Серця трьох

Розділ XXIII

Торес у пишному середньовічному іспанському костюмі, пошитому з урахуванням смаків Нового світу, які ще й досі полюбляє дехто з багатих плантаторів Панами, їхав узбережжям до садиби Солано. Великий білий собака, що від самої підземної річки не кидав Тореса, біг слідом за ним, і його легкі стрибки свідчили, що на полюванні він міг би випередити найкращого з Торесових коней. Торес саме звертав на покручену стежку до гасієнди, коли назустріч йому трапився І Пин, який спинився підживити свою кволу супутницю. Проте Торес ледве кинув оком на ту дивну пару. Пишні шати додали йому бундючності, що не дозволяла звертати увагу на таких злидарів.

Зате І Пин добре приглянувся до нього своїми скісними очима, не пропустив жодної дрібниці і подумав: «Він, здається, дуже багата людина. Він приятель Солано і їде до їхнього дому. Може, він коханий сеньйорити Леонсії або дарма домагається її руки. Та хоч би там як, а можна сподіватися, що він захоче заплатити за секрет народження Леонсії. Атож, і видно, що він дуже багатий».

Тим часом у кімнаті Енріко на гасієнді зібралась уся родина Солано і гості. Цариця вирішила докинути й своє слово до розповіді про їхні пригоди і, поблискуючи очима, описувала, як Торес украв у неї самоцвіти, а потім упав у вир, злякавшись собаки. Раптом Леонсія, що біля вікна розмовляла з Генрі, голосно скрикнула.

— Про вовка помовка, — сказав Генрі. — А ось і сам Торес!

— Я перший! — вигукнув Френк, стуляючи кулаки й промовисто натужуючи м’язи.

— Ні, — перебила Леонсія, — він знаменитий брехун. Ми всі переконалися в цьому. Візьмімо його на жарт. Він тепер саме злазить з коня. Давайте заховаймось усі четверо. Тату! — вона махнула рукою Енріко й його синам. — Сідайте кружка і вдавайте, ніби журитесь за мною. Як увійде цей шахрай, ви спитайте, що з нами сталося. І він набреше вам такого, що й уявити собі важко. А ми тим часом шмигнемо за ширму… Ну, ходімо!

І, вхопивши Царицю за руку, вона заховалася, сказавши очима заховатися Френкові та Генрі.

У кімнаті Торес побачив усіх у великій зажурі: Енріко й синам його не важко було це вдати, бо вони тільки-но справді сумували. Енріко, вітаючи гостя, підвівся з крісла й зараз же знову безсило сів. Торес узяв його руку в свої і виявив таке щире співчуття, що не міг з хвилювання й слова сказати.

— Ох! — озвався він нарешті трагічним голосом. — Вони загинули. Загинула й ваша прекрасна донька Леонсія. І обидва Моргани. Рікардо ж, мабуть, розказував уже, що вони загинули в печерах гори майя.

— То якісь зачаровані печери, — оповідав він далі, давши Енріко опам’ятатися по першому вибухові пекучого жалю. — Я був коло них, як вони вмирали. Якби вони послухалися моїх порад, то були б живі й досі. Та де там! Навіть Леонсія не захотіла покластися на давнього приятеля Солано. Ні, їй неодмінно треба було слухатись, грінго. А я після неймовірних пригод видобувся з гори, глянув униз на долину Загублених Душ, а коли вернувся в печеру, вони вже вмирали…

Тієї миті до кімнати ввірвався величезний білий собака, а за ним служник-індіянин. Пес, здригаючись, почав нюхати численні сліди, що залишила на підлозі його господиня. Але підбігти до ширми, за якою заховалась Цариця, він не встиг, бо Торес ухопив його за шию, передав потримати двом служникам-індіянам і сказав:

— Нехай він побуде тут. Про нього я розповім вам потім. Спершу подивіться на це! — Він витяг з кишені жменю самоцвітів. — Я постукав у двері мерців, і тепер, як бачите, скарби майя належать мені. Я — найбагатша людина в Панамі, у цілій Америці. Я матиму змогу…

— Ви, кажете, були з моєю дочкою, коли вона вмирала, — перебив, зітхаючи, Енріко. — Чи не просила вона переказати мені що-небудь?

— Аякже! — і собі зітхнув Торес, схвильований сценою смерті, яку сам вигадав. — Вона загинула з вашим ім’ям на устах. Її останні слова були…

Раптом Торес вирячив очі і застиг, не докінчивши фрази. У кімнаті з’явилися Генрі й Леонсія і, наче нічого не сталося, розмовляючи, спинилися біля вікна.

— Ви сказали мені, що її останні слова були… — нагадав Енріко.

— Я… я збрехав вам, — промимрив Торес, шукаючи виходу з ніякового становища. — Я був певний, що вони все одно помруть, не виберуться з печери, і хотів пом’якшити удар, сеньйоре Солано, втішити вас словами, які вона неодмінно сказала б, помираючи. До речі, щодо Френка, який вам так сподобався… Я гадаю, вам легше було б думати, що він помер, ніж знати, який з нього підлий боягуз.

Раптом пес радісно загавкав і почав вириватися з такою силою, що два служники насилу могли його стримати. Але Торес, не здогадавшись, чого рветься собака, теревенив далі:

— У тій долині живе погане, пришелепувате, божевільне створіння, яке думає, ніби вміє читати майбутнє. То страшна й жорстока жінка. Я не заперечую, правда, що лицем вона вродлива. Але то врода сколопендри, яка може подобатися тим, хто любить сколопендр. Тепер я знаю, що сталося. Вона, отже, допомогла Леонсії і Генрі вибратися з долини якимсь таємним виходом. А Френк лишився жити з нею в грісі… бо ж то таки гріх, оте їхнє співжиття, коли в долині нема жодного католицького священика, який би їх звінчав. Не подумайте, що таке огидне створіння закрутило Френкові голову. Ні, його заморочили оті мерзенні скарби, які є в неї. І це той грінго, що його ви так радо вітали у своєму домі, та осоружна американська гадюка, насмілилася заплямити Леонсію, дивлячись на неї закоханими очима! О, я знаю, що кажу. Я сам свідок…

Радісне гавкання пса перебило йому мову, і він нараз побачив Френка й Царицю, що, так само жваво розмовляючи, як і Генрі з Леонсією, вийшли з-за ширми. Цариця спинилася погладити собаку; пес був такий великий, що передніми лапами досяг їй аж на плечі і став вищий за неї. Тим часом Торес облизував свої пересохлі губи й надаремно напружував мозок, міркуючи, як викрутитися з цього безвихідного становища.

Перший засміявся Енріко Солано. Його сини приєднались до батька, й усі зареготали до сліз.

— Я й сам міг би одружитися з нею, — злісно посміхнувся Торес. — Вона навколішки просила, щоб я взяв її заміж.

— Ну досить, — сказав Френк. — Я позбавлю вас брудної роботи і сам викину його звідси.

— Я часом також люблю брудну роботу, — заперечив Генрі, виступаючи наперед. — І ця особливо мені подобається.

Обидва Моргани ладні були вже кинутись на Тореса, але Цариця спинила їх рукою.

— Нехай він спершу поверне кинджал, що вкрав у мене, — сказала вона.

— А може, він поверне й самоцвіти, що поцупив у вас, люба леді, — зауважив Енріко, коли Торес витяг з-за пояса кинджал.

Торес не зволікав. Він засунув руку в кишеню, видобув жменю самоцвітів і поклав їх на стіл. Енріко глянув на Царицю. Та мовчки чекала.

— Давай решту! — сказав Енріко.

І Торес додав ще три чудові нешліфовані самоцвіти до тих, що лежали вже на столі.

— Може, ви будете трусити мене, мов якогось звичайного злодюжку? — сердито спитав Торес і вивернув свої порожні кишені.

— Тепер я візьмусь за нього, — сказав Френк.

— Ні, я! — не здавався Генрі. — Гаразд, берімось до нього разом. Удвох ми зможемо жбурнути його далі!

Вони вхопили Тореса за комір і за штани й потягли до дверей.

Усі, хто був у кімнаті, кинулись до вікна подивитися, що буде з Торесом; Енріко добіг перший. А після всього Цариця зібрала зі столу самоцвіти і передала їх Леонсії, сказавши:

— Це вам з Генрі весільний подарунок від мене й Френка.

І Пин залишив стару на березі й підкрався сам до гасієнди, маючи намір з-за кущів побачити, що робиться в домі. Він задоволено засміявся, коли багатий кабальєро злетів із східців і простягся на піску. Та І Пин був надто розумний, щоб вилізти з кущів і показати, що він усе бачив. Він чкурнув чимдуж униз, і Торес наздогнав його тільки на півдорозі до берега. Китаєць привітався дуже принижено, але розлютований Торес підніс батога й налагодився був безжально вдарити його просто в обличчя. Та І Пин не злякався.

— Сеньйорита Леонсія… — поспішив сказати він і цим затримав удар. — Я знаю великий секрет. — Торес чекав, не опускаючи батога. — Ви ж не хочете, щоб хтось інший одружився з цією гарненькою сеньйоритою Леонсією?

Торес опустив батога.

— Кажи, який там секрет?

— Ви не хочете, щоб хтось інший одружився з сеньйоритою Леонсією?

— Припустімо, що не хочу.

— Тож уявіть собі, що ви знаєте секрет, який завадить їм одружитися.

— Що ж то за секрет?

— Спершу заплатіть, — похитав головою І Пин. — Шістсот золотих доларів. Тоді я кажу вам секрет.

— Добре, я заплачу, — погодився Торес, не мавши найменшого наміру додержати свого слова. — Скажи, а потім я заплачу, якщо то не якась брехня. Ну!

Коли з кишені на грудях він витяг напханого кредитками гаманця, І Пин неохоче погодився і повів його вниз до старої, що сиділа на узбережжі.

— Ця стара, — пояснив він, — не бреше. Вона хвора і незабаром помре. Вона боїться. Вона розмовляла з священиком у Колоні. Він сказав, що вона мусить відкрити секрет, бо як ні, то попаде до пекла. Отже, вона не збреше.

— Ну добре, що не збреше, але що ж вона може сказати мені?

— А ви заплатите?

— Аякже! Шістсот золотом.

— Ну то послухайте. Вона народилася в Кадіксі, в Іспанії. Вона була чудова служниця і чудова нянька. Одного разу вона найнялася до англійської родини, що подорожувала в її рідному краю. Вона довго служила в тієї родини. Навіть поїхала з нею до Англії. Далі, — ви знаєте, іспанська кров дуже гаряча, — вона образилася на ту родину. А в них була маленька дівчинка. Вона краде дівчинку й тікає до Панами. Ту маленьку дівчинку бере за доньку сеньйор Солано. В нього багато синів і жодної доньки. Отже, з цієї маленької дівчинки він робить собі доньку. Але ця стара жінка не сказала прізвища родини дівчинки. А то дуже заможна родина, в Англії кожне її знає. Її прізвище — Морган. Ви знаєте це прізвище? До Колона приїздять люди з Сан-Антоніо й кажуть, що дочка сеньйора Солано одружується з англійським грінго, Морганом на ймення. І цей грінго Морган — брат сеньйорити Леонсії.

— А-а! — промовив Торес у злісному захопленні.

— Тепер ви заплатите мені шістсот золотом, — сказав І Пин.

— Дурний ти! — відповів Торес і глузливо засміявся. — Мабуть, коли-небудь ти навчишся краще продавати свої секрети. Секрет — це не черевики й не дошки. Секрет, коли його вже розказали, це все одно, що шепіт вітру. Він приходить і зникає, як мара. Хто його бачив? Черевики й дошку можна відібрати назад. Як ти відбереш секрет? Га?

— Ми обоє говоримо про мару, ви і я, — спокійно сказав І Пин. — Мара справді зникає. Я не зраджував вам жодного секрету. Ви бачили сон. Якщо ви переповісте його людям, вони запитають, хто це сказав. Ви пошлетеся на мене. А я скажу: «Ні». І тоді всі казатимуть: «Вам усе це приснилось», — і сміятимуться з вас.

І Пин бачив, що його логічні докази починають впливати на Тореса, і зробив доречну паузу.

— Ми з вами поговорили, — додав він по хвилі, — і наші слова розвіяв вітер. Авжеж, слова мара. Але я, продаючи секрети, продаю не мару. Я продаю черевики. Я продаю дошку. Я продаю докази. На терезах вони багато важитимуть. Якщо їх записати на папері й засвідчити печаткою, то папір можна порвати. Але інші докази не папір, їх можна вкусити й поламати на них зуби. Чутки завжди розпливаються, як ранковий туман. У мене є докази. Ви заплатите мені шістсот доларів золотом, або всі будуть сміятись, що ви слухаєте мару.

— Добре! — погодився переконаний Торес. — Покажи мені ті докази, що їх можна розірвати і вкусити.

— Спершу заплатіть шістсот доларів золотом.

— Я заплачу, як побачу твої докази.

— Ви матимете докази й будете кусати та рвати їх після того, як шістсот доларів будуть у мене в руках. Ви обіцяли заплатити. Але обіцянка — то шепіт, мара. А мені потрібні справжні гроші. Такі, щоб їх теж можна було рвати і спробувати на зуб.

Нарешті Торес здався й заплатив гроші за докази, що цілком задовольнили його, коли він побачив їх. То були давні листи, дитячий медальйон і дитячі іграшки.

Після цього Торес не тільки запевнив І Пина, що задоволений із його доказів, а ще й докинув сто доларів, щоб той виконав як слід його доручення.

На ту пору Френк і Генрі, зодягнені в свіжу білизну, голились безпечними бритвами у ванній кімнаті, що сполучала їхні спальні, і наспівували:

Попліч, спинами до щогли,

Даймо відсіч ворогам!

А Леонсія на своїй чудово вмебльованій половині, за допомогою двох швачок-індіянок, гостинно й великодушно пояснювала Цариці всі тонкощі вбрання цивілізованої жінки, і їй було сумно й весело водночас. Цариця, як справжня жінка, не приховувала щирого захвату від гарних суконь, білизни й прикрас у Леонсіїних шафах. Обом їм було приємно перебирати вбрання, а вправні швачки, зробивши там стібок, а там зайву складку, тим часом підганяли кілька Леонсіїних суконь на худішу й нижчу постать Цариці.

— Ні, корсета вам не треба, — зауважила Леонсія, оглядаючи Царицю. — Такий стрункий стан, як у вас, з жінок має одна на сотню. Я вперше бачу таку довершену фігуру. Ви… — Леонсія замовкла, ніби шукаючи шпильку на столі, а насправді, щоб приховати схвильованість. Опанувавши себе, вона докінчила: — Ви надзвичайно гарна, молода, і Френк може пишатися вами.

У ванній кімнаті Френк, співаючи, вже кінчав голитися, коли почувся стукіт у двері і перервав йому пісню. Він відчинив і побачив Фернандо — одного з братів Солано з телеграмою в руці. Френк узяв телеграму і прочитав:

«Повертайтеся негайно. Потрібні ширші повноваження. Біржа хитається. Наступ на всі ваші акції крім «Темпіко петролеум». Телеграфуйте коли вас чекати. Становище небезпечне. Гадаю витримати якщо приїдете відразу. Негайно телеграфуйте. Беском».

Коли Моргани прийшли до вітальні, Енріко Солано разом із своїми синами відкорковував пляшки з вином.

— Я тільки-но віднайшов свою дочку й знову втрачаю її, — сказав Енріко. — Та це вже не така важка втрата, Генрі. Завтра справимо весілля. Бо ж той паскуда Торес, напевне, плеще по всьому Сан-Антоніо, що вона втікала з вами.

Генрі не встиг ще подякувати, як у кімнату ввійшли Леонсія й Цариця. Енріко підніс чарку і промовив:

— За молоду…

Нічого не зрозумівши, Леонсія й собі взяла на столі чарку й глянула на Царицю.

— Ні-ні, — промовив Генрі, забираючи в неї чарку, щоб передати Цариці.

— Стривайте! — сказав і Енріко. — Я ж бо ще не скінчив. Дозвольте мені виголосити тост. Отже, за молодих!

— Ти завтра підеш з Генрі до шлюбу, — пояснив Леонсії Алесандро.

Хоч яка несподівана й прикра була для дівчини ця новина, вона стрималась і, з удаваною веселістю глянувши Френкові просто в очі, вигукнула:

— Тоді ще один тост! За наречених!

Френкові й так було важко, що він мусить одружуватися з Царицею, а дізнавшись про Леонсіїне весілля, він і геть утратив спокій. І Леонсія зразу помітила, яких йому коштувало зусиль опанувати себе самого. Його муки завдали їй потаємної втіхи, і вона майже зраділа, побачивши, як Френк при першій нагоді вийшов з кімнати.

Френк ще до цієї новини показував телеграму, а тепер, пояснивши, що йдеться про все його майно, сказав, що йому треба зараз же скласти відповідь і попросив Фернандо послати верхівця на урядову радіостанцію в Сан-Антоніо.

Незабаром слідом за Френком вийшла й Леонсія. Вона знайшла його в бібліотеці. Френк сидів коло столу перед чистим аркушем паперу і задумливо дивився на її фотографію, яку взяв з низької книжкової полиці. Цього вже було занадто для Леонсії, вона мимоволі захлипала і замалим не впала. Френк кинувся підтримати її, і обоє вони не стямились, як їхні губи з’єднались у жагучому поцілунку.

Раптом Леонсія випручалась і злякано глянула на Френка.

— Годі, Френку! — скрикнула вона. — Навіть більше: вам не слід залишатися навіть на моє весілля. А то я за себе не відповідаю. Сьогодні з Сан-Антоніо відпливає корабель до Колона. Ви з своєю дружиною поїдете звідси. В Колоні не важко знайти шхуну, що перевозить садовину до Нью-Орлеана, а звідти вже поїзд до Нью-Йорка. Я кохаю вас, ви самі це знаєте.

— Але ж ми з Царицею ще не одружені! — вигукнув Френк. — Поганський шлюб перед вівтарем Сонця це ще не шлюб! Ми з Царицею не подружжя ані офіційно, ані насправді. Запевняю вас, Леонсіє, ще не пізно…

— Той поганський шлюб зв’язував вас до цього часу, — спокійно й рішуче перебила мову йому Леонсія. — Нехай же він зв’яже вас і до Нью-Йорка або принаймні… до Колона.

— Цариця не хоче брати шлюб у церкві, — сказав Френк. — Вона твердить, що всі жінки з її роду одружувалися так, як і вона, і що саме такий шлюб перед вівтарем Сонця священний. Леонсія знизала плечима, але її обличчя виявляло сувору рішучість.

— Священний чи не священний, — відповіла вона, — але ви мусите виїхати сьогодні ж увечері. А то я збожеволію. Застерігаю вас, мені не вистачить сили вінчатись, як ви залишитесь. Я не зможу, я знаю, що не зможу бачити вас, коли мене вінчатимуть із Генрі, і після того. Тільки дуже прошу, не зрозумійте мене зле. Я люблю Генрі, але… не зовсім… не так, як вас. Я люблю його, — і не соромлюся визнати це, — я люблю його майже так, як ви любите Царицю. А вас я кохаю так, як мала б кохати Генрі, як ви мали б кохати Царицю, як ви, я знаю, кохаєте мене!

Вона вхопила його за руку й приклала її до свого серця.

— Ось! Востаннє! Тепер ідіть!

Але Френк пригорнув її до грудей, і Леонсія не втрималась від нового поцілунку. Нарешті вона таки випручалась і побігла до дверей. Френк на знак покори схилив голову, а потім узяв фотографію Леонсії.

— Я вбережу її на пам’ять, — промовив він.

— Вам не слід було б цього робити, — кинула йому Леонсія останню усмішку. — Та беріть уже! — додала вона, повернулась і пішла з бібліотеки.

І Пин мав виконати доручення, за яке Торес дав йому сто золотих доларів. Наступного ранку, коли Френк із Царицею були вже на дорозі до Колона, він з’явився до гасієнди Солано. Енріко саме курив на веранді сигару і був надзвичайно задоволений із себе, з цілого світу і з усього, що в світі робиться. Він упізнав свого вчорашнього гостя й привітав його. Не починаючи ще розмови, Енріко звелів своєму синові Алесандро принести сто песо. А І Пин, торгівець секретами, не погидував дістати за той самий секрет гроші двічі. Проте він додержав обіцянки, даної Торесові, і заявив, що відкрив свій секрет тільки в присутності Леонсії і Генрі.

— Мій секрет зв’язаний шнурочком, — сказав І Пин, коли прийшли Леонсія з Генрі, і заходився розв’язувати невеликий пакуночок. — Сеньйорита Леонсія і юнак, що хоче побратися з нею, повинні перші подивитися на ці речі. Потім їх можуть оглянути й усі інші.

— Авжеж, вони ж найбільше зацікавлені в цьому, — великодушно погодився Енріко, хоч з того, як він заохочував дочку й Генрі підійти до столу, видно було, як і самому йому кортить дізнатися, що в тому пакуночку.

Він удавав, що то його мало обходить, але не спускав з ока молодих. І, на свій подив, побачив, як Леонсія, раптом кинувши набік якийсь документ, що його читала разом з Генрі, не соромлячись обняла юнака за шию і щиро поцілувала в губи. А Генрі ступив назад і вигукнув засмученим голосом:

— Та що ж це таке, Леонсіє? Виходить, усьому кінець і ми не зможемо одружитись!

— Га?! — розлютився Енріко. — Не можете одружитись, коли все вже готове до весілля? Що це значить, сер? Ви ображаєте нас. Ви мусите одружитись, і то сьогодні ж!

Приголомшений Генрі поглядом попросив Леонсію пояснити за нього.

— Було б проти законів Божих і людських, — сказала Леонсія, — одружуватися братові й сестрі. Тепер я розумію, чому саме я любила Генрі як брата. Він мій брат. А я його рідна сестра, якщо ці документи не брешуть.

І Пин зрозумів, що може передати Торесові приємну звістку: весілля не відбулось і взагалі не відбудеться.