Серця трьох

Розділ XXI

Дві думки промайнули в Торесовій голові, коли він відчув, що вир затягує його під воду: перша — про величезного білого собаку, що плигнув слідом за ним, друга — що Свічадо Світу йому збрехало. Торес був певен, що тепер йому кінець, а проте Свічадо Світу, куди він насмілився лише зазирнути, віщувало йому зовсім іншу смерть.

Торес був добрий плавець, тому, занурюючись у бистроплинну бурхливу темряву, він боявся тільки одного: щоб не розбитися об каміння й прискалки підземного проходу. Проте вигадлива бистрина промчала його без жодної шкоди для тіла. Іноді, відчуваючи, що течія несе його на стіну чи скелю, він стулявся, наче морська черепаха, що втягує голову, коли на неї нападає акула.

Не минуло й хвилини — Торес визначив час затамованим віддихом, — як біг потоку сповільнився. Торес висунув із води голову й набрав у легені свіжого повітря. Він не плив, а лише держався на поверхні води, обмірковуючи, що могло статися з собакою і які нові пригоди готує йому ця підземна річка.

Невдовзі він побачив перед собою неясне, але, безперечно, денне світло. Прохід раз у раз світлішав і, обернувши голову назад, Торес побачив те, що примусило його поплисти щосили. А побачив він собаку, який швидко наближався з роззявленою велетенською пащею, виблискуючи зубами проти дедалі яснішого світла. Випливши на вільне повітря, Торес угледів спадистий берег і виліз на нього. Перший його намір був видобути з кишені вкрадені в Цариці самоцвіти, і він сягнув туди рукою. Та лункий гавкіт, що дуднів у проході, нагадав йому про зубатого переслідувача, і натомість він витяг Царицин кинджал.

І знов його опанували сумніви. Чи не вбити йому тварину раніш, ніж вона вилізе на берег? Або видряпатися на скелю і, може, тоді потік промчить собаку далі? Торес спинився, на другому плані й почав був дертися на вузький прискалок. Але собака вискочив на берег, побіг за ним так прудко, як тільки можуть бігати собаки, і незабаром наздогнав його. Притиснений до скелі, Торес присів і, розмахуючи кинджалом, чекав, коли собака плигне на нього.

Та собака не плигнув. Замість того він сів на землю, приязно, немов усміхаючись, вищирив зуби й простяг праву лапу, ніби хотів привітатися. Торес потис його за лапу і мало не знепритомнів, коли відчув велику полегкість після попередніх хвилювань. Він засміявся нервовим сміхом і все не випускав з руки лапи, а пес, висунувши язика, приязно дивився на нього і мовби й собі сміявся.

Пробираючись прискалком разом із собакою, що вдоволено йшов слідом і коли-не-коли обнюхував його ноги, Торес спостеріг, що вузенький прискалок, піднявшись трохи вгору, знову спускався до води. І тоді Торес побачив дві речі: одна з них примусила його спинитись і здригнутися, а друга сповнила йому серце великою надією. Перше — була підземна річка. Вганяючись просто в кам’яну стіну, вода в шумовинні й бризках кидалася під скелю, і стиснуті пороги злостивих хвиль свідчили про навальність та прудкість її течії. Друге — був отвір у скелі, крізь який пробивалося денне світло. Отвір мав футів із п’ятнадцять у прогоні і був заснований павутинням; щось дивовижніше за нього не могла б вигадати уява навіть божевільної людини. Але найогиднішим було видовисько кісток, що валялись біля павутиння. Нитки павутини вилискували сріблом і були з олівець завтовшки. Торес здригнувся, торкнувшись павутиння рукою. Воно приставало, як клей, і тільки з великим зусиллям, розхитавши цілу споруду, спромігся він визволити з неї руку.

Під павутинням, як побачив Торес, залишалось доволі місця, щоб він міг пролізти назовні. Та, перед тим, як лізти самому, він із обачності пустив туди собаку. Білий пес упірнув в отвір і зник з очей, і Торес лагодився вже й собі лізти, коли пес повернувся. Він був нажаханий і так швидко мчав, що нагнався на Тореса. Обоє вони впали, та тільки людина врятувалася, вхопившись за прискалок, а пес, що не міг зробити цього, звалився в шумливий потік. Торес спробував витягти пса, але вода вже понесла його під скелю.

Довгий час Торес вагався. Сама думка плисти ще раз підземною річкою жахала його. Над ним був вихід на волю, і його душа поривалась до неї, як бджола поривається до квітки або квітка тягнеться до сонця. Але що було там, що побачив собака й від чого він утікав, мов скажений? Поринувши в міркування, Торес не відразу помітив, що рука його спирається на щось округле. Він підняв ту річ і вражено побачив безокий і безносий людський череп. Переляканими очима перебіг він по кістках під ногами й упізнав ребра й хребти тих, що колись були людьми. Це схилило його до води, як до єдиного порятунку, але, глянувши на навісні, піняві хвилі, що кидалися під важку скелю, він знову завагався.

Ще трохи повагавшись, Торес витяг Царицин кинджал і боязко підповз під павутиння. Побачивши те, що побачив і собака, він, охоплений жахом, кинувся назад і, поспіхом відступаючи, упав у воду, ледве встигнувши хапнути легенями повітря. А за хвилю і він зник у мороці безодні.

На ту пору в будинку Цариці над озером з не меншою швидкістю відбувалися не менш важливі події. Саме повернувшись із церемонії в Великому Домі, молоді й Генрі з Леонсією сиділи за тим, що можна було б назвати весільним сніданком, коли крізь шпарку в бамбуковій стіні до кімнати влетіла стріла. Пролетівши між Царицею й Френком, вона встромилась у протилежну стіну, і пера на її кінчику затріпотіли від удару, що раптом спинив її лет. Щоб зрозуміти небезпеку, Генрі й Френкові було досить одного погляду з вікна на вузький місток, що сполучав будівлю з суходолом: вони побачили, як падав із містка у воду один з Царициних вояків і зі спини його стирчала стріла, дрижачи так само, як і та, що застрягла в стіні кімнати. На березі за містком на чолі з жерцем стояли всі чоловіки з племені Загублених Душ і пускали з луків хмару оперених стріл. Оточували нападників їхні жінки й діти.

У кімнату, хитаючись, вступив другий Царицин вартовий. Ноги йому підгинались, очі блищали, а губи лопотіли якусь звістку, що її він так і не встиг вимовити, бо впав долілиць. На його спині, немов їжакова шерсть, вилискували пера на кінчиках стріл. Генрі підскочив до дверей, що виходили на місток, і револьверними пострілами змів з нього Загублені Душі, які могли йти по ньому тільки низкою і тепер одна за одною падали у воду.

Облога благенької хатини тривала недовго. Щоправда, під захистом револьвера Генрі Френк знищив місток, але обложені ніяк не могли загасити стріхи, що зайнялась у двадцяти місцях від вогненних стріл, посланих за наказом жерця.

— Лишається тільки один шлях, щоб урятуватися, — збентежено сказала Цариця. Всі стояли на ґанку над виром, і вона, тримаючи Френка за руку, хотіла була знов кинутись йому в обійми. — Він виходить на вільне повітря, — Цариця показала на бурхливий потік. — Ніхто ще звідти не вертався назад. У Свічаді Світу я бачила, як усі вони випливали назовні, та тільки всі були мертві, окрім Тореса. Самі мертвяки. І вони ніколи не верталися. Та й Торес не вернувся.

Решта з жахом перезирались, уявляючи собі, яке їх чекає страхіття.

— А іншої дороги немає? — спитав Генрі, пригорнувши до себе Леонсію.

Цариця похитала головою. Навколо них раз у раз падали жмути горілої соломи з даху, а вуха їм краяли хижі пісні Загублених Душ, що стояли на березі. Цариця пустила Френкову руку, очевидно, з наміром увійти до себе в спальню, а потім знов ухопилася за неї і потягла Френка з собою. Стоячи біля неї, він вражено побачив, як Цариця опустила віко скрині з самоцвітами й замкнула її. Далі вона порозкидала мати й підняла ляду на помості. За вказівками Цариці Френк підтягнув скриню й опустив її в яму.

— Цього сховку не знає навіть жрець Сонця, — пошепки мовила Цариця і, знову схопивши його за руку, вибігла на ґанок.

— Далі зволікати не можна, — сказала вона. — Обніми мене, Френку, голубе, і стрибаймо у воду. Ми вестимем перед.

І вони стрибнули. А коли у хмарі вогненних іскор завалився дах, Генрі пригорнув до себе Леонсію й теж кинувся з нею в бурхливий потік, що поглинув Френка з Царицею.

Як і Торес, четверо втікачів щасливо обминули підводні скелі, й потік виніс їх на поверхню води коло отвору, затягненого грубим павутинням. Генрі повелося легше, бо Леонсія вміла плавати. Щоправда, Френк був добрий плавець і йому не завдавало великого клопоту підтримувати Царицю, яка покірно слухалась його порад, не хапала за руки й не тягла вниз. Усі четверо, допливши до прискалка, вилізли з води і сіли відпочити, а жінки заходились викручувати свої мокрі й розпатлані коси.

— Це вже не перша гора, всередині якої мені доводиться бути з обома вами, — всміхнулась до Морганів Леонсія, хоч, власне, її слова були призначені для Цариці.

— А я із своїм чоловіком уперше потрапила всередину гори, — і собі всміхнулася Цариця, і вістря її стріли болюче вразило Леонсію.

— Здається, твоя дружина, Френку, і моя майбутня жінка не вельми люблять одна одну, — грубувато пожартував Генрі, як звичайно й роблять чоловіки, щоб приховати ніяковість, викликану нетактовністю своїх жінок.

Однак він домігся тільки того, що мовчанка стала ще тяжча й напруженіша. Зрештою, жінкам наче це й подобалося. Френк даремно силкувався сказати що-небудь, щоб послабити напруженість, а Генрі в розпачі скочив на ноги і, мовивши, що хоче трошки оглянути місцевість, запропонував Цариці піти з ним. Деякий час Френк і Леонсія сиділи мовчки. Френк перший озвався:

— Я залюбки дав би вам добру прочуханку, Леонсіє.

— А що такого я зробила? — спитала вона.

— Ніби ви самі не знаєте? Ви повелися погано.

— Це ви повелися погано, — мало не заплакала вона, дарма що силкувалася нічим не виявити своєї жіночої кволості. — Хто вас просив одружуватися з нею? Не вам же припала коротша соломинка. А ви з доброї волі кинулись туди, куди не наважився б увійти й янгол. Хіба я просила вас про це? Моє серце насилу витримало, коли ви заявили Генрі, що одружитеся з нею. Я ледве не зомліла. Ви навіть не порадилися зі мною. А то ж я придумала соломинки, бо я хотіла врятувати вас… Мені зовсім не соромно признатися, що я хотіла зберегти вас для себе. Генрі любить мене не так, як ви. А я ніколи не любила Генрі так, як любила вас, та й тепер люблю, нехай дарує мені Бог.

Френк аж розгубився з несподіванки. Він схопив Леонсію в обійми і трохи не задушив її.

— І це в день весілля, — докірливо промовила вона, ледве звівши дух.

Френк відразу опустив руки.

— Як можете ви, Леонсіє, казати таке саме тепер? — гірко промурмотів він.

— А чому ж не можу? — спалахнула вона. — Ви кохали мене. Ви дали мені зрозуміти цілком щиро й відверто, що кохаєте мене. А проте сьогодні ж таки відмовились від своїх слів, коли охоче й радо одружилися із першою жінкою, що знадила вас своїм білим личком.

— Отже, ви ревнуєте, — дорікнув їй Френк, і серце йому забилось дужче, коли вона кивнула головою. — Я певен, що ви ревнуєте, а водночас ви, як кожна жінка, ще й кажете неправду. Мені зовсім не хотілось одружуватися. Я одружився тільки задля вас, задля самого себе, чи, радше, задля Генрі. Дякувати Богові, я ще не втратив чоловічої честі.

— Чоловіча честь не завжди задовольняє жінок, — відказала Леонсія.

— А ви воліли б, щоб я був нечесний? — швидко спитав Френк.

— Я ж тільки закохана жінка! — благально мовила Леонсія.

— Ви жалите, як оса! — розпалився він. — Ви зі мною нечесні.

— А хіба жінка буває чесна, коли кохає? — щиро призналась Леонсія. — Чоловікам, видно, вистачає самої честі. А жінка живе лише коханням, я сама, як жінка, мушу признатися в цьому.

— Мабуть, це правда. Честь, як і математика, має свої логічні закони. А для жінок не існує ніяких логічних законів, тільки…

— Тільки добрий або поганий гумор, — закінчила за нього Леонсія.

Тієї миті Генрі й Цариця покликали їх до себе й тим поклали край розмові. Френк із Леонсією поспішили до них і почали розглядати величезне павутиння.

— Чи бачили ви будь-коли павутиння такого неймовірного розміру? — здивувалася Леонсія.

— Хотів би я глянути на ту почвару, що виткала його, — промовив Генрі.

— Я також хотів би її бачити, але не бути нею, — перефразував Френк його слова.

— На щастя, нам не треба йти туди, — сказала Цариця. — Ось наша дорога, — пояснила вона, коли всі запитливо глянули на неї, і показала на потік. — Багато разів я бачила цю дорогу в Свічаді Світу. Я стежила за трупом моєї матері, після того як його кинуто у вир, і бачила, що, допливши до цього місця, він пірнув під скелю.

— Але то ж був труп, — зауважила Леонсія.

Вони знову не приховували свого суперництва.

— Один із моїх вартових, — спокійно провадила далі Цариця, — гарний юнак, насмілився подивитись на мене так, наче я була його коханка. Його кинуто живцем у воду. І за ним я теж стежила в Свічаді. Допливши сюди, він виліз на берег. Я бачила, як він підповз он туди, під павутиння, а тоді відразу відсахнувся назад і впав у потік.

— Ще один покійник, — похмуро сказав Генрі.

— Ні. Я простежила за ним і далі. Деякий час було зовсім темно, і я не бачила нічого, але опісля, і то скоро, він виринув на поверхню широкої річки, видобувся на берег, я добре пам’ятаю, що то був лівий берег, і зник між високих дерев, які не ростуть у долині Загублених Душ.

І все-таки вони, як і Торес, жахались на саму думку про необхідність кидатись у темну річку, що зникала під скелею.

— Тут лежать кістки людей і тварин, що злякались води й полізли до сонця крізь павутиння, — застережливо мовила Цариця. — Дивіться, це ж люди. Або принаймні те, що лишилося від них, — кістки. Та й вони скоро зітліють.

— Нехай і так, — сказав Френк. — А втім, мені кортить глянути на сонце. Ви почекайте тут, а я піду розвідати.

Витягши револьвера, що не намок у воді, Френк поліз під павутиння. Не встиг він щезнути з очей, як вони почули, що він стріляє. Ще за мить вони побачили його знову. Френк відступав, відстрілюючись. А невдовзі на нього впав і господар павутиння — почварний павук із волохатими чорними лапами, кожна в добрих два ярди завдовжки. Потвора ще корчилася, здихаючи, а Френк не переставав стріляти. Величезний павуків тулуб, від якого врізнобіч розходилися лапи, розмірами нагадував звичайний кошик на використаний папір. Падаючи, він гупнув Френкові на плечі, відскочив і, безпорадно махаючи волохатими лапами, зваливсь у річку. Чотири пари очей бачили, як почвара домчала до скелі, занурилась у воду й зникла у вирі.

— Де був один, там, певне, є й другий, — озвався Генрі, недовірливо поглядаючи на заснований павутинням отвір.

— Отуди нам єдиний вихід, — сказала Цариця. — Ходімо, любий, разом ми проб’ємося крізь темряву і вийдемо на вільний світ. Не забувай, що я ніколи не бачила його, але незабаром бачитиму разом з тобою.

Вона простягла до нього руки, і Френк не міг не скоритися.

— Ця дірка — лиш отвір у прямовисній скелі на тисячу футів від землі, — розповів він про те, що встиг побачити по той бік павутиння. Він обняв Царицю й кинувся з нею у воду. Генрі притулив до себе Леонсію і хотів уже й собі кидатись у вир, коли вона спитала його:

— Чому ти прийняв Френкову жертву?

— Тому… — він спішивсь і здивовано глянув на неї. — Тому, що я хотів бути з тобою. Тому, що я був заручений з тобою, а Френк — людина вільна. І, виходить, я не дуже помилився, бо Френк, здається, задоволений із свого одруження.

— Ні, — впевнено похитала вона головою. — У нього лицарська вдача, і він удає щасливого, щоб не образити Цариці.

— Ну, я не знаю. Згадай, як перед вівтарем біля Великого Дому, коли я сказав, що хочу попросити в Цариці руки, він засміявся й заявив, що вона нізащо не погодиться. Отже, зрозуміло, що він сам хотів одружитися з нею. Та чого б і ні? Він не мав дружини, а вона така гарна…

Леонсія навряд чи й чула його слова. Раптом відхилившись і зазираючи йому просто в вічі, вона спитала:

— Як ти кохаєш мене? Чи палко? Чи можеш ти збожеволіти через кохання до мене? Чи дорожча я для тебе понад усе? Понад геть усе в світі?

Здивований Генрі не знав, що відповісти.

— Чи дорожча? Дорожча понад усе? — допитувалась Леонсія.

— Та звичайно ж, дорожча, — повільно промовив Генрі. — Але мені ніколи й на думку не спадало визначати своє кохання у такий спосіб. Безумовно, для мене існує тільки одна жінка. Це ти. Я сказав би, що кохаю тебе глибоко, палко й ніжно. Ти мені така близька, що здається, ніби я знав тебе завжди. І так було з першого дня.

— Вона огидна жінка, — непослідовно перебила йому мову Леонсія. — І я з першого ж разу зненавиділа її.

— Отакої! Що ти кажеш? Мене аж страх бере, коли подумаю, як ти ненавиділа б її, коли б я, замість Френка, побрався з нею.

— Стрибаймо краще у воду! — урвала вона розмову.

І Генрі, украй спантеличений, міцно пригорнув до себе Леонсію й кинувся з нею в бурхливий потік.

На березі Гвалаки рибалили дві дівчини-індіянки. Трохи вище проти течії з річки стирчала скеля. Повз неї швидко текла шоколадної барви вода головного річища, а там, де вони сиділи, було тихе плесо. І в тихому плесі риба ловилася помалу. Їхні вудки не ворушились, а це свідчило, що принада нікого не приваблювала. Одна з дівчат, на ім’я Нікоя, позіхнула, з’їла банан, знову позіхнула й налаштувалася кинути в воду шкурку, що була у неї в руці.

— Ми сиділи занадто тихо, Конкордіє, — звернулась вона до своєї товаришки, — і через це нічого не впіймали. Ось стривай, зараз я скаламучу воду. Адже кажуть: «Все, що ти кинеш угору, однаково впаде униз». А чого не буває навпаки? Ось я вкину щось униз, може, й випливе щось угору!

Нікоя жбурнула шкурку в воду й байдуже подивилась на те місце, куди вона впала.

— Коли випливе щось, то нехай уже велике, — так само байдуже промовила Конкордія.

І, на їхнє превелике диво, перед ними з темної глибини річки виринув здоровезний білий собака. Дівчата повитягали вудки на берег і, обхопивши руками одна одну, почали стежити очима за собакою, що виліз із води, обтрусився, видобувся на спадисте узбережжя й зник між дерев. Нікоя і Конкордія радісно засміялися.

— Ану, спробуй ще! — попросила Конкордія.

— Ні, тепер твоя черга. Побачимо, що ти витягнеш.

Конкордія, трохи повагавшись, кинула грудку землі. І ту ж мить з-під води з’явилася голова в шоломі. Притулившись одна до одної, дівчата побачили, як чоловік у шоломі виплив на берег, там де й собака, і зник у лісі.

Дівчата знову зраділи. Але тепер, хоч які вони були сміливі, не наважувались уже нічого кидати у воду.

Трохи згодом, коли вони все ще сміялися з цієї незвичайної пригоди, до них під’їхали човном двоє юнаків-індіян, що веслували проти води.

— Чого це ви регочете? — привітався один з них.

— Ми тут таке бачили! — відповіла Нікоя.

— Мабуть, випили пульки, — озвався другий індіянин.

Дівчата похитали головою, а Конкордія сказала:

— Нам не треба й пити, щоб бачити дива. Спершу, як Нікоя кинула у воду бананову шкурку, звідти виринув собака, білий собака, з гірського тигра завбільшки.

— А коли Конкордія кинула грудку землі, — перебила їй мову друга, — з-під води вийшов чоловік із залізною головою. Хіба це не диво? Конкордія і я можемо творити дива.

— Хосе, — удався один юнак до другого. — За це треба випити.

І вони по черзі хильнули пульки з надпитої до половини пляшки.

— Ні, — сказав Хосе, коли дівчата попросили дати і їм. — Ковтнувши пульки, ви побачите ще одного білого собаку, такого здорового, як тигр, або вгледите десь чоловіка з залізною головою.

— Ну, добре, — прийняла виклик Нікоя, — кинь свою пляшку з-під пульки й побачиш, що буде. Ми витягли собаку й чоловіка, а тобі, певне, з’явиться чорт.

— А я хотів би побачити чорта, — мовив Хосе, хильнувши ще. — Пулька хоч кому додасть сміливості. Нехай-но з’явиться чорт. — Він передав пляшку товаришеві і махнув рукою, щоб той допив решту. — А тепер кидай! — наказав Хосе.

Порожня пляшка ляпнула у воду, і відразу по тому на поверхню випливло дивовижне волохате тіло вбитого павука. Це вже було занадто для звичайних індіян. Хлопці так жахнулися, що зненацька перекинули човна. Коли їхні голови показалися з води, течія вже віднесла їх далеко від берега. За ними повільно плив перекинутий човен.

Нікої і Конкордії було вже не до сміху. Вони стояли на березі, дивились на зачаровану річку й на переляканих хлопців, що, впіймавши човна, витягли його з води, а самі гайнули в ліс.

Сонце стояло вже на вечірньому прузі, коли дівчата наважилися ще раз спробувати чарівну силу річки. По довгих суперечках вони вмовились кинути разом по жмені землі. І з води відразу виринули Френк і Цариця. Дівчата втекли в хащі і зі свого укриття бачили, як Френк, підтримуючи Царицю, плив до берега.

— Мабуть, це просто збіг… Все це й так мало випливти якраз тоді, коли ми кидали щось у воду, — згодом прошепотіла Нікоя.

— Проте коли ми кидали одну річ, випливало щось одне, — відказала Конкордія, — а як ми кинули вдвох — випливло двоє.

— Гаразд, — відповіла Нікоя, — спробуймо ще! Киньмо ще раз удвох! І коли нічого не випливе, значить, у нас немає чудодійної сили.

Вони знову жбурнули в річку по грудці землі, і знову з-під води з’явилися чоловік і жінка. Тільки що пливли вони обоє і, досягши берега, як і їхні попередники, зникли між дерев.

Індіянки довго ще сиділи на березі. Вони умовились не кидати більше нічого й вирішили вважати все за випадковий збіг, коли ще щось випливе само собою. А коли ні, їм лишається вважати себе за людей, обдарованих чудодійною силою, бо ж то вони викликали всі ці дива. Дівчата заховалися в кущах і, лежачи на землі, дивились на воду, аж доки зовсім посутеніло й усе вкрив морок. Тоді неквапом рушили до свого села, схвильовані тим, що вони заслужили такої ласки Божої.