Серця трьох

Розділ XIX

— Котромусь усе-таки доведеться одружитися з цією навіженою, — сказала Леонсія, тільки-но всі посідали на матах у кімнаті, куди їх відвели з наказу жерця. — І цим героїчним вчинком врятувати нас і себе від смерті. Ось коли, сеньйоре Торесе, вам випадає добра нагода й самому визволитись, і нам допомогти.

— Бр-р… — здригнувся Торес. — Не взяв би я шлюбу з нею й за мільйон доларів. Занадто вона розумна. Я не боягуз, але перед нею і я торопію й увесь обливаюся потом з ляку. Хіба що мільйонів за десять міг би я подолати свій страх. Генрі й Френк сміливіші від мене. Нехай один з них і побереться з нею.

— Та я ж заручений з Леонсією, — поспішив зауважити Генрі. — Як же я можу одружитися з Царицею?

Усі позирнули на Френка, та Леонсія поспішила озватися перша:

— Це несправедливо. Оскільки ніхто з вас не хоче з нею одружуватись, лишається розв’язати питання жеребком. — Кажучи так, вона витягла з мати під собою три соломинки й розломила одну з них. — Кому припаде коротша, той мусить віддати себе в жертву. Тягніть перший, сеньйоре Торесе!

— І перший, хто витягне коротку, піде до вінця, — засміявся Генрі.

Торес перехрестився й, тремтячи всім тілом, потягнув. Соломинка виразно була довга, і він з радощів аж затанцював, приспівуючи:

Далі потягнув Френк, і теж витяг довгу соломинку. Отже, Генрі не мав ніякого вибору. В Леонсії лишалася злощасна соломинка. Він глянув на дівчину, і на його обличчі відбилася страшна трагедія. Дівчину від того пройняв жаль, і Френк, зрозумівши її почування, раптом наважився. То була єдина рада. Всі непорозуміння швидко й легко розв’язувалися. Він дуже кохав Леонсію, але нізащо не хотів зрадити Генрі. Френк не вагався. Він весело поплескав Генрі по плечі і сказав:

— Ось перед вами стоїть вільний парубок, що не лякається шлюбу. Я одружуся з нею.

Генрі зітхнув так, наче врятувався від неминучої смерті. Він кинувся до Френка, і вони стисли один одному руки і глянули один одному в очі так, як можуть дивитися тільки чесні, порядні чоловіки. Ніхто з них не помітив розпачу, що проступив на Леонсіїному обличчі від такого несподіваного кінця. Цариця Мрій мала рацію. Леонсія, як жінка, робила не по правді, кохаючи водночас двох юнаків і віднімаючи від Цариці її частку щастя.

Дівчинка з Великого Дому, що разом зі служницями принесла бранцям сніданок, поклала край дальшим суперечкам, які могли ще постати. Торесове око відразу помітило разок самоцвітів на шиї в дівчинки. То були рубіни, до того ж незвичайно гарні.

— Мені подарувала їх Цариця Мрій, — сказало дівча, раде, що чужинцям сподобалась її нова цяцька.

— А в неї ще є такі камінці? — спитав Торес.

— Авжеж, — була відповідь, — вона тільки-но показувала мені повну скриню самоцвітів. Там їх багато, різних і куди більших. Тільки вони не в разках, а лежать натрусом, наче зерно.

Поки інші їли та розмовляли, Торес нервово палив цигарку. Потім він устав і заявив, що не хоче їсти і що йому нездужається.

— Ось що, — сказав він далі, — я знаю іспанську мову краще, ніж обидва Моргани. До того ж я певний, що краще знаю вдачу іспанських жінок. Отож аби довести своє прихильне ставлення до вас, я зараз же піду до Цариці й спробую переконати її відмовитись від заміжжя.

Юнак із списом заступив дорогу Торесові й пішов доповісти Цариці, а повернувшись, запросив його в кімнату. Цариця сиділа, спершись на подушки, і приязно кивнула Торесові, щоб він підійшов ближче.

— Ти нічого не їв? — співчутливо спитала вона і, довідавшись, що в нього немає апетиту, додала: — Тоді ти, може, хочеш пити?

Очі Торесові блиснули. Після тривог останніх днів і перед новою авантюрою, в якій він будь-що прагнув успіху, йому страшенно захотілось випити. Цариця плеснула в долоні й дала відповідний наказ служникові, що з’явився на поклик.

— Це дуже давнє вино, йому вже кілька століть. Та, врешті, ти ж да Васко і знаєш, яке воно, бо сам привіз його сюди чотириста років тому, — осміхнулась вона, коли служник уніс і відіткнув невеличке барильце.

Вік барильця не викликав у Тореса жодного сумніву, і він знав, що, відтоді як це барильце перепливло Атлантичний океан, народилось і вмерло з дванадцять поколінь. Він відчув, як спрага стискує йому горло. Служниця налила йому чималий келих, але Торесові вино здалося не дуже міцним. Проте чотирьохсотлітній хміль швидко розіллявся йому по жилах і притьмарив мозок.

Цариця звеліла Торесові сісти на край ліжка, щоб краще бачити його, і запитала:

— Тебе ніхто не кликав. Ти хочеш мені щось сказати чи щось попросити в мене?

— Я твій обранець, — відповів Торес, закручуючи вуса, як і личить чоловікові, що прийшов залицятися.

— Дивно, — промовила Цариця. — У Свічаді Світу я бачила не твоє обличчя. Чи не трапилося тут часом якоїсь помилки?

— Трапилось, — охоче визнав він, прочитавши в очах Цариці, що її годі обдурити. — Це через вино. В ньому якісь чари, що змушують мене зрадити таємницю мого серця. Я так жадаю тебе!

Сміючись самими очима, Цариця покликала служницю й звеліла їй ще раз наповнити Торесові келих.

— Може, тепер трапиться друга помилка, га? — поглузувала вона, коли він спорожнив келих.

— Е, ні, Царице! — відказав він. — Тепер усе цілком ясно. Я можу приборкати своє серце. Доля судила тобі Френка Моргана, того, хто цілував тебе в руку.

— Це правда, — урочисто відповіла Цариця. — Саме його обличчя я й бачила в Свічаді Світу і здогадалася, що він мій суджений.

— А я його найкращий приятель, — вів далі підохочений Торес. — Ти знаєш усе, отже тобі відомо, що жінці звичайно дають посаг. Ось він і доручив мені, своєму найкращому приятелеві, довідатись про твій посаг і подивитись на нього. Бо ж бачиш, Френк — один з найбагатших людей у своїй країні, де взагалі всі дуже багаті.

Цариця так раптово підвелася, що Торес зіщулився зі страху й замалим не впав на поміст, чекаючи, що зараз дістане ножем у спину. Але вона підійшла чи, швидше, майнула до дверей, що вели до іншої кімнати.

— Ходи сюди! — владно наказала вона.

З першого ж погляду, ледве вступивши в кімнату, Торес зрозумів, що то її спальня. Та йому було не до оглядин. Піднявши віко важкої, кутої міддю скрині, вона махнула рукою й звеліла йому підійти й глянути всередину. Скорившися, Торес остовпів з дива. Дівчинка сказала правду. В скрині, немов зерно в засіці, лежали незліченні скарби: діаманти, рубіни, смарагди, сапфіри, найкоштовніші, найчистішої води і найбільших розмірів.

— Занурюй руки по плечі, — сказала Цариця, — і переконайся, що ці цяцьки справжні самоцвіти, а не витвір фантазії і мрій, які бачать тільки вві сні. А тепер можеш розказати про це своєму багатому приятелеві, що має одружитися зі мною.

І Торес, знетямившись від давнього вина, що вогнем запалило йому мозок, зробив, як йому наказано.

— Невже ж ці скляні цяцьки так тебе вразили? — глузливо кинула Цариця. — В тебе такий вираз, ніби ти бачиш якесь чудо.

— Я ніколи не думав, що на світі можуть існувати такі скарби, — белькотів сп’янілий Торес.

— То що — вони неоціненні?

— Так, неоціненні.

— Вони дорожчі за мужність, за честь, за кохання?

— Вони дорожчі за все. Вони можуть довести до божевілля.

— І на них можна купити кохання, щире кохання чоловіка або жінки?

— На них можна купити ввесь світ.

— Слухай, — сказала Цариця, — ти чоловік. Ти знав жінок. Невже ж за них можна купити й жінку?

— Від часу створення світу за них купували й продавали жінок, та й самі жінки продавали себе для них.

— І вони можуть купити серце твого любого друга Френка?

Тільки тепер Торес глянув на неї навісними від вина й видовиська такої сили самоцвітів очима, кивнув головою і щось промимрив.

— І твій приятель Френк так само цінує їх?

Торес мовчки кивнув головою.

— І всі їх так високо цінують?

Він знову мовчки кивнув.

Цариця вибухнула глумливим сміхом і, нахилившись, набрала цілу жменю коштовних самоцвітів.

— Ходімо, — наказала вона, — я покажу тобі, як я їх ціную.

Вона вивела Тореса з кімнати на ґанок над водою, яка саме під ним утворювала вир. Тут, певне, і був той підземний вихід, що ним, як здогадувалися Моргани, витікала вода з озера. Цариця знову глумливо засміялася й жбурнула самоцвіти просто у вир.

— Ось як я їх ціную, — промовила вона.

Торесові забило дух, коли він побачив таке марнотратство, і він зовсім протверезився.

— І вони ніколи не повернуться, — засміялася Цариця, — звідти ніщо не випливає… Дивись!

Вона кинула в воду букет квітів, що, покружлявши, пірнули у вир і щезли з очей.

— Коли ніщо не випливає, то куди ж воно все дівається? — хрипко спитав Торес.

Цариця знизала плечима, але він зрозумів, що їй відома таємниця виру.

— Не одна людина пішла вже цим шляхом, — задумливо сказала Цариця. — І ніхто з них не повернувся. Цією дорогою пішла й моя мати. Я тоді була ще дівчинкою. А тепер, чоловіче в шоломі, йди собі. Перекажи, що ти бачив, своєму панові… тобто приятелеві. Перекажи йому, який у мене посаг. І коли він хоч наполовину любить так, як ти, ці цяцьки, то нехай швидше приходить обняти мене. Я залишусь тут і замріяно чекатиму його приходу. Рух води зачаровує мене.

Вона відпустила Тореса.

Увійшовши в спальню, Торес стиха вернувся до ґанку і побачив, як Цариця опустилася на поміст і, поклавши на руки голову, втупила очі у вир. Тоді він метнувся до скрині, підняв віко і, набравши повну жменю самоцвітів, сховав їх у кишеню. Не встиг він захопити другу жменю, як за його спиною почувся глумливий Царицин сміх.

Тореса пойняв такий жах і гнів, що він шарпнувся до неї, загнав назад аж на ґанок і не схопив тільки тому, що вона витягла кинджал.

— Злодію, — спокійно сказала Цариця, — в тебе немає честі. У нас, у долині, злодіїв карають смертю. Я зараз же покличу своїх служників, і вони кинуть тебе у воду.

Ця загроза додала Торесові спритності. Глянувши у вир, він нажахано скрикнув, ніби побачив там щось незвичайне, став навколішки й заховав між долоні своє скривлене зі страху обличчя. Цариця й собі зиркнула у воду, шукаючи там причини його переляку. Торес тільки й чекав цього. Немов лютий тигр, він кинувся до неї, схопив за руки й вирвав кинджал. Обтерши чоло від поту й усе ще тремтячи, він помалу приходив до пам’яті, а Цариця тим часом зацікавлено й сміливо дивилася на нього.

— Ти — нечиста сила, — просичав Торес, — відьма, що знається з пеклом і всіма чортами. А втім, ти жінка, народилась від жінки, отже, можеш померти. Ти така ж смертна, як усі люди. Даю тобі на вибір: або я кину тебе у вир і ти загинеш там, або…

— Або що? — спитала вона.

— Або… — Торес помовчав хвильку, облизав пересохлі губи й наважився. — Ні, слово честі, я не боюся! Або ми сьогодні ж поберемось! Таке моє рішення.

— Ти хочеш одружитися зі мною задля мене самої чи задля моїх скарбів?

— Задля скарбів, — зухвало признався він.

— Але в Книзі Життя написано, що я маю побратися з Френком, — відказала Цариця.

— Тоді ми перепишемо цю сторінку.

— Якби ж це було можливо! — засміялась вона.

— Тоді я доведу, що ти смертна, кинувши тебе у вир, як ти кидала туди квіти.

На ту пору Торес і справді нічого не боявся: по-перше, він набрався відваги від давнього вина, що запалило йому кров і мозок, а по-друге, він був господарем становища. До того ж, як справжній латиноамериканець, він полюбляв театральні сцени, де міг похизуватися собою і своїм красномовством.

А проте Торес здригнувся, зачувши посвист, що ним іспанці звичайно прикликають челядь. Він підозріло глянув на Царицю, кинув оком на двері до спальні, тоді знову подивився на Царицю.

Наче мара яка — Торес ледве встиг розгледіти його! — з дверей вискочив величезний білий собака. Переляканий Торес здригнувсь і ступив назад. Його нога не знайшла опори, і він упав у воду. Падаючи, він розпачливо скрикнув і побачив, як собака кинувся слідом за ним.

Хоч як добре плавав Торес, та в лабетах виру він закрутився, як соломинка, і Цариця Мрій, що, немов причарована, стежила за ним із ґанку, побачила, як обоє вони — і Торес, і собака — щезли в тому вирі, звідки не було вороття.