-ось бути кінець, коли гучний вибух угорі й ціла лавина брил відвернули увагу переможців. Недобитки Загублених Душ сполохано мотнулися назад і поховались у хащах. На згарищі залишились тільки начальник поліції і Торес. Вони глянули на гору, звідки ще клубочився дим і, побачили, як з пролому в скелі вилазять Генрі й Цариця.

— Ціляйте в жінку! — заревів начальник поліції. — А я поквитаюся з цим грінго Морганом, хоч би це був мій останній постріл у житті!

Обидва піднесли рушниці й вистрелили. Торес, що зроду не був добрим стрільцем, несподівано влучив просто в груди Цариці, а начальник поліції, чудовий стрілець, що мав багато медалей за стрільбу, схибив.

Тієї ж таки миті куля з рушниці Генрі попала йому в долоню, пройшла рукою і вийшла з ліктя. І, впустивши рушницю на землю, начальник поліції зрозумів, що його правиця, пробита від пальців до ліктя, повік уже не держатиме в руках зброї.

Генрі стріляв не дуже влучно. Перебувши щойно двадцять чотири години в мороці печери, його очі не могли звикнути відразу до сліпучого сяйва сонця. Перший постріл був удалий. Але потім кулі падали вже збоку від Тореса й начальника поліції. Ті повернулись і щосили побігли в хащі.

За десять хвилин Торес побачив, як жінка з племені Загублених Душ вихопилась із-за дерева й величезним каменем обіруч розтрощила череп пораненому начальникові поліції, що йшов попереду. Торес насамперед застрелив її, потім нажахано перехрестився і, спотикаючись, побіг далі. Здаля долинали голоси Генрі й братів Солано, і Торесові промайнула думка про смерть, яку він мигцем бачив у Свічаді Світу й до якої відмовився придивитись пильніше. Йому здалося, що кінець уже недалеко. А проте ці дерева та кущі не нагадували тієї місцевості. Він пам’ятав, що не бачив там жодної рослини — тільки високу кам’яну стіну, гаряче сонце та кістки тварин. Надія ожила в його душі. Мабуть, той кінець буде ще й не сьогодні і не цього року. Хто знає? Можливо, до того часу мине ще з двадцять років?..

Вийшовши з заростів, Торес ступив на голий пустир, подібний до застиглої лави. На камінні не лишалося жодних слідів, і, пройшовши ним, Торес знову заглибивсь у хащі, починаючи вірити, що щаслива доля врятує його й тепер. Він подумав уже й про план утечі. До вечора він ховатиметься десь у гущині. Тоді повернеться до озера й до виру. Там уже ніхто не зможе його спинити. Йому зостанеться лиш кинутись у воду. Подорож під землею не лякала Тореса, бо він уже відбув її давніш. І в його уяві постало приємне видовисько річки Гвалаки, що під блакитним небом тече до моря. Та й хіба ж немає у нього в кишені двох великих смарагдів і рубінів з очей Чіа та Хцатля? Самі вони становили вже скарб і, як на одну людину, скарб чималий. Що з того, що йому не поталанило захопити скарб майя і зробитися найбагатшим у світі багатієм? Він усе-таки був задоволений і бажав тільки одного — темряви. Під її захистком він востаннє відвідає долину, а там, пропливши під землею, вирине в Гвалаці, яка несе свої хвилі до моря.

Торес так виразно побачив перед собою картину порятунку, що навіть перестав стежити, куди ступає. І раптом покотився в провалля. Але в ньому не було води. Схил, що ним котився Торес, був надзвичайно слизький, і, хоч як він чіплявся за нього руками й ногами, спинитися йому не пощастило.

Докотившись до самого долу, Торес кілька хвилин лежав приголомшений і не міг звести духу. Опритомнівши, він найперше звернув увагу на якусь чудну річ під рукою. Він ладен був заприсягтися, що намацав у ній зуби. Нарешті він розплющив очі й зважився глянути на ту річ. І відразу полегшено відітхнув: то були свинячі зуби в побілілій від часу та негоди щелепі. Навкруги й під ним лежало ще багато кісток; придивившись, він упізнав у них кістяки свиней і ще якихось невеликих тварин.

Де бачив він таку силу кісток? Торес замисливсь і пригадав золоту Царицину чашу. Він придивився пильніше. Ох, Мати Божа! Це ж таки те саме місце! Він упізнав його відразу, глянувши вгору. На двісті футів заввишки круг нього були стіни з гладенького, ніби відшліфованого каменю, а очі й розум підказали йому, що звідси не може видобутися жодна жива істота.

Думка, що зненацька спала Торесові в голову, примусила його панічно звестись на рівні ноги й роздивитись. Урвище, куди він упав, хоч і велетенське розмірами, нагадало йому ямку, яку роблять собі в піску павуки. І в розпаленій уяві Тореса вималювався жахливий хижий павук відповідного до цієї ями розміру, що приховався десь і лаштується пожерти його. Однак боявся він надаремне. Дно колодязя, округлої форми, мало добрих десять футів у прогоні, і його товстим шаром укривали кістки невеликих тварин. «Цікаво, навіщо стародавні майя викопали цю пастку?» — міркував Торес. Він був майже певний, що цю яму зроблено людськими руками.

Ще до вечора по багатьох спробах Торес переконався, що вибратися з ями неможливо. Після кожної спроби він зіщулювався під стіною, ховаючися від сонця, що, на щастя, спускалося дедалі нижче, і облизував свої висохлі від спраги та спеки губи. В ямі було жарко, мов у пеклі, і він відчував, як разом з потом із нього виходить уся життєва волога. Вночі він кілька разів прокидався і марно думав, як йому врятуватися. Будь-що треба видряпатися звідси нагору, але як? Торес із жахом чекав ранку, бо знав, що ніхто не зможе витримати десять годин на такій спекоті. Поки настане друга ніч, з його тіла випарується остання крапля вологи і сонце висушить його на зморщену мумію.

Коли настав день, відчайдушний жах додав Торесові сили і підказав інший спосіб порятунку. Якщо видряпатися на стіни чи пробитись крізь них не можна, то треба шукати виходу внизу. Та й дурень же він! Йому слід було б почати вночі, а тепер доведеться працювати під пекучим промінням сонця. Торес почав запекло порпатись у купі крихких кісток. Ну, звісно, тут є вихід униз. А то б тут було повно дощової води. Дурень! І тричі дурень! Він почав копати біля однієї стіни, відкидаючи кістки до другої. Він так квапився, що поламав нігті й до крові подряпав пучки. Але йому хотілося жити, і він розумів, що змагається за своє життя із самим сонцем. Що глибше він заривався, то маса кісток ставала твердіша, і йому доводилось спершу розбивати її прикладом рушниці, а потім уже викидати руками.

Опівдні, коли в голові в нього вже почало паморочитися зі спеки, Торес помітив на стіні, біля якої він копав, початок напису, очевидно, видовбаного в скелі вістрям ножа. Занурившись у яму по самі плечі, з новою надією в душі, Торес ревно взявся до кісток і, наче той пес, відкидав їх позад себе. Частина їх лишалась назовні, а решта знову падала в яму, але Торес працював, як скажений, і не помічав, що його зусилля гинуть дурно.

Нарешті він очистив напис і зміг прочитати:

«Пітер Макгіл із Глазго. 12 березня 1820 року.

Я видобувся з цієї бісової пастки, відкопавши тут прохід».

Прохід! Під написом прохід! Торес ізнов заходився працювати. Він був такий брудний, що скидався на велетенського крота. Пилюка набивалася йому в ніс, в очі й горло, він задихався й мусив вилазити з ями, щоб відкашлятися та набрати в легені свіжого повітря. Двічі він зімлівав. Проте сонце, що стояло в Тореса просто над головою, змушувало його знову й знову братися до роботи.

Нарешті Торес знайшов верхній край проходу. Він кинув копати. Отвір був досить широкий, щоб могло пролізти його схудле тіло, і Торес, зібгавшися, прослизнув усередину, тікаючи від пекучого сонця. Прохолода й темрява полегшили йому муки, але з радощів його серце закалатало так швидко, що Торес знепритомнів утретє.

Прийшовши до пам’яті, Торес чорними спухлими губами промимрив якусь молитву і заходився лізти далі. Посуватись було дуже важко, бо прохід виявився такий низький, що й недоросток не міг би випростатись у ньому. Місце скидалося на склеп. Під руками й коліками в Тореса тріщали ламаючись кістки, і він відчував, як гостре каміння роздирає йому шкіру. Проплазувавши футів із сто, Торес побачив ледь помітне світло. Але що більше наближався він до нього, то повільніше повз, бо почувався дуже виснаженим. Води! Кілька ковтків води, і він знову набуде сили. Проте води там не було.

Світло дедалі яскравішало. Прохід біля отвору опускався вниз під кутом у тридцять градусів, і посуватись наперед стало легше. Сила тяжіння тягла Тореса вперед. Біля самого виходу кісток збільшилось. Але вони не заважали Торесові, бо він уже звик до такого, та й був настільки стомлений, що зовсім про них не думав.

Хоч перед очима все йому крутилося, а пальці втратили чутливість, він усе-таки спостеріг, що прохід звужується й став нижчий. Не добравшись до місця, звідки падало світло, він подумав, що той отвір буде занадто вузький навіть для його худорлявої постаті. І побоювання його справдились. Проповзши над кістяком, очевидно, людським, Торес по багатьох болісних спробах спромігся протиснути тільки голову крізь вузеньку розколину. Сонце пекло йому в тім’я, а очі впивалися волею просторого світу, куди невблаганна скеля не хотіла його пустити.

Але найгірше було те, що ярдів за сто від щілини протікала облямована деревами річка, до якої прилягав зелений луг. У затінку дерев по коліна у воді куняли корови карликової породи, такі, як він бачив у долині Загублених Душ. Час від часу вони, ніби знехотя, зганяли хвостами з себе мух або переступали з ноги на ногу. Торес із ненавистю дивився на корів: вони можуть пити донесхочу, але, видно, не відчувають спраги. Дурні! Чому б їм не пити, коли навкруги стільки води?

Раптом корови занепокоїлись, повернули голови до берега й нашорошили вуха. З-за дерев вигулькнув великий олень з гіллястими рогами й підійшов до води. Корови понаставляли роги й почали бити ногами об воду так, що аж Торес почув плескіт, проте олень не зважав на їхні погрози, нахилив голову й заходився пити. Це було вже занадто для Тореса. Він закричав, як навіжений, і якби був при здоровому розумі, то сам не впізнав би свого голосу.

Олень відскочив. Корови обернули голови до Тореса, а потім знову задрімали, заплющивши очі й відганяючи мух. Нелюдським зусиллям, мало не відірвавши собі вуха, Торес утягнув назад голову і, непритомний, звалився на кістяк.

Через дві години, хоч він і не знав, скільки минуло часу, Торес опритомнів і побачив, що його щока лежить на чиємусь черепі. Призахідне сонце світило просто в розколину, і Торес завважив заіржавілий ніж із поламаним і пощербленим вістрям. Він одразу збагнув, що цим ножем зроблено напис на стіні біля проходу. А цей кістяк належав людині, що писала. І Альварес Торес раптом збожеволів.

— Ага, Пітере Макгіле з Глазго, ти мій ворог! — мурмотів він. — Пітер Макгіл з Глазго призвів мене до такого кінця! На ж тобі! І ще! І ще!

З цими словами він устромив ніж у крихкий лоб кістяка. Порох із черепа, що колись охороняв мозок Пітера Макгіла, знявшись угору, набився йому в ніс, і це розлютило Тореса ще дужче. Він напав на кістяк, трощив кістки, розкидав їх круг себе. То був бій, і в ньому Торес знищив усе, що лишалося від чоловіка, який колись жив у Глазго.

Потім Торес ще раз протиснув голову крізь отвір, щоб подивитись на світ при заході сонця. Немов щур у пастці, схоплений за горло сильцем майя, він бачив, як сутеніло і як заходила ніч, що огортала мороком і ясний день, і його свідомість.

Корови все ще стояли у воді, куняли та зганяли хвостами мух. Потім підійшов до річки й олень. Незважаючи на худобу, він нахилив голову і знову почав пити воду.