Серця трьох

Розділ XVI

Генрі та Рікардо стояли між пінявим потоком, що витікав із скелі, та купою заваленого каміння і намагалися швидко обміркувати, що їм робити далі. Поряд лежав крижем на землі старий жрець, стогнав, корчився з муки й молився. Добре попотрусивши старого, щоб він прийшов до тями, Генрі пощастило витягти з нього доволі плутані відомості про події в печері.

— Гадюка вкусила тільки його сина, і лише той і впав у провалля, — з полегкістю мовив Генрі.

— Авжеж, — сказав Рікардо. — Він, виходить, бачив, що інші тільки вимокли.

— І тепер, мабуть, сидять в якійсь печері, куди не сягає вода, — закінчив Генрі. — Якби ми могли розкидати це каміння, вода вийшла б із печери. Якщо вони живі, то витримають ще багато днів. Вмирають швидко тільки без води. А в них її, напевно, більше, ніж треба. Без їжі вони проживуть довгий час. Дивно мені тільки, яким побитом опинився там і Торес.

— А чи то не він наслав на нас кару? — висловив здогад Рікардо.

Але Генрі не доскіпувався далі.

— В усякому разі, — сказав він, — не в тому річ. Головне — це добутися до печери, поки вони ще живі. Ми самі не подолаємо цих брил. Якби в нас було з півсотні чоловік, що працювали б удень і вночі, ми б розчистили вхід за два дні. Отже, головне — знайти людей. Ось про це ми й мусимо подбати. Я візьму одного мула, поїду до кару й обіцятиму їм усе, що містить у собі одна з чекових книжок Френка, якщо вони погодяться допомагати нам. Якщо там нічого не вийде, я дістану людей у Сан-Антоніо. І треба поспішати. Тим часом ви можете розчистити дорогу й привести сюди всіх мулів, пеонів і отаборитись. І прислухайтесь увесь час до скелі, може, вони стуком сповістять про себе.

Генрі виїхав у селище кару проти волі свого мула й на превелике диво всіх мешканців, що вражено дивились, як в їхній фортеці з’явився один із тих, кого вони нещодавно хотіли знищити. Сидячи навпочіпки біля своїх дверей і знічев’я гріючись на сонці, вони під сонливою байдужістю ховали своє здивування перед цим зважливцем, що сам-один з’явився серед них і мало не наступав їм на ноги. Як це й завжди буває, сміливість білої людини ошелешила диких кару. Тільки вища істота, — до іншого їхній слабкий розум не міг додуматись, — тільки непереможна істота, озброєна понадприродною силою, може насмілитися вдертись в їхній табір, у саму гущавину недругів, та ще й на такому стомленому й вередливому мулові.

Вони розмовляли каліченою іспанською мовою, і Генрі їх розумів, а вони зі свого боку — розуміли його іспанську мову. І проте його оповідання про нещастя в священній горі аж ніяк не вплинуло на них. Байдуже знизуючи плечима, вони вислухали його пропозицію допомогти йому й обіцянку добре заплатити за роботу.

— Якщо гора поглинула грінго, значить, така була воля Божа… І хто ми такі, щоб ставати між Богом і його волею? — відмовили вони. — Щоправда, ми люди незаможні, але ми не збираємось працювати ні для кого, а воювати проти Бога й поготів. Адже винні самі грінго. Це ж бо не їхня земля. Чого їх принесло в наші гори? Нехай самі й дають собі раду, коли посварилися з Богом. А в нас досить і свого клопоту, хоч би зі своїми вередливими жінками.

Час сієсти давно вже минув, коли Генрі, змінивши двох мулів, на третьому, найноровистішому, в’їхав у Сан-Антоніо. На головній вулиці, на півдорозі між судом і в’язницею, він побачив начальника поліції та маленького товстого суддю в супроводі десятка поліцаїв і двох нещасних пеонів, що втекли з плантації в Сантосі. Генрі спинив мула і вдався до начальника поліції й судді зі своїм проханням. Поки він оповідав, що сталося, начальник поліції підморгнув судді, якого він сам поставив і який був відданий йому і тілом, і душею.

— Аякже, ми, безперечно, допоможемо вам, — потягаючись і позіхаючи сказав він, коли Генрі скінчив.

— А коли можемо ми дістати людей і рушати? — нетерпляче спитав Генрі.

— Щодо цього, то ми тепер якраз дуже зайняті, правда, пане суддя? — нахабно відповів начальник поліції.

— Так, ми дуже зайняті, — позіхнув суддя просто в обличчя Генрі.

— І будемо зайняті ще деякий час, — вів далі начальник поліції. — Шкода, але ні сьогодні, ні завтра, ні найближчими днями не зможемо стати вам в пригоді. Хіба що вже трохи згодом…

— Скажімо, на Різдво, — підказав суддя.

— Атож, на Різдво, — притакнув начальник і галантно вклонився судді. — Приїздіть сюди на Різдво і завітайте до нас. Якщо справ у нас буде небагато, ми, може, й спробуємо зорганізувати експедицію, про яку ви говорите. А тим часом на все вам найкраще, сеньйоре Моргане!

— Ви не жартуєте? — спитав Генрі, і обличчя в нього скривилося з люті.

— Таке саме обличчя, напевно, було в нього й тоді, як він по-зрадницькому вдарив ножем у спину сеньйора Альфаро Солано, — зловісно промовив начальник поліції.

Та Генрі немов не дочув цієї образи.

— Знаєте, хто ви такі? — обурено вибухнув він.

— Стережіться! — попередив його суддя.

— Чхати мені на вас! — гримнув Генрі. — Немає у вас влади наді мною. Мені пробачив усе сам президент Панами. То ось хто ви: жалюгідні падлюки, щось середнє між людьми й свиньми!

— Прошу, кажіть далі, сеньйоре, — мовив начальник поліції, за солодкою чемністю приховуючи смертельний гнів.

— У вас немає жодної чесноти ані іспанців, ані карібів, зате хиби їхні ви втілюєте навіть у потрійному розмірі. Свині ви обидва! Ось що я вам скажу.

— Ви вже скінчили, сеньйоре? Зовсім скінчили? — лагідно запитав начальник поліції і кивнув поліцаям, щоб підбігли ззаду до Генрі й відібрали в нього зброю. — Навіть президент Панами не може заздалегідь виправдати злочину, якого ще не було вчинено. Правда, пане суддя? — заявив він.

— Це вже нова образа, — відразу збагнув суддя. — Американський собака ображає закон.

— Тоді ми будемо судити його, і судити зараз на цім-таки місці. Нам нема чого гаяти часу, щоб повертатись та відкривати суд. Ми будемо судити його і винесемо йому вирок. А тоді підемо до мене. Я маю пляшку доброго вина…

— Я не ласий на вино, — відхилив його пропозицію суддя. — Краще б мескаль. А тепер, мавши двох свідків і скривдженого, я не потребую інших доказів і визнаю підсудного за винного. Яка ваша пропозиція, сеньйоре Мар’яно Веркара-і-Іхосе?

— На двадцять чотири години в колодки, щоб прохолодити його гарячу американську голову, — відповів начальник поліції.

— Такий вирок, — ствердив суддя, — і його треба зараз же виконати. Візьміть заарештованого, поліцаї, і закуйте в колодки.

Світанок застав Генрі в колодках, накладених на нього двадцять годин тому. Він лежав на спині й спав, але дуже неспокійний був той сон. Душу йому тривожили сни: він бачив своїх друзів, замурованих у горі, а тіло його кусали незліченні москіти. Перекидаючись із боку на бік і відмахуючись від уїдливих комах, він урешті прокинувся. І відразу згадав усе, що з ним скоїлося. Роздратований від отрути тисяч жал москітів, він так люто вилаявся, що звернув на себе увагу перехожого, який ніс мішок з інструментами. То був гарної статури молодик з гострими рисами обличчя у формі військового пілота Сполучених Штатів. Він підійшов до Генрі й спинився, захоплено прислухаючись до прокльонів, які той вичитував.

— Знаєте, приятелю, — промовив він, поки Генрі відсапувався, — вчора ввечері, коли я загруз тут, лишивши в літаку половину свого спорядження, я також лаявся. Але порівняно з вами то було дитяче лебедіння. Вітаю вас. Ви — незрівнянний майстер. Чи не були б ви такі ласкаві ще раз усе проказати, щоб я був добре підготований, коли захочу вилаятись як слід?

— А де в біса ви взялися? — спитав Генрі. — І якого чорта ви тут робите?

— Я не серджуся на вас, — усміхнувся пілот. — З таким розпухлим видом ви маєте право бути нечемою. Хто це вас так набив? Не знаю ще, яке місце я матиму в пеклі. Тут, на землі, мене звуть Парсоном, лейтенантом Парсоном. З пеклом досі я не мав ніяких стосунків, а в Панамі я тому, що хочу за один день перелетіти від Атлантичного океану до Тихого. Чи не міг би я прислужитися вам чим, поки ще не відлетів?

— Авжеж, — кивнув Генрі, — витягніть із мішка свої інструменти та відімкніть ці колодки. Я неодмінно добуду гостець, якщо лишуся тут. Моє ім’я Морган, і ніхто ніколи мене ще не бив. Це — москіти.

Попостукавши викруткою, лейтенант Парсон відімкнув колодки й допоміг Генрі підвестися з землі. Розтираючи ноги, щоб поновити в них кровообіг, Генрі похапливо розповів військовому авіаторові про нещасливий випадок або й загибель Леонсії та Френка.

— Я дуже люблю Френка, — закінчив він, — ми з ним надзвичайно схожі, наче близнята, і якісь далекі родичі. Щодо сеньйорити, то я не тільки кохаю її, а ще й заручений з нею. Ну, то що, допоможете ви нам? Де ваша машина? Іти пішака чи їхати мулом до гір майя дуже довго. А коли ви дасте мені місце на своїй машині, я вмить буду там. І, мавши з собою сто динамітних шашок, які ви могли б для мене дістати, я висаджу в повітря брили коло входу в печеру й спущу воду.

Лейтенант Парсон завагався.

— Скажіть, що ви згодні. Скажіть! — благав Генрі.

В той момент, як двері, що закривали вихід із кімнати ідолів, упали на своє місце, троє в’язнів опинились у цілковитій темряві. Френк і Леонсія навпомацки знайшли одне одного й узялися за руки. Зараз же він обняв дівчину за стан, і розкіш дотику зменшила наполовину той жах, що їх охопив. Вони чули, як десь поряд відсапувався й бурмотів Торес:

— Мати Божа, таж ми на волосинку від смерті! Насилу видобулися, а що ще чекає нас далі!

— Далі буде ще багато несподіванок, поки ми виберемося з цієї пастки, — запевнив його Френк. — А вибиратися треба, і то якнайхутчіше.

Вони швидко встановили, хто де йтиме. Поставивши позад себе Леонсію, що вчепилася в полу його піджака, Френк рушив на чолі. Лівою рукою він раз у раз доторкався стіни. Поруч із ним, попід правою стіною, йшов Торес. Весь час перемовляючись, вони визначали, чи котрий не відстає або надто поспішає, а головне, чи вони не розлучаються, якби виявився який бічний прохід. На щастя, тунель, — бо то справді був тунель, — став рівний, як діл, і вони йшли не спотикаючись.

Френк вирішив не марнувати сірників, хіба що в пильній потребі, і вживав усіх заходів обережності, щоб не впасти в яку-небудь розколину. Перед тим як ступити, він виставляв наперед ногу і, тільки пересвідчившись, що під нею твердий ґрунт, переносив на неї вагу свого тіла. Отож посувалися вони дуже повільно й долали за годину не більше як півмилі.

Тільки один раз натрапили вони на місце, де тунель роздвоювався. Там Френк запалив одного з своїх дорогоцінних сірників, видобувши його з водонепроникної коробочки. Перед ними було два однаковісінькі проходи, схожі, як дві горошинки.

— Лишається піти одним із них, — сказав Френк, — а коли він нас нікуди не виведе, повернутись сюди й піти другим. Безперечно одне: обидва проходи кудись ведуть. Не стали ж би майя завдавати собі зайвого клопоту й робити їх нінащо.

За десять хвилин Френк раптом спинився й вигуком застеріг своїх супутників. Нога, що її він висунув наперед, повисла над порожнечею. Френк запалив ще одного сірника, і вони побачили себе біля ями такого розміру, що ні берегів її, ні споду при слабкому світлі сірника не було видно. Вони встигли, однак, запримітити ніби якісь сходи, напівприродні, напіввирубані в скелі, що спускались у морок ями.

Ще за годину, зійшовши вниз тими сходами і йдучи спідньою печерою, вони мали приємність побачити просвіток, що дедалі яснішав. Не встановивши ще, звідки виходить світло, вони дісталися до самого його джерела, що виявилося куди ближче, ніж їм здавалось, і Френк, пробравшись крізь хащі винограду, опинився на незарослому місці, осяяному сліпучим надвечірнім сонцем. За хвилинку на прискалок поруч нього вийшли Торес і Леонсія, і всі троє звернули погляд на долину, що була під ними. Долина мала форму майже правильного кола, милі зо три в прогоні, і оточувала її стіна гір та стрімчастих скель.

— Це долина Загублених Душ, — урочисто промовив Торес. — Я чув про неї, але ніколи не йняв тим чуткам віри.

— Я теж чула й теж не йняла чуткам віри, — додала Леонсія.

— Ну й що ж з того? — спитав Френк. — Ми не загублені душі, а живі люди з крові й плоті. Нас це не обходить.

— Бачите, Френку, — звернулась до нього Леонсія, — всі, що оповідали мені про неї, ще за часів мого дитинства, казали в одно, що той, хто попадав сюди, ніколи не вертався.

— Припустімо, що так, — не міг не всміхнутись Френк, — але звідки ж тоді ці оповідання? Якщо ніхто ніколи не повертався звідси, як тоді трапилось, що всі поза цією долиною знають про неї?

— Цього я вже не можу сказати, — погодилась Леонсія. — Я переказую вам тільки те, що чула. До того ж я й сама не йняла цьому віри. Та це місце, яке ми бачимо, відповідає описові тієї таємничої долини.

— Ніхто ніколи не повертався звідси, — врочисто виголосив Торес.

— Тоді звідки ви знаєте, що сюди хтось заходив? — стояв на своєму Френк.

— Тут живуть Загублені Душі, — відповів Торес. — Ми через це й не бачили їх, що вони звідси ніколи не виходять. Запевняю вас, містере Моргане, що я не дурний. Я здобув освіту. Я вчився в Європі й провадив великі справи у вашому Нью-Йорку. Я вивчав природознавство й філософію, а проте я певний, що це та сама долина, з якої, попавши туди, не повертаються.

— Нехай і так. Але ж ми туди ще не попали. Еге ж? — нетерпляче відказав Френк. — І нам не конче туди йти, правда? — він обережно підповз на край виступу, щоб краще придивитись до чогось віддалік. — Якщо це не дах, укритий травою…

Ту мить ґрунт під його руками запався, і всі вони покотилися вниз крутим схилом, а за ними ціла лавина каміння й дерну.

Чоловіки перші підвелися біля густих заростів. Але не встигли ще вони підійти до Леонсії, як та й собі підвелася з землі й зустріла їх веселою усмішкою.

— Нам, як ви казали, не конче сюди йти, — пожартувала вона з Френка. — Тепер ви вірите?

Френка тим часом зацікавило інше. Простягши руку, він схопив дуже звичайну річ, що слідом за ними котилася схилом гори. Це був шолом, якого Торес привласнив у кімнаті мумій. Френк віддав його Торесові.

— Викиньте його зовсім, — порадила Леонсія.

— Це мій єдиний захист від сонця, — відповів Торес. Покрутивши шолом у руках, він увесь аж засяяв, коли побачив усередині напис; він показав його своїм супутникам і прочитав уголос: «Да Васко».

— Я чула про нього, — заявила Леонсія.

— Авжеж, мусили чути, — ствердив Торес. — Да Васко мій предок. Моя мати — уроджена да Васко. Він приїхав до іспанських колоній разом із Кортесом…

— І зняв бунт, — додала Леонсія. — Я добре пам’ятаю що мені розповідали про це батько й дядько Альфаро. З дванадцятьма товаришами він подався шукати скарби майя. Вони взяли собі на допомогу прибережних карібів, з сотню чоловіків і стільки ж жінок. А Кортес послав за ними переслідувачів на чолі з якимось Мендосою. Його рапорт, що, як казав мені дядько Альфаро, зберігся в архівах, зазначає, ніби бунтівників загнано в долину Загублених Душ, де їм лишалося тільки сконати жалюгідною смертю.

— І цей да Васко, очевидно, хотів утекти звідти тим шляхом, яким прийшли ми, — закінчив Торес. — Але його впіймали майя і зробили з нього мумію.

З цими словами він надів на голову старовинний шолом і сказав:

— Дарма що тепер вечір, і сонце низько, а пече воно мені голову, наче залізом.

— А мене, наче залізом, припікає голод, — признався Френк. — Цікаво, чи в цій долині живе хто-небудь?

— У рапорті Мендоси зазначено, що да Васко зі своїм загоном мав загинути «жалюгідною смертю», — відповів Торес, — і я знаю, що відтоді їх ніхто не бачив.

— Здавалося б, що в такому місці мала б бути якась їжа, — почав був Френк, та спинився, побачивши, що Леонсія рве з куща ягоди.

— Слухайте, киньте це, Леонсіє! У нас доволі мороки й без того, щоб мати ще на руках отруєну красуню.

— Та ці ягоди не отруйні, — спокійно відповіла Леонсія, не кидаючи їсти. — Ви ж бачите, що їх і птахи дзьобають.

— Тоді і я приєднуюсь до вас, — втішився Френк, напихаючи собі повний рот солодких ягід. — І якби я впіймав цих птахів, то й їх з’їв би разом з ягодами.

Коли вони вгамували пекучий голод, сонце над обрієм стояло вже так низько, що Торес зняв шолом да Васка.

— Доведеться нам і переночувати тут, — сказав він. — Я лишив свої черевики в кімнаті мумій, а чоботи да Васка загубив, пливши. Ноги в мене зовсім подряпані, але тут багато трави, з якої можна сплести сандалі.

Поки Торес робив собі сандалі, Френк розклав багаття й понаносив гілля, бо хоч вони були недалеко від тропіків, на такій високості вночі дуже холодно. Він ще не скінчив збирати паливо, як Леонсія звилася клубочком і, поклавши голову на руки, міцно заснула. Тоді Френк дбайливо підсунув сухого листя й моху під той бік її, що був далі від вогню.