Серця трьох

Розділ XIII

За тиждень після цього з Сан-Антоніо в Кордільєри вирушили одного дня три окремі експедиції. Перша складалася з Генрі, Френка, пеона та його старезного батька верхи на мулах і чималої кількості пеонів Солано. Кожний пеон вів мула, навантаженого харчами та різним спорядженням. Старий Енріко Солано в останній момент був приневолений залишитися вдома, бо йому заболіла рана, набута ще замолоду під час однієї з численних революцій.

Вершники їхали головною вулицею Сан-Антоніо повз в’язницю, де саме в’язні замуровували дірку, що її Френк вибив у стіні. Назустріч їм трапився Торес, який щойно одержав від Рігана телеграму; побачивши похід Морганів, він страшенно здивувався.

— Куди ви їдете, сеньйори? — озвався він до них.

Ніби змовившись, — оскільки вони показували водночас, — Френк тицьнув пальцем у небо, Генрі в землю, пеон махнув рукою праворуч, а його батько ліворуч. Торес люто вилаявся на таку неввічливість, і його прокльони так розвеселили Морганів, що навіть пеони приєдналися до їхнього сміху.

Трохи згодом, під час сієсти, коли ціле місто спало, на Тореса чекала ще одна несподіванка. Тепер це була Леонсія та її наймолодший брат Рікардо, верхи на мулах, і з ними третій мул, очевидно, навантажений усім потрібним у дорозі.

Третя експедиція була Торесова. І вона виявилася не більшою за Леонсіїну, бо складалася лише з нього самого та Хосе Манчено, відомого тамтешнього бандита, якого Торес із особистих міркувань урятував од стерв’яків у Сан-Хуані. Але для Тореса експедиція мала стати куди більшою. Біля самих Кордільєр мешкало дивне плем’я кару. Свій родовід воно брало від рабів-негрів, що втекли з Африки, і рабів-тубільців з Москітського узбережжя, що осіли тут і одружувалися з жінками, яких крали в долині, або з такими самими рабинями-втікачками, як були самі. Ця своєрідна колонія, що розташувалася між Кордільєрами, де жили індіяни, і Панамською державою, зберегла майже цілковиту самостійність. Згодом, коли вона поповнилася втеклими каторжниками-іспанцями, плем’я кару стало втіленням таких непринадних рис усіх тих народів, що набуло поганої слави, і колумбійський уряд, якби не був заклопотаний внутрішніми політичними махінаціями, послав би військо знищити таке моровичне вогнище. Ось у цьому гадючнику від батька-іспанця і матері-метиски, засуджених за вбивство, і народився Хосе Манчено. І до цього ж таки гадючника провадив він Тореса, що мав виконати завдання Томаса Рігана з Уолл-стріт.

— Нам неабияк пощастило, що ми спіткали його, — мовив Френк до Генрі, показавши на останнього жерця майя.

— Еге ж, але він надто вже старезний, — кивнув головою Генрі. — Подивись лишень на нього.

Індіянин вів перед і ввесь час крутив у руках священний клубок, мимрячи й бурмочучи щось до себе.

— Будемо сподіватись, що старий джентльмен не розкришить його, — висловив палке бажання Генрі. — Нехай би вже він краще раз добре прочитав, як нам їхати, та й запам’ятав дорогу, ніж оце безперестанку смикати мотузочки.

Вони виїхали з хащів на галявину, що свідчила про давню боротьбу людини з джунглями й перемогу її над ними. Звідти видно було далеку гору Бланко-Ровало, що стриміла високо в небо. Старий майя спинив свого мула, провів пальцями по кількох мотузочках клубка і, показуючи на гору, пояснив каліченою іспанською мовою:

— Тут сказано: «Там, де слід Стопи божої, очікуй, доки заблищать очі Чіа».

І він показав на один з вузликів, де прочитав ті слова.

— А де ж той слід, старий? — спитав Генрі, роздивляючись навкруги.

Але індіянин, не відповівши, загупав голими п’ятами по боках мула й погнав його через усю галявину в хащі.

— Він скидається на собаку, що біжить теплим слідом, і здається, слід цей ще теплішає, — зауважив Френк.

За півмилі, коли хащі перейшли в круті горбки, вкриті травою, старий погнав мула вчвал і не зменшив ходи, поки не добувся природної западини. Футів зо три завглибшки й досить велика, щоб вигідно вмістити з дванадцятеро чоловік, вона своєю формою надзвичайно нагадувала слід стопи якогось велетня.

— Слід Стопи божої, — врочисто виголосив старий жрець, тоді зліз із мула і в молитві простягся на землі. — В Стопі божій маємо чекати, доки блиснуть очі Чіа, — так кажуть священні вузлики.

— Гарненьке місце, щоб поснідати, — промовив Генрі, глянувши в западину. — Чекаючи на індіянські дива, ми можемо задовольнити свої шлунки.

— Якщо не заперечуватиме Чіа, — засміявся Френк.

Чіа не заперечувала. Принаймні старий жрець не міг знайти жодних вказівок на це в своїх вузликах.

Стриноживши мулів і залишивши їх на узліссі, мандрівники принесли води з найближчого струмка й розклали в западині багаття. Старий майя, здавалось, не помічав нічого й без кінця бурмотів молитви та перебирав вузлики.

— Аби тільки він не з’їхав з глузду, — сказав Френк.

— Він мав божевільні очі того дня, як я вперше побачив його в Хучітані, — додав Генрі. — А поглянь-но, які в нього тепер очі.

Тут слово докинув пеон: не розуміючи нічого по-англійському, він, проте, второпав зміст їхньої розмови.

— Це дуже небезпечна річ — важитись на таємниці й святощі майя, — і загрожує смертю. Мій батько це знає. Багато людей померло через них, і смерть їхня була нагла й жахлива. Навіть жерці майя помирали. Так помер і батько мого батька. Він також кохав жінку з долини. Через неї він продав секрет майя людям з долини й повів їх до скарбів шляхом, що його вказували вузлики. І він помер. Усі вони померли. Мій батько не любить жінок із долини, бо він старий. Але раніше, замолоду, він дуже любив їх, а це гріх. Він знає, яка йому загрожує небезпека, коли він вестиме вас до скарбу. Сила людей шукала його цілі сторіччя. Та з тих, хто знайшов скарби, жодний не повернувся. Кажуть, навіть конквістадори й пірати англійця Моргана, коли добулися до сховища, наклали там головами.

— А як батько помре, ти, його син, станеш за найвищого жерця майя? — спитав Френк.

— Ні, сеньйоре, — похитав головою пеон, — я майя лише наполовину. Я не вмію читати вузликів. Батько не навчив мене цього, бо кров моя нечиста.

— А якщо він зараз помре, чи зможе прочитати вузлики котрийсь інший майя?

— Ні, сеньйоре. Мій батько — остання жива людина, що знає нашу давню мову.

Розмову цю перебила поява Леонсії й Рікардо: стриноживши своїх мулів і залишивши їх біля інших, вони несміливо поглядали в улоговину. Обличчя Френка й Генрі, скоро тільки вони вздріли дівчину, засяли з радощів, хоч вони й дорікали їй словами, ба навіть наполягали, щоб Леонсія з Рікардо верталися додому.

— Але ви не можете відіслати мене, не давши хоч трохи попоїсти, — зауважила Леонсія, стрибнувши в западину. Вона-бо через свою жіночу хитрість розуміла, що краще з ними розмовляти зблизька.

Їхня голосна балачка вивела старого жерця з релігійного екстазу. Він презирливо подивився на Леонсію й вилив на неї цілий потік докорів мовою майя всуміш із окремими іспанськими словами й фразами.

— Він каже, що жінки погані, — переклав пеон, як тільки його батько спинився. — Він каже, що жінки призводять до суперечок між чоловіками, до ножів і до смерті. Бог позначив їх тавром зневаги й невдачі. Їхні вчинки не подобаються богові й спричиняють загибель чоловіків. Він каже, що жінки — то вічний ворог Божий і чоловічий, бо вони заважають чоловікові наблизитися до бога. Він каже, що жінки завжди стояли на шляху до бога й тягли чоловіків у інший бік. Він каже, що ця жінка мусить поїхати звідси.

Френк, давлячись сміхом, тільки свиснув на знак того, що погоджується з жерцем, а Генрі звернувсь до Леонсії:

— Будь розважна, Леонсіє. Бачиш, яку думку про жіноцтво має цей майя? Тобі тут немає місця. Треба їхати до Каліфорнії, де жінки мають право голосу на виборах.

— На лихо, старий занадто добре пам’ятав жінку, що замолоду зрадила його, — мовив Френк. — Спитай у батька, — удався він до пеона, — чи кажуть його вузлики про те, що жінці не можна ступити на слід Стопи божої?

Даремно крутив старий жрець своє священне письмо. Там не можна було знайти жодного вагомого заперечення проти жінки.

— Він переплутав свої власні переживання із міфологією, — переможно всміхнувся Френк. — Отже, я гадаю, Леонсіє, що ви цілком вільно можете залишитися тут і попоїсти. Кава готова. А по тому…

Але те, що мало статися по тому, сталося тепер. Не встигли вони посідати на землі, як куля пробила Френкові капелюх, коли Френк підвівся передати Леонсії оладку.

— Ну й несподіванка, — сказав він, сідаючи. — А подивись-но, Генрі, хто там хоче мене підстрелити.

Найближчої хвилини всі, крім пеонового батька, пробралися до краю улоговини й побачили, що з усіх боків до них плазують якісь чудернацько повдягані люди, виглядом зовсім не схожі на латиноамериканців. Здавалося, ніби все людство, всі народи світу постачали їм убрання й свою кров, щоб надати їхній шкірі та одежі таких різноманітних кольорів.

— Ото пики! Я зроду гірших не бачив, — сказав Френк.

— Це — кару, — пробурмотів пеон, тремтячи зі страху.

— А хто такі, в… — почав Френк і раптом схаменувся. — А хто такі ці кару?

— Це пекельне кодло, — пояснив пеон. — Вони лютіші за іспанців і жорстокіші за майя. Чоловіки в них не одружені, а жінки живуть без шлюбу. В них нема жерців. Вони — диявольське поріддя, ба навіть гірші за самих дияволів.

Тоді підвівся старий жрець і, показуючи пальцем на Леонсію, заявив, що це вона спричинилася до нещастя. Куля шкрябнула йому плече, і він похитнувся.

— Пригни його, — гукнув Генрі до Френка, — він єдиний, хто вміє читати вузлики, а очі Чіа й досі ще не заблищали.

Френк послухався, простяг руку і, схопивши старого за ноги, смикнув його вниз.

Генрі взяв рушницю й почав відповідати пострілами на постріли кару. Незабаром до нього прилучились Рікардо, Френк і пеон. А старий, перебираючи свої вузлики й дивлячись через береги западини, втупив очі в неосяжне узбіччя гори.

— Стійте! — крикнув Френк, надаремно силкуючись, щоб його голос почули серед стрілянини.

Йому довелося плазом прокрадатися до кожного із стрільців і веліти не стріляти більше. І кожному зокрема пояснювати, що їхній вантаж залишився на мулах, і їм через те треба берегти набої, які ще в патронниках.

— І глядіть, щоб вони не влучили в вас, — застерігав усіх Генрі. — В них старі мушкети та аркебузи, що можуть поробити вам дірки в таріль завбільшки.

За годину обложені вистріляли всі набої, крім кількох у автоматичному револьвері Френка, і на безладний вогонь кару улоговина відповідала мовчанкою. Хосе Манчено був перший, хто зрозумів становище. Він обережно підліз до улоговини, глянув через край, переконався, що мав рацію, й почав давати знаки іншим, — мовляв, в обложених нема чим стріляти й пора атакувати їх.

— Гарно ви вклепались, сеньйори, — зловтішно сказав він, а решта кару з реготом оточили западину.

Те, що сталося далі, було таке несподіване, як зміна сцени в пантомімі. Кару зненацька сипнули урозтіч, нажахано зойкаючи. Вони так поспішали, що багато з них покидали свої мушкети й ножі.

— Але я таки влучу в вас, сеньйоре Стерв’яку, — жартівливо мовив Френк, розмахуючи револьвером.

Націлившись у бандита, що втікав чимдужче, Френк несподівано передумав і не вистрелив.

— В мене тільки три набої, — пояснив він Генрі, ніби перепрошуючи, — а в цій країні ніколи не вгадаєш, коли вони будуть найпотрібніші. Я добре знаю це з власного досвіду.

— Дивіться! — закричав пеон, показуючи пальцем на свого батька й на далеку гору. — Ось чому вони кинулись навтіки. Вони зрозуміли небезпеку, якою загрожували їм священні скарби майя.

Старий жрець у екстазі, що межував із божевіллям, мацав вузлики на мотузочках і пильно дивився на гору. Від неї одна попри одну виходили дві блискучі смуги світла.

— Це може зробити й людина, мавши двоє люстерок, — глузливо сказав Генрі.

— То очі Чіа, — сказав пеон. — Так написано вузликами, що їх при вас читав мій батько: «Там, де слід Стопи божої, очікуй, доки заблищать очі Чіа».

Старий звівся на рівні ноги й вигукнув у нестямі:

— Щоб знайти скарб, ми мусимо знайти очі!

— Добре, старий, добре, — заспокоїв його Генрі і кишеньковим компасом визначив місце, звідки виходило світло.

— У нього наче компас у голові, — зауважив за годину Генрі на адресу старого жерця, що вів перед, сидячи на своєму мулі. — Я перевіряю його компасом, і, навіть коли якась перешкода змушує нас збочувати, він знову виходить на правильний напрям, ніби магнітна голка.

Від’їхавши від западини, вони не бачили більше світляних смуг. Очевидно, горбки та гори заважали цьому. Скрізь були провалля і скелі всуміш із лісами та кучугурами з піску й вулканічного попелу.

Нарешті подорожні опинилися в такому місці, де годі було проїхати верхи, і Рікардо з пеонами й з мулами залишився ззаду, діставши доручення стати табором і нап’ясти намети.

Решта експедиції рушила далі, дряпаючись по зарослих скелях і тримаючись один за одного й за стовбури дерев. Старий майя, все ще на чолі гурту, здавалось, не помічав Леонсії.

Раптом, пройшовши з півмилі, він спинився й відстрибнув назад, немов його вкусила гадюка. А сталося ось що: Френк засміявсь, і його сміх безладною глузливою луною пішов по всій тій дикій місцевості. Останній жрець племені майя хапливо перебіг пальцями всі свої вузлики, затримався на одному якомусь мотузочку, вдруге помацав його, і тоді сповістив:

— «Коли бог сміється — стережіться!» Так кажуть вузлики.

Хвилин із п’ятнадцять Френк і Генрі криком та сміхом викликали луну, намагаючись пояснити старому, що це таке.

Ще за півгодини вони дійшли до мандрівних дюн. Старий знову кинувся назад. Пісок, на який вони ступили, просто голосив. Коли вони спинялися, голосіння стихало. А ступиш крок — і пісок знову починав голосити.

— «Коли бог сміється — стережіться!» — виголосив майя.

Він накреслив пальцем коло на піску, що зазвучав, тільки-но його торкнулися, став навколішки всередині, і пісок завив та застогнав. Пеон прилучився до батька й теж увійшов у гомінке коло, де старий креслив якісь кабалістичні фігури та малюнки, а пісок весь час ніби верещав.

Леонсія була нажахана й притулилася до Френка й Генрі. Навіть Френк знітився.

— То була луна, — сказав він, — але це щось інше. Не розумію, що воно таке.

— Дурниця! — відповів Генрі, провівши ногою по піску й знову викликавши гомін. — Це співучий пісок. Я бачив уже його колись на Кауаї, одному з Гавайських островів. Чудове місце для туристів, запевняю вас. А тут пісок ще кращий і гучніший. Учені склали близько двадцяти різних глибокодумних теорій, що пояснюють це явище. Мені казали, що воно трапляється у багатьох країнах світу. Нам лишається тільки одне — пройти цими пісками туди, куди вказує голка компаса. Такий пісок, хоч і реве, та ніхто ще не бачив, щоб він кусався.

Але їм не пощастило переконати останнього жерця майя вийти з накресленого кола. Вони домоглися лише того, що старий відірвався від молитов і люто накинувся на них з лайкою.

— Він каже, — пояснив пеон, — що ми чинимо блюзнірство й що навіть пісок кричить проти нас. Він не хоче йти далі, боїться наближатися до того страшного місця, де мешкає Чіа. І я теж не хочу. Там помер його батько, про це відомо всім майя. Він не піде туди помирати. Він каже: «Мені не так багато років, щоб помирати».

— Отож-бо, якихось вісім десятків! — засміявся Френк і здригнувся, зачувши глузливий сміх луни, якому вторувало голосіння піску. — Замолодий, щоб помирати! А як ви, Леонсіє? Адже ви також занадто молоді, щоб зараз померти.

— Ні, — всміхнулась вона, злегка поворушивши ногою, від чого пісок докірливо зітхнув, — навпаки, я занадто стара, щоб помирати тільки через те, що скелі віддають нам назад наш сміх, а пісок бреше на нас. Ходімо далі! Нам недалеко вже до тих очей, що блищать так яскраво. Нехай старий сидить собі в своєму колі й чекає, доки ми повернемося.

Леонсія, вже не тримаючи Морганів за руки, пішла перша, а вони — слідом за нею. Тільки-но вони рушили, як дюни застогнали, а та смуга, що була найближче й осипалася по схилі, загарчала й заревла. На щастя, як вони скоро в цьому переконалися, Френк, розвантажуючи мулів, узяв із собою кружало тонкої цупкої мотузки.

Перейшовши пісок, вони опинилися в такому місці, де луна повторювала їхні слова шість або й вісім разів.

— Ото чортівня! — промовив Генрі. — Не дивно, що тубільці так жахаються цих місць.

— Здається, Марк Твен писав про якогось химерика, що колекціонував луни? — спитав Френк. — Я не чув про таке. Але тут, у майя, можна було б зібрати гарну колекцію лун. Вони вміли вибрати місце для сховища. Певно, воно було священне ще й до приходу іспанців. Стародавні жерці знали походження цього таємничого явища, але своїм підданцям пояснювали його, як щось надприродне.

Невдовзі подорожні добулися до відкритої, рівної місцини коло зубчастої скелі з багатьма прискалками та розпадинами й пішли вже не одне за одним, а всі вряд. Землю вкривала така тверда й суха шкурина, що годі було собі й уявити, ніби тут щось коли росло. В чудовому настрої, бажаючи бути однаково ласкавого до обох юнаків, Леонсія схопила їх за руки й побігла разом з ними обома. Не встигли вони пробігти й п’яти кроків, як скоїлось лихо. Генрі й Френк одночасно провалилися й угрузли по самі гомілки. За хвилинку провалилась і Леонсія, угрузши не менше від них.

— Отуди к бісу! — пробурмотів Генрі. — Це якась гаспидська місцина.

Слова, що їх він промовив мало не пошепки, відразу відбилися від навколишніх скель і без кінця повторювалися на всі голоси.

Спершу вони не цілком усвідомили небезпеку, що їм загрожувала. Лише побачивши, як з найменшим рухом вони вгрузають дужче, чоловіки зрозуміли, що це означає. Леонсія не вгаваючи сміялась і вбачала в цьому лише кумедну пригоду.

— Грузькі піски! — крикнув переляканий Френк.

— Грузькі піски! — залунали, жахаючись, скелі, і тогосвітні голоси раз у раз повторювали ці слова далі й далі, ніби передавали якусь новину.

— Це яма, засипана грузьким піском, — пояснив Генрі.

— Старий шкарбун, мабуть, мав рацію, що лишився на співучих пісках, — зауважив Френк.

Зловісні зітхання залунали з новою силою й довго не завмирали віддалік. Тим часом вони вгрузли вже по груди й загрузали чимраз глибше.

— Ну, хтось із нас мусить таки врятуватись, — сказав Генрі.

І, не змовляючись, обидва юнаки почали потроху витягати Леонсію, дарма що через напруження й зайві рухи самі вони занурювалися ще швидше. Коли нарешті Леонсія вибралася з піску й стала їм на плечі. Френк, не звертаючи уваги на луну, що глузувала з нього, сказав:

— Тепер, Леонсіє, ми викинемо вас звідси. Коли ми скажемо «три», стрибайте. Вам треба плигнути скільки можете далі й якомога обережніше. Потім вам доведеться проповзти трішки. Тільки ні в якім разі не підводьтесь, а ввесь час лізьте. Рачкуйте, аж поки добудетесь твердого ґрунту. І хоч би що, не підводьтеся. Ти готовий, Генрі?

Вгрузаючи самі, вони почали розгойдувати дівчиною в повітрі й по третім разі, коли Френк вигукнув: «Три!» — кинули її вперед. Леонсія точно виконала їхні вказівки й порачкувала до кам’янистої ділянки.

— Тепер давайте мені мотузку! — гукнула вона до них.

Але тим часом Френк угруз так, що не міг зняти кружала мотузки, яке було в нього на шиї і крізь яке він просунув руку. Генрі допоміг йому і, занурившись на ту саму глибину, що й Френк, усе-таки докинув кінець мотузки до Леонсії.

Спершу вона потягла мотузку. Потім прив’язала її за кам’яну брилу, з автобус завбільшки, й гукнула Генрі, щоб він вилазив. Але дарма. Генрі тільки ще глибше вгрузав. Грузький пісок покрив уже йому плечі, коли Леонсія гукнула, викликавши своїм голосом цілий бедлам лун:

— Стривайте! Не тягніть! Я щось придумала. Відпустіть усю мотузку. Залиште собі тільки кінець і обв’яжіться під пахвами.

Найближчої хвилини, тягнучи за собою мотузку, вона побралась на скелю.

Піднявшись футів на сорок, де росло розлоге сучкувате дерево, вона спинилася. Перекинувши мотузку на стовбур, наче на велетенський блок, вона прив’язала її до великого каменя.

— Оце молодець! — захоплено мовив Френк до Генрі.

Юнаки збагнули її план і зрозуміли, що успіх залежить лише від того, чи зможе вона зсунути камінь і зіпхнути його зі скелі. Минуло п’ять дорогоцінних хвилин, поки Леонсія знайшла досить довгий сучок, що міг правити за підойму. Підійшовши до каменя, вона завзято заходилася зсувати його і кінець кінцем, коли юнаки майже зовсім загрузли, таки спромоглася скинути камінь зі скелі.

Падаючи, брила натягла мотузку, і вона так стиснула Генрі груди, що він мимохіть застогнав. Поволі, проте безперестанку Генрі витягало з піску, і, відпускаючи його, дюни хлипали щораз дужче. Нарешті Генрі опинився на поверхні й прожогом перелетівши через повітря, упав на твердий ґрунт поряд з Леонсією. Коли так само вирятували й Френка, він, відчувши під ногами нерушну землю, посварився кулаком на підступний пісок, від якого йому пощастило врятуватись, і почав кепкувати з нього. Леонсія та Генрі прилучилися до Френка. А у відповідь міріади духів повертали їм їхні слова, і повітря навколо сповнювалося зойками й зловтішним шепотом.