Серця трьох

Розділ XXIV

Добравшись від Колона маленькою прибережною шхуною, Цариця й Френк за п’ятнадцять хвилин були вже на пароплаві Об’єднаної фруктової компанії. І взагалі всю подорож до Нью-Йорка відбули вони на диво без перешкод. У Нью-Орлеані Френк найняв таксі, що вмент перевезло їх з пристані на вокзал, а носії, вхопивши їхні речі, допомогли сісти у вагон, коли поїзд уже рушав. У Нью-Йорку Френка зустрів Беском, що приїхав на Френковій машині; він привіз їх до розкішного будинку на Ріверс-драйві, якого збудував Френків батько.

Все це відбулося так швидко, що, приїхавши в Нью-Йорк, Цариця знала про великий світ ледве чи більше, ніж тоді, коли починала свою подорож із підземної річки. Якби вона була звичайна жінка, величезні здобутки цивілізації приголомшили б її. А так вона сприймала все це з царською байдужістю, як дарунок свого чоловіка. Френк був для неї цар, бо йому прислуговувало стільки рабів. Хіба ж вона сама не бачила цього на пароплаві і в поїзді? І тут, спинившись коло будинку, вона вважала цілком природним явищем, що їх зустріло багато служників. Шофер відчинив дверцята машини. Інші служники внесли в дім їхні речі. Френк навіть не торкався ні до чого, а тільки подав їй руку, коли вона виходила з машини. Навіть Беском, що (вона це вгадувала) був не служник, і той догоджав Френкові. Адже вона не могла не бачити, що Беском, вислухавши Френкові розпорядження, знову сів у машину і кудись поїхав.

Вона царювала в загубленій долині над купкою дикунів. А тут, у цій країні могутніх царів, її чоловік царював над царями. Це було чудово, і вона з радістю усвідомлювала, що не принизила своєї царської гідності, одружившися з Френком.

Вона щиро, по-дитячому захоплювалася всім, що побачила всередині палацу. Забуваючи про служників, або, вірніше, не звертаючи на них уваги, як не звертала вона уваги на своїх підданців там, у долині, Цариця заплескала в долоні, коли побачила парадний вестибюль, глянула на мармурові сходи, збігла ними нагору й зазирнула в першу кімнату. То була бібліотека, що її вона бачила в Свічаді Світу того дня, як уперше зустрілася з Френком. І та ворожба здійснилася, бо Френк разом з нею ввійшов у кімнату, і його рука обіймала її за стан, достеменно так, як показувала металева поверхня розтопленого золота в золотій чаші. Вона пригадала телефони й телеграфний апарат і, так само, як тоді, підійшла до телеграфу, а Френк, не знімаючи своєї руки з її стану, зупинився поруч неї.

Він почав був пояснювати Цариці, як працює апарат, але скоро переконався, що неможливо за кілька хвилин розповісти їй про всі тонкощі біржових справ. Раптом його очі спинились на телеграфній стрічці: він побачив, що акції «Фріско» впали на двадцять пунктів. Такого ще не бувало з акціями цієї невеликої залізниці в Айові, яку фінансував і збудував сам старий Морган і аж до самої смерті вважав за цілком певне підприємство. На його думку, акції цієї залізниці витримали б хуртовину, що зруйнувала б половину банків і весь Уолл-стріт.

Цариця напружено стежила за схвильованим Френковим обличчям.

— Це також чари, як і моє Свічадо Світу? — напівпитально, напівствердно сказала вона.

Френк кивнув головою.

— Я знаю, воно відкриває тобі секрети, — вела вона далі. — Як і моя чаша, воно приводить сюди до тебе, у цю кімнату, цілий світ. Воно непокоїть тебе. Я добре бачу. Та тільки що може непокоїти тебе тут, де ти — один з найбільших царів?

Френк хотів був відповісти, а потім спинивсь і не сказав нічого. Він збагнув, що не зуміє розтлумачити їй усе, що снувало в його голові та ввижалось його очам, — яскраві картини залізничних шляхів і корабельних пристаней; багатолюдних вокзалів і гамірливих доків; шахтарів на руднях Аляски, Монтани і в Долині Смерті; осідланих мостами річок і приборканих водоспадів; міст, збудованих на висушених багновищах і закріплених дюнах; одне слово, всю техніку, економіку й фінанси в умовах цивілізації двадцятого сторіччя.

— Воно непокоїть тебе, — знову сказала Цариця. — І, на жаль, я не можу допомогти тобі. В мене немає більше світу. Я вже не маю влади над майбутнім. Я лише жінка, безсила в цьому дивному велетенському світі, куди ти привіз мене. Я тільки жінка, твоя дружина, Френку, і пишаюся цим.

Ту мить Френкові здалося, що він кохає її. Кинувши телеграфну стрічку, він пригорнув Царицю до себе, а тоді підійшов до телефонів. «Чарівна жінка, — подумав Френк, — немає в ній ні хитрощів, ні злоби. Справжня жінка, жінка з голови до ніг, що вміє любити й гідна любові. Та ба! Образ Леонсії стоятиме між нами».

— Це ще більші чари, — промовила до себе Цариця, коли Френк, викликавши Бескомову контору, сказав:

— Містер Беском має бути в себе за півгодини. Це Морган, Френк Морган. Містер Беском п’ять хвилин тому доїхав до себе. Коли він приїде, перекажіть йому, що я також їду до нього й буду за п’ять хвилин по його приїзді. Справа дуже важлива. Скажіть йому, що я вже виїхав. Дякую. До побачення!

Звісно, Цариця, хотівши відразу оглянути всі дива свого великого будинку, виявила незадоволення, коли Френк сказав, що мусить негайно поїхати в одне місце, яке зветься Уолл-стріт.

— Що то таке, — трохи розчаровано спитала вона, — що відриває тебе від мене, наче ти — якийсь раб?

— То справи, і дуже важливі справи, — відповів Френк, усміхаючись і цілуючи її.

— А що то за справи, які мають владу над тобою, царем? Чи справи — то ім’я вашого бога, якому ви вклоняєтесь, як ми вклоняємось богові Сонця?

Він усміхнувся, бо вона майже вгадала, і сказав:

— Це великий американський бог. І це жахливий бог. Коли він карає, то карає швидко й страшно.

— І ти викликав його гнів?

— На превеликий жаль. Хоч і сам не знаю чим. Я мушу їхати на Уолл-стріт…

— Там його вівтар? — не дала вона йому докінчити.

— Авжеж, там його вівтар, — відповів Френк. — І мені скажуть, чим я розсердив його і як можу втихомирити його гнів.

Френк поспіхом пояснив дружині призначення й обов’язки покоївки, яку він телеграфно найняв із Колона, але це не дуже її зацікавило. Цариця перебила його, сказавши, що ця жінка, очевидно, подібна до служників, які були в неї в долині Загублених Душ, і що вона звикла до челяді ще змалку, коли маленькою дівчинкою жила з своєю матір’ю й училась від неї англійської та іспанської мов.

Та коли Френк узяв капелюха й поцілував її, Цариця полагіднішала й побажала йому успіху перед вівтарем.

Минуло кілька годин, повних незвичайних пригод на Царициній половині, де французька покоївка, що розмовляла по-іспанському, пояснювала й показувала господині кожну річ. Потім якась поважна жінка, що хоч і скидалась сама на царицю й мала двох дівчат-челядниць, а все ж таки, на думку Цариці, слугувала їй і Френкові, оглянула та виміряла її з усіх боків, і після цього Цариця знову зійшла вниз, щоб краще ознайомитися з Френкового бібліотекою, таємничими телефонами та телеграфним апаратом.

Вона довго дивилась на телеграфний апарат і прислухалась до його безладного постукування. Але, вміючи читати й писати по-англійському й по-іспанському, вона нічого не розуміла в якихось кривульках, що дивним способом з’являлись на стрічці. Тоді Цариця почала вивчати телефони. Пригадавши, як користувався ним Френк, вона й собі приклала вухо до мікрофона. Далі вона згадала, що Френк робив інакше, зняла трубку й приклала до вуха. Голос, безумовно жіночий, почувся так близько, що Цариця розгубилася, впустила трубку й відступила назад. Тієї миті до кімнати зайшов Паркер — давній Френків служник, якого Цариця ще не бачила. Його костюм був бездоганний, а манери — величні, і вона подумала, що то, мабуть, не служник, а щось наче приятель Френка. Такий, як Беском, що зустрічав їх на вокзалі й їхав з ними в машині наче рівня, а потім покірно подався виконувати Френкові доручення.

Глянувши на поважне Паркерове обличчя, Цариця ніяково всміхнулася й показала на телефон, ніби питаючи, що то таке. Паркер урочисто підняв трубку, пробурмотів у неї: «Перепрошую», — і поклав на місце. Протягом цих кількох секунд у голові Цариці сталася ціла революція. Вона чула не Божий голос і не голос якогось духа. То був голос жінки.

— Де вона? Де ця жінка? — спитала Цариця.

Паркер випростався ще більше, набув ще врочистішого вигляду й уклонився.

— Тут, у домі, десь захована жінка, — напосіла на нього Цариця. — Її голос чути ось у цьому. Вона мабуть, у сусідній кімнаті…

— То телефоністка, — відповів Паркер, намагаючись спинити потік її слів.

— Мене не цікавить її ім’я, — не вгавала Цариця. — Я не можу дозволити, щоб у домі, крім мене, була ще якась жінка. Нехай вона йде собі геть!

Паркер ще більше випростався й став ще величніший. Тоді Цариці спало щось нове на думку. Мабуть, вона помилилась, і цей поважний джентльмен займає вище місце, ніж вона гадала, серед тутешніх менших царів. Мабуть, він майже такий, як і Френк, а вона поводиться з ним, як із нижчим, багато нижчим від її чоловіка.

Цариця вхопила Паркера за руку, не помічаючи, що він опирається, посадовила на канапу й сама сіла поруч із ним. Остаточно спантеличивши старого, вона взяла з коробки кілька цукерок і почала пригощати його ними, запихаючи йому в рота по одній, скоро тільки він хотів щось сказати.

— Слухайте, — спитала вона, вже мало не задушивши Паркера, — хіба ж у вашій країні заведено багатоженство?

Почувши таке відверте запитання, Паркер мало не вдавився шоколадом.

— О, я знаю, що означає це слово, — запевнила Цариця. — Отож і питаю: невже у вас чоловіки мають по кілька жінок?

— У цьому домі, крім вас, мадам, і служниць, немає іншої жінки, — нарешті спромігся вимовити Паркер. — Голос, що ви чули, належить жінці, яка сидить за багато миль звідси; вона до ваших послуг, як і до послуг кожного, хто захоче говорити телефоном.

— Вона рабиня таємниці? — спитала Цариця, починаючи поволі розуміти, в чому річ.

— Так, — відповів Паркер, — вона рабиня телефону.

— Летючої розмови?

— Так, мадам, хай буде летючої розмови. — Паркер у розпачі шукав виходу із становища, в якому йому зроду не доводилось бувати. — Ходімо, я покажу вам, мадам. Ви можете розпоряджатись цією рабинею летючої розмови і вдень і вночі. Якщо вам завгодно, рабиня допоможе вам поговорити з вашим чоловіком, містером Морганом…

— Як, зараз?

Паркер кивнув головою, підвівся з канапи й підійшов до телефону.

— Насамперед ви поговорите з рабинею, — повчав він Царицю. — Як тільки ви візьмете трубку й прикладете до вуха, рабиня озветься до вас. Рабині завжди озиваються однаково. Вона спитає: «Номер?» Або: «Номер? Номер?» Іноді вона буває страшенно люта. Коли рабиня спитає: «Номер?» — то ви скажете їй: Едістоун, дванадцять дев’яносто два. Після чого рабиня повторить: «Едістоун, дванадцять дев’яносто два», а ви відповісте: «Так, будь ласка».

— Я повинна сказати рабині: «Будь ласка»? — здивувалась Цариця.

— Так, мадам. Бо рабині летючої розмови — незвичайні рабині. Я вже немолода людина, а за все своє життя ніколи не бачив телефоністки. Потім, через секунду, інша рабиня, що сидить за багато миль від першої, скаже вам: «Це Едістоун, дванадцять дев’яносто два», а ви скажете: «Я місіс Морган і хочу поговорити з містером Морганом. Biн повинен бути в конторі містера Бескома». А далі ви почекаєте півхвилини або хвилину, після чого містер Морган почне з вами розмову.

— За багато й багато миль звідси?

— Так, мадам, і буде чути, ніби він сидить у сусідній кімнаті. А коли містер Морган скаже: «Бувай здорова», — ви скажете: «На все краще», — і повісите трубку ось так.

Вона зробила все, що їй казав Паркер. Дві рабині скорились чарівному номерові, а Френк розмовляв і сміявся з нею, просив не сумувати і обіцяв бути вдома не пізніш як о п’ятій.

Протягом цілого дня Френк був дуже заклопотаний.

— У вас є якийсь запеклий таємний ворог, — знову й знову казав Беском, а Френк тільки хитав головою, не мігши здогадатися, хто б то був.

— Ви ж дивіться: на біржі скрізь спокійно, де не йдеться про акції, пов’язані з вами. Ось вам акції «Фріско». Жодні причини й жодні домисли не можуть пояснити, чого вони так падають. І зважте, всі ваші акції падають. Компанія «Нью-Йорк, Вермонт і Конектікат» виплачувала останні чотири квартали по п’ятнадцять відсотків дивідендів, і її акції були міцні, як Гібралтар. А тепер вони падають і падають. Те саме з акціями «Монтана Лоуд», мідних копалень Долини Смерті, «Імперіел Тангстен» і «Північно-Західної електричної». А взяти акції «Аляска Тродуел»? Вони були надійні, як скеля. А отже, й на них почався наступ, але учора надвечір. До закриття біржі вони впали на вісім пунктів, а сьогодні — на шістнадцять. І так усі акції, де є ваш капітал. А інших це не стосується. Інші стоять міцно.

— Але ж акції «Темпіко петролеум» не падають, — зауважив Френк, — а в них я зацікавлений найбільше.

Беском у розпачі знизав плечима.

— І ви певні, що не можете подумати ні на кого і не знаєте, який ворог може все це робити?

— Їй-богу, ні, Бескоме! Не можу ні на кого подумати. Я не можу мати ворогів, хоч би тому, що після батькової смерті я не брався до справ. Єдине, що мене цікавило, «Темпіко», а вони якраз стоять добре. — Він підійшов до телеграфного апарата. — Ось, продано ще п’ятсот акцій на півпункта вище, ніж досі.

— І все-таки хтось змагається з вами, — не здавався Беском. — Це ясно, як божий день. Я проглянув звіти тих підприємств, які вам щойно називав. Факти в них підроблено, щоправда, тонко й хитро, але підроблено, щоб складалося погане враження. Чому, наприклад, «Північно-Західна електрична» припинила видавати дивіденди? Чому звіт Малені про роботу «Монтана Лоуд» складений у таких сумних тонах? Не згадуватиму вже про інші тенденційно складені звіти. Та тільки чим же поясните ви таку безупинну гру на зниження? Для мене ясно. Це похід проти вас, і не випадковий. Його підготовано повільно й старанно. І вороги кинуться на вас після перших же чуток про війну, після першого великого страйку або першої фінансової паніки, тобто після першої ж події, яка захитає весь грошовий ринок.

Подивіться, в якому ви тепер становищі: акції всіх підприємств, крім ваших, стоять міцно. Я весь час сплачував різницю в курсі. Але значну частину ваших додаткових фондів уже витрачено. А різниця раз у раз збільшується. Цим не можна нехтувати. Це може призвести до краху. Становище дуже скрутне.

— Але в нас є «Темпіко петролеум», тут нам ще всміхнеться щастя. Його акцій вистачить покрити будь-яку різницю, — сказав Френк. — Правда, я дуже не хотів би продавати їх, — додав він.

— Ми повинні враховувати можливість революції в Мексіці та й поблажливість нашого уряду, — похитав головою Беском. — Якщо вже дійдеться до «Темпіко петролеум» і під той час там почнеться заколот, вам буде край. А проте, — підсумував Беском, — я не бачу іншого шляху. Треба продавати акції «Темпіко петролеум». Ви знаєте, я вичерпав уже майже все, що ви мені залишили. Це не випадковий напад. Вони йдуть повагом і настирливо, як крижана річка. Всі ці роки я займався тільки вашими справами й це вперше опинивсь у такому скрутному становищі. А тепер поговорім про ваші фінанси взагалі. Їх провадив Колінз, він повинен знати все. І ви теж повинні знати. Чим ви можете мене забезпечити? Чим сьогодні, а чим завтра, чим найближчого тижня і протягом дальших трьох тижнів?

— А скільки вам треба? — у свою чергу спитав Френк.

— Мільйон до закриття біржі, — Беском промовисто показав на телеграфний аппарат. — Принаймні двадцять мільйонів протягом наступних трьох тижнів, і це тоді, — майте собі на увазі, — якщо у світі все буде спокійно і становище на біржі буде таке, як останні півроку.

Френк рішуче підвівся і взяв свого капелюха.

— Зараз їду до Колінза. Він знав мої грошові справи краще, ніж я сам. Я передам вам мільйон сьогодні, і гадаю, що здобуду решту протягом кількох найближчих тижнів.

— Пам’ятайте, — застеріг Беском, стискаючи йому руку, — що найстрашніше в цьому нападі — повільна спрямованість. Напад закроєний широко, і веде його, мабуть, якийсь могутній фінансист.

Ще кілька разів за цілий день і вечір рабиня летючої розмови викликала Царицю до телефону й давала їй змогу говорити з чоловіком. На превелику свою радість, вона побачила телефон біля самого ліжка у своїй спальні і, викликавши кабінет Колінза, побажала Френкові на добраніч, навіть спробувала поцілувати його в телефон, а у відповідь почула чудний і невиразний звук Френкового поцілунку. Цариця не могла сказати, скільки часу вона спала. Але, прокинувшись, напіврозплющеними очима добачила, що Френк стоїть на порозі й дивиться на реї. І коли він стиха відійшов, Цариця зіскочила з ліжка й побігла, до дверей; Френк одначе вже спускався сходами.

«Знов у нього клопіт з великим американським богом», — подумала Цариця, здогадавшись, що Френк пішов у ту дивну кімнату-бібліотеку прочитати погрози та застереження свого сердитого бога, який, вистукуючи, таємним способом писав на стрічці телеграфного апарата. Вона подивилася на себе у дзеркало, поправила коси і, задоволено всміхаючись, накинула капот, ще один доказ Френкової уваги й турботи про неї.

Коло дверей бібліотеки вона спинилася, зачувши якийсь чужий голос. Спершу Цариця подумала, чи то не летюча розмова, але відразу збагнула, що голос занадто виразний і звучить не так, як у телефоні. Зазирнувши у шпарку, вона побачила двох чоловіків, що сиділи у великих шкіряних кріслах один проти одного. Френк, утомлений цілоденним напруженням, був у звичайному костюмі, а той, інший, мав на собі фрак. І вона чула, як гість називає її чоловіка: «Френк», а Френк каже на нього: «Джонні». З цього, а також з невимушеного тону розмови, Цариця зрозуміла, що вони — давні, щирі приятелі.

— І не кажи мені, Френку, — озвався гість, — ніби в Панамі ти не пропонував свого серця щонайменше дванадцятьом сеньйоритам.

— Тільки одній, — відказав Френк після паузи, пильно, як помітила Цариця, глянувши на свого друга. — Я справді таки загубив серце… але не голову. Ох, Джонні Пасморе, любий Джонні Пасморе, ти просто гульвіса і нічого в житті не тямиш. У Панамі я знайшов найкращу жінку в світі. Я радий, що дожив до зустрічі з нею, і був би щасливий померти за неї. Вона палка, пристрасна, ніжна й шляхетна дівчина. Одне слово, справжня цариця.

Цариця, чуючи його слова і бачачи щире захоплення на його обличчі, гордовито всміхнулась: як любить її чоловік!

— І та леді, та леді… є… була не байдужа до тебе? — запитав Джонні Пасмор.

Цариця бачила, що Френк кивнув головою.

— Вона кохає мене так само, як я кохаю її. І це я знаю напевне. — Він спинився. — Зачекай, я зараз покажу тобі її.

Френк рушив до дверей, а Цариця, втішена словами свого чоловіка, кинулась у сусідню, розкішно вмебльовану кімнату, що, як казала їй покоївка, називалася вітальнею. Дивлячись, як Френк підіймається вгору широкими мармуровими сходами, Цариця раділа, мов дитина, що він здивується, не знайшовши її в ліжку. За кілька хвилин Френк біг уже вниз. Цариці ледь стиснуло серце, бо по чоловікові не видно було, що він здивований. Френк ніс у руках клапоть тонкого білого картону і, не оглядаючись, простував до бібліотеки.

Цариця знову припала до шпарки в дверях і побачила, як він разгорнув картон перед Джонні Пасмором і сказав:

— Розваж сам. Ось вона.

— То чого ж ти такий пригнічений? — спитав Джонні, уважно розглядаючи фотографію.

— Того, що ми спіткалися запізно. Я мусив одружитися з іншою. І розлучився з нею назавжди перед тим, як вона мала одружитися з іншим. Вони були заручені раніше, ще до того, як я з нею познайомився. Ця жінка, що стала моєю дружиною, також дуже гарна, щоб ти знав. І я завжди буду їй вірний. Але, на лихо, вона ніколи не здобуде мого серця.

Цариця відразу зрозуміла гірку правду. Вона мало не зомліла й схопилась тремтячими руками за серце. Хоч розмова в бібліотеці не припинилася, Цариця вже не чула ні слова. Вона трохи заспокоїлась і, згорбившись, схожа швидше на тінь тієї вродливої та гордої жінки, якою вона була кілька хвилин тому, перейшла вестибюль і поволі, ніби вві сні, піднялася сходами. У себе в кімнаті вона більше не стримувалась: люто зірвала з пальця Френкову обручку, шпурнула її на підлогу й почала топтати ногами. Нічний чепчик та черепашачі гребінці теж полетіли під ноги. Здригаючись із плачу і мурмочучи щось незрозуміле, Цариця впала на ліжко; її трусило, мов у гарячці. Та коли Френк, ідучи до своєї кімнати, заглянув у двері, вона зусиллям волі прикинулась, наче спить.

Година, поки Френк заснув, здалась їй вічністю. Тоді вона встала з ліжка, взяла прикрашений самоцвітами кинджал, що був при ній ще в долині Загублених Душ, і навшпиньки пішла до його кімнати. На нічному столику лежав той білий картон — велика фотографія Леонсії. Цариця нерішуче спинилася, стискаючи до болю в пальцях кинджал: кого вдарити? Свого чоловіка чи Леонсію? Вона ступила до ліжка і піднесла вже руку до удару, та раптом з очей у неї ринули сльози і, ніби пелена туману, заслали перед нею Френка. Цариця опустила руку й голосно зітхнула.

Тоді вона підійшла до нічного столика. Погляд її спинився на записнику з олівцем. Цариця написала два слова, видерла аркушик і, поклавши на блискучу стільницю Леонсіїну фотографію, накрила її своєю запискою і вдарила кинджалом. Вістря втрапило межи очі суперниці, ввігналося в дерево, захиталося й так і лишилося стриміти.