Серця трьох

Розділ V

Було вже за полудень. Крізь заґратоване вікно камери Генрі дивився на вулицю, чекаючи, коли з лагуни Чірікві подме вітер і прохолодить хоч трохи розпечене повітря. Вулиця була курна й забруднена, забруднена через те, що протягом століть, відколи засновано місто, її прибирали лише бездомні собаки та огидні стерв’яки, що й тепер літали над нею й плигали коло сміття. Низенькі, побілені кам’яниці перетворювали вулицю на справжню велику піч.

Курява й сліпуча білість боляче різали очі, і Генрі відвів би їх від вікна, якби купка обідранців, що куняла біля воріт навпроти, не схопилася раптом на ноги й не почала зацікавлено вдивлятись у щось далі на вулиці. Генрі не міг бачити, але виразно чув шпарке торохтіння коліс, що швидко наближалося. Незабаром з’явився старий віз, що його тяг за собою схарапуджений кінь. На передку сидів сивоголовий і сивобородий дідок і даремно силкувався спинити коня.

Генрі усміхнувся: дивно, що розхитаний, старий віз не розвалюється, незважаючи на страшні поштовхи на вибоїськах. Колеса йшли невлад одне з одним і мало не спадали з осей. Та нехай ще віз так-сяк тримається, міркував Генрі, а ось збруя не рветься просто чудом. Саме проти вікна старий зробив останнє зусилля, підвівшись на передку й натягнувши віжки. Одна з них була вже надірвана й тепер зовсім увірвалась. Падаючи назад, на передок, візник вагою свого тіла смикнув другу віжку, і кінь раптом шарпнувся праворуч. Що сталося по тому, чи зіскочило колесо з осі, чи спершу поламалось, а далі вже зіскочило, Генрі не міг дотямити. Одне було очевидно, що віз зовсім розламався. Старий упав у пилюку, але вперто не випускав із рук цілу віжку, і кінь, обкрутившись, рвучко повернувся до нього.

Поки старий зводився на ноги, навколо скупчилася юрба обідранців, яку відразу розігнали вартові, вибігши з в’язниці. Генрі залишився біля вікна і, як на людину, що мала прожити всього кілька годин, навдивовижу зацікавлено прислухався й приглядався до всього. Доручивши держати коня вартовим, старий, навіть не обтрусивши пороху, похапцем здерся на воза й почав оглядати свій вантаж — одну велику скриню та кілька малих. Особливо непокоївся він про велику, і навіть спробував підняти її, ніби дослухаючись, чи не розбилося те, що в ній було.

Коли один з вартових звернувся до нього, він випроставсь і радо почав відповідати:

— Я? Ви, сеньйори, питаєте, хто я? Стара людина й живу далеко звідси. Мене звуть Леопольдо Нарваес. Щоправда, моя мати була німкеня, царство їй небесне. Зате батько звався Балтасар де Хесус-і-Сервальос-і-Нарваес, син генерала Нарваеса, славетного вояка, що бився під командою самого Болівара. А тепер я пропав, навіть додому не можу добратися.

Підохочуваний дальшими розпитами й ввічливим співчуттям, якими великодушно обдаровують і наймізернішого шарпака, він намагався віддячити людям тим, що радо оповідав про себе:

— Я їду з Бокас-дель-Торо. Дорога забрала мені п’ять день, і поки що я нічого не продав. Моя господа в Колоні, і краще б я був не виїздив. Але й шляхетний Нарваес може бути за крамаря, а крамар мусить жити. Га, сеньйори, чи не так? А скажіть мені, чи не знаєте ви Томаса Ромеро, що мешкає в цьому прекрасному місті Сан-Антоніо?

— В Панамі в кожному місті повно Томасів Ромеро, — засміявся Педро Суріта, помічник начальника в’язниці. — Вам треба буде описати його докладніш.

— Він брат у перших моєї другої жінки, — відповів повний надії старий і вельми здивувався, почувши регіт юрби.

— Кільканадцять Томасів Ромеро мешкає в самому Сан-Антоніо та в його околицях, — вів далі помічник, — і кожен з них може бути братом у перших вашої другої жінки, сеньйоре. Є тут Томас Ромеро п’яниця. Є Томас Ромеро злодій. Є Томас Ромеро… та ні, його повішено вже місяць тому за вбивство й грабіж. Є ще Томас Ромеро…

За кожним найменням Леопольдо Нарваес тужливо хитав головою, аж доки помічник назвав того, хто мав силу худоби в горах. Тоді старий повеселішав і перебив помічника:

— Вибачте, сеньйоре. Це, мабуть, він і є. Піду пошукаю його. Якщо можна переховати десь у певному місці мій дорогий крам, я відразу подамся шукати. Добре, що нещастя спіткало мене якраз тут. Я можу звірити його на вас. Відразу ж бо видно, що ви цілком порядна й чесна людина. — З цими словами старий видобув із кишені два срібні песо і тицьнув їх у руку помічникові. — Будь ласка. Думаю, що ви і ваші люди мені допоможете.

Генрі посміхнувся в душі, помічаючи дедалі більшу цікавість і повагу до старого, що їх виявили Педро Суріта та решта вартових, коли дістали гроші. Відігнавши від розбитого воза людський гурт, вони заходилися переносити скрині до в’язниці.

— Обережно, сеньйори, обережно! — попросив дідок, коли вони підняли найбільшу скриню. — Несіть її обережніше. Там — дуже коштовна річ і надзвичайно ламка.

Поки скрині переносили до в’язниці, старий зібрав і поклав на віз усю збрую, крім гнуздечки. Але Педро Суріта наказав сховати і збрую:

— Вони не лишать вам ані ремінця, ані пряжки, скоро ми відвернемось від них, — пояснив він, скинувши оком на обшарпану юрбу.

Вибравшись на поламаний віз, старий з ласкавою допомогою помічника та інших вартових сів верхи на коня.

— От і добре, — мовив він і додав люб’язно: — Тисячу разів дякую, сеньйори. Мені пощастило стрінути чесних людей, які збережуть хоч моє злиденне майно, — це ж бо все, що в мене є. Дуже радий, що здибався з вами. Завтра я повернуся разом зі своїм родичем і позбавлю вас клопоту пильнувати моїх мізерних речей. — Він трохи підняв свого бриля. — Бувайте, сеньйори, бувайте!

Старий не поспішаючи рушив ступою, боязливо зиркаючи на коня, що спричинився до катастрофи. Та коли Педро Суріта гукнув його, він спинився й оглянувся.

— Пошукайте ще на кладовищі, сеньйоре Нарваесе, — порадив тюремник. — Там знайдете з сотню Томасів Ромеро.

— А вас я особливо прошу подбати про велику скриню, — відповів на те крамар.

Генрі бачив, як спорожніла вулиця, коли вартові та юрба сховалися від сонячної спеки. Він не здивувався, що нібито чув уже десь голос цього крамаря. Адже він лиш наполовину іспанець, оскільки мати в нього була німкеня, отже, й мова в нього не зовсім іспанська. Але все ж таки говорив він як тутешній мешканець. «Ну і як тутешнього мешканця його пограбують, якщо в скрині, відданій на сховок до тюремників, знайдуться будь-які вартісні речі», — зробив висновок Генрі і кинув думати за пригоду, що оце тільки-но бачив.

А в кімнаті для сторожі, футів за п’ятдесят від камери Генрі, тим часом обкрадали Леопольдо Нарваеса. Почалося з того, що Педро Суріта докладно оглянув скриню. Він підняв її з одного боку, пробуючи, яка вона завважки, і, наче той пес, понюхав крізь шпарку, ніби його ніс міг допомогти йому дізнатись, що було всередині.

— Облиш це, Педро! — засміявся до нього один із вартових. — Адже тобі дали два песо, щоб ти був чесний.

Помічник зітхнув, відійшов від скрині, сів, ще раз глянув на скриню і знову зітхнув. Розмова ввірвалася. Всі раз у раз повертали очі до скрині. Засмальцьована талія карт не могла розважити їх. Гра також припинилась. Вартовий, що висловив догану Педро, і собі підступив до скрині й потягнув носом повітря.

— Нічим не пахне, — заявив він. — У скрині немає пахучих речей. Тоді що ж там є? Кабалеро казав, ніби щось коштовне.

— Кабалеро! — пирхнув другий поліцай. — Мабуть, батько старого торгував протухлою рибою так само, як і його дід. Тепер кожен жебрак пнеться вивести свій родовід від конквістадорів.

— А чого б і ні, Рафаелю? — відказав Педро Суріта. — Хіба ми всі не від них походимо?

— Атож, — відразу погодився Рафаель. — Конквістадори повбивали багацько люду…

— І стали предками тих, хто вижив, — додав Педро, викликавши загальний сміх. — Та все ж таки я залюбки віддав би був один з цих песо, аби знати, що є в скрині.

— А ось Ігнасіо! — привітав Рафаель появу ще одного вартового, запухлі очі якого свідчили, що він тільки-но прокинувся. — Йому не плачено за чесність. Ходи-но сюди, Ігнасіо, задовольни нашу цікавість і скажи, що в цій скрині.

— Як можу я знати? — відмовив Ігнасіо, кинувши оком на скриню. — Я тільки-тільки прокинувся.

— Отже, тобі й не платили, щоб ти був чесний, — пояснив Рафаель.

— Милосердна Мати Божа! Та хто ж платитиме мені за те, щоб я був чесний? — вигукнув вартовий.

— Тоді бери онде сокиру та відкривай скриню, — висловив Рафаель свою потаємну думку. — Ми не маємо права, бо Педро дістав для нас усіх два песо й ми повинні бути чесні. Відкривай мерщій, Ігнасіо, а то ми луснемо з цікавості.

— Ми тільки подивимось, тільки подивимось, — знервовано бубонів Педро, в той час, як Ігнасіо підважив сокирою віко на скрині. — А тоді знов зачинимо, і… всунь туди руку, Ігнасіо. Ну що ж ти там знайшов? На що воно схоже? Га?

Пошпортавшись у скрині, Ігнасіо витяг згорток із грубого картону.

— Розгортай обережно, нам-бо доведеться поставити його на місце, — попередив помічник.

Коли папір і картон розгорнули, всі втупили очі в пляшку хлібного віскі.

— А як запаковано! — вражено пробурмотів Педро. — Мусить бути щось дуже добре. Ач, як його обвито.

— Американське, — зітхнув інший вартовий. — Я лише раз пив американське віскі. Пречудова штука. Воно надало мені стільки сміливості, що я вийшов на арену в Сантосі й пішов проти бика голіруч. Щоправда, бик таки кинув мене, але ж на арену я усе-таки вийшов.

Педро взяв пляшку й намірився відбити їй шийку.

— Стривай! — крикнув Рафаель. — Тобі ж бо заплатили за чесність.

— Заплатила людина, що сама нечесна, — відповів той. — Це контрабанда. За неї не взято мита. Старий пачкарює. Ми маємо право і з чистою душею можемо заволодіти його крамом. Ми конфіскуємо й знищимо його.

Не чекаючи своєї черги на першу пляшку, Ігнасіо й Рафаель розгорнули нові та відбили їм шийки.

— «Три зірки», найкраще віскі! — перервав мовчанку Педро Суріта, вказуючи на фабричну марку. — Бачите? В грінго не буває поганого віскі! Одна зірка означає, що воно дуже добре, дві — чудове, а три — що ліпшого й бути не може. Та я вже знаю! Грінго мастаки щодо міцних напоїв. Наша горілка їх не задовольняє.

— А чотири зірки? — блимаючи вогкими очима, спитав Ігнасіо хрипким через віскі голосом.

— Чотири зірки? Ігнасіо, голубчику, чотири зірки — це або нагла смерть, або раювання.

За кілька хвилин Рафаель, обхопивши шию другого вартового, взивав його братом і запевняв, що зовсім не треба багато, аби люди тут, на землі, були щасливі.

— Старий дурень, тричі дурень і тричі по три рази дурень, — оголосив Августіно, похмурий чоловік, що взагалі вперше за весь час озвався.

— Хай живе Августіно! — весело гукнув Рафаель. — «Три зірки» вчинили чудо. Дивіться! Хіба ж не розв’язали вони язика Августіно?

— Іще три рази по тричі потрійний дурень! — п’яно горлав Августіно. — Таке питво, правдиве питво богів, належало йому, і він п’ять день віз його й не покуштував ані краплі. І я кажу, що таких йолопів слід було б кидати голих у мурашник.

— Стариган — шахрай, — промовив Педро. — І коли завтра він вернеться сюди по свої «три зірки», я заарештую його, як пачкаря. Ми всі дістанемо нагороду.

— Навіть як ми знищимо ось так речові докази? — спитав Августіно, відбиваючи ще одну шийку.

— Ми їх збережемо, — відповів Педро, жбурнувши порожню пляшку на долівку. — Слухайте, хлопці! Скриня була страшенно важка. Цього ж ніхто не заперечить. Вона впала. Пляшки розбилися. Рідина витекла, і тоді ми довідалися, що то контрабанда. Скриня й побиті пляшки — достатній речовий доказ.

Гомін зростав у міру того, як меншало питва. Один вартовий почав сваритися з Ігнасіо за давній борг у сто сентаво. Двоє інших сіли на долівку і, обнявшися за шию, стали оплакувати свою щербату подружню долю. Августіно, не вгаваючи, торочив, що, на його думку, найкраще завжди мовчати. А Педро Суріта був такий зворушений, що промовляв за братерство всього людства.

— Навіть мої в’язні, — белькотав він. — Я люблю їх, як братів. Життя — сумна штука. — Сльози перебили йому мову, й він хильнув ще з пляшки. — Мої в’язні для мене мов діти. Їхня доля крає мені серце. Бачите, я плачу. Поділімся з ними! Даймо і їм хоч хвилинку щастя! Ігнасіо, найлюбіший брате мого серця! Зроби мені ласку. Дивись, я плачу в твоїх обіймах. Віднеси пляшку цього еліксиру тому грінго Морганові. Перекажи йому, як я шкодую, що завтра нам доведеться повісити його. Вітай його від мене, нехай же він вип’є й буде щасливий хоч сьогодні.

А під той час, як Ігнасіо виходив виконати доручення, вартовий, що колись кинувся на бика в Сантосі, почав вигукувати:

— Дайте мені бика! Дайте мені бика!

— Він, бідолаха, хоче обняти бика й сказати, як він його любить, — пояснив Педро Суріта, обливаючись гіркими. — І я теж любив биків. Я люблю все живе. Навіть москітів. Світ чудесний, у ньому панує любов. Дайте мені лева, я хочу побавитися з ним…

Хтось, ідучи вулицею, висвистував мелодію, в якій не можна було не впізнати пісні «Попліч, спинами до щогли». Це зацікавило Генрі, і він підійшов був до віконця своєї просторої камери, але, зачувши, як шкрябав ключ у дверях, швидко ліг на долівку й удав, буцімто спить. У камеру, похитуючись, зайшов сп’янілий Ігнасіо і врочисто простяг Генрі пляшку.

— З найкращими побажаннями від нашого доброго начальника Педро Суріти, — промимрив Ігнасіо. — Він просить вас випити й забути, що завтра йому доведеться вас повісити.

— Побажайте йому від мене всього найкращого та скажіть, щоб він ішов під три чорти разом із своїм віскі, — відповів Генрі.

Вартовий випроставсь і навіть уже не хитався, а ніби відразу потверезішав.

— Дуже добре, сеньйоре, — мовив він, виходячи й зачиняючи ключем двері.

Одним стрибком Генрі опинився коло вікна й зіткнувся віч-на-віч з Френком, що просував йому крізь ґрати револьвера.

— Добридень, товаришу, — сказав Френк. — Ми витягнемо тебе звідси, як оком ізмигнути. — І він показав дві динамітні шашки з гнотами й запальниками. — Дивися, що я маю, це краще за лом. Стань лишень у найдальший куток. Зараз у мурі буде така дірка, що крізь неї пройде й «Анджеліка». До речі, «Анджеліка» чекає на тебе коло берега. Ну, відійди! Я закладаю динаміт. Гніт зовсім короткий.

Ледве встиг Генрі стати в задній куток камери, як хтось, незграбно всунувши ключа в замок, відімкнув двері, і досередини ввірвався галас. Серед лайки й крику Генрі вловив одвічне бойове гасло латиноамериканців: «Бий грінго!»

Побачив він також, що Рафаель і Педро, ввійшовши в камеру, варнякали: «Він ворог братерської любові». — «Він послав мене під три чорти, правда, Ігнасіо?»

В руках у них були рушниці, а позаду сунула решта п’яних вартових, озброєних хто ножем, хто пістолетом, а хто просто пляшкою. Побачивши в Генрі револьвера, вони спинились, і Педро, непевною рукою натискуючи на гачок, урочисто пробурмотів:

— Зараз ми любісінько вирядимо вас у пекло, сеньйоре Моргане.

Та Ігнасіо не хотів чекати. Він приклав рушницю до кульші, вистрелив навмання і не влучив. Куля вдарилася в стіну, якраз посередині камери, а сам він упав, збитий кулею Генрі. Решта похопилася відступити в коридор і, сховавшись за мур, почала обстрілювати камеру.

Дякуючи своїй щасливій долі за товщінь мурів і сподіваючись, що його не поранить рикошетом, Генрі заховався в куток і став чекати вибуху.

Вибух не забарився. Там, де було вікно, зробилася величезна дірка. Та Генрі вдарив у голову уламок муру, і, запаморочений, він упав додолу. Коли курява й дим від вибуху розвіялися, Генрі невиразно побачив Френка, що ніби напливав на нього. Френк витяг його крізь отвір, і надворі Генрі зовсім опритомнів. Він побачив, як Енріко Солано й Рікардо, його наймолодший син, з рушницями в руках стримували юрбу, що купчилась на вулиці з одного боку в’язниці, а близнюки, Альварадо й Мартінес, стримували тих людей, які товпилися з другого її боку.

А втім, люди тільки зацікавлено дивилися. Ніхто не бажав важити своїм життям і заступати дорогу таким могутнім оборонцям, що висаджують у повітря мури та в білий день штурмують в’язниці. Вони поштиво розступилися перед невеличкою купкою чоловіків, коли ті рушили в напрямку берега.

— Коні чекають на нас на сусідній вулиці, — сказав Френк, стиснувши Генрі руку. — Там і Леонсія. Хвилин за п’ятдесят ми дістанемось берега, де нам уже приготовлено човна.

— А гарної ж я тебе навчив пісні, — сміючись, сказав Генрі. — Коли ти засвистів, мені здалося, що я зроду не чув кращої мелодії. Ті собаки так поспішали, що не могли дочекатись до завтра. Вони нажлуктались віскі та й вирішили негайно повісити мене. Цікава штука з тим віскі. Якийсь старий крамар перекинувся перед самою в’язницею з возом, навантаженим віскі…

— Бо ж навіть шляхетний Нарваес, син Балтасара де Хесус-і-Сервальос-і-Нарваеса, сина славетного вояка генерала Нарваеса, може бути за крамаря, а той крамар мусить жити. Правда ж, сеньйори? — мовив Френк таким голосом, як той старий.

Генрі весело глянув на нього й поважно додав:

— А знаєш, Френку, я радий, до біса радий, що…

— Що саме? — спитав Френк у той момент, як вони завертали за ріг, де чекали коні.

— А що не відрізав тобі вуха тоді на Бичачому, коли ти лежав на землі й наполягав, аби я різав.