Серця трьох

Розділ XVII

Світанок у долині Загублених Душ і Великий Дім посеред селища племені Загублених Душ. Дім із непаленої цегли, має вісімдесят футів завдовжки, сорок завширшки, тридцять заввишки, і вкритий соломою.

З дому, насилу пересуваючи ноги, виходить жрець Сонця, старий чоловік у сандалях і в довгому хітоні з грубого домотканого полотна. Його індіянське обличчя, все у зморшках, чимось нагадує обличчя стародавніх конквістадорів. На голові у нього химерної форми шапка з щирого золота, а над нею — півколо з блискучих золотих голок. Це, ясна річ, має зображати сонячний схід.

Старий пошкутильгав через майдан до великої, порожньої всередині, колоди, що висіла між двох стовпів, покарбованих магічними написами. Подивившись на схід, уже червоний від зірниці, і пересвідчившись, що час настав, жрець підніс палицю з волокнуватою опукою на кінці й почав стукати нею об колоду. Хоч який він був немічний і вдаряв лише злегенька, колода загула й загуркотіла, мов далекий грім.

Не встиг ще він опустити палиці, як з усіх укритих дерном халуп, що квадратом оточували Великий Дім, повиходили Загублені Душі. Чоловіки й жінки, старі й молоді, з дітьми й немовлятами на руках — усі вийшли й стали круг жерця Сонця. В двадцятому столітті важко уявити собі архаїчніше видовище. Безперечно, ті люди були індіянами, але разом з тим на багатьох обличчях проступали характерні іспанські риси. Декотрі й зовсім скидалися на іспанців, а інші здавалися типовими індіянами. Але здебільшого вони мали ознаки мішаної крові. Та ще незвичайніше було їхнє вбрання. Не так у жіноцтва, зодягненого в довгі, прості сукні з домашнього полотна, як у чоловіків, що носили химерний одяг на штиб іспанського вбрання з часів першої Колумбової подорожі. І чоловіки, й жінки були невродливі й понурі, як то буває в племен, де заведено одружуватися з близькими родичами, — ніби, не мавши припливу свіжої крові, вони втратили свою життєрадісність. Ознаки виродження були в хлопців, у дівчат, у дітей і навіть у немовлят. Вирізнялися тільки дві особи: дівчинка років десяти, з надзвичайно жвавим кмітливим личком, що серед похмурих, тупих облич решти Загублених Душ здавалося пломенистою квіткою, і старий жрець, у рисах якого прозирала хитрість, рішучість та розум.

Поки жрець бив у колоду, що без угаву гула, коло нього зібралось усе селище, і мешканці, ставши півколом, повернулися лицем до сходу. Коли над виднокругом з’явився крайчик сонця, жрець привітав його своєрідною середньовічною іспанською мовою і тричі низько й покірливо схиливсь, а решта долинян припали до землі. А як на небі засяяло ціле сонце, ввесь люд з наказу жерця підвівся й заспівав радісних пісень. Коли натовп уже розходився, жрець помітив тоненький стовпчик диму, що здіймався у спокійному повітрі долини. Прикликавши до себе кількох юнаків, він показав їм на дим і мовив:

— Це дим із Місця Жахів, куди заборонено ходити людям нашого племені. Отже, там якийсь розвідник, що його послали наші вороги, які даремно шукають нас уже кілька сторіч. Не можна дозволити йому втекти й доповісти про те, що він бачив. Ми маємо дужих ворогів, і вони знищать нас. Ідіть і вбийте його, а то вони уб’ють нас.

Круг багаття, куди вночі наші мандрівники час від часу кидали гілля, спали Леонсія, Френк і Торес. В останнього на ногах були нові сандалі, а на голові — шолом да Васка, що мав захищати її від роси. Леонсія прокинулася перша, і те, що вона побачила, надзвичайно її зацікавило. Троє чудних людей із племені Загублених Душ із натягненими луками й покладеними на тятиви стрілами, націленими, очевидно, на неї та її супутників, розгублено дивилися на Тореса, що спав міцним сном. Потім вони нерішуче перезирнулися, опустили луки додолу й похитали головами, явно показавши, що не збираються нікого вбивати. Далі вони підійшли до Тореса й пригнулися, щоб краще розглянути його обличчя та шолом, який, здавалося, найбільше їх зацікавив.

Не рухаючись із місця, Леонсія спромоглася штовхнути ногою в плече Френка. Той прокинувся й сів, чим привернув до себе увагу незнаних людей, що відразу жестами засвідчили свою миролюбність, кладучи на землю свої луки й простягаючи вперед руки.

— Доброго ранку, хлопці! — привітав їх Френк англійською мовою, розбудивши своїми словами Тореса. Вони похитали головою.

— Це, напевно, Загублені Душі, — пошепки сказала Френкові Леонсія.

— Або якісь посланці, — посміхнувся він. — Виходить, у долині живуть люди. Торесе, хто ці ваші приятелі? З того, як вони дивляться на вас, можна подумати, що це ваші родичі.

Тим часом Загублені Душі відійшли від них і шиплячими голосами почали про щось радитись.

— Скидається на калічену іспанщину, — зауважив Френк.

— Я гадаю, що це середньовічна іспанська мова, — погодилась Леонсія.

— Це та мова, якою говорили конквістадори, а тепер її вже ніхто не вживає, — додав Торес. — От бачте, я мав рацію. Загублені Душі не поверталися ніколи.

— Але вони одружувалися, — промовив Френк, — бо інакше як ви поясните появу цих трьох шолудивих поросят?

Тим часом шолудиві поросята порозумілися поміж себе й приязними мигами стали запрошувати прибульців іти за ними в долину.

— Ці хлопці, здається, добрі й гостинні, дарма що такі похмурі, — сказав Френк, коли вони виряджалися в дорогу. — Чи бачили ви коли-небудь такі жалібні обличчя? Вони, я гадаю, народилися під час затемнення місяця, або в них померли всі дівчата, або скоїлось щось іще гірше.

— Саме такі обличчя й повинні мати Загублені Душі, — відповіла Леонсія.

— Якщо нам не пощастить вибратися звідси, то в нас будуть ще сумніші обличчя, — відповів Френк. — В усякому разі, вони, я сподіваюся, ведуть нас на сніданок. Попоїсти ягід було краще, ніж не їсти нічого, але це ще далеко не все.

За годину чи трохи більше наші шукачі, слухняно простуючи за своїми провідниками, вийшли на майдан, де стояв Великий Дім.

— Це нащадки загону да Васка й карібів, — упевнено сказав Торес, розглядаючи обличчя в юрмі. — Досить поглянути на них, щоб переконатися в цьому.

— І вони вернулись від християнської релігії да Васка до поганських звичаїв, — додав Френк. — Подивіться на той вівтар. Він із каменю. І хоч звідти пахне печеною бараниною, там не сніданок готують, а збираються складати жертву.

— Дякувати богові, що це тільки ягня, — зітхнула Леонсія. — За давніх часів релігія Сонця вимагала людських жертв. А вони поклонялися Сонцеві, гляньте на того старигана в довгому хітоні й у золотій шапці з золотими голками. Це жрець Сонця. Дядько Альфаро багато чого розказував мені про культ Сонця.

Над вівтарем, трохи позад нього, здіймалося величезне металеве сонце.

— Золото, щире золото, — прошепотів Френк, — і без жодної домішки. Подивіться на ці голки й на їхній розмір. Золото таке чисте, що, я гадаю, навіть дитина зігне їх, як схоче, або зав’яже вузлом.

— Боже милий! Гляньте! — вигукнула Леонсія, показуючи очима на грубо вирізьблене кам’яне погруддя, що стояло коло вівтаря. — Це ж Торесове обличчя! Або обличчя мумії з печери майя.

— І на ньому якийсь напис, — ступив наперед Френк, щоб придивитися зблизька, але жрець відштовхнув його. — Написано: «Да Васко». Те саме, що й на шоломі в Тореса. А тепер гляньте на жерця. Якщо він не здається вам рідним братом Тореса, значить, я нічого не тямлю в родинній схожості.

Жрець владним рухом звелів Френкові замовкнути й уклонився жертві, що пеклася на вівтарі. Ніби знак з неба, вітер дмухнув у полум’я під ягням.

— Бог Сонця невдоволений, — урочисто промовив жрець своєю чудною іспанською мовою, зрозумілою, проте, прибульцям. — Серед нас чужинці, і їх досі ще не вбито. Через це бог Сонця невдоволений. Кажіть ви, юнаки, що привели чужинців живих аж до вівтаря! Хіба я не велів вам убити їх? І хіба не бог промовляє моїми устами?

Один з юнаків, тремтячи, вийшов наперед і дрижачим пальцем показав на Торесове обличчя й на обличчя кам’яного погруддя.

— Ми впізнали його, — пробелькотів він, — і не наважилися вбити, бо пригадали пророцтво про те, що наш великий предок одного дня має повернутись. Може, це він, цей чужинець? Ми не знаємо. Ми не сміємо знати ані судити. Це вам, отче, належиться і знати, і думати, чи не він це.

Жрець пильно подивився на Тореса й забурмотів щось незрозуміле. Тоді раптом обернувся й запалив священний вогонь від жару, що стояв у горщику біля вівтаря. Але полум’я, спалахнувши, захиталось і погасло.

— Бог Сонця сердиться, — знову сказав жрець, а Загублені Душі почали бити себе в груди й голосити. — Жертви не прийнято, бо полум’я не хоче горіти. Тепер усього можна сподіватися. Та це вже великі таємниці, які знатиму тільки я. Ми не принесемо в жертву чужинців… бодай тепер. Мені треба часу, щоб дізнатися про волю Божу.

Порухом руки він відпустив людей, не закінчивши церемонії, а прибульців звелів відвести у Великий Дім.

— Нічого не второпаю, — прошепотів Френк на вухо Леонсії, — але сподіваюся, що там нам хоча б дадуть попоїсти.

— Гляньте на ту гарненьку дівчинку, — Леонсія показала очима на дитину зі жвавим і розумним личком.

— Торес уже звернув на неї увагу, — відповів Френк. — Я бачив, як він підморгував їй. Він також нічого не тямить і не знає, чим усе це скінчиться, а все-таки не хоче втратити нагоди потоваришувати з кимсь. Треба стежити за ним, бо він підлий собака і здатний зрадити нас першої-ліпшої хвилини, якщо це може йому врятувати шкуру.

У Великому Домі вони посідали на грубих матах із трави, і незабаром їм і справді принесли їсти: чисту, прозору воду, варене м’ясо та овочі, усе в достатній кількості, в глиняних горщиках незвичайної форми. Крім того, гостям дали кукурудзяних коржів, що нагадували тортильї.

Коли вони попоїли, жінки, що приносили їм їжу, вийшли; залишилась тільки дівчинка, яка привела їх сюди. Торес хотів був підлеститись до неї, та мала, тактовно уникаючи його, не відходила від Леонсії, що неначе причарувала її.

— Вона, мабуть, тут господиня, — пояснив Френк. — Такий звичай є у селах на Самоа: там дівчата зустрічають і розважають усіх подорожніх та гостей, хоч би яке мали вони становище, і трохи не головують на всіх офіційних святах та церемоніях. Їх вибирають ватажки племен залежно від їхньої вроди, доброчесності й розуму. І це дівча страшенно нагадує мені їх, дарма що дуже молоде.

Дівчинка наблизилась до Леонсії, і хоч була явно захоплена вродою чужинки, в її поведінці не помітно було ані натяку на підлесливість або на почуття своєї нижчості.

— Скажи мені, — промовила дівчинка чудною, давньою іспанською мовою, якої вживали в долині, — чи справді ця людина — капітан да Васко, що повернувся зі своєї оселі на Сонці?

Торес усміхнувся, вклонився й згорда сказав:

— Так, я справді з роду да Васко.

— Не з роду да Васко, а сам да Васко, — по-англійському поправила його Леонсія.

— Це наш козир, — сказав Френк також по-англійському. — Він може допомогти нам видобутись із цієї ями. Мені щось не дуже до вподоби жрець. А він, здається, має величезний вплив на Загублені Душі.

— Я тільки-но з Сонця, — промовив Торес до дівчинки, збагнувши, у чім річ.

Мала подивилася на нього довгим, допитливим поглядом, і видно було, що вона обмірковує, зважує і оцінює його слова. Потім вона шанобливо вклонилась йому і, кинувши оком на Френка, обернулась до Леонсії й обдарувала її поглядом, сповненим захоплення.

— Я не знала, що бог створює таких гарних жінок, як ти, — сказала дівчинка і, спинившись біля дверей, додала: — Цариця Мрій теж гарна, та вона зовсім на тебе не схожа.

Не встигла вона вийти, як з’явився жрець Сонця у супроводі кількох юнаків — ніби на те, щоб забрати посуд і недоїдений сніданок. Двоє чи троє з них, нахилившись, почали прибирати посуд, решта на знак жерця кинулася на гостей, зв’язала їм руки за спиною і повела до вівтаря Сонця, де вже зібралось усе плем’я. Там їх прив’язали до стовпів, щойно вбитих у землю. Багато послужливих рук накидали їм хмизу по самі коліна.

— Випростайтесь і надміться, як справжній іспанець! — з образливою зневагою напучував Тореса Френк. — Ви ж бо сам да Васко. Багато століть тому ви були на землі, в цій саме долині, разом із предками цих покручів.

— Ви повинні вмерти, — звернувся до них жрець Сонця, а Загублені Душі одностайно закивали головами. — Протягом чотирьохсот років, відколи ми тут живемо, ми вбиваємо всіх чужинців. Вас не вбили, і бог Сонця через це розсердився на нас. Вогонь на нашім вівтарі погас. — Загублені Душі заревли, заголосили й загупали себе в груди. — Отже, щоб угамувати гнів божий, ви повинні негайно вмерти.

— Бережіться! — крикнув Торес, якому Леонсія і Френк пошепки підказували, що говорити. — Я — да Васко! Я тільки-но зійшов із Сонця. — Головою, бо руки йому були зв’язані, він показав на погруддя біля вівтаря. — Я той самий да Васко. Чотириста років тому я привів сюди ваших предків і залишив їх тут, наказавши дожидатися мене.

Жрець Сонця видимо завагався.

— Ну, старий, відповідай мерщій божественному да Васко! — промовив Френк.

— Звідки можу я знати, що він божественний? — спитав жрець. — Хіба я сам не схожий із ним? А хіба я божественний? Хіба я да Васко? Чи то він да Васко? А може, да Васко й досі на Сонці? Я тільки знаю добре, що я людина й народився від жінки. Це було тричі по двадцять і ще вісімнадцять років тому, і я знаю, що я не да Васко.

— Ти не відповів ще да Васко! — погрозливо вигукнув Френк; нахилившись до Тореса, він крізь зуби просичав англійською мовою: — Та набундючтеся ж, хай вам чорт! Запишайтеся!..

Жрець зніяковів на хвилинку, а потім удався до Тореса:

— Я вірний жрець Сонця і не можу зламати своєї обітниці. Якщо ти й справді божественний да Васко, то мусиш відповісти на одно моє запитання.

Торес із величною погордою кивнув головою.

— Чи любиш ти золото?

— Чи люблю я золото? — засміявся Торес. — Я великий капітан на Сонці, а Сонце зроблене з золота. Золото! Воно для мене важить не більше, ніж багно під моїми ногами або камінь на ваших горах.

— Чудово! — похвалила Леонсія.

— Тоді, божественний да Васко, — принижено промовив жрець, не мігши, щоправда, цілком приховати радості в голосі, — тоді ти спроможешся скласти наш стародавній і звичайний іспит. Якщо, випивши золотого питва, ти ще раз скажеш, що ти да Васко, я і всі ми вклонимося тобі й визнаємо твоє божественне походження. Нам випадало бачити захожих. Вони завжди жадали золота. А коли ми вгамовували їхню жадобу, вони не жадали вже більше нічого, бо були мертві.

Жрець говорив, а Загублені Душі уважно дивилися на нього, і так само уважно, але вже стурбовано, дивилися на нього й прибульці. Тим часом жрець засунув руку у велику шкіряну торбу, підійшов до казана, що стояв на триніжку коло вівтаря, й почав кидати в нього цілі жмені золота. Полонені були так близько, що бачили, як золото топиться і, наповнюючи казан, обертається в питво для Тореса.

Дівчинка, користуючись із свого особливого становища серед Загублених Душ, підступила до жерця Сонця й голосно сказала:

— Та це ж да Васко, капітан да Васко, божественний капітан да Васко, що давно привів сюди наших предків!

Насупивши брови, жрець хотів примусити її замовкнути, та дівчинка все повторювала свої слова і раз у раз красномовно показувала то на погруддя, то на Тореса. Жрець зрозумів, що нічого не зможе вдіяти, і подумки прокляв грішну любов, що зв’язала його з матір’ю дівчинки і дала йому доньку.

— Годі! — з серцем наказав він. — Це не твоє діло. Якщо він капітан да Васко, божественний да Васко, це питво йому не завадить.

І він вилив розтоплене золото в грубий череп’яний глечик, що стояв коло вівтаря. На його знак кілька юнаків, повідкладавши на бік свої списи, підійшли до Леонсії з певним наміром силоміць розтулити їй рота.

— Стійте! — спинив їх Френк гучним голосом. — Вона ж не божественна, як да Васко. Ви спробуйте питво на ньому.

У відповідь на це Торес обдарував Френка лютим поглядом.

— Тримайтеся з ним гордо, — навчав його Френк. — Відмовтесь пити. Покажіть йому напис на вашому шоломі.

— Я не питиму! — злякано скрикнув Торес, коли жрець удався до нього.

— Питимеш. Ми побачимо, чи ти справді да Васко, божественний капітан, що зійшов із Сонця, і якщо так, схилимося перед тобою і віддамо тобі хвалу, як богові.

Торес запитливо глянув на Френка, і цього не могло не запримітити досвідчене око жерця.

— Удайте, ніби ви хочете випити, — сухо сказав Френк. — Зробіть це хоча б для того, щоб урятувати леді й померти, як помирають герої.

З несподіваною силою випручавши з-під мотузок руку, Торес зняв свій шолом і повернув його так, щоб жрець міг побачити напис усередині.

— Читай, що там написано! — звелів Торес.

Напис «да Васко» надзвичайно здивував жерця, і він впустив із своїх рук глечика. Розтоплене золото, вилившись, запалило сухий хмиз, розкиданий по землі, і обпекло ногу одному з юнаків із списом, що затанцював від болю. Та жрець Сонця швидко схаменувся. Схопивши розпеченого горщика, він хотів був облити хмиз навкруг його жертв, але тут знову втрутилась дівчинка.

— Бог Сонця не хоче, щоб великий капітан пив це питво! — гукнула вона. — Бог Сонця вибив глечик з твоїх рук.

Всі Загублені Душі почали перешіптуватись, і жрець, почувши їхнє незадоволення, мусив опустити руку. А проте він вирішив знищити трьох прибульців і удався до хитрощів.

— Почекаймо знаку. Принесіть олії! Ми будемо чекати, доки бог Сонця не об’явиться… Принесіть свічку.

Виливши глечик олії на хмиз, щоб він скоріш зайнявся, жрець поставив на нього запалену свічку й промовив:

— Коли свічка погасне, то буде знак Божий. Чи слушно я кажу, люди?

І всі Загублені Душі загукали:

— Слушно.

Торес благально глянув на Френка.

— Старий шельма вкоротив свічку, — сказав той. — Вона горітиме не більш як п’ять хвилин, а може, ми займемося й за три хвилини.

— Що робити? — розпачливо запитав Торес, а Леонсія сміливо глянула Френкові в очі з ніжною, сповненою кохання усмішкою.

— Моліться, щоб линув дощ, — порадив Френк. — Та на небі, як на те, ні хмаринки. Помріть принаймні з честю. І не репетуйте надто голосно.

Його очі звернулись до Леонсії і сказали те, чого він досі не насмілювався їй казати, — що він кохає тільки її і кохає цілим серцем. Прив’язані до стовпів на чималій віддалі одне від одного, вони ніколи раніше не відчували себе такими близькими: їх-бо зближували й об’єднували їхні погляди.

Перша помітила це дівчинка, що, чекаючи знаку, дивилася на небо. Торес, який не бачив нічого, крім свічки, що майже догоріла, почувши її вигук, і собі глянув угору. Тепер до нього і до всіх інших долинув гуркіт, ніби летіла якась велетенська комаха.

— Аероплан!.. — сказав Френк. — Торесе, зараз же оголосіть, що це знак.

Але оголошувати було зайве. Просто над ними, не більше як за сто футів від землі, кружляв знижуючись перший аероплан, який довелося бачити Загубленим Душам, а з нього, немов благословення небесне, лунало знайоме:

Аероплан, зробивши круг, піднісся футів на тисячу, і з нього щось випало.

Пролетівши футів із триста, воно розгорнулось у парашут, а під ним, наче павук у павутинні, з’явилася постать людська, що, наблизившись до землі, заспівала знову:

А далі події вже набігали одна на одну з запаморочливою швидкістю. Свічка впала; від недогарку зайнялася калюжка олії, полум’я перекинулось на хмиз, і багаття спалахнуло. Генрі, приземлившись серед натовпу і вкривши багато Загублених Душ своїм парашутом, двома стрибками підскочив до друзів і порозкидав розпалене вогнище. Він затримався лише на мить, коли жрець Сонця спробував перешкодити йому. Добрий удар кулаком у зуби перекинув божого повірника на спину, і, поки той приходив до пам’яті, Генрі поперерізав мотузки, що ними були зв’язані Леонсія, Френк і Торес. Він тільки налагодився обняти Леонсію, як та відштовхнула його й сказала:

— Мерщій, мерщій! Нам ніколи пояснювати. Падайте навколішки перед Торесом і вдавайте, ніби ви його раб. Та не говоріть іспанською мовою. Вживайте самої англійської.

Генрі не розумів нічого й бачив тільки, що Френк упав біля Торесових ніг.

— Отакої! — пробурмотів Генрі, пристаючи до Френка. — Це гірше, ніж попасти межи щурів.

Леонсія пішла за їхнім прикладом, а дивлячись на неї, й усі Загублені Душі кинулися до ніг капітана да Васка, що перед очима в них приймав посланців просто з Сонця.

Лежали всі, крім жерця, такого приголомшеного побаченим, що він аж розгубився. На ту пору диявол, що сидів у Торесовій душі, намовив його перебрати міри у своїй ролі.

Згорда, як то казав йому Френк, він підніс праву ногу й поставив її на шию Генрі, ненароком боляче притиснувши йому вухо.

Генрі підстрибнув.

— Та як ви смієте ставати мені на вухо, Торесе! — гримнув він і кинув його на землю в такий спосіб, як перед тим кинув жерця.

— Ну, тепер ми всі пропали! — зітхнув Френк. — Кінець нашій комедії з богом Сонця.

І справді, жрець Сонця швидко все збагнув і з переможним виглядом покликав своїх вояків. Та коли Генрі приставив йому до грудей револьвера, старий жрець пригадав легенди про смертельні прилади, що викидають із себе таємну речовину, звану «порохом», приязно посміхнувся й наказав воякам відступити.

— Це понад мою силу й знання, — звернувся він до натовпу, не випускаючи з ока револьвера Генрі. — Лишається тільки одно: пошлемо вістуна збудити Царицю Мрій. Нехай скаже їй, що до нас із неба, а може, і з самого Сонця, з’явились прибульці і що тільки її мудрість висвітлить нам те, чого ми не розуміємо й чого навіть я не можу взяти втямки.