Серця трьох

Розділ XV

— І все ж таки не варто було мені лишатись у Панамі, — сказав Френк до Леонсії, сидячи з нею на скелі біля входу в печеру й чекаючи, поки повернеться Генрі.

— Невже вас так цікавить нью-йоркська біржа? — кокетливо піддражнила його Леонсія, хоч, як правду мовити, лише частина тут була кокетування, а решта — бажання вигадати час. Леонсія боялась залишатися на самоті з юнаком, якого дуже кохала.

Та Френк не збирався нічого вигадувати.

— Я людина відверта, Леонсіє. І кажу те, що думаю, коротко й відверто…

— Чим і відрізняєтесь від нас, іспанців, — перебила вона. — Ми любимо прикрашати й убирати наші звичайнісінькі думки в пишні шати проречистості.

Однак Френк, не збочуючи, вів свою промову далі:

— Ви хитруєте зі мною, Леонсіє. Ось що я хотів вам сказати… Я говорю щиро й відверто, як і личить чоловікові. А ви крутите словами й пурхаєте, мов метелик, — це, мені здається, чисто жіноча риса. А проте це нечесно… щодо мене. Я відкриваю вам своє серце, і ви знаєте, що в ньому є. А ви хитруєте, викручуєтеся туди й сюди, і я нічого не знаю. Через це ви маєте перевагу проти мене. Ви знаєте, що я кохаю вас. Я сам вам сказав. А я… Ну, що ж я знаю про вас?

Вона опустила очі, почервоніла й мовчала, не знаючи, що відповісти.

— Ось бачте, — не вгавав Френк, — ви не відповідаєте. Ви ставитесь до мене прихильно, і тому здаєтесь мені ще чарівнішою. А все-таки ви лукавите зі мною, нічого не кажете про свої почуття і про свої наміри. І чому? Тому, що ви жінка? Чи тому, що іспанка?

Ці слова схвилювали Леонсію. Насилу стримуючись, але зовні не показуючи цього, вона підвела очі і, дивлячись Френкові в обличчя, сказала:

— Я можу бути чи англійка, чи американка, чи хто завгодно, але я вмію просто дивитися правді в очі й відверто говорити про все… — Вона спинилась, стримано зважила свої думки й спокійно докінчила: — Ви ремствуєте на те, що, дізнавшись про вашу любов, я не сказала вам, кохаю я вас чи ні. Ось я вам зараз скажу. Я кохаю вас…

Леонсія відсунула руки, що їх він у захваті простяг до неї.

— Заждіть! — сказала вона. — Хто з нас тепер жінка? Або іспанка? Адже я не скінчила. Я кохаю вас і пишаюсь тим, що кохаю саме вас. Та й це ще не все. Ви питали мене про моє серце й про мої наміри. Про одне я вже сказала. Зараз скажу про друге. Я збираюсь одружитися з Генрі.

Така англосаксонська щирість приголомшила Френка.

— На бога! Чому? — тільки й спромігся вигукнути він.

— Тому, що я кохаю також і Генрі, — відповіла Леонсія, все ще дивлячись йому в очі.

— Ви ж бо кажете… ви ж сказали, що кохаєте мене? — тремтячим голосом спитав Френк.

— І вас. Я кохаю вас обох. Я порядна жінка; принаймні я завжди так гадала. І досі ще так гадаю, хоч мій розум і підказує мені, що не можна кохати рівночасно двох чоловіків і бути разом із тим порядною жінкою. Ну, та це мені байдуже. Якщо я грішна, значить, я така й є. І я не можу переробити себе, бувши зроду грішна.

Леонсія замовкла, але Френк усе ще не міг здобутися на слово.

— А хто з нас тепер англосакс? — спитала вона й ледь помітно всміхнулася, почасти підбадьорюючи себе сміхом, а почасти тішачись тим, що її слова справили на нього таке враження. — Я відкрила вам своє серце й розповіла про свої наміри.

— Але ж ви не можете… — гарячково запротестував Френк. — Ви ж не можете кохати мене, а одружитись із Генрі!

— Мабуть, ви не зрозуміли мене, — дорікнула вона. — Я збираюсь одружитися з Генрі й кохаю вас. Але я кохаю й Генрі. Не можу ж я одружитися з вами обома. Цього не дозволить закон. Тим-то я одружуюсь лише з одним. І я маю намір одружитися з Генрі.

— Навіщо ж тоді, навіщо ви умовляли мене залишитися? — спитав він.

— Адже я кохаю вас. Я вам це вже сказала.

— Якщо ви будете поводитись так і далі, я збожеволію! — скрикнув Френк.

— Мені також здавалося, що я збожеволію через це, і здавалося багато разів, — заспокоїла його Леонсія. — Якщо ви гадаєте, що мені легко виконувати роль англосаксонської жінки, ви помиляєтесь. Але жоден англосакс, навіть ви, якого я так палко кохаю, не може ставитись до мене з презирством за те, що я не ховаю своїх ганебних почувань. Я вважаю за краще просто сказати вам про них. Якщо це риса англосаксонської вдачі, не ганьбіть її. А коли це риса іспанки, жінки й Солано, — теж не ганьбіть її. Бо я — іспанка, і жінка, і іспанська жінка з родини Солано… хоч у розмові й не розмахую руками, — жартівливо додала вона, ледь усміхнувшись.

Запала мовчанка.

Саме тоді, коли Френк хотів щось відповісти, вона знаком звеліла йому мовчати. У хащах щось зашаруділо й затріщало, і вони обоє прислухалися: очевидно, хтось наближався до них.

— Слухайте! — прошепотіла Леонсія, торкнувши Френка за руку. — Я буду останній раз англосаксонка і скажу вам усе. Надалі я завжди буду хитрувати й викручуватись, як, на вашу думку, роблять іспанки. Отже, слухайте ж! Я люблю Генрі. Це правда, щира правда. Та вас я кохаю дужче, куди дужче. Я вийду заміж за Генрі… через те, що кохаю його й заручена з ним. А вас я завжди буду дужче кохати.

Раніше, ніж він устиг відповісти, з-за кущів вийшли старий майя з сином. Навряд чи помітивши їх, жрець упав навколішки й вигукнув іспанською мовою:

— Мої очі вперше вздріли очі Чіа!

Потім, перебираючи вузлики на священних мотузочках, він мовою майя розпочав молитву, що в перекладі звучала б так:

— О, безсмертна Чіа, могутня дружино божественного Хцатля, божественне серце пророслого насіння, богине дощу й плодючого проміння сонця, що, на щастя людськості, годує насіння, овочі й коріння! О славетна Чіа, якої уста завжди шепочуть над вухом Хцатля, до тебе звертаюсь я, смиренний жрець, із молитвою. Вчини ласку й вибач мені. Нехай золотий ключ із твоїх вуст відкриє вухо Хцатля. Дозволь вірному тобі жерцеві добутись хцатлевого скарбу. Ні, не для нього, о, божественна, а ради його сина, якого визволив грінго. Діти твої, майя, сходять нанівець. Не потрібні їм скарби. Я твій останній жрець. Зі мною сконає все, що було відоме про тебе й про твого великого чоловіка, ім’я якого я насмілююсь вимовити, лише схиливши голову на це каміння. Вислухай мене, о Чіа, вислухай мене! Ось я тут, біля твоїх ніг.

Не менше як п’ять хвилин лежав ницьма старий майя, судомно здригаючись, немов причинний, а Леонсія і Френк зацікавлено дивилися на нього; їх захопив урочистий тон його молитви, дарма що вони не зрозуміли з неї ані слова.

Не чекаючи повернення Генрі, Френк удруге вступив до печери. Він і Леонсія йшли попереду й показували шлях жерцеві з сином. Старий майя, ввесь час мурмотячи молитву та читаючи свої вузлики, ступав слідом за ними, а пеон залишився за сторожа при вході. Біля шеренги мумій жрець шанобливо спинився, не так перед муміями, як для того, щоб прочитати священні мотузочки.

— Так і написано, — промовив він, тримаючи в руці один з них. — Це були лихі люди й злодії. Їм судилося завжди стояти тут, коло дверей до таємничої скарбниці майя.

Френк поспіхом провів жерця повз кістки його батька до внутрішньої кімнати, де старий насамперед простягся перед ідолами й ревно помолився. Після цього він пильно обмацав кілька своїх мотузочків, а далі оголосив — спершу мовою майя, а потім каліченою іспанщиною:

— «З вуст Чіа до вуха Хцатля» — так написано.

Вислухавши це загадкове речення, Френк зазирнув у чорний отвір рота богині, покопирсав лезом свого мисливського ножа в шпарці для ключа у велетенському вусі бога, тоді постукав колодочкою об статую і заявив, що вона порожниста. Підійшовши до статуї Чіа, Френк хотів постукати й об неї, коли почув, як старий майя бурмоче:

— «Ноги Чіа спочивають над порожнечею».

Вражений якоюсь думкою, Френк звелів старому ще раз прочитати те саме місце.

— Її ноги справді величезні, — засміялась Леонсія, — але стоять на скелястому ґрунті, а не над порожнечею.

Френк штовхнув богиню одною рукою й спостеріг, що вона трошки зсунулась. Обхопивши статую обіруч, він почав розхитувати нею.

— «Для дужих і небоязких людей Чіа ходитиме», — прочитав жрець. — А три дальші вузлики кажуть: «Стережіться, стережіться, стережіться!»

— Ну, добре, гадаю, що порожнеча мене не вкусить, — пожартував Френк, облишивши статую, яку йому пощастило посунути на добрий ярд. — Тепер, старенька, постійте хвилиночку або сідайте, якщо хочете, відпочити. Напевно, ви втомилися, стоячи стільки століть над порожнечею.

Леонсія вражено ахнула, і Френк мимоволі глянув на те місце, де тільки-но були ноги богині. Ступнувши назад, він за малим не впав у яму, яку досі закривала Чіа. Отвір був досить широкий і мав круглу форму. Даремно кидав туди Френк запалені сірники, намагаючись визначити глибину: вони гасли, не досягши дна.

— А це й справді скидається на бездонну порожнечу, — сказав Френк, кинувши в отвір невеличкий камінчик. Минуло кілька секунд, поки вони почули стук.

— Мабуть, і це ще не дно, — мовила Леонсія, — він міг стукнутись об якийсь прискалок і там залягти.

— Ось що допоможе нам зміряти глибину, — промовив Френк, ухопивши гаківницю, що валялась серед кісток, і лагодячись жбурнути її вниз.

Але старий спинив його:

— Священні вузлики кажуть: «Хто образить порожнечу під ногами Чіа, той помре наглою й жахливою смертю».

— Я не маю наміру ображати священну порожнечу, — всміхнувся Френк, кидаючи додолу гаківницю. — Та що ж ми маємо тепер робити, старий? Легко сказати: «З вуст Чіа до вуха Хцатля». А як це зробити? Помацай лишень священні вузлики, дідусю, і скажи тоді нам: як і чим.

Для сина жерця, пеона з потовченими колінами, вибила година смерті. Але він і гадки не мав, що сьогодні бачить сонце востаннє. Нехай би сталося що завгодно, нехай би хоч як намагався він уникнути своєї долі, — цей день мусив бути його останнім днем. Якби він і залишився на варті біля входу в печеру, його напевно вбили б були Торес і Манчено, що стежили за ним.

Але, замість чатувати при вході, боязкий пеон вирішив піти на оглядини поблизу й через це помер не на вільному повітрі. А втім, хода годинникових стрілок не змінила своєї швидкості, і він і не наблизив, і не віддалив цим свого кінця. Поки пеон був на розвідинах, Альварес Торес і Хосе Манчено підійшли до печери. Величезні, обкладені перловими скойками очі Чіа, що горіли на скелі, — це було забагато для забобонної душі кару.

— Увіходьте самі, — сказав він Торесові, — а я лишуся тут і вартуватиму.

І Торес, в якому текла завзята кров його зважливця-предка, що протягом кількох століть чесно стояв серед трупів у лаві мерців, увійшов у печеру майя так само сміливо, як уступив туди його предок.

Щойно Торес зник з очей, як Манчено, що не боявся по-зрадницькому вбити першу-ліпшу живу людину і разом з тим надзвичайно лякався незрозумілих для нього явищ природи, забув про обов’язок вартового й зник у хащах. Тим-то пеон, повернувшись заспокоєний із розвідин і охочий дізнатися секрети майя, свого батька і його священної китиці, не знайшов нікого біля входу й теж увійшов у печеру відразу після Тореса.

Останній, щоб його не викрили ті, кого він переслідував, ішов повільно й обережно. Видовисько мертвяків у залі мумій на якусь часину затримало його. З цікавістю розглядав він людей, про яких розповідали стільки історій і історія для яких урвалась тут, у передпокої богів майя. Найбільше зацікавила його мумія, що стояла на кінці лави. Схожість її з ним самим була дуже разюча, і Торес був певний, що дивиться на котрогось зі своїх предків по прямій лінії.

Стоячи перед мумією, він почув чиюсь ходу і почав шукати місця, де б заховатися. Йому спав на думку диявольський план. Знявши шолом із голови свого предка, він наклав його собі на голову. Потім загорнувся в зітлілий плащ, оперезався великим мечем і взувсь у величезні зогнилі чоботи, що мало не розсипалися, коли він засунув у них ноги. Далі він якнайобережніше узяв голу мумію й примістив її в темний куток за спинами інших мумій.

Нарешті, ставши на місце мумії в лаві й поклавши руку на меча, він прибрав ту саму позу, що була й у мумії.

Торес тільки очима стежив за пеоном, що боязко й повагом проходив поміж трупів. Побачивши Тореса, пеон раптом спинився, витріщив очі з жаху і почав бурмотіти якусь молитву майя. Стоячи лице в лице з пеоном, Торесові лишалося тільки прислухатися та обмірковувати своє становище. Зачувши, що пеон одійшов, Торес подивився йому вслід і помітив, як той спинився на закруті коридора, вагаючись, чи йти далі. Торес хотів був скористатися з нагоди й підніс уже меча, щоб розтрощити пеонові голову. Але дарма що був день, навіть година смерті пеона: остання секунда його ще не настала. Не тут, у цім коридорі, і не від Торесової руки судилось йому вмерти. Отож Торес спустив меча, і пеон пішов собі далі.

Зі своїм батьком, Леонсією й Френком він зустрівся саме тоді, як Френк просив жерця вичитати з вузликів, як і чим відкрити Хцатлеве вухо.

— Засунь руку в рот Чіа й витягни звідти ключа! — звелів старий своєму боязкому синові. Але той скорився цьому наказові не відразу й з видимою неохотою.

— Вона не вкусить тебе, вона з каменю, — глузливо дорікнув Френк.

— Боги майя не бувають кам’яні, — дорікнув йому старий. — Це тільки ввижається, ніби їх зроблено з каменю. Вони живуть і завжди виявляють свою вічну волю чи то з-під каменю, чи то крізь нього, чи то через камінь.

Леонсія відсахнулася від жерця й притулилася до Френка, немов шукаючи захисту.

— Я знаю, що зараз має скоїтись щось жахливе, — вихопилось у неї, — мені моторошно тут, всередині гори, серед цих мертвяків. Я люблю блакитне небо, лагідне сонячне світло й безкрає море. Зараз скоїться щось страшне. Я знаю, що воно має скоїтись.

Поки Френк заспокоював її, пеон доживав останні секунди останньої хвилини свого життя. А коли, прикликавши до себе всю свою мужність, він усунув руку в рот богині, пробила остання секунда, і годинник його життя спинився. Злякано скрикнувши, він висмикнув руку й глянув на зап’ясток, де з артерії виступила крапелька крові.

Ряба гадюча голова, ніби на глум, вистромила язика, а тоді, увібравши його, зникла в темряві богининого рота.

— Пекельниця! — зойкнула Леонсія, впізнавши гадюку.

А пеон, і собі впізнавши пекельницю й збагнувши, що неминуче вмре від її отрути, жахнувся, ступив крок назад, попав у яму й щез у проваллі, що його багато століть закривали ноги Чіа.

Цілу хвилину ніхто не казав ані слова. Старий жрець озвався перший:

— Я образив Чіа, і вона поглинула мого сина.

— Дурниця! — підбадьорював Френк Леонсію. — Нічого тут немає понадприродного або незрозумілого. Що може бути природніше, коли пекельниця вибирає розпадину в скелі собі за гадючник? Так роблять усі гадюки. Знову-таки, що дивного в тому, що вкушена гадюкою людина жахається? І що може бути зрозуміліш, коли, мавши позад себе яму, вона падає туди?

— Тоді це також природна річ! — скрикнула Леонсія, вказуючи на струмок прозорої води, що водограєм забив із розпадини. — Він має рацію. Боги виявляють свою вічну волю навіть з-під каменю. Він застерігав нас. Він знав про це, прочитавши свої священні вузлики.

— Що за нісенітниця! — засміявся Френк. — Це воля не богів, а стародавніх жерців, що витворили собі богів так само, як улаштували цю штуку. Десь унизу тіло пеонове вдарилось об підойму, що відкриває якісь кам’яні заставки, і це дало вихід підземному джерелу в скелі. Ось вам звідки взялася ця вода. Богиня з таким почварним ротом може існувати лише в уяві почвар-людей. Врода і божество ідуть у парі. Справжня богиня завжди буває вродлива. Тільки люди творять собі якісь бридкі страхіття.

Струмок тим часом більшав і ширшав, і вода сягала вже людям по кісточки.

— Нічого, — сказав Френк. — Я помітив, що по всіх кімнатах і коридорах діл має нахил у напрямі до виходу. Давні майя були інженери і, будуючи ці печери, взяли до уваги й потребу відводити з них воду. Дивіться, як вода тече коридорами. Ну, старий, почитай-бо свої вузлики та скажи нам, де скарби.

— Де мій син? — сумно й розпачливо промовив на те старий. — Чіа поглинула мого єдиного сина. Через нього я зламав закон майя і забруднив чисту кров майя нечистою кров’ю жінки з долини. Я згрішив, породивши його, і тим-то він утричі мені дорожчий. Навіщо мені ті скарби? Мій син відійшов геть. Гнів божий упав на мене!

Водомет, як і раніш, булькаючи кидався вгору, і бульбашки в ньому засвідчували потужний тиск знизу. Леонсія перша помітила, що води в кімнаті прибуває.

— Мені вже вона по литки, — зауважила дівчина.

— І час уже виходити, — погодився Френк, зрозумівши становище. — Можливо, відводнення влаштовано чудово. Та, упавши коло входу, брили, очевидно, загатили отвір. По інших коридорах, що лежать нижче, води, певне, ще більше, ніж тут. Та для нас це єдиний шлях. Ходімо!

Підштовхуючи Леонсію наперед, Френк ухопив за руку збайдужілого жерця й потяг за собою. На першому ж закруті коридора вода вирувала вже вище колін, а в кімнаті з муміями вони занурились у воду по самі груди.

І раптом перед очима Леонсії з’явились голова в шоломі й завинене в старовинний плащ тіло мумії. Та це ще не дуже б і здивувало її, інші ж бо звалені з ніг і підхоплені водою мумії теж крутились у бурхливому вирі. Але ця рухалася самотужки, голосно дихала й живими очима дивилася їй просто в обличчя.

Звичайна людина не могла витримати видовиська, коли чотирьохсотлітній труп удруге помирав, потопаючи. Леонсія зойкнула, відсахнулася й побігла назад, а Френк, і сам страшенно здивований, пропустивши її, витяг автоматичного револьвера. Тоді мумія, що спромоглася стати на рівні ноги серед буйних хвиль, закричала:

— Не стріляйте! Це я, Торес! Я саме вертаюсь від входу. Там щось сталося. Отвір завалено брилами. Води там поверх голови, і каміння падає раз по раз.

— Ну та й сюди ти також не підеш, — сказав Френк, націливши на нього револьвера.

— Тепер не час сваритися, — відмовив Торес. — Нам треба рятувати своє життя, а сваритися ми й потім зможемо.

Френк завагався.

— А що з Леонсією? — лукаво спитав Торес. — Я бачив, як вона втікала. Чи не загрожує їй яка небезпека?

Махнувши рукою на Тореса, Френк потяг за собою старого майя і кинувсь до кімнати ідолів, а Торес подався слідом. Побачивши його, перелякана Леонсія знову скрикнула.

— Це ж тільки Торес, — заспокоїв її Френк, — він хтозна-як настрахав і мене, коли я його вгледів. Але він живий. Встроміть у нього ножа — і потече кров. Ходімо, старий! Ми не хочемо втопитися, наче щурі в пастці. Ми не знаємо ще всіх таємниць майя. Почитай лишень свої вузлики й скажи нам, як вибратися звідси.

— Виходу треба шукати не зовні, а всередині, — відповів жрець.

— Нам байдуже, аби тільки вибратись. Та як попасти всередину?

— «З рота Чіа до вуха Хцатля», — відповів знову старий.

Френкові притьмом спала на думку жахітлива ідея.

— Торесе, — мовив він, — у роті цієї кам’яної леді лежить ключ, або щось таке. Ви стоїте ближче до неї. Всуньте туди руку й видобудьте його.

Леонсія зойкнула, зрозумівши, що Френк хоче помститись. Але Торес не звернув на це жодної уваги і, весело підійшовши до богині, сказав:

— Дуже радий, що можу бодай чимсь прислужитись.

Тієї хвилини чесна Френкова вдача взяла гору.

— Стійте! — голосно скомандував він і сам наблизився до ідола.

Торес спершу здивувавсь, але швидко зрозумів, якої він уникнув небезпеки. В той час, як старий жрець репетував: «Блюзнірство, блюзнірство!» — Френк кілька разів розрядив свого револьвера просто в кам’яний рот. Потім, обгорнувши руку піджаком, він усунув її в рота богині, витяг звідти поранену пекельницю і, вдаривши нею об тіло статуї, розтрощив гадюці голову.

Обгорнувши руку вдруге (бо там могла бути ще й друга гадюка), Френк знов устромив її в рот і видобув брусок золота, що мав форму й розміри шпарки у вусі Хцатля. Старий показав пальцем на вухо, і Френк устромив туди ключа.

— Іде, як п’ять центів у отвір автомата, — зауважив він, коли ключ щез з очей. — Побачимо, що буде тепер. Чи не почне вода відразу спадати.

Але водограй невпинно бив і далі з розпадини. Торес же вражено показав на стіну, чимала частина якої почала поволі підійматися вгору.

— Шлях назовні, — сказав Торес.

— Всередину, як каже старий, — поправив Френк. — Ну, та все одно куди. Рушаймо!

Вони пройшли вже крізь отвір і ступили в вузький коридор, коли старий майя, вигукнувши: «Сину мій!» — повернувсь і кинувся назад.

Стіна тим часом знову майже опустилась, і жерцеві довелося плазом проплазувати під нею, а за якусь хвильку вона стояла вже знов на давньому місці.

Надворі біля входу в печеру, крім невеличкого струмка, що витікав з-під скелі, не було жодних ознак трагічних подій, які відбувалися всередині гори. Генрі й Рікардо, підійшовши до скелі, помітили цей струмок, і Генрі сказав:

— Це щось нове. Тут не було ніякої річки, коли я йшов звідси. Тут був вхід у печеру, — за хвилину промовив він, оглядаючи брили, що нападали згори. — Тепер тут немає ніякого входу. Дивно, куди ж це всі вони заподілися?

У відповідь бурхливий ручай виніс із-за скелі тіло людини. Генрі й Рікардо підбігли до нього й витягли на берег. Пізнавши в ньому жерця, Генрі поклав тіло долілиць, присів поруч і заходився відтрушувати його, як звичайно відтрушують потопельників.

Минуло хвилин десять, поки старий виявив перші ознаки життя, а ще за десять хвилин він розплющив очі й без тями розглянувся.

— Де вони? — спитав Генрі.

Старий жрець почав мимрити щось мовою майя. Генрі ще раз добре поторсав його.

— Нема, нікого нема, — пояснив жрець по-іспанському.

— Кого нема? — спитав Генрі і знову труснув старого.

— Мого сина! Його поглинула Чіа. Чіа поглинула мого сина так само, як поглинула вона їх, усіх.

— Кого це усіх?

Старого ще раз довелось труснути.

— Багатого молодого грінго, що визволив мого сина; ворога молодого багатого грінго, якого зовуть Торес, і молоду жінку з Солано, що була причиною всього. Я ж казав вам, що їй не слід було їхати. Жінка — то нещастя в чоловічих справах. Через неї Чіа розсердилася. Вона також жінка. Язик Чіа — ядуча гадюка. Своїм язиком Чіа вжалила й поглинула мого сина, а гора викинула на нас цілий океан там, у печері. І всі померли, всіх поглинула Чіа. Ой, леле мені! Лишенько всім, хто захоче забрати священні скарби богів майя!