Серця трьох

Розділ XII

На тому самому місці, де люди у сутанах з мішковини зав’язали полоненим очі, кавалькада спинилась. Вона складалася з кількох розбійників, Леонсії, Генрі та Френка, що з зав’язаними очима сиділи на мулах, і пеона, теж із пов’язкою, що йшов пішки.

Плантатори, начальник поліції, Торес і поліцаї з таким самим почтом проїхали півгодини тому.

З дозволу похмурого ватажка полонені перед тим, як їх звільнили, познімали з себе пов’язки.

— Здається, я вже тут був, — засміявся Генрі, розглядаючись навкруги й упізнаючи місцевість.

— А нафтові джерела ніби й досі горять, — сказав Френк, показуючи пальцем на небокруг, завинений у хмару чорного диму. — Дивись, що ти накоїв, пеоне. Як на людину, що не має нічого, ти найбільший марнотратець, якого я будь-коли зустрічав. Мені розповідали про сп’янілих нафтових королів, що прикурювали сигари банкнотами в тисячу доларів, а тут ти спалюєш мільйон доларів щохвилини.

— Не такий уже я злидар, — загадково похвалився пеон.

— Перебраний мільйонер! — пожартував Генрі.

— А де ти тримаєш свій капітал? В Національному банку? — додала Леонсія.

Пеон не зрозумів запитання, але второпав, що з нього глузують, і ображено замовк.

— Звідси ви можете йти, хто куди хоче, — взяв слово похмурий ватажок. — Такий був наказ Справедливого. Злазьте, сеньйори, і поверніть мені мулів. Щодо сеньйорити, то вона може залишити собі мула, як подарунок від Справедливого, бо він ніколи не дозволив би сеньйориті йти пішки. А вам обом не завадить прогулятися. Справедливий особливо радить багатому сеньйорові більше ходити пішки. Він каже, що багаті майже не ходять пішки, обростають салом, а гладких чоловіків жінки не люблять. Така мудрість Справедливого. Далі він також порадив пеонові лишатись у горах. Тут він знайде чарівну жінку, бо він потребує жінки, і розумніше було б шукати її серед жіноцтва свого народу. Жінки з долини повинні належати тамтешнім чоловікам. А жінки з Кордільєр — чоловікам із Кордільєр. Богові не подобаються мішані подружжя. Недарма мул — така огидна тварина. Світ, коли його утворювалось, не був розрахований на мішанців, та люди багато чого вигадали самі. Чисті раси, змішавшись, породжують нечисті. Не можна також змішувати воду з олією. Гарний приплід дають тільки пари однакового роду, і тільки люди однакового роду можуть дружитися. Оце ті слова, що їх звелів мені переказати вам Справедливий. І ще він велів додати, що знає, про що каже, бо й сам грішив саме в цьому.

Від цих слів англосаксам Френкові й Генрі, та й Леонсії, що була родом латиноамериканка, стало трохи ніяково. Звісно, Леонсія поглядом дала б зрозуміти обом любим її серцю юнакам, що не зважатиме на це, якби була з кожним наодинці, а Генрі з Френком і собі голосно запротестували б проти слів старого, бувши сам на сам із Леонсією. Але водночас десь глибоко в них ворушилось почуття, що Сліпий Розбійник сказав правду. І на серце їм ліг тягар.

Шелест і хруск у заростях відвернув їх від думок: то, ламаючи гілля, спускався до них плантатор з кількома сусідами, і коні їхні ковзалися на узбіччі стрімкого яру. Він по-лицарському схилився перед Леонсією, дочкою Солано, і так само щиро привітався з обома юнаками, не забувши, що вони — приятелі Енріко Солано.

— Де ваш вельмишановний батько? — спитав він у Леонсії. — Я маю добрі новини для нього. Відтоді, як ми з ним не бачились, я хворів на лихоманку. Але я послав гінців у Бокас-дель-Торо, а завдяки сприятливому вітру вони швидко перепливли лагуну Чірікві. Тамтешній начальник поліції — мій приятель і допоміг їм зв’язатися по радіо з президентом Панами. Він також мій давнішній товариш: скільки разів ми тицяли один одного носом у болото, коли вчилися в колонській школі і жили в одній кімнаті. І от від нього я дістав уже відповідь, що все гаразд. На суді в Сан-Антоніо сталася помилка через надмірну, хоч і похвальну, службову пильність начальника поліції. Тепер уже все забуто й подаровано, і шановна родина Солано та їхні американські друзі можуть спокійно вертатися додому…

Враз плантатор, що саме низенько вклонився Генрі й Френкові, помітив пеона, який ховався за Леонсіїним мулом, і очі йому заблищали з радості.

— Ти не забула мене, Мати Божа! — палко вигукнув він і обернувся до своїх сусідів. — Ось він, той дурний і безсоромний негідник, що втік від мене. Держіть його! Я полатаю йому боки так, що він цілий місяць не підведеться.

З цими словами плантатор шарпнув коня за вуздечку й ураз опинився позад Леонсіїного мула. Пеон пірнув мулові під голову і напевне встиг би втекти в зарості, якби другий плантатор не кинувся за ним верхи й не звалив його додолу. І відразу звиклі до такого плантатори брутально підвели нещасного пеона, зв’язали йому руки, а на шию накинули мотузку.

І Генрі, й Френк запротестували.

— Сеньйори, — відказав плантатор, — я шаную та поважаю вас і бажаю прислужитись вам так само щиро, як і шляхетній родині Солано, що боронить вас. Ваша безпека для мене священна, і я зроблю все, щоб вам було добре. Я захищатиму вас, не шкодуючи свого життя. Я завжди до ваших послуг. Моя господа й усе, чим я володію, — ваше. А щодо пеона, то це зовсім інша справа. Він вам не належить. Він — мій пеон, мій боржник, що втік з моєї плантації. Сподіваюся, ви зрозумієте мене й пробачите мені. Це вже питання власності. І він — моя власність.

Генрі й Френк розгубилися і вражено перезирнулись. Такий тут закон, і вони це добре знали.

— Суворий суддя простив мені борг, усі можуть це засвідчити, — пробелькотів пеон.

— Суворий суддя справді простив йому борг, — ствердила Леонсія.

Плантатор усміхнувся їй і низько вклонився.

— Пеон складав контракт зі мною. Та й хто він, той Сліпий Розбійник, щоб застосовувати свої безглузді закони до моєї плантації й позбавляти мене двохсот п’ятдесяти песо?

— Він має рацію, Леонсіє, — погодився Генрі.

— Тоді я повернуся в Кордільєри, — заявив пеон. — Візьміть мене назад з собою, — звернувся він до людей суворого судді.

— Тут ми відпустили тебе, — похитав головою похмурий ватажок, — наші повноваження скінчилися, і ми не маємо на тебе більше ніякого права. Нам залишилось попрощатися і піти собі.

— Стривайте! — вигукнув Френк, витягши чекову книжку. — Зачекайте хвилинку. Я зараз розрахуюсь і за пеона. Але поки ви поїдете, я маю до вас одне прохання. — Він передав чек плантаторові і пояснив: — Я додав десять песо на обмін валюти.

Плантатор глянув на чек, сховав його в кишеню й тицьнув Френкові в руку мотузку, що нею було прив’язано нещасного пеона за шию.

— Тепер пеон ваш, — промовив він.

Френк подивився на мотузку й засміявся.

— Дивіться, у мене є раб. Тепер ти — мій раб, моя власність. Розумієш?

— Так, сеньйоре, — принижено сказав пеон, — здається, із того часу, як я збожеволів через жінку й продав свою волю, Бог засудив мене за те, що я поласився на жінку чужого народу.

— Ти став рабом через те, що світ вважає найкращим, — через жінку, — зауважив Френк, перерізаючи пута, що зв’язували пеонові руки. — Отже, я дарую тобі тебе самого, — він передав пеонові кінець мотузки. — Відтепер порядкуй собою сам і не вкладай цієї мотузки ні в чиї руки.

Поки все це відбувалося, до гурту нечутно підійшов худорлявий дід. То був чистокровний майя; крізь його суху, мов пергаментну, шкіру світилися ребра. Він був зовсім голий, якщо не рахувати стегенної пов’язки. Нечесане волосся неохайними патлами звисало круг його вилицюватого й висхлого, як у мумії, обличчя. Там, де на ногах і на руках колись були м’язи, тепер обвисали тільки мішечки. Між висохлих губ видніло кілька пеньків, щоки позападали. І тільки його чорні очі нестямно блищали, наче в людини, хворої на гарячку.

Він вугром прослизнув поміж гурт людей і обняв пеона своїми тонкими, як у кістяка, руками.

— Це мій батько, — гордо заявив пеон, — подивіться на нього. Він чистокровний майя і знає всі таємниці плем’я.

Поки батько й син втішалися розмовою після тривалої розлуки, Френк попросив ватажка в сутані з мішковини розшукати Енріко Солано з двома синами, які блукали десь горами, та переказати їм, що їх тепер уже ніхто не переслідуватиме і вони можуть вертатися додому.

— А ті люди не вчинили ніякого лиха? — спитав ватажок.

— Ні, вони не зробили нічого поганого, — запевнив його Френк.

— Тоді добре. Обіцяю вам негайно розшукати їх, бо ми знаємо, де вони блукають, і послати до вас на узбережжя.

— А тим часом ви мої гості, — привітно запросив їх плантатор. — У затоці Хучітан біля самісінької моєї плантації стоїть шхуна, що має відплисти до Сан-Антоніо. Я можу затримати її, доки шановний Енріко і його сини спустяться з Кордільєр.

— А Френк, звичайно, заплатить за затримку, — глузливо, що відразу вловила Леонсія, зауважив Генрі.

— Та вже ж заплачу, — весело сказав Френк, нічого не збагнувши. — І це тільки стверджує мою теорію, що чекова книжка скрізь може знадобитися.

Відійшовши від розбійницького загону, всі були дуже здивовані, що пеон та його батько-індіянин прилучилися до Морганів і пішли з ними через охоплене пожежею нафтове поле до плантації, де пеон мучився в рабстві. І батько, й син відверто показували свою вдячність насамперед Френкові, а потім — Леонсії та Генрі. І раз у раз про щось жваво розмовляли. Коли з’явилися Енріко з синами і всі подалися до берега, де на них чекала шхуна, пеон з батьком рушили їхнім слідом. На самому березі Френк хотів попрощатися з ними, та пеон заявив, що вони наміряються також сісти на шхуну.

— Я вже казав вам, що я не злидар, — пояснив пеон, відводячи Морганів і всіх Солано далі від матросів, які висіли з судна на берег, — і це правда. Я знаю, де заховано скарби майя, що їх даремно шукали конквістадори й ченці інквізиції. Я їхній охоронець. Тобто не я, а мій батько. Він прямий нащадок стародавнього великого жерця майя. Він останній великий жрець. Ми довго з ним усе обмірковували. І обидва зійшлися на тому, що не багатство найважливіше в житті. Ви викупили мене за двісті п’ятдесят песо і зробили вільним, повернули мене самому собі. А життя людське цінніше понад скарби всього світу. Так гадаємо ми з батьком. Отож, коли для грінго й іспанців найголовніше скарби, ми з батьком поведемо вас до скарбів майя, бо мій батько знає туди дорогу. А йти треба з Сан-Антоніо, а не з Хучітану.

— Твій батько справді знає, де заховано скарби? — спитав Генрі, шепнувши Френкові, що саме ці скарби й спонукали його кинути пошуки Морганового золота на Телячому острові і податися на континент.

Пеон похитав головою.

— Мій батько ніколи не був там. Він ніколи не цікавився скарбами — йому багатства не треба. Батьку, покажіть лишень, що написано нашою мовою, яку серед усіх живих майя лише ви вмієте читати!

Старий витяг з-під пов’язки засмальцьовану парусинову торбинку, а з неї видобув щось подібне до клубка мотузочків з вузликами. Але то були не мотузочки, а смужки трухлявої березової кори, і під пальцями старого з них посипався порох. Бурмочучи якихось молитов мовою майя, старий підніс угору клубок, що, здавалося, розкришиться від першого ж дотику, і шанобливо вклонивсь йому, а тоді заходився розплутувати.

— Письмо вузликами — стародавнє письмо майя, — ледь чутно прошепотів Генрі. — Це вже щось реальне, якщо старий шкарбун не забув читати його.

Старий передав клубок Френкові, і всі зацікавлено схилили над ним голови. Це була немов кіска, сплетена з багатьох мотузочків.

На мотузочках на різній відстані були понав’язувані безліч вузликів — окремо й по кілька разом, а самі мотузочки мали неоднакову довжину й товщину. Майя, бурмочучи щось, заходився обмацувати й перебирати їх.

— Він читає! — урочисто вигукнув пеон. — Вузлики — це наша давня мова, і він читає їх, як книжку.

Нахилившись, щоб краще бачити, Френк і Леонсія ненароком торкнулися одне одного волоссям; обоє здригнулися, відхилились, а коли зустрілися поглядом, знову здригнулись. Генрі не спускав очей з таємничого клубка і нічого не помітив.

— Що ти скажеш, Френку? — пошепки спитав він. — Це ж чудово! Хтозна-як чудово!

— Мене кличе Нью-Йорк, — нерішуче промовив Френк. — Ні, не його люди і не його розваги, а справи, — пояснив він, відчувши докір у Леонсіїному погляді. — Не забувайте, що я зв’язаний і з «Темпіко петролеум», і з біржею, — мені аж страшно подумати, скільки туди вкладено мільйонів.

— Ну й біс із ними! — крикнув Генрі. — Скарби майя, коли є хоч крихта правди в тому, що про них кажуть, незчисленні. І коли ми з тобою та Солано поділимо їх, кожен з нас матиме більше грошей, ніж ти маєш тепер.

Та Френк усе вагався, і, поки Енріко доводив, що скарб справді існує, Леонсія спромоглася пошепки спитати його:

— Невже ж ви втомилися… шукати скарб?

Він пильно подивився на неї, глянув на її обручку й також стиха відповів:

— Хіба я, кохаючи вас, можу лишатись тут, коли ви кохаєте Генрі?

Він уперше відверто признався в своєму почутті, і Леонсія відразу почула приплив радощів і тут-таки й засоромилась, бо вона завжди вважала себе за порядну жінку, а от покохала водночас двох чоловіків.

Леонсія глянула на Генрі, щоб перевірити своє серце, і серце відповіло їй «так». Вона кохала Генрі так само щиро, як і Френка, їй однаково подобалося в них те, що було однакове, і по-різному те, чим юнаки різнилися.

— Боюся, що мені доведеться пересісти на «Анджеліку», мабуть-таки в Бокас-дель-Торо, та їхати додому, — промовив Френк до Генрі. — А ви з Енріко йдіть шукати скарбу й поділите його на дві частини.

Почувши таке, пеон заторохтів про щось із батьком, а тоді обернувся до Генрі.

— Чуєш, що він каже, Френку? — озвався Генрі, показуючи на священний клубок. — Тобі доведеться йти з нами. Бо він тобі хоче віддячити за сина. І подарує скарби не нам, а тільки тобі. А коли ти не погодишся, він не прочитає нам жодного вузлика.

Одначе Френк не тому змінив свій намір: очі Леонсії немов благали його: «Прошу, залишіться задля мене», — і саме через це він і передумав.