Серця трьох

Розділ XXV

Поки в Нью-Йорку Ріган спритно провадив широкий наступ на всі Френкові акції, а Френк з Бескомом даремно пробували виявити, хто на них так напосівся, в Панамі відбувались події, що кінець кінцем звели докупи Леонсію, Солано, Тореса та начальника поліції і далеко не останню роль відіграв у цих подіях гладкий, повновидий китаєць.

Старий миршавий суддя, якого призначив начальник поліції, спав на засіданні суду в Сан-Антоніо. Вій спав уже годин зо дві, тільки подеколи стріпував головою і наче задумано щось мурмотів, хоч розглядалося дуже поважну справу: підсудному загрожувало двадцять років ув’язнення в Сан-Хуані, де й найміцніші люди витримували не більше десяти. Але суддя не мав потреби слухати, що кажуть свідки, а що прокурор. Ще не почався суд, як він уже знав, який винести вирок, щоб догодити начальникові поліції. Нарешті адвокат скінчив свою досить довгу промову, секретар чхнув, і суддя прокинувся. Він бадьоро озирнувся і заявив:

— Винен.

Ніхто не здивувався, навіть підсудний.

— Прийти завтра вислухати вирок! Наступна справа!

Після цього суддя лагодився вже знову задрімати, коли раптом до зали увійшли Торес і начальник поліції. Глянувши на свого шефа, суддя відразу зрозумів, чого той хоче, і відклав засідання на завтра.

Через п’ять хвилин, коли зала спорожніла, начальник поліції сказав:

— Я був у Родрігеса Фернандеса. Він запевняє, що це справжній самоцвіт, і, хоч з нього чимало відпаде під чає шліфування, камінець коштуватиме не менше як п’ятсот доларів золотом. Покажіть цей самоцвіт судді, сеньйоре Торесе. І решту також.

І Торес почав викручуватись. Він мусив брехати, бо не міг признатися, що Солано й Моргани відібрали в нього всі самоцвіти, а його самого викинули з гасієнди. Він брехав так спритно, що переконав навіть начальника поліції. Щодо судді, то той завжди вірив тому, чого вимагав шеф, і мав свою думку тільки про якість спиртних напоїв. Торесове оповідання, якщо поминути силу деталей, зводилося ось до чого: він, Торес, був певний, що ювелір надто низько оцінив самоцвіти, тому послав їх своєму агентові в Колоні, а той має послати їх у Нью-Йорк фірмі «Тіфані». Там їм складуть справжню ціну і, можливо, куплять.

Коли вони вийшли з зали на сходи між глиняними колонами, що зберегли ще сліди куль від останніх революцій, начальник поліції сказав:

— Оскільки нам треба захисту закону, щоб вирушити по ті самоцвіти, а надто з любові до нашого любого приятеля судді, ми дамо йому дещицю того, що знайдемо. А він, зі свого боку, під час нашої відсутності заступатиме нас у Сан-Антоніо і, в разі потреби, захищатиме нас ім’ям закону.

За одною колонок сидів, насунувши капелюха на самий ніс, І Пин. Опинився він там не зовсім випадково. Він давно вже помітив, що найцінніші секрети, ті, що найдужче турбують людей, завжди зв’язані з судом, де зосереджено всі людські скорботи. Адже ніколи не можна сказати заздалегідь, де саме вчуєш який-небудь секрет. Тому І Пин, мов рибалка, що, закинувши вудку в море, стежить за поплавцем, часто сидів у суді, стежив за адвокатом і позивачем, за свідками і навіть за катом та випадковими слухачами.

А цього ранку єдина особа, що звернула на себе І Пинову увагу, був обшарпаний пеон, який, здавалося, помре, коли негайно не вип’є чарки. Він мав тьмяні очі, червоні повіки, але в його мізерній, виснаженій постаті було щось відчайдушно рішуче. Коли зала суду спорожніла, той пеон умостився на східцях біля однієї з колон.

«На кого він чекає? — запитав себе І Пин. — Усередині лишались тільки три верховоди Сан-Антоніо — начальник поліції, Торес і суддя». Який зв’язок може бути між ними або одним із них і цим п’яним, замурзаним створінням, що в таку спеку тремтить, ніби на морозі? І Пин не знав цього, але відчував, що варто почекати: ану ж як він щось вивідає? Тим-то І Пин, хоч і ненавидів спеку, вмостився за колоною, де жоден атом тіні не охороняв його від палючого проміння, вдаючи, немов любить грітися на сонечку. Старий пеон ступив крок уперед, захитався, мало не впав, але спромігся-таки відволікти Тореса від його компаньйонів. Ті спинилися віддалік і, жваво розмовляючи, нетерпляче дожидали Тореса.

І Пин уважно стежив за розмовою пихатого Тореса й злиденного пеона, не проминувши жодного слова й поруху.

— Ну, чого тобі треба? — брутально спитав Торес.

— Грошей, трішки грошей, сеньйоре. Ради бога, хоч трішки грошей, — заскиглив пеон.

— Ти дістав уже свої гроші! — гримнув Торес. — Коли я їхав, то дав тобі стільки, щоб ти міг прожити не два тижні, а цілий місяць. Ще два тижні я не дам тобі ні сентаво.

— Але в мене є борги, — скиглив старий і ввесь аж тремтів, так хотів випити.

— За пульку в корчмі «У Петра й Павла»? — глузливо сказав Торес.

— За пульку в корчмі «У Петра й Павла», — щиро признався пеон. — І таблиця, де зазначено мої борги, геть списана. Корчмар не дає мені більше набір. А я, нещасний, не можу витримати без пульки.

— Ти — просто нікчемна свиня.

Пеон несподівано випростався, перестав тремтіти і з гідністю, ніби раптом його осяяла якась вища мудрість, урочисто сказав:

— Я вже старий. Ні в моїх жилах, ні в моєму серці немає вже сили. Всі мої бажання згасли. Я навіть не можу працювати цими вутлими руками, хоч і знаю, що робота дає забуття й відпочинок. Отже, я не можу ні відпочити, ні забути. Їжа пече мені рота і обтяжує шлунок. Жінки — то чума, і мені гидко згадати, що я колись жадав їх. Діти? Останню дитину я поховав років десять тому. Релігія лякає мене. Смерть? Думка про смерть заважає мені спати. Пулька! Боже милий, це єдине, задля чого я хочу жити й люблю життя. Що з того, що я п’ю забагато? Це тому, що мені треба багато про що забути; мені лишається недовго вже животіти під сонцем, перш ніж одвічний морок заступить назавжди сонячне світло від моїх старечих очей.

Торес нетерпляче ворухнувся, наміряючись іти; просторікування старого його дратувало.

— Хоч кілька песо, кілька песо! — благав пеон.

— Ні сентаво! — рішуче промовив Торес.

— Ну добре ж! — з не меншою рішучістю відказав старий.

— Що це значить? — підозріло спитав Торес.

— Ти, може, забув? — сказав пеон так таємниче, що І Пин відразу задумався: що саме могло примусити Тореса виплачувати пеонові своєрідну пенсію?

— Адже я плачу тобі, як ми й домовилися, за те, щоб ти забув, — сказав Торес.

— Я ніколи не забуду того, що мої старі очі бачили. А вони бачили, як ти вгородив ножа в спину сеньйорові Альфаро Солано, — відповів пеон.

І Пин навіть не ворухнувся за колоною, але всередині все в ньому затремтіло. Солано тут значні люди, і те, що Торес убив одного з них, був цінний секрет.

— Тварюка! Нікчемна свиня! Брудне бидло! — Торес стиснув з люті кулаки. — Через те, що я добра людина, ти так поводишся зі мною! Плесни тільки язиком, і я пошлю тебе до Сан-Хуана. Ти знаєш, що це означає? Думка про смерть не тільки не дасть тобі спати. Кожну хвилину, цілий день ти згадуватимеш про неї, як глянеш на стерв’яків, що незабаром дзьобатимуть твої кістки. І там немає пульки. Нікому з тих, кого я послав до Сан-Хуана, не дають пульки. Ну як? Я так і думав. Ти чекатимеш іще два тижні, і тоді одержиш гроші. А коли не хочеш чекати, я віддам тебе стерв’якам, і ти вже ніколи не питимеш пульки.

Торес повернувся на підборах і пішов геть. І Пин, діждавшись, поки він зі своїми товаришами спустився до моря, вийшов з-за колони. Старий пеон у розпачі, що не дістане пульки, стогнав, охкав, корчився, немов на нього напали кольки, і шарпав собі одяг разом з тілом, наче відривав сколопендр. І Пин сів на сходинці трохи нижче від нього й почав свою комедію. Діставши з кишені золоті та срібні монети, він заходився перелічувати їх. Брязкіт монет нагадував пеонові булькання пульки, що її виливають із пляшки.

— Ми з тобою розумні люди, — сказав І Пин своєю проречистою іспанською мовою, звертаючись до пеона, що почав канючити в нього кілька сентаво на пульку. — Обидва розумні — і ти, і я. І ми сядемо тут і любенько скажемо один одному все, що знаємо про чоловіків і жінок, життя й кохання, гнів і наглу смерть, гнів у серці та холодну, прикру крицю в спині. Ти розповіси мені, що я тебе попрошу, а потім досхочу нап’єшся своєї пульки. Ти ж любиш пульку? Ти хочеш мати її зараз, негайно, га?

Ніч, коли під захистом темряви начальник поліції і Торес організували свою експедицію, була знаменна й для родини Солано. Події розвивалися швидко. По обіді всі чоловіки Солано разом з Генрі, що через Леонсію тепер також належав до родини, пили каву й курили сигари на просторій веранді. Несподівано на сходах у місячному сяйві з’явилася химерна постать.

— Ніби якась мара, — сказав Альварадо Солано.

— І до того товстенна мара, — додав Мартінес, його близнюк.

— Не мара, а звичайний китаєць, — засміявся Рікардо.

— Та це ж той самий китаєць, що позбавив Леонсію щастя одружитися зі мною, — впізнав його Генрі.

— Продавець секретів, — усміхнулася Леонсія. — Я дуже шкодуватиму, якщо він не приніс якогось нового секрету.

— Чого тобі треба, китайцю? — не дуже чемно спитав старший брат — Алесандро.

— Новий, гарний секрет, прегарний новий секрет. Чи не купите ви його? — впевнено відповів І Пин.

— Твої секрети занадто дорогі, — зауважив Енріко.

— Це гарний секрет і дуже дорогий, — приязно погодився І Пин.

— Забирайся геть! — наказав старий Енріко. — Я не купуватиму більше жодних секретів до самої смерті.

Але китаєць знав ціну своєї новини.

— Одного разу ви мали собі гарного брата, — сказав він. — Одного разу ваш гарний брат, сеньйор Альфаро Солано, помирав з ножем у спині. Дуже цікаво. Чи це не секрет? Га?

— Ти щось знаєш? — схопився на ноги Енріко.

— Скільки дасте? — спитав І Пин.

— Усе, що в мене є! — крикнув Енріко і, повернувшись до Алесандро, додав: — Чого ж ти стоїш, сину? Плати йому мерщій, якщо він бачив це на власні очі.

— Авжеж! — запевнив його І Пин. — Я дістав свідка. Він добре бачить уночі. Він бачив людину, що встромила ножа в спину сеньйорові Альфаро. Ту людину зовуть…

— Ну, ну! — нетерпеливився Енріко.

— Його ім’я коштує тисячу доларів, — сказав І Пин, обмірковуючи, які долари може він призначити за свій секрет, — тисячу доларів золотом, — закінчив він.

Енріко забув, що доручив провадити грошові справи своєму старшому синові.

— Де твій свідок?! — вигукнув він.

І Пин, зійшовши з веранди, вивів із кущів правдиву мару — старого, виснаженого від пульки пеона, що, спотикаючись і хитаючись, насилу ступав сходами.

Тієї самої пори на околиці міста двадцять верхівців, — серед яких були й поліцаї Рафаель, Ігнасіо, Августіно та Вісенте, — і понад двадцять нав’ючених мулів очікували начальникового розпорядження вирушити в якусь таємничу експедицію до Кордільєр. Вони знали напевне тільки те, що на найбільшого мула, який стояв осторонь від інших, навантажено двісті п’ятдесят фунтів динаміту. Крім того, їм було відомо, що чекають вони на сеньйора Тореса. Він поїхав кудись узбережжям у супроводі страшного вбивці Хосе Манчено, котрий, з ласки божої та їхнього начальника, вже не раз щасливо уникав шибениці, на яку давно заслужив.

Тим часом Торес, тримаючи на поводі коня Хосе й другого, запасного, чекав на березі, а сам Хосе подався покрученою стежкою до гасієнди Солано. Торесові й на думку не спадало, що за двадцять футів далі, в хащах біля самого берега, спокійно спав сп’янілий від пульки старий пеон, а поруч нього сидів скорчившись цілком тверезий і дуже моторний китаєць, мавши в чересі щойно зароблені тисячу доларів. І Пин ледве встиг відтягти пеона в хащі, коли на березі з’явився Торес і опинився майже поряд з ними.

В будинку всі вже лягли спати. Леонсія саме лагодилась розпустити косу, як почула, що в шибку хтось кидає дрібні камінці, і підійшла до вікна. Пошепки застерігши її не здіймати галасу, Хосе Манчено простяг їй зібгану Торесову записку і таємниче сказав:

— Це від китайця, він чекає на вас за кущами.

«Перший раз я казав вам секрет про Генрі Моргана. Тепер мій секрет про Френка. Вийдіть і побалакайте зі мною».

На згадку про Френка серце в Леонсії застукало дужче; вона похапцем накинула на себе мантилью і пішла за Хосе, не мавши жодного сумніву, що на неї чекає І Пин. Не мав жодного сумніву й І Пин, коли побачив убивцю Хосе Манчено, що, немов мішок з борошном, ніс на плечах зв’язану сеньйориту Солано. І Пинові було все ясно й тоді, коли він дививсь, як Хосе з Торесом прив’язали Леонсію до сідла вільного коня, сіли на своїх коней і помчали берегом. Лишивши п’яного пеона спати, товстий китаєць кинувся вгору до гасієнди й поспішав так, що, прибігши, не міг звести духу. Він загупав у двері кулаками й ногами і благав усіх китайських богів, щоб ці гарячі Солано не застрелили його, перше ніж він устигне пояснити причину своєї появи.

— Іди під три чорти! — вилаявся Алесандро, відчинивши двері й упізнавши в’їдливого гостя.

— В мене важливий секрет, — захекано пробурмотів І Пин, — Дуже важливий, цікавий, новий секрет.

— Зайдеш завтра, коли люди не сплять! — гримнув Алесандро, лагодячись штурхнути китайця ногою.

— Я не продаю цей секрет, — поквапився сказати І Пин, — я вам його дарую. Слухайте: вкрадено сеньйориту, вашу сестру. Її прив’язали до коня і швидко помчали берегом.

Та Алесандро, що півгодини тому побажав Леонсії на добраніч, голосно засміявся і знову підняв ногу, щоб штовхнути китайця. І Пин був у розпачі. Він витяг свої тисячу доларів і, поклавши їх у руку Алесандро, сказав:

— Підіть подивіться. Якщо сеньйорита вдома, ви забираєте всі ці гроші. Коли сеньйорити немає вдома, тоді ви повернете мені гроші.

Алесандро повірив. За хвилину він збудив усіх. Ще за п’ять хвилин пеони-конюхи, насилу розплющивши очі, вже сідлали коней та наладновували мулів, а родина Солано лаштувалась у дорогу й готувала зброю.

Солано роз’їхались по всьому узбережжі й по всіх стежках, що вели до Кордільєр, наосліп, у цілковитій темряві, шукаючи злодійських слідів. Нарешті через тридцять годин Генрі пощастило натрапити на стежку, і, йдучи нею, він знайшов увесь загін у западині, яку старий жрець майя назвав Стопою божою і звідки він уперше побачив очі Чіа. Двадцятеро чоловіків і Леонсія саме збиралися снідати. Генрі мав англосаксонську розважність, і йому навіть на думку не спало виступати самому проти двадцятьох озброєних супротивників. Зате його дуже зацікавив мул, що пасся окремо від інших; легковажні пеони не зняли з нього вантаж динаміту. Генрі зважив, що в такому гурті ніщо не загрожує Леонсіїній жіночій честі, і, замість того щоб надаремне пробувати визволити її, вкрав мула з динамітом.

Генрі відвів його недалеко. Під захистком невисокого гайка він напхав свої кишені динамітними шашками, детонаторами й невеличкими кружалами гнотів. З жалем глянувши на решту динаміту, що його він не насмілювався знищити, Генрі заходився готувати дорогу, якою йому доведеться відступати, коли пощастить визволити Леонсію. Як минулого разу Френк засівав дорогу срібними доларами, так тепер Генрі засівав її динамітом.

Три години блукав Генрі навколо улоговини, поки йому вдалося сповістити Леонсію про себе, і минуло ще дві години, поки Леонсії пощастило добутись до нього. Та це було б ще не так погано, якби викрадачі відразу не помітили, що її немає, і якби поліцаї з рештою загону не кинулись верхи переслідувати їх.

Коли Генрі, потягнувши за собою Леонсію й примостивши її за прискалком, зняв рушницю і хотів стріляти, Леонсія сказала:

— У нас немає жодних шансів, Генрі. Їх он скільки! Вони вб’ють тебе, якщо ти стрілятимеш. А тоді що станеться зі мною? Краще я залишусь у них, а тим часом ти втечеш і приведеш допомогу.

— Вони не схоплять нас, сестро, — похитав головою Генрі. — Покладись на мене й дивись. Ось вони якраз наближаються. Дивись!

Леонсія побачила Тореса, начальника поліції і весь загін верхи на конях та мулах. Кожне, поспішаючи, сідало на те, що перше наверталось на очі. Генрі націлився, але не на них, а трохи ближче — туди, де лежала динамітна шашка. Коли він натиснув на гачок, між ними й переслідувачами знялася хмара диму й куряви, що затулила все навкруг. Потім хмара поволі розійшлась, і вони побачили, що половина загону, люди й тварини, лежать на землі, а друга половина запаморочена від вибуху.

Вхопивши Леонсію за руку, Генрі підняв її з землі й побіг з нею вперед. Біля другої в’язки динаміту він спинився і, поставивши Леонсію позад себе, дав їй звести дух і відпочити.

— Тепер вони не будуть уже так квапитись, — радісно сказав він. — І що довше вони переслідуватимуть нас, то повільніше посуватимуться далі.

І справді, коли переслідувачі знову з’явилися на дорозі, вони рухалися дуже обережно й повільно.

— Їх слід було б повбивати, — сказав Генрі, — але їм пощастило. Мені це не до душі. Зате я дам їм доброго прочухана.

Він знову вистрелив у динаміт і, скориставшись із замішання переслідувачів, повернувся й побіг туди, де була захована третя партія динаміту.

Після третього вибуху втікачі домчали до стриноженого коня. Генрі посадовив у сідло Леонсію, а сам побіг поруч, тримаючись за стремено.