Серця трьох

Розділ XI

У самому серці володінь Сліпого Розбійника була улоговина, що могла б правити за невелику арену для бою биків. Її прямовисні узбіччя в десять футів заввишки та рівний діл на тридцять футів у прогоні створені були самою природою, і людині не довелося багато працювати, щоб зовсім її вирівняти. Люди у довгих сутанах, плантатори й поліцаї — всі тут були присутні, крім судді й метиски; всі повмощувалися на краю улоговини, як глядачі, що прийшли дивитися на кориду чи змагання гладіаторів.

За розпорядженням суворого на вигляд ватажка, що взяв їх у полон, Генрі та начальник поліції спустилися коротенькою драбиною в улоговину. Ватажок і декілька розбійників пішли разом із ними.

— Тільки Бог знає, що має статися, — сказав, сміючись, англійською мовою Генрі Френкові та Леонсії. — Якщо можна буде підставляти ногу, застосовувати боксерські штуки, то цей товстопузий начальник неодмінно програє. Та старий сліпець розумна людина і, мабуть, дасть нам однакові шанси. Отож, якщо супротивник звалить мене, ви, мої прихильники, підніміть угору великі пальці й кричіть якнайголосніше. Будьте певні, якщо впаде він, його прихильники зроблять те саме.

Начальник поліції почував себе в улоговині, мов у пастці, і по-іспанському звернувся до ватажка:

— Я не хочу битися з цією людиною. Він молодший за мене і має міцніші легені. До того ж усе це незаконно. Це суперечить законам Панами. Ви не маєте права вигадувати свої власні закони…

— Це випробування Гадюки й Птаха, — перебив його ватажок. — Ви будете Гадюка. Вам дадуть до рук цю рушницю. Та друга людина буде Птахом. У руках у неї буде дзвоник. Ви зараз зрозумієте, у чім річ.

З його наказу одному з розбійників дали рушницю й зав’язали очі. Другий розбійник узяв срібного дзвоника.

— Той, у кого рушниця, — Гадюка, — пояснив ватажок. — Він має право вистрілити один раз у Птаха — в того, хто із дзвоником.

Ватажок подав знак починати, і другий розбійник, дзенькнувши дзвоником, відскочив убік. Чоловік з рушницею послухав уважно і вдав, ніби хоче вистрілити у те місце, де щойно був дзвоник.

— Зрозуміло? — спитав ватажок Генрі й начальника поліції.

Перший кивнув головою, а останній зраділо вигукнув:

— То я буду Гадюка?

— Так, — ствердив ватажок.

Начальник поліції жадібно схопив рушницю, не заперечуючи вже проти незаконного суду Кордільєр.

— Отже, ви спробуєте влучити в мене? — спитав Генрі начальника поліції.

— Ні, сеньйоре Моргане. Я просто влучу у вас. Я один з двох найкращих стрільців у Панамі. В мене кільканадцять медалей. Я можу стріляти, навіть заплющивши очі. Я вмію стріляти в пітьмі. Я часто стріляв, і то з добрими наслідками, у темряві. Можете вже вважати себе за мерця.

У рушницю поклали один набій, тоді начальникові зав’язали очі й передали рушницю. Далі, поставивши Генрі з дзвоником біля однієї стіни улоговини і повернувши начальника обличчям до стіни з протилежного боку, розбійники вилізли з ями й витягли за собою драбину. Тоді, стоячи з самого краю улоговини, ватажок промовив:

— Слухайте уважно, сеньйоре Гадюко, і не рухайтесь, доки я скінчу. Гадюка може стрельнути лише один раз. Гадюка не має права зсунути пов’язку з очей. Якщо вона її зсуне хоч трішки, ми мусимо її вбити. Зате Гадюка має необмежений час. Вона може вистрілити сьогодні, почекати до завтрашнього ранку, взагалі, коли схоче. Щодо Птаха, то єдине правило, якого він має додержувати, — це не пускати дзвоника з рук і не притримувати бовкальця, щоб воно не дзвонило. Якщо Птах порушить це правило, його негайно буде вбито. Ми стоїмо тут над вами, сеньйори, з рушницями напоготові, щоб убити того з вас, котрий порушить будь-яке з цих правил. А тепер починайте, і нехай Бог допомагає невинному!

Начальник поліції поволі обернувся й прислухався: Генрі ступив убік, і дзвоник задзвонив, хоч як обережно намагався він іти. Рушниця піднялася й націлилась на нього. Генрі швидким рухом перекинув дзвоника з однієї руки в другу й побіг у протилежний бік. Рушниця невблаганно переслідувала його. Та начальник поліції був занадто хитрий, щоб випустити навмання одну-однісіньку кулю, і повільно посувався ареною. Генрі завмер на місці, і дзвоник замовк.

Вухо начальника поліції безпомильно визначило місце, де востаннє брязнув дзвоник, і, незважаючи на пов’язку, він так упевнено рушив уперед, що підійшов до Генрі під самісіньку його руку. Генрі якнайобережніше підняв руку, не ворухнувши дзвоником, і супротивник пройшов над нею на дюйм від дзвоника.

Висунувши рушницю далеко перед себе, начальник поліції став, прислухався, а потім, трохи повагавшись, ступив крок уперед і ткнувся цівкою рушниці в стіну. Повернувшись і витягши руку, як то звичайно роблять сліпці, він почав шукати рушницею свого супротивника. І неодмінно б доторкнувся Генрі, якби той не відскочив назад і не заметався по арені, безладно дзвонячи дзвоником.

Посеред улоговини він наче завмер. Начальник поліції пройшов за ярд від нього й натрапив на протилежну стіну. Тоді рушив уздовж стіни, ввесь час водячи рушницею в повітрі. Потім знову перетяв арену. Після декількох таких спроб, жодного разу не почувши дзвоника, начальник поліції добрав розумнішого способу. Він кинув на землю капелюха, щоб відзначити, звідки починає, перетяв арену коротенькою хордою, ступив три кроки вздовж стіни, вернувся довшою хордою і по тому місцю, де лежав капелюх, перевірив рівнобічність обох хорд. Тоді ступив ще три кроки вздовж стіни й почав перетинати арену третьою хордою.

Бачивши, як супротивник виміряє арену, Генрі зрозумів, що йому не викрутитись, і вирішив не чекати. Дзвонячи дзвоником і перекидаючи його з руки в руку, він почав бігати кривульками по улоговині, а потім раптом спинився.

Начальник поліції знову почав своє морочливе вимірювання, та Генрі не хотів більше зволікати й затягувати цю втомливу гонитву. Він дождався, доки остання хорда привела начальника поліції просто на нього, а цівка рушниці опинилася проти його грудей на кілька дюймів від серця, ураз швидко присів, щоб рушниця опинилася над ним, і владно вигукнув:

— Вогонь!

Сторопілий начальник натис на гачок, і куля пролетіла понад головою Генрі. Люди в сутанах з мішковини шалено заплескали в долоні. Начальник поліції зірвав пов’язку й побачив усміхнене обличчя свого ворога.

— Добре! Бог сказав своє слово, — заявив ватажок, опустившись в улоговину. — Той, кого не зачепила куля, — безневинний. Лишається тепер перевірити другого.

— Мене? — вражено скрикнув начальник.

— Вітаю вас, пане начальнику! — засміявся Генрі. — Ви справді хотіли влучити в мене. Тепер прийшла моя черга. Давайте сюди рушницю.

Але начальник, засліплений невдачею та гнівом, забув, що в нього була тільки одна куля. Він, лаючись, приставив рушницю до грудей Генрі і ще раз натиснув на гачок. Рушниця клацнула з різким металевим звуком.

— Добре! — промовив ватажок, беручи в нього рушницю й наладовуючи її. — Про вашу поведінку я доповім. Випробування ще не скінчилося, але тепер ми знаємо, що ви не Божий обранець.

Немов поранений бик, що хоче втекти з арени і бачить в амфітеатрі самі безжальні обличчя, начальник поліції глянув угору й зустрів там лише рушниці людей у сутанах, радісні обличчя Леонсії та Френка, цікаві погляди своїх поліцаїв і налиті кров’ю очі плантаторів, які завжди бувають у глядачів, що дивляться на кориду.

Тінь усмішки пробігла устами ватажка, коли він, передавши рушницю Генрі, зав’язував йому очі.

— Чому ви не повертаєте його обличчям до стіни, поки я ще не готовий? — спитав начальник поліції, і срібний дзвоник задзвенів у його тремтячій руці.

— Бо він обраний Богом, — була відповідь, — він витримав випробування. Отже, він не може вчинити віроломства. Тепер ви маєте стати перед Божий суд. Якщо ви людина чесна й правдива, Гадюка не заподіє вам лиха. Така воля Божа.

Як мисливець, начальник поліції був куди спритніший, ніж як дичина. Ставши на протилежному від Генрі кінці улоговини, він силкувався не рухатись, та коли рушниця наблизилась до нього, нерви його не витримали, рука затремтіла, й дзвоник задзвонив. Рушниця майже спинилась і зловісно повернула на звук. Надаремно силкувався начальник поліції стримати свої нерви й не брязчати дзвоником. Той видзвонював, і тоді начальник у розпуці кинув його геть і сам упав на землю. Генрі, зачувши, де впав його ворог, спустив рушницю й натис на гачок. Начальник зойкнув з болю, бо куля простромила йому плече, схопився на ноги, люто вилаявся, знов упав на землю й лишився лежати нерухомий.

Усі знову прийшли до печери, де Сліпий Розбійник, що біля ніг його сиділа метиска, оголосив свій присуд.

— Той поранений, що стільки розводився про закони долини, тепер пізнає закон Кордільєр. Іспит Гадюки й Птаха виявив його провину. За нього призначається десять тисяч доларів викупного, а інакше він лишиться тут. Рубатиме дрова й носитиме воду ввесь час, поки Бог дарує йому жити на землі. Я сказав і знаю, що мій голос — це голос Божий і що Бог не дасть йому довгого життя, якщо за нього не внесуть викупного.

Запала довга мовчанка, під час якої навіть Генрі, хоч не вагаючись міг убити супротивника в бою, всім своїм виглядом показував, що такий жорстокий присуд викликає в нього огиду.

— Правосуддя не знає милосердя, — сказав суддя, і знову запала мовчанка.

— Нехай він помирає без викупу, — промовив котрийсь із плантаторів, — він показав себе підлим псом. Нехай і вмре собачою смертю.

— А ти що скажеш, пеоне? — врочисто спитав Сліпий Розбійник. — Що ти скажеш? Ти, що стільки витерпів і нині знову став людиною, ти, напівмайя, що кохав чарівну жінку? Чи має цей чоловік умерти як собака, бо за нього ніхто не хоче внести викупного?

— Цей чоловік — жорстокий, — мовив пеон, — а проте моє серце надзвичайно жалісливе сьогодні. Якби в мене було десять тисяч, я сам заплатив би за нього. Так, святий і праведний отче, я повернув би навіть свій борг плантаторові, якби мав двісті п’ятдесят песо.

Радісна усмішка так змінила обличчя старому, що його важко було впізнати.

— Ти також промовляєш сьогодні голосом Божим, новонароджений, — похвалив він пеона.

Френк щось швидко нашкрябав у чековій книжці і передав метисці папірець, на якому ще не висохло чорнило.

— Дозвольте й мені сказати, — почав він, — нехай уже цей чоловік не помирає як собака, хоч, правду кажучи, він і показав себе зрадливим собакою.

Метиска вголос прочитала чек.

— Не треба нічого пояснювати, — звернувся до Френка Сліпий Розбійник, — я не такий уже дикун і не завжди жив у Кордільєрах. Я дістав комерційну освіту в Барселоні, знаю Нью-Йоркський Національний банк і колись вів з ним справи через своїх представників. Чек виписано на десять тисяч золотих доларів. Той, хто написав його, вже сьогодні сказав правду. Чек — дійсний, і, я знаю, його сплатять відразу. Людина, що викупляє свого ворога, або надзвичайно гарна, або божевільна, або дуже багата! Скажи мені, о чоловіче, чи не вплутано й тут чарівної жінки?

І Френк, не зважуючись дивитись ні праворуч, ні ліворуч, щоб не бачити Генрі чи Леонсії, глянув просто в обличчя Сліпого Розбійника й відповів так, як він мусив був відповісти:

— Так, о суворий правосудцю, тут уплутана чарівна жінка.