Серця трьох

Розділ III

Однак пекучий біль у голові не дав Френкові довго співати, і він залюбки ліг у холодку на гамак Генрі, що тим часом повеслував до «Анджеліки» переказати шкіперові розпорядження свого гостя — стояти й далі на якорі, але не дозволяти матросам сходити на Телячий острів. Лише вранці другого дня після довгого сну спромігся Френк звестись на ноги й сказати, що в голові йому прояснішало.

— Я знаю, як воно буває, бо сам дістав колись від коня, — поспівчував йому чудний родич, наливаючи здоровенну чашку пахучої чорної кави. — Випий-но цього. Воно зробить з тебе іншу людину. У мене на сніданок є тільки шинка, морські сухарі та черепашачі яйця. Але вони цілком свіжі. За це я ручуся, бо сам викопав їх сьогодні вранці, коли ти ще спав.

— Вистачить і самої кави, бач, яка вона поживна, — похвалив Френк, увесь час пильно приглядаючись до свого родича й зиркаючи разом з тим на портрет їхнього спільного предка.

— Ти надзвичайно схожий на нього, і не лише зовні, — засміявся Генрі, спостерігши його погляд. — Коли ти вчора відмовився ділитись, то був справжнісінький старий сер Генрі. Він мав глибоко закорінену відразу до будь-якого поділу, бодай би із власною командою. Оце й завдало йому стільки клопоту. І, безумовно, він не дав би й цента жодному своєму нащадкові. Я — зовсім іншого ґатунку людина. Я не тільки ладен поділити з тобою Телячий острів, а дарую тобі на довічне й спадкове володіння й мою половину його з усім майном і добром: оцим куренем, умеблюванням, родинними скарбами і тими черепашачими яйцями, які я ще не викопав, коли ти хочеш перейняти їх під свою владу.

— Тобто як? — спитавсь Френк.

— А так. Немає тут нічого. Я перекопав уздовж і впоперек цілий острів і знайшов лише цю скриню із старим лахміттям.

— Це повинно було додати тобі духу.

— Авжеж. Я думав, що знайшов самий скарб. У всякому разі, це свідчило про те, що я вхопився певного сліду.

— А чи не варто було б пошукати на Бичачому? — запитав Френк.

— І я так думаю, хоч маю підстави припускати, що скарб сховано на континенті. Адже люди давно мали звичку зазначати неправильні градуси широти й довготи.

— Десять градусів північної широти й дев’яносто східної довготи вільно можуть бути насправді дванадцять широти й дев’яносто два довготи, — погодився Френк. — Знову ж це може бути й вісім широти та вісімдесят вісім довготи. Всі поправки вони носили в голові, і, коли несподівано вмирали, — а то ж була їхня звичка, — секрет помирав разом з ними.

— Я майже вирішив перейти до Бичачого й випровадити ловців черепах звідти на материк, — вів Генрі далі. — Але з другого боку, мені кортить перевірити насамперед материкову гіпотезу. В тебе, певне, теж чимало різних здогадів?

— Авжеж, — кивнув Френк. — Тільки, знаєш, я хотів би відмовитись від того, що сказав про поділ.

— Відмовляйся, — підбив його другий.

— Тепер і я ладен ділитися.

Вони стиснули один одному руку, стверджуючи згоду.

— «Морган і Морган», компанія всього з двох членів, — засміявся Френк.

— Актив — ціле Карібське море, Іспанські острови, більша частина Центральної Америки, скриня, повнісінька ні на що не придатного старого дрантя, і сила ям у землі, — і собі пожартував Генрі. — Пасив — укуси гадюк, злодійкуваті індіяни, малярія, корчі…

— І гарненькі дівчата, що спершу цілують цілком незнайомого чоловіка, а потім відразу наставляють на нього блискучого револьвера, — перебив Френк. — Ось стривай, я розповім тобі, як воно було. Позавчора я приплив човном до берега материка. Тільки-но я ступив на землю, як на мене напалася найвродливіша в світі дівчина й потягла в чагарі. Можна було думати, що вона хотіла або з’їсти мене, або ж одружитись зі мною. Я не знав, що саме. І перше, ніж я міг домізкуватися, вона сказала мені кілька не дуже приємних компліментів щодо моїх вусів, а далі револьвером погнала мене назад до човна. До того вона звеліла мені забути все й ніколи не повертатись або щось таке.

— А де саме це було? — спитав Генрі з хвилюванням, якого Френк, захоплений спогадами про свою невдалу пригоду, не помітив.

— З того боку лагуни Чірікві, — відповів він. — Мені сказали, що то садиба родини Солано і що вони там усі кусючі, як перець. І таки так. Я не все ще тобі розповів. Ось послухай. Насамперед вона потягла мене в чагарник і образила мої вуса, далі витягла револьвера й погнала мене до човна, а ще далі зажадала пояснень, чому я не поцілував її. Чи можеш ти тут що второпати?

— І ти її поцілував? — спитав Генрі, мимохіть стискаючи руку в кулак.

— А що може вдіяти бідний чужоземець у чужій країні? Я на хвильку пригорнув до себе гарненьку дівчину…

За мить Френк схопився на ноги й затулив рукою щелепу, встигнувши відбити нещадний удар кулака Генрі.

— Я… я перепрошую, — промимрив Генрі, схиляючись на стародавню морську скриню. — Я шалений і знаю про це, та тільки ж нехай мене повісять, якщо я дозволю…

— Ти знову своєї, — докірливо перебив мову йому Френк. — Ти такий самий навіжений, як і всі в цій навісній країні. Тільки що перев’язував мені розтрощену голову, а тепер уже хочеш сам її розбити. Такий самий скажений, як та дівчина, що по черзі то цілує, то штовхав тебе в груди револьвером.

— Маєш рацію, шквар, я заслуговую на це, — скорботно погодився Генрі, але мимоволі знову скипів: — Чорт би тебе забрав, таж то була Леонсія!

— Ну й що з того, що Леонсія, чи Мерседес, або Долорес? Хіба ж я під загрозою револьвера не міг поцілувати вродливу дівчину? І за це треба, щоб якийсь острівний голодранець у брудних парусинових штанях хотів зняти йому голову з пліч?

— Коли вродлива дівчина заручена з голодранцем у брудних парусинових штанях…

— Невже ж ти хочеш мені сказати?.. — похопився Френк.

— Так, зазначеному голодранцеві не дуже приємно слухати, що його кохана цілує іншого голодранця із шхуни підозрілого ямайського негра, якого вона доти зроду не бачила, — закінчив речення Генрі.

— Вона гадала, що це ти, — задумливо мовив Френк, починаючи дещо розуміти. — І я не серджуся, що ти скипів, хоч мусиш сам визнати, що вдача в тебе погана. Ще вчора ти хотів відрізати мені вуха…

— Твоя вдача, Френку, не краща. Як ти, коли лежав піді мною, напосідався, щоб я їх неодмінно відрізав? Ха-ха-ха!

Юнаки засміялись від щирого серця.

— Це вдача старого Моргана, — сказав Генрі. — Він завжди був кусючий, як перець.

— Але не такий, мабуть, як ті Солано, що з ними ти хочеш породичатися. Бо вони майже всі прибігли на берег і частували мене пострілами з рушниць, коли я від’їздив. А твоя Леонсія витягла свою пукавку й погрожувала бороданеві, мабуть, своєму батькові, що продірявить йому груди, якщо він не перестане стріляти в мене.

— Авжеж, то був її батько, сам старий Енріко, — вигукнув Генрі. — А решта хлопців — її брати.

— Гарні голуб’ята! — засміявся Френк. — А чи не думаєш ти часом, що коли ти ввійдеш по одруженні до цієї мирної родини, тобі припаде на долю занадто нудне та одноманітне життя? — Він спинився, захоплений новою думкою. — До речі, Генрі, якщо вони всі гадали, що то був ти, а не я, чого ж вони хотіли тебе вбити? Чи твоя шорстка Морганова вдача зачепила чимось родичів твоєї майбутньої дружини?

Генрі поглянув на нього, немов змагаючись із самим собою, а потім відповів:

— Не знаю вже, як і сказати. Воно справді паскудна штука, і мою вдачу слід було б лаяти. Я посварився з її дядьком. Він був наймолодшим братом її батька…

— Був? — значуще спитав Френк.

— Авжеж, був, — кивнув головою Генрі. — Тепер його вже нема. Звали його Альфаро Солано, і натуру він теж мав препогану. Вони кажуть, що походять від іспанських конквістадорів і тому пишаються, як індики. Альфаро заробив чимало грошей на продажу цінної деревини і нещодавно посадив величезну плантацію цінних порід дерев на березі моря. Якось ми посварилися. То сталося в містечку Сан-Антоніо. Мабуть, то було тільки непорозуміння, хоч я й тепер вважаю, що він не мав рації. Він завжди шукав приключки посваритися зі мною, бо, бачиш, не хотів, щоб ми з Леонсією одружились. Ну от і сталося. Почалось усе в пулькерії. Альфаро хильнув мескалю трохи більше, ніж треба. Він перший образив мене. Нас довелося розбороняти й повідбирати рушниці. Але ми заприсяглися вбити один одного. Усе лихо в тому, що наша суперечка й наша присяга мали забагато свідків. А за дві години комісар і два поліцаї застали мене над трупом Альфаро на околиці міста. Його вбито ножем у спину, і я, йдучи до берега, спіткнувся об його тіло. Що я міг сказати? Нічого! Всі знали про нашу суперечку, погрози помститись, а менше, ніж за дві години, мене знайдено коло теплого ще трупа. Відтоді я не бував у Сан-Антоніо, а тікаючи звідти, звісно, не барився. Альфаро був дуже відомий, знаєш, такий зух, яких люблять люди. Їх ніхто б не переконав улаштувати бодай спробу суду наді мною. Всі жадали моєї крові, і я швидко накивав п’ятами.

Незабаром, коли я був уже в Бокас-дель-Торо, посланець від Леонсії приніс мені мою обручку. Ось як стоїть справа. Я почував себе препогано. І, не наважуючись повернутись туди, де Солано й решта населення прагнули позбавити мене життя, приїхав сюди вдавати з себе пустельника і порпатись у землі заради Морганових скарбів… Але я й досі ще не знаю, хто загнав ножа Альфаро. Знайшовши вбивцю, я міг би виправдатись перед Леонсією і всіма Солано, а тоді, безперечно, і одружився б із нею. Тепер, коли, все вже минуло, я мушу визнати, що Альфаро був гарний хлопець, хоч і втрачав самовладу з першої ж чарки.

— Ясно, як день! — промурмотів Френк. — Немає нічого дивного, що її батько та брати хотіли прострелити мене. Що довше я дивлюсь на тебе, то більше бачу, що ми схожі, як дві горошиночки, за винятком моїх вусів…

— І цього, — Генрі закасав рукав і показав на лівому передпліччі довгий, вузький білуватий шрам. — Я його дістав, ще малим бувши. Упав із вітряка крізь скляний дах у теплицю.

— Слухай тепер, — мовив Френк, і лице йому розпашіло від думки, що склалась у нього в голові. — Комусь треба врятувати тебе від цієї халепи, і це буде той, хто зветься Френком, один із спільників компанії «Морган і Морган». Ти лишишся тут або переїдеш до Телячого острова й почнеш там копати, а я повернусь і розповім усе Леонсії та її родичам…

— Якщо вони не вб’ють тебе перше, ніж ти спроможешся розповісти їм, що ти — не я, — гірко зауважив Генрі. — З тими Солано чиста морока. Вони спершу стріляють, а потім починають розмовляти. Вони не захочуть і слухати ніяких доказів, поки не вб’ють супротивника.

— А проте я все-таки спробую, — наполягав Френк, бо йому кортіло усунути непорозуміння між Генрі й дівчиною.

Але спогади про ту зустріч будили в ньому дивні почуття. Йому було шкода, що та чарівна дівчина належить людині, такій подібній до нього. І Френкові знову привиділась її постать там, на березі, коли під владою двох протилежних почувань вона то цілувала його, то зганяла на ньому свій гнів і зневагу. Він несамохіть зітхнув.

— Ти чого зітхаєш? — глузливо спитав Генрі.

— Леонсія надзвичайно гарна дівчина, — щиро відповів Френк. — Але ж вона твоя, і я маю за обов’язок повернути її тобі. Де обручка, що вона тобі прислала? Коли протягом тижня я не надіну її на палець Леонсії й не буду знову тут з добрими новинами, можеш відрізати мені вуса разом із вухами.

За годину капітан Тріфзен на знак із берега вислав човна до Бичачого острова, і юнаки почали прощатися.

— Ще дві речі, Френку. По-перше, я забув сказати, що Леонсія зовсім не Солано, хоч і вважає, ніби це так. Це розповів мені Альфаро. Її лише прийнято як дочку, і старий Енріко обожнює її, хоч у неї нема ні краплі крові ні його, ані його породи. Альфаро ніколи не переказував мені подробиць, а тільки твердив, що вона не іспанка. Я не знаю навіть, англійка Леонсія чи американка. Вона добре розмовляє англійською мовою, бо навчалась в якомусь пансіоні. Бачиш, її взято до родини ще немовлям, і вона певна, що Енріко їй батько.

— Не дивно, що вона так на мене накинулась, подумавши, ніби я це ти, — всміхнувся Френк. — Вона ж бо гадала, що ти вгородив ножа в спину її дядькові.

Генрі кивнув головою і повів далі:

— Друге зауваження, дуже важливе. Річ у тутешніх законах або, краще сказати, у відсутності законів. У цій глушині люди роблять, що хочуть. До Панами неблизький світ, та й губернатор цього штату, чи округи, чи як там вони його називають, старе сонливе луб’я. А начальник поліції в Сан-Антоніо така людина, що з ним треба матися на бачності. Це — маленький цар у цьому лісовому закутку й справжня потвора. Затям собі добре. Злочин — то занадто лагідне слово для деяких його вчинків, бо він жорстокий і хижий, як тхір. Найбільша його насолода — скарати когось на горло. Він шалено любить вішати. Стережись його, хоч що б ти робив… Ну от, оце й усе… Отже, половина знайденого на Бичачому — твоя… І гляди, щоб ти надів обручку на палець Леонсії.

Минуло два дні. Метис-шкіпер, обстеживши узбережжя, привіз вістку, що чоловіків Солано немає вдома, і тоді Френк висадився на берег у тому місці, де вперше зустрівся з Леонсією. Ні дівчат із срібними револьверами, ані чоловіків із рушницями ніде не було видно. Скрізь панувала тиша, і єдина особа на березі — маленьке, обшарпане індіянське хлопча, — побачивши монету, радо погодилось віднести записку до молодої сеньйорити з великої гасієнди. Френк видер сторінку з записника й заходився писати: «Я той, кого ви помилково вважали за Генрі Моргана, і маю дещо переказати вам від нього…» Пишучи, він навряд чи думав, що прикрі події насуваються з такою самою швидкістю і в не меншому числі, як за його перших відвідин.

Він би страшенно здивувався, якби міг зазирнути за виступ скелі, на яку спирався, пишучи до Леонсії, що під той час, немов морська богиня, виходила з води, свіжа після плавби й купання. Але Френк спокійно писав, а індіянське хлопча стояло, захоплене цією операцією ще більше, ніж він сам. Отже Леонсія, обійшовши скелю, побачила його перша, і, насилу стримавшись, щоб не зойкнути з несподіванки, повернулася й кинулась навтіки у зелені зарості.

Френк відразу здогадався, що Леонсія десь поблизу, коли почув її крик уже з гущавини. Записка й олівець упали на пісок, а він метнувся на крик і зіткнувся з мокрою напіводягненою дівчиною, що, нажахана, втікала від чогось із заростів. Не збагнувши, що Френк прийшов їй на допомогу, Леонсія знову крикнула.

Вона стрілою промчала повз Френка, мало не збила з ніг індіянського хлопчину й спинилася аж на піску. Тут вона побачила, що перед нею не новий ворог, а рятівник.

— Що з вами? — занепокоєно спитав Френк. — Чи не забились ви часом? Що сталося?

Вона показала на своє голе коліно, де з двох маленьких ранок виступили крапельки крові.

— Гадюка, — мовила вона. — Та, що жалить на смерть. За п’ять хвилин я стану трупом і радію з цього, бо ти не краятимеш більше мого серця.

Леонсія докірливо тицьнула в нього пальцем, розтулила рота, щоб проклясти його, але не змогла вимовити й слова і непритомна впала на пісок.

Френк тільки чув про гадюк Центральної Америки, але те, що він чув, було жахливе. Розповідали, ніби навіть мули й собаки, що їх укусив маленький плазун, гинули в страшенних муках менше як за годину. Немає нічого дивного, що вона зомліла, думав Френк, бо отрута починає діяти неймовірно швидко. Його знання про лікування гадючих укусів було таке саме мізерне, як і про самих гадюк, але в голові йому промайнула згадка, що треба притиснути артерію вище вкушеного місця, — тоді обіг крові припиниться і отрута не дійде до серця.

Френк витяг хусточку, обв’язав дівчині ногу над коліном, підсунув під вузол тріску, що трапилась на березі, й туго скрутив хусточку. Далі, знову ж таки роблячи те, що чув від людей, він видобув з кишені ножа, розкрив його, обпалив сірниками лезо, щоб не внести зарази, і обережно, але безжально надрізав шкіру там, де видно було сліди гадючих зубів.

Френк був хтозна-який наляканий, він гарячково поспішав, боячись, що ця прекрасна дівчина зараз почне конати. Він чув, що коли вкусить гадюка, тіло дуже швидко напухає і стає мов подушка. Не скінчивши ще різати, Френк уже зважив, що робити далі. Найперше він висмокче отруту з рани, наскільки зможе, а потім запалить цигарку і гарячим кінчиком припече вкушене місце. Та поки він орудував ножем, дівчина заворушилася.

— Лежіть тихо! — наказав Френк, бо вона сіла саме тієї миті, як він хотів був висмоктати отруту.

У відповідь Леонсія дала йому своєю маленькою ручкою доброго ляпаса. А тим часом з заростів вискочив індіянський хлопчик і, пританцьовуючи та вимахуючи гадючкою, яку він тримав за хвіст, почав радісно вигукувати:

— Лабарі, лабарі!

Від цих слів Френка пройняв ще більший розпач, і він суворо сказав:

— Лежіть тихо, не можна гаяти ні хвилини.

Але дівчина не чула, що він каже. Вона втупилася в мертву гадюку, і їй полегшало на серці, хоч Френк цього не помітив. Він знову схилився, наміряючись і далі лікувати дівчину.

— Що ти робиш? — крикнула вона. — Це ж лабарі, до того ж маленька і ще не має отрути. Я гадала, що то отруйна гадюка. Маленькі лабарі дуже схожі на них.

Леонсія відчула, що нога в неї геть затерпла, бо туго скручений жмут майже припинив кровообіг. Вона опустила очі й побачила Френкову хусточку.

— Навіщо ти перев’язав мені ногу? — зашарілась дівчина. — Це ж бо тільки маленька лабарі.

— Але ви самі сказали, що це гадюка, — виправдовувався Френк.

Леонсія затулила лице руками, та все одно видно було, що їй соромно, бо в неї аж вуха почервоніли. А проте Френк міг би заприсягтися, що вона сміялася, коли то був не істеричний сміх. І аж тепер уперше зрозумів, яку мороку взяв він на себе: надіти їй на пальця обручку іншого чоловіка. Однак він рішуче поклав собі не піддаватися її чарам і сказав:

— А тепер, гадаю, хтось із ваших продірявить мене кулями за те, що я не вмію відрізняти лабарі від гадюки, — гірко мовив він. — Можете запросити для цього когось із ферми, якщо вам самій не кортить пристрелити мене.

Але дівчина, мабуть, не чула його. Легко й граційно схопившись із землі, чого й треба було сподіватися від такої стрункої та гарної істоти, вона заходилася тупати по піску.

— Нога мені затерпла, — пояснила вона, сміючись і цим разом не ховаючи вже обличчя.

— Ви поводитеся просто ганебно, — сердито накинувся на неї Френк. — Ви гадаєте, що то я вбив вашого дядька.

Леонсія зразу перестала сміятися, зблідла на виду, нічого не відповіла йому і, нахилившися, пальцями, що тремтіли від гніву, почала розв’язувати хусточку, ніби вона пекла її ногу.

— Дозвольте, я допоможу вам, — чемно запропонував Френк.

— Ти тварюка! — спалахнула дівчина. — Геть звідси! Щоб і тінь твоя на мене не лягала!

— Ось коли ви надзвичайно чарівна, — кепкував Френк, притлумивши палке бажання стиснути її в обіймах. — Ви знову така, якою я вас бачив тут, на цьому березі. Першої секунди ви дорікали мені, що я не цілую вас, другої секунди поцілували мене; авжеж, поцілували, а третьої загрожували подірявити мені живіт оцим вашим цяцьковим револьвериком. Ні, від того часу ви ніскільки не змінились. Така сама запальна. Давайте вже краще я сам розв’яжу! Хіба ви не бачите, що вузол закручено занадто туго? Ваші пальчики зроду не впораються з ним.

Вона тупнула ногою, невимовно розгнівана.

— Моє щастя, що ви не берете з собою револьвера, коли йдете купатися, — піддражнював її Френк, — а то довелося б негайно влаштувати на цім-таки березі похорон прегарного молодика, що зичить вам тільки всього найкращого.

Під цей момент прибігло індіянське хлоп’я з її купальним халатом. Леонсія похапцем накинула його на плечі й разом з хлопчиком знов узялася розплутувати вузол. Розв’язавши хусточку, вона жбурнула її геть від себе, наче й то була гадюка.

— Пхе, гидота, — мовила вона, щоб образити Френка.

Але Френк, намагаючись не піддаватися її чарам, похитав головою і сказав:

— Це не врятує вас, Леонсіє. На згадку про себе я лишив вам знак, що ніколи не щезне. — Він показав розрізи на її коліні і всміхнувся.

— Ознака тварюки, — відповіла вона, лагодячись іти. — Раджу вам забиратись звідси, містере Генрі Моргане.

Проте Френк заступив їй дорогу.

— А тепер поговоримо поважно, міс Солано, — мовив він уже іншим тоном. — І ви слухатимете. Блискайте собі очима скільки хочете, тільки не перебивайте мені мови. — Він спинився й підняв записку, що був писав до неї. — Я саме хотів послати вам цього листа, коли ви закричали. Візьміть його й прочитайте. Він не кусається. Це ж бо не гадюка.

Вона відмовилась брати записку, але мимохіть, глянувши на неї, запримітила перший рядок: «Я той, кого ви помилково вважали за Генрі Моргана…» Леонсія кинула на Френка погляд, ще не цілком тямущий, де вже, однак, позначився якийсь сумнів.

— Слово честі… — урочисто почав він.

— Ви… не… Генрі? — ледве чутно перепитала Леонсія.

— Ні, я не Генрі. Будь ласка, візьміть і прочитайте.

Дівчина почала читати, а Френк задивився на її русяві коси і ледь засмагле від тропічного сонця біле личко, що не тільки золотило їй шкіру, а й гріло кров, і, може, саме тому те личко ніби аж світилося.

— А хто мав підписати листа? — запитала вона.

Френк отямився і вклонивсь.

— А ім’я? Як вас звуть?

— Морган, Френк Морган. Як я хотів був пояснити в записці, Генрі і я — далекі родичі, брати в двадцятих або щось таке.

Він здивувався, побачивши, як в очах Леонсії раптом засвітився сумнів, а обличчя знову почервоніло від гніву.

— Генрі, — з докором мовила дівчина, — ти хитруєш і хочеш обдурити мене якоюсь бісовою вигадкою. Ти ж бо Генрі.

Френк показав на свої вуса.

— Ти запустив їх відтоді, як утік, — відказала Леонсія.

Він закасав рукав і показав ліву руку від зап’ястка до ліктя, але дівчина нічого не зрозуміла.

— Пригадуєте шрам? — спитавсь Френк.

Дівчина кивнула головою.

— Ну, то пошукайте його.

Вона схилилась над рукою і, не знайшовши шрама, повагом похитала головою.

— Я… я… вибачте мені, — сказала вона, затинаючись. — Я страшенно помилялась і… тим-то й поводилася з вами…

— То був чудовий поцілунок, — жартівливо перехопив Френк.

Леонсія пригадала недавні події, глянула на своє коліно й вибухнула сміхом, що здався йому найчарівнішим у світі.

— Ви, казали, що маєте доручення від Генрі, — несподівано змінила вона розмову. — І нібито він невинний. О, як би я хотіла повірити в це!

— Я цілком певний, що Генрі не вбивав вашого дядька так само, як і я…

— Тоді не кажіть більш нічого, принаймні тепер, — весело перебила дівчина. — Насамперед я маю перепросити вас, хоч ви повинні визнати, що деякі з ваших вчинків і слів були досить обурливі. Ви не мали ніякого права цілувати мене.

— Але ви повинні визнати, — нагадав Френк, — що я зробив це під загрозою револьвера. Хіба ж я міг знати, що ви не пристрелите мене, якщо я вас не поцілую?

— Ну, годі, — попросила Леонсія. — Ходімо тепер до нас, і дорогою розповісте мені про Генрі.

Її погляд упав на хусточку, яку вона так зневажливо відкинула від себе. Вона побігла й підняла її.

— Бідна скривджена хусточко, — защебетала дівчина. — Тебе я також маю перепросити. Я сама виперу тебе… — Вона підвела очі на Френка, звертаючись до нього, — і поверну її вам, чисту, свіжу й просякнену моєю щирою вдячністю.

— А ознаку тварюки? — спитав Френк.

— Я так шкодую, — каючись, призналася вона.

— А моїй тіні буде дозволено лягати на вас?

— Буде, буде, — радісно мовила Леонсія. — Ось, дивіться, вона й тепер лягає. Ну, рушаймо вже.

Френк кинув песо індіянському хлопчикові і, радісний, пішов за дівчиною стежкою, що серед тропічної рослинності вела до білої гасієнди.

Сидячи на просторому майданчику гасієнди Солано, Альварес Торес побачив крізь густі чагарі молоду пару, яка наближалася покрученою стежкою, і спостеріг таке, що примусило його заскреготіти зубами й зробити дуже помилкові висновки.

Він бачив, що Леонсія і Френк були захоплені жвавою розмовою й не помітили нічого. Бачив, як Френк вимахував руками і щось палко доводив Леонсії, — бо вона навіть спинилась, так пильно прислухалася до його слів. Далі Торес насилу пойняв віри очам — він угледів, що Френк вийняв персня, а Леонсія, відвернувши обличчя, простягла ліву руку й підставила третій палець. І Торес міг би заприсягтися, що то був саме палець, на який звичайно надівають обручку.

Та й справді, обручка Генрі опинилася на Леонсіїній руці. І Леонсія, не знати чому, відчула через це якусь невиразну прикрість.

Торес жбурнув геть погаслу цигарку, люто закрутив вуса, немов від цього йому полегшало, і навпростець майданчиком рушив їм назустріч.

Він навіть не відповів на привітання дівчини, а натомість із оскаженілою гримасою людини латинської раси напосівся на Френка.

— Від убивці годі сподіватися сорому, але він міг би принаймні дотримуватись пристойності.

Френк осміхнувся.

— Знову те саме, — сказав він. — Ще один божевільний у цій божевільній країні. Останній раз, Леонсіє, я бачив цього добродія в Нью-Йорку. Він конче намагався зав’язати ділові стосунки зі мною. А тепер я його зустрічаю тут, і він мене називає непристойним, безсоромним убивцею.

— Вам доведеться просити пробачення, сеньйоре Торесе, — із серцем заявила дівчина. — В домі Солано не дозволяють ображати гостей.

— В домі Солано, я бачу, дозволяють пройдисвітам убивати членів родини, — відказав той. — Немає такої жертви, що була б завелика задля гостинності.

— Опам’ятайтесь, сеньйоре Торесе, — люб’язно порадив Френк. — Прокиньтесь! Я знаю, в чім річ. Ви думаєте, що я Генрі Морган. Я Френк Морган, і ми з вами нещодавно склали умову в Рігановій конторі в Нью-Йорку. Ось моя рука. Стисніть її, і такі перепросини цілком задовольнять мене.

Торес, на хвилину приголомшений своєю помилкою, взяв простягнену до нього руку й перепросив обох: і Френка, і Леонсію.

— Тепер, — засяяла вона, сміючись і плескаючи в долоні, щоб покликати служницю, — я маю примістити містера Моргана і сама вдягтися хоч би в що-небудь. А тоді, містере Торесе, з вашого ласкавого дозволу ми розкажемо вам про Генрі.

По її виході й опісля, коли Френк теж пішов до своєї кімнати слідом за молодою гарненькою метискою, Торес трохи отямився і завважив, що він здивований і лютий, як ніколи. Він-бо сам бачив, що якийсь чужинець, якийсь приблуда, надягнув обручку на палець Леонсії. На хвилину він замислився. Леонсія, що її в мріях своїх він завжди мав за свою наречену, заручується з нью-йоркським грінго, ледве познайомившись із ним. Це було щось неймовірно жахливе.

Торес плеснув у долоні, прикликав карету, що був найняв у Сан-Антоніо, і майнув туди, поки Френк виходив із дому, щоб докладніше розпитати в тутешніх людей про Морганові скарби.

Після сніданку Френк помітив, що вітер дме з берега і що йому легко буде переїхати через лагуну Чірікві до Бичачого й Телячого островів. Френка брала нетерплячка подати Генрі радісну звістку про обручку, яка була вже на пальці в Леонсії, і він рішуче відхилив її пропозицію залишитися на ніч у їхньому гостинному домі й зустрітися з Енріко Солано та його синами. Була в нього й інша причина, щоб скоріше виїхати. Він погано себе почував при Леонсії, і не тому, що вона була йому неприємна. Навпаки, вона чарувала його й так вабила до себе, що він не наважувався залишатись далі під впливом її чарів, бо хотів зберегти чоловічу вірність людині в парусинових штанях, яка тим часом порпалася в піску на Бичачому острові.

Отже, Френк пішов, маючи в кишені листа від Леонсії до Генрі. Остання мить перед розлукою була дуже коротка. Притлумивши зітхання так хутко, що Леонсія засумнівалася, чи й справді вона чула його, Френк похопився вийти. Вона дивилася, як він віддалявся стежкою, поки було видно, а потім глянула на обручку на пальці й відчула якийсь невиразний сум.

Вийшовши до моря, Френк подав знак на «Анджеліку», що стояла на якорі, вислати йому човна. Але, перше ніж човна спустили на воду, до нього примчало шестеро вершників із револьверами при поясі й з рушницями при сідлі. Перед вели два чоловіки, за ними їхали чотири шибайголови-метиси. В одному з ватажків Френк упізнав Тореса. Всі рушниці вони спрямували на Френка, і йому не лишалось нічого іншого, як скоритися наказові незнаного привідці й піднести руки вгору.

— Подумати тільки, — здивовано мовив Френк, — вчора ще, а може, це було й мільйон років тому, я гадав, що бридж по долару очко найдужче збуджує нерви. А тепер, озброєні джентльмени на конях, що лагодитесь увігнати в моє бідне тіло кулі, скажіть мені, в чому річ? Невже ж я завжди мушу покидати ваш берег у супроводі рушниць та пороху? Вам потрібні мої вуха чи самі вуса?

— Нам потрібні ви, — мовив незнаний ватажок із щетинуватими вусами й блискучими чорними очима.

— Та хто ж ви такі?

— Це його вельможність сеньйор Мар’яно Веркара-і-Іхос, начальник поліції Сан-Антоніо, — відповів Торес.

— Здорові були! — засміявся Френк, пригадуючи характеристику, що її дав Генрі. — Ви, певне, думаєте, що я порушив якісь санітарні правила, об’якорившись тут? Але в цих справах ви повинні звертатися до мого шкіпера, капітана Тріфзена, людини цілком поважної. Я лише наймаю шхуну, як звичайнісінький пасажир. Та ви й самі побачите, що капітан Тріфзен чудово знається на всіх морських правилах і звичаях.

— Вас обвинувачують у вбивстві Альфаро Солано, — відказав Торес. — Ви не обдурите мене, Генрі Моргане, своїми балачками, як там на гасієнді, нібито ви хтось інший. Я знаю того іншого. Його звуть Френк Морган, і я, не вагаючись, скажу, що він не душогубець, а джентльмен.

— Казна-що ви верзете! — обурився Френк. — Ви ж бо самі стискали мені руку, сеньйоре Торесе.

— Мене обдурили, — погодився Торес. — Та не надовго. Підете ви добровільно з нами?

— Нібито… — красномовно знизав плечима Френк перед цівками шести рушниць. — Гадаю, ви не забаритеся справити мені приємність і повісите мене ще до світанку.

— Правосуддя не марнує часу тут, у Панамі, — відповів начальник поліції каліченою англійською мовою. — Та все-таки не будемо спішитися. До світанку вас у кожному разі не повісять. А вранці о десятій і вам, і нам буде зручніше. Як ви гадаєте?

— О, безумовно, — сказав Френк. — Можна й об одинадцятій чи о дванадцятій. Мені все одно.

— Ви будете ласкаві поїхати з нами, сеньйоре, — мовив Мар’яно Веркара-і-Іхос, не ховаючи під лагідністю тону залізну рішучість своїх намірів. — Хуане, Ігнасіо, — удався він по-іспанському до своїх супутників, — злізьте! Одберіть йому зброю! Ні, рук можна не зв’язувати. Посадіть його на коня ззаду Грегоріо.

Сидячи в дуже пристойній, отинкованій і побіленій камері з мурами у п’ять футів завтовшки в товаристві шести ув’язнених пеонів, що спали на землі, Френк прислухався до недалекого стукоту молотків, пригадав судовий процес, який щойно скінчився, і тихенько засвистав.

Було пів на дев’яту вечора. Суд почався о восьмій. Молотки стукотіли на помості, звідки о десятій годині вранці він повинен полинути в простір із зашморгом на шиї, що не дасть йому торкнутися землі. За його годинником суд тривав рівно півгодини. Але й двадцяти хвилин було б досить, якби до зали не вдерлась Леонсія й не продовжила його ще на десять хвилин, що судді шляхетно дозволили представниці вельможної родини Солано.

— Начальник поліції правду казав, — мовив Френк, звертаючись до самого себе. — Панамське правосуддя не марнує часу.

Вже саме те, що в нього знайшли лист Генрі Моргана, звинувачувало його. Решта були дрібниці. Шестеро свідків засвідчили, що він убивця і впізнали його, як убивцю. Сам комісар поліції став за свідка. Єдиною радісною миттю була поява Леонсії, що вбігла до зали в товаристві немічної старої тітки. Френк вдячно згадував, як та вродлива дівчина боролася, захищаючи його життя, хоч заздалегідь було видно, що змагається вона даремно.

Коли за її вимогою Френк закасав рукав і показав суддям ліву руку, начальник поліції зневажливо знизав плечима. А далі Френк чув, як Леонсія в запалі вдалася до Тореса іспанською мовою, такою шпаркою, що він нічого не зрозумів. Ще далі, коли взяв слово Торес, він чув і бачив, як кричали й вимахували руками люди, що заповнювали залу.

Він не бачив лише, що Торес пошепки перемовився з начальником поліції, коли протискувався крізь натовп до місця для свідків. Він не знав також, що Ріган заплатив Торесові, аби той затримував його якомога надовше, хоч би й назавжди, далі від Нью-Йорка. Не знав він і того, що Торес кохає Леонсію й через це розпалився на нього ревнощами, які не мали меж.

Тому Френк не збагнув усього, коли слухав, як Леонсія допитувала Тореса й примусила його визнати, що він ніколи не бачив шраму на лівій руці Френка Моргана. Вона переможно глянула на маленького старого суддю, але начальник поліції вийшов наперед і гучним голосом спитав Тореса:

— А чи можете ви заприсягтись, що коли-небудь бачили шрам на лівій руці в Генрі Моргана?

Торес сторопів, здивовано зиркнув на суддю, перепрошуючи за Леонсію, і нарешті мовчки похитав головою: мовляв, він не може заприсягтися.

Юрма радісно заревла. Суддя оголосив вирок, ревіння стало ще голосніше, і Френка виведено із зали до камери, хоч він і огинався. Видно, поліція хотіла ласкаво захистити Френка від натовпу, що не мав терпцю чекати його смерті аж до десятої години ранку.

«Та й підчепили ж вони цього бідного дурника Тореса на шрамі Генрі!» — співчутливо міркував Френк саме тоді, як зарипів засув на дверях його камери і на порозі з’явилася Леонсія.

Френк підвівся їй назустріч. Але вона не відповіла на привітання, а заторохтіла щось по-іспанському до начальника поліції, владно махаючи руками. Той урешті скорився й наказав наглядачеві перевести пеонів до інших камер, а потім знервовано й поштиво вклонився Леонсії, вийшов і зачинив двері.

Тільки тоді Леонсія впала Френкові на руки й захлипала на плечі в нього.

— Ото проклята країна, проклята країна! Тут нема справедливості!

Френк, тримаючи в обіймах вродливу дівчину, згадував Генрі в обшарпаному сомбреро й парусинових штанях, що на той час босоніж порпався в піску на Бичачому острові. Його дуже вабило до Леонсії, та він силкувався визволитись від неї, хоч йому не зовсім пощастило це зробити. Але все ж він настільки опанував себе, що озвався до неї голосом розуму, а не серця, яке владно нагадувало йому про себе.

— Тепер я нарешті збагнув одну річ, — сказав Френк зовсім не те, що промовляло його серце. — Коли б ваші одноплемінці вміли спокійно міркувати, замість того, щоб діяти зопалу, вони б споруджували залізниці та сприяли розвиткові своєї країни. Ось візьміть хоча б цей суд, який швидше скидався на гру пристрастей. Судді наперед знали, що я винний, і так жадали покарати мене, що навіть не захотіли морочитися з зайвим допитом, навіть не встановили моєї особи. Навіщо гаяти час? Вони знали, що Генрі Морган убив ножем Альфаро. Вони знали, що я Генрі Морган. А коли знаєш, то зайве марнувати час на пошуки.

Не слухаючи Френка, Леонсія схлипувала й поривалася пригорнутися до нього, поки він говорив, а коли скінчив, вона знов опинилась у його обіймах. Її губи тяглись до Френка і, раніш ніж він устиг опам’ятатись, притулились до його губ.

— Я кохаю тебе, кохаю, — прошепотіла вона крізь сльози.

— Ні-ні! — боронився Френк від тієї, кого найбільше прагнув. — Просто ми з Генрі занадто схожі один із одним. Ви ж бо кохаєте Генрі, а я не Генрі.

Леонсія випручалася з його обіймів, стягла обручку із свого пальця й кинула її на землю. Френк зовсім розгубився, бо не знав, що трапиться найближчої хвилини; від дальших несподіванок його врятувала поява начальника поліції, котрий, тримаючи годинника в руці, вдавав, ніби нічим іншим не цікавиться, крім секундної стрілки.

Леонсія гордовито випросталась і не втрималась лише тоді, як Френк знову надів їй на пальця обручку й поцілував руку, прощаючись. Перед дверима вона обернулась і безгучно прошепотіла: «Я кохаю тебе».

Рівно о десятій під бій дзиґарів Френка виведено надвір, де стояла шибениця. На видовисько зібралася вся весела й гомінка людність Сан-Антоніо, не рахуючи мешканців поблизьких осель, а також Леонсії, Енріко Солано та його п’яти синів. Енріко і його сини, лютуючи, неспокійно походжали коло шибениці, а начальник поліції, мавши за спиною комісара й жандармів, сяяв наче діамант. Даремно намагалася Леонсія підійти до Френка і даремно родина вмовляла її піти геть. Даремно також її батько й брати запевняли, що Френк не та людина, котру треба покарати. Начальник поліції зневажливо посміхнувся й звелів братися до страти.

Стоячи вже на помості, Френк відмовився висповідатись, сказавши по-іспанському священикові, що безневинна людина, яку мають повісити, не потребує посередництва, щоб перейти до кращого світу, та що посередники потрібні більше тим, хто вішає.

Френкові зв’язали ноги й заходилися зв’язувати руки, а кат держав напоготові зашморг і чорний каптур, щоб накласти їх на нього, коли це десь іздалеку почувся спів:

Майже непритомна з горя Леонсія, зачувши пісню, вернулась до тями і навіть скрикнула з радості, коли побачила Генрі Моргана, що розштовхав сторожу біля воріт і зайшов у двір.

Єдиний, кому ця поява завдала прикрого жалю, був Торес, та цього ніхто не помітив. Натовп погодився з начальником поліції, який, знизавши плечима, заявив, що нема великого значення, кого будуть вішати, аби тільки вішати. Однак тепер уже зняла лемент ціла родина Солано, заявляючи, що Генрі не вбивав Альфаро, а Френк і собі гримнув на юрбу з помосту, поки йому розв’язували руки й ноги:

— Ви судили мене. А його ні. Ви не маєте права вішати людину без суду. Треба спершу судити його.

І коли Френк, зійшовши з помосту, обома руками схопив Генрі за руку, до них з наказу начальника поліції наблизився комісар і з дотриманням усіх формальностей заарештував Генрі Моргана, обвинувативши його в убивстві Альфаро Солано.