Розділ IV

— Головне — діяти швидко, — промовив Френк до гуртка Солано, що радилися на веранді своєї гасієнди.

— Авжеж, головне! — обурено скрикнула Леонсія й навіть перестала нервово ходити. — Головне — це врятувати його. — Щоб підсилити свою думку, вона запально помахала пальцем перед Френковим носом, а не задовольнившись із цього, з не меншим запалом помахала ще пальцем перед носом свого батька та братів. — І то швидко! — додала вона. — Ми мусимо діяти швидко. А то… — її голос урвався на згадку про жахливу небезпеку, яка загрожує Генрі, якщо вони не діятимуть швидко.

— Для начальника поліції всі грінго однакові, — співчутливо кивнув головою Френк, а сам подумав: «Що за вродлива та гарна дівчина! Він, певно, підняв уже весь Сан-Антоніо й не забариться з вироком. Генрі чекатиме на вирок не довше за мене. Треба визволити його сьогодні ж уночі».

— Слухайте, — знову почала Леонсія, — ми, Солано, не можемо допустити до цієї… до цієї страти. Наша честь… наші гордощі… Ми не можемо дозволити цього. Кажіть-бо хто-небудь! Ви, батьку! Вигадайте щось!

Поки Солано радилися, Френк мовчав, думаючи про своє. Леонсіїн запал чарував його, але то було задля іншого, і це не дуже втішало Френка. Перед очима в нього все ще стояла та хвилина на тюремному дворі, коли його звільняли й арештовували Генрі. Він і досі бачив, — і це вражало його в самісіньке серце, — як Леонсія кинулась до Генрі, а той, помацавши Леонсію за руку й переконавшись, що обручка на пальці, пригорнув її до себе й поцілував довгим поцілунком.

«Ну, годі», — подумав, зітхнувши, Френк. Принаймні він зробив, що зміг. Хіба ж, коли Генрі відвели, не сказав він Леонсії спокійно й розважно, що Генрі її наречений і що вона, бувши з родини Солано, не могла зробити розумнішого вибору?

Однак ці спогади анітрохи не тішили Френка. Не тішило його й почуття справедливості свого вчинку. Атож, він повівся чесно. Це не викликало в нього сумніву й загартовувало його серце проти дівчини. Та він переконався, що почуття справедливості в цьому випадку — далеко не найкраща розрада.

Але чого ж бо ще можна сподіватися? На нещастя, він запізно приїхав до Центральної Америки, і ця чудова дівчина віддала вже серце тому, хто з’явився перший, людині, не тільки не гіршій за нього, ба навіть, як підказувало йому почуття справедливості, ще кращій. І це почуття спонукало Френка додержувати вірності Генрі Морганові, своєму родичеві, свавільному нащадкові свавільного предка, юнакові у парусинових штанях і в обшарпаному сомбреро, тому, хто цікавиться чужими вухами, їсть самі тільки морські сухарі й черепашачі яйця і ладен перекопати Бичачий і Телячий острови, шукаючи скарбів старого сера Генрі.

Поки Енріко Солано та його сини обговорювали й обмірковували всілякі плани, а Френк прислухався до них одним вухом, з гасієнди вийшла служниця і, шепнувши щось Леонсії, повела її за причілок будинку в другому кінці веранди, де відбулася сцена, що і розважила б Френка, і розсердила, якби він її побачив.

Там Леонсія зустріла Альвареса Тореса, вбраного в розкішний середньовічний іспанський стрій багатого плантатора, які ще носять у Латинській Америці. Знявши сомбреро, він низенько схилився перед нею й посадив у крісельце з індіянського очерету. Леонсія відповіла сумно, але водночас і зацікавлено, бо сподівалася почути якесь слово надії.

— Суд скінчився, Леонсіє, — промовив він тихо й ласкаво, немов говорячи про небіжчика. — Його засуджено до страти. Завтра о десятій годині ранку. Це — прикра подія. Надзвичайно прикра. — Торес знизав плечима. — Ні, я не хочу говорити про нього нічого поганого. Він був пристойна людина. Мав єдину ваду — нестриманість. Він був занадто запальний і завзятий. Це й призвело його до злочину. Якби він був трохи спокійніший, то не вбив би Альфаро…

— Він і так не вбивав мого дядька! — вигукнула Леонсія, підвівши до нього голову й змінившись на виду.

— Це дуже прикро, — журно вів далі Торес, з ґречності уникаючи зайвих суперечок. — Суддя, люди, начальник поліції — геть усі, на превеликий жаль, певні, що він винний. Я страшенно шкодую. Але я приїхав побачитися з вами не для цього. Я пропоную вам свої послуги. Моє життя, моя честь… передаю їх до ваших послуг. Наказуйте. Я ваш раб.

Торес раптом ухопив Леонсіїну руку і, галантно схилившись перед нею на одне коліно, вже лагодився залляти її новими струменями своєї проречистості, аж тут в око йому впала обручка з діамантом на пальці в дівчини. Він насупив брови, але відразу опустив голову і підвів її лише тоді, як обличчя прибрало звичайного виразу.

— Я знав вас іще маленькою, Леонсіє, — почав він знову, — отакісінькою маленькою чарівною дівчинкою й завжди любив вас. Ні, ви слухайте, я дуже прошу. А коли ви, скінчивши за кордоном освіту, повернулися з пансіону вже дорослою шляхетною панною, ваша врода запалила мене. Але я терпів. Я уникав освідчуватись. А втім, ви й так повинні були здогадуватись. Та, певно, й здогадувались. Я завжди палав до вас пристрастю. Мене пекло полум’я вашої вроди, полум’я всього вашого єства, ще прекраснішого за вашу вроду.

Спинити Тореса було неможливо. Леонсія добре це знала й терпляче слухала, позираючи на його нахилену голову та знічев’я запитуючи себе, де це йому так невдало підстрижено чуба — в Нью-Йорку чи в Сан-Антоніо.

— Чи відомо вам, чим ви були для мене від того часу, як повернулися?

Вона не відповіла й не намагалась навіть випручувати своєї руки, хоч як боляче врізався в неї перстень Генрі Моргана. Навряд чи вона добре чула його слова, поринувши в низку спогадів про давнє минуле. Не так гучно розповів їй Генрі Морган про свою любов і не словами підбив її під свою волю — то була перша ланка її думок. І чому це люди іспанської крові завжди висловлюють свої почування так екстатично? Генрі був зовсім інакший. Він не сказав ані слова. Він діяв. Зачарований нею, та й сам зачарувавши її, без щонайменшого попередження — адже Генрі був певний, що не здивує й не злякає Леонсію, — він пригорнув її до себе й поцілував. А її уста, як виявилось, були нелякливі й не відповіли йому мовчанкою. І лише по цьому першому поцілункові, не випускаючи дівчину з обіймів, Генрі почав говорити.

Що там придумали на другому кінці веранди її родичі та Френк Морган? — міркувала Леонсія далі, глуха до благань і зітхань Альвареса Тореса. — Френк! Ох!.. Вона навіть зітхнула, не розуміючи, як це її серце, що так самовіддано кохає Генрі, могло полюбити ще й іншого грінго. Хіба ж вона така легкодумна? Хіба для неї однакові всі чоловіки, аби лише то був чоловік? Ні-ні! Вона не вітрогонка й не зрадниця… А проте… Мабуть, це через те, що Генрі й Френк занадто подібні один до одного і її бідолашне, нерозумне жіноче серце не вміє розрізняти їх. І ось тоді, як їй здається, що за Генрі Морганом вона пішла б хоч на край світу, поділяючи з ним і щастя, і недолю, в той самий час вона гадає, що за Френком пішла б ще далі. Вона любила Генрі, це врочисто проказувало їй її серце. Та вона ж любила й Френка, і майже вгадувала, що й Френк любить її. Вогонь його губ, що обпалив там, у в’язниці, їй уста, і досі кидав її в жар. Вона по-різному любила їх обох, і це почуття не вкладалося їй у мозок і мало не доводило до ганебного висновку, що вона, остання й єдина жінка в родині Солано, звичайна собі вітрогонка.

Обручка Генрі боляче врізалася Леонсії в палець, бо Торес у запалі міцно стиснув їй руку, і дівчина отямилася та мимоволі почала прислухатися до його красномовства.

— Ви були чарівне терня в моєму тілі, гострий зубчик у коліщатку остроги, що завдавала найсолодших ран моїм грудям. Я мріяв про вас… і для вас. Ви мали в мене особливе ім’я. І воно завжди було однакове: «Королева моїх думок». І ви таки одружитесь зі мною, моя Леонсіє. Ми забудемо цього божевільного грінго, що, зрештою, вже помер. Я буду ніжний і ласкавий. Я завжди кохатиму вас. І його примара ніколи не постане поміж нами. Щодо мене, то я ніколи не згадаю про нього. А щодо вас… та я ж любитиму вас так, що й пам’ять про нього не зважиться стати між нами й завдати вам смутку бодай на хвилинку.

Леонсія довго мовчала, і це ще дужче розпалило Торесові надії. Вона відчувала, що не треба квапитися з відповіддю. Якщо Генрі можна ще визволити… хіба Торес не пропонує їй своїх послуг? Вона не має права відштовхнути його, коли від нього, можливо, залежить урятувати життя людині.

— Кажіть-бо! Мені несила далі терпіти! — схвильовано наполягав Торес.

— Мовчіть, — тихо промовила Леонсія. — Як я можу слухати про чиєсь кохання, коли той, кого я кохала, ще живий.

Кохала!.. Вона сама здивувалась, що вжила минулого часу. Вражений був і Торес — це ще дужче роздмухало полум’я його надій. Отже, Леонсія вже майже належить йому. Вона не любить Генрі. Вона кохала його раніш і більше вже не кохає. Бувши ж чутливою й делікатною, не може вона, звичайно, кохати Тореса, поки той, інший, ще живий. Це свідчить про її вразливість. Він пишався своєю власною чутливістю й похваляв себе за те, що вгадав її приховані думки. Ну, й добре… він уже подбає про те, аби юнак, що має вмерти о десятій годині наступного ранку, не врятувавсь і не уникнув страти. Ясна річ, коли він хоче мерщій заполонити Леонсію, треба, щоб Генрі Морган помер якомога скоріше.

— Не говорім більше про це… тепер, — сказав Торес із лицарською шляхетністю, стискуючи їй руку. Тоді підвівся і довгим поглядом прикипів до неї. Леонсія відповіла йому вдячним потиском, а тоді випручила руку й підвелася з крісла.

— Ходім до наших, — мовила вона. — Там обмірковують, як найкраще визволити Генрі Моргана.

Розмова на веранді, коли вони ввійшли туди, враз увірвалася, немов до Тореса поставилися підозріло.

— Ну, надумали ви що-небудь? — запитала Леонсія.

Старий Енріко, рівний, ставний і стрункий, як і будь-котрий з його синів, похитав головою.

— В мене є план, якщо дозволите, — почав був Торес і спинився, побачивши застережливий погляд старшого сина Алесандро.

На алеї, що вела до веранди, з’явилися двоє обшарпаних хлопчиків. На зріст вони мали не більше як по десять років, а якщо подивитись на їхні злодійкуваті очі та обличчя, то здавалися старшими. Одягнені вони були чудно — один мав на собі сорочку, а другий штани; про них вільно можна було сказати, що вони ділять поміж себе все, аж до останньої сорочки. Але що ж то була за сорочка! І які штани! Пошиті на дорослу людину зі старої мішковини, вони були застебнуті на шиї в хлопця й стягнуті вузлуватою мотузкою, щоб не впали з плечей. Руки хлоп’я просунуло в дірки на боках, де колись були кишені. Холоші були підрізані відповідно до коротких дитячих ніг. Рукави сорочки в другого хлопця волочилися по землі.

— Геть! — люто гримнув на них Алесандро.

Але хлоп’я в штанях повільно зняло камінь, що несло на голові, вийняло з-під нього листа й простягло Алесандро. Той нахиливсь, узяв листа і, зиркнувши на адресу, передав його Леонсії, а хлопці тим часом почали канючити грошей. Це видовисько викликало мимовільну усмішку у Френка, і він кинув їм кілька дрібних срібняків. Після цього і сорочка, і штани побігли вниз алеєю.

Лист був від Генрі, і Леонсія зразу прочитала його. Він не скидався на прощальний, оскільки автор його вважав за можливе вмерти хіба внаслідок якогось непередбаченого випадку. А втім, якби сталося щось непередбачене, Генрі про всяк випадок просив переказати всім вітання і доручав особливій Леонсіїній увазі Френка, котрий був гідний цієї уваги бодай тим, що дуже скидався на нього самого.

Першою думкою Леонсії було прочитати листа решті товариства, але те, що говорилося про Френка, змусило її змінити свій намір.

— Це від Генрі, — мовила вона, ховаючи листа за пазуху. — Нічого важливого в ньому немає. Він, здається, не сумнівається, що йому пощастить утекти так або інак.

— Ми вже поклопочемось, щоб він утік, — упевнено сказав Френк.

Леонсія вдячно всміхнулася йому й приязно звернулась до Тореса:

— Ви почали були говорити за якийсь план, сеньйоре Торесе.

Торес і собі всміхнувся, підкрутив вуса й прибрав поважного вигляду.

— Є лише єдиний шлях: англосакська система, що з неї користуються грінго, і то — спосіб простий, але цілком певний. Справді, цілком певний спосіб. Ми заберемо Генрі з в’язниці просто силоміць. Це єдине, чого вони не сподіваються. Значить, успіх забезпечено. Тут знайдеться чимало бандитів, яких ще не повішено, і за їхньою допомогою ми нападемо на в’язницю. Умовитись із ними, заплатити добре, давши дещо наперед, і все буде гаразд.

Леонсія радісно кивнула. Очі старого Енріко спалахнули, ніздрі затремтіли, ніби він почув уже дух пороху. Сини розпалились не менше за батька. І всі дивились на Френка, чекаючи його згоди. Але він повільно похитав головою, так що невдоволена Леонсія навіть щось обурено крикнула.

— Це справа безнадійна, — мовив Френк. — Навіщо ми будемо всі ризикувати головами, коли ця безглузда спроба з самого початку приречена на невдачу? — Говорячи таке, він підвівся зі свого місця коло Леонсії, і, на мить опинившись між Торесом і всіма Солано, застеріг їх поглядом. — Щодо Генрі, то мені здається, йому вже не допоможеш…

— Ви, значить, не довіряєте мені? — спалахнув Торес.

— Боронь боже! Чого б це? — запротестував Френк.

— Ви не ймете мені віри, — нервувався Торес. — Ви, людина, яку я ледве знаю, заважаєте мені брати участь у нараді в Солано, у моїх найкращих і найдавніших приятелів!

Старий Енріко, помітивши, що й Леонсія обурюється Френком, спромігся втихомирити її очима, а далі, надзвичайно ґречним жестом заспокоївши Тореса, звернувся до нього:

— В домі Солано не може бути наради, де вас не хотіли б бачити, сеньйоре Торесе. Ви ж, безперечно, давній наш приятель. Ваш покійний батько і я приятелювали й були як брати. Але це, — і ви повинні пробачити старому його щирість, — не заважає містерові Морганові мати слушність, якщо він узиває ваш план безнадійним. Нападати на в’язницю! Та це ж чисте божевілля! Ви подивіться на її мури! Вони витримають облогу протягом кількох тижнів. Щоправда, я мушу визнати, ваша пропозиція спершу спокусила й мене. Коли, ще парубком бувши, я бився з індіянами в Горішніх Кордільєрах, там це було якраз до речі. Ось стривайте, сядьте зручніше, і я розповім вам про той випадок.

Але Торес, заклопотаний багатьма справами, відмовився сідати і, з дружньою посмішкою стиснувши всім руки й двома словами перепросивши Френка, сів на коня із оздобленою сріблом вуздечкою й таким самим сідлом та поспішився до Сан-Антоніо. Однією з тих справ був постійний обмін телеграмами з конторою Томаса Рігана на Уолл-стріті. Мавши таємний доступ до урядової радіостанції в Сан-Антоніо, він звідти передав відомості на телеграф у Вера-Крусі. Зносини з Ріганом не тільки давали йому добрі прибутки, а й сприяли його намірам щодо Леонсії та обох Морганів.

— Що ви маєте проти сеньйора Тореса? — спитала Френка Леонсія. — І чого це ви відкинули його план, аж він розлютився?

— Нічого, — була відповідь, — хіба те, що мені він не потрібний і взагалі не дуже подобається. Він дурень і псуватиме кожен план. Згадайте, як він свідчив на моєму процесі. Мабуть, на нього й покладатись не можна. Я не знаю. Та й навіщо нам покладатись на нього, якщо він нам не потрібний? Проте план його непоганий. Ми зараз же підемо до в’язниці й визволимо Генрі, якщо ваша згода. Тільки нам нема чого зв’язуватися з тими бандитами та розбишаками. Вже як ми вшістьох не впораємося, то тут і взагалі нічого не вдієш.

— Біля в’язниці завжди не менш як дванадцять вартових, — зауважив вісімнадцятирічний Рікардо, наймолодший Леонсіїн брат.

Леонсія знову почала сердитись і грізно поглянула на брата, та Френк потяг руку за ним.

— То правда, — погодився він, — але ми спекаємось їх.

— А мури там у п’ять футів завтовшки, — сказав Мартінес, близнюк із Альфарадо Солано.

— Ми пройдемо крізь них, — відповів Френк.

— Але як? — скрикнула Леонсія.

— Ось я зараз і скажу. Чи багато у вас верхових коней, сеньйоре Солано? Добре! А ви, Алесандро, чи не могли б дістати для мене зо два динамітних патрони? Добре, і навіть краще, ніж добре! А ви, Леонсіє, як господиня гасієнди, повинні знати, чи не знайдеться у вас у коморі доброго запасу віскі «три зірки». Змова наша розгортається, — засміявся він, коли дівчина кивнула головою. — Тепер у нас є все потрібне для пригодницьких романів Райдера Хаггарда або Рекса Біча. Отже, слухайте. Ні, зачекайте. Я хочу ще поговорити з вами, Леонсіє, з приводу деяких театральних ефектів…

Загрузка...