Серця трьох

Розділ XXVIII

Недарма Ріганові приятелі називали його вовком Уолл-стріт. Звичайно він дуже обережно грав на біржі, але часом, немов п’яниця, пускався берега й брався за найризикованіші і найсміливіші операції. Під час своєї біржової діяльності він разів із п’ять викликав паніку на грошовому ринку і щоразу мав від цього мільйонний зиск. Однак він рідко так шаленів і ніколи не бруднив собі рук якимись дрібницями.

Кілька років він сидів спокійно, щоб розвіяти підозру супротивників, щоб ті подумали, ніби вовк уже підтоптавсь і втихомирився. А тоді, як громовиця, вдаряв на тих, кого хотів знищити. Але хоч удари його й падали, наче блискавки, задумував він їх не з блискавичною швидкістю. На підготовку до них витрачалося багато місяців і навіть років, і плани битви терпляче визрівали до слушного часу.

Так само задумано й підготовано неминуче Ватерлоо для Френка Моргана. В основі його лежала помста небіжчикові. Ріган хотів уразити не Френка, а Френкового батька, завдати удару мертвому через його живого сина. Вісім років за життя старого Річарда-Генрі Моргана, вісім років, аж до його смерті, чекав він нагоди. Але нагода не випадала. Він і справді був вовком Уолл-стріт, та що міг удіяти він проти лева? Покійного-бо Річарда-Генрі Моргана називали левом Уолл-стріт.

Отже, прикидаючись приятелем, Ріган переніс свою ненависть із батька на сина. Але на помсту звабило його непорозуміння. Років за вісім до смерті старого Моргана Ріган спробував завдати йому рішучого удару і схибив. Та тільки він і в голові собі не покладав, що той розгадав його намір. А Річард-Генрі Морган не лише здогадавсь, а й переконався, що це правда, і тоді хутко сам вразив свого лукавого спільника. Якби Ріган знав, що старому Генрі було відомо про його зрадництво, він був би проковтнув ці гіркі ліки й не подумав про помсту. Але, гадаючи, що Морган, нечесний не менше за нього самого, завдав йому збитків просто через свою підлу вдачу, Ріган не бачив іншого способу порахуватися з ним, як знищити його або принаймні його сина.

І Ріган терпляче вижидав. Спочатку Френк не втручався у фінансові справи, задовольняючись із прибутків надійних акцій, куди вмістив гроші ще його батько. Тільки тоді, як Френк заходився організовувати «Темпіко петролеум» і вклав у нього мільйони, які обіцяли повернутись до нього з мільйонним зиском, Ріганові здалося, що нагода наближається. І Ріган не став гаяти часу, хоч його система нападу вимагала довгих місяців підготовки. Насамперед він досконало вивчив кожну акцію, що належала Френкові.

На це пішло добрих два роки. В деяких підприємствах, де було вміщено багато Френкових коштів, Ріган був одним з директорів і мав великий вплив. У «Фріско» він головував; у компанії «Нью-Йорк, Вермонт і Коннектікат» був заступником голови; в «Північно-Західній електричній» спершу підпорядкував собі одного з директорів, а далі зумів перетягти на свій бік дві третини голосів. І так скрізь, посередньо або безпосередньо, через банки чи якісь інші організації він мав напохваті всі таємні пружинки та підойми того фінансового й ділового механізму, від якого залежало Френкове багатство.

Але всі ці підприємства були дрібні порівняно з головним — «Темпіко петролеум». Тут, якщо не говорити про якісь мізерні двадцять тисяч акцій, що їх Ріган придбав на вільному ринку, він не важив нічого й не мав ніякого впливу, хоч, на його думку, настав уже час підбити під свою руку й це підприємство. Власне, «Темпіко петролеум» належав самому Френкові. Правда, в цій компанії були зацікавлені дехто з його приятелів, а надто місіс Керазес. Вона надокучала йому, навіть дзвонила по телефону. Були й інші — наприклад, Джонні Пасмор, — що ніколи не турбували Френка і, спіткавшися з ним, байдуже й оптимістично говорили про біржові справи та фінансовий стан взагалі. І це для Френка було куди гірше, ніж нервовість місіс Керазес.

Внаслідок Ріганових махінацій акції «Північно-Західної електричної» упали на тридцять пунктів і на тому спинилися. Ті, хто мав себе за біржових фахівців, вважали, що це підприємство дуже ненадійне. Далі настала черга невеличкого, міцного, як скелі гібралтарські, «Фріско». Про нього ширилися найприкріші чутки, і вперто говорили навіть про банкрутство. «Монтана Лоуд» усе ще не спромоглася піднятись після непохвального відгуку Малені про стан її фінансів, і навіть Вестон, добрий знавець, відряджений англійськими акціонерами, не міг сказати про неї нічого втішного. Цілих півроку «Імперіел Тангстен» не давав жодних прибутків через страйк, якому, здавалося, не буде кінця. І ніхто, за винятком кількох профспілкових діячів, не знав, що страйк підтримувано коштом Рігана.

Таємничість і смертельність нападу страшенно нервували Бескома. Здавалося, ніби це сповзає з гори льодовик і тягне з собою в провалля всі підприємства, куди лишень Френк уклав свої гроші. Врахувати будь-що в цьому русі було неможливо. Ясно було тільки одне: таке безупинне падіння загрожувало всьому Френковому достаткові. Падали не тільки його акції, а й ті, що під них він узяв кредит у банку. Далі пішла поголоска про війну. Чужоземним послам одному за одним вручали паспорти, і здавалося, ніби півсвіту мобілізується. І саме тепер, коли становище на біржі захиталося, коли щохвилини можна було сподіватися паніки, а держави ще не оголосили мораторію, Ріган вирішив завдати останнього удару. Тепер випала добра нагода почати курс на зниження, тим паче, що його підтримував з десяток інших великих хижаків, які мовчазно визнали Ріганову зверхність. Але навіть вони не знали як слід його планів і не здогадувались про причину наступу Рігана. Вони мали єдину мету, яка, правда, між іншим, була й у Рігана, однак у щирій гонитві за грошима їм і на думку не спадало, що удар насамперед скеровано проти Френка Моргана, чи пак проти привиду його батька.

Тим часом Ріганова фабрика чуток розпочала свою роботу. Найперше і з найбільшою швидкістю на біржі падали Френкові акції, що й так цінувалися вже досить низько. Але Ріган не хотів поки що тиснути на «Темпіко петролеум». Серед загального падіння акції цієї компанії утримувалися ще на високому рівні, і Ріган нетерпляче чекав моменту, коли Френк у розпачі муситиме викинути їх на біржу, щоб покрити різницю в ціні інших своїх паперів.

— Боже мій, боже! — Беском сперся головою на руку й скривився, ніби йому страшенно боліли зуби. — Боже мій, боже! — охкав він. — Біржа розвалюється, і з нею разом гине «Темпіко петролеум». Як вони впали! І хто б міг подумати?

Френк сидів у Бескомовому кабінеті і завзято пахкав цигаркою, не помічаючи, що її не запалено.

— Усі тільки продають, просто наввипередки, — зауважив він.

— Ми протримаємось хіба що до завтрашнього ранку, а тоді вас продадуть з аукціону, і мене також, — сказав маклер, глянувши на годинник.

Френк і собі подивився: стрілки показували дванадцяту годину.

— Викидайте на ринок решту «Темпіко петролеум», — втомлено промовив він. — Це дасть нам змогу протриматися до завтра.

— А завтра як? — спитав маклер. — Адже всі продають, навіть найнижчі клерки намагаються швидше спекатися акцій.

Френк знизав плечима.

— Ви знаєте, я вже заставив свій будинок, Дрімворлд і дачу на Адирондакських горах, і то по найвищій ціні.

— Хіба ж у вас немає друзів?

— У такий час? — гірко всміхнувся Френк.

— Саме в такий час, — відказав Беском. — Слухайте, Моргане, я знаю майже весь ваш випуск із коледжу. Ось наприклад, Джонні Пасмор…

— Він також застряг у цьому по вуха. Коли я впаду, впаде й він. А Дейву Доналдсонові доведеться жити на якісь сто шістдесят доларів на місяць. А Кріс Вестгауз муситиме найматися на кінофабрику. Він завжди кохався в театрі, і я чув, що в нього ідеальне обличчя для екрану.

— Є ще Чарлі Тіпері, — нагадав Беском, хоч видно було, що сам він не покладав на нього жодної надії.

— Авжеж, — безнадійно погодився Френк. — Та, на лихо, його батько ще живий.

— Старий пес за все своє життя не ризикнув ані доларом, — додав Беском. — Зате в нього завжди напохваті кілька мільйонів. Тільки він справді ще не помер.

— Чарлі міг би вмовити його зробити це для мене і вмовив би. Та мені бракує одної речі.

— Забезпечення?

Френк кивнув.

— А спробуйте витягти в старого хоча б один долар без забезпечення!

А проте, сподіваючись застати Чарлі Тіпері в конторі під час перерви на сніданок, Френк послав йому свою візитну картку. З усіх нью-йоркських ювелірних закладів фірма Тіпері була найбільша. І не лише нью-йоркських. Її вважали за найбільшу в цілому світі. В гуртову торгівлю самоцвітами Тіпері-старший уклав більше грошей, ніж гадали навіть ті, хто добре знав його справи.

Сталося так, як і передбачав Френк. Старий цупко тримав у своїх руках віжки, і син покладав малу надію на його допомогу.

— Я знаю батька, — сказав він Френкові. — Звичайно, я спробую його вмовити, але мабуть не зумію. Скінчиться тим, що ми посваримось, і годі. Найгірше, що в нього у руках уся готівка, не кажучи вже про силу-силенну різних цінних паперів. Бачиш, у чім річ. Його батько, коли був ще молодий і вибивався в люди, позичив якось тисячу доларів одному приятелеві. Той грошей не повернув, і дід довіку не зміг забути цього. Не забув цього й мій батько. Досвід зробив їх жорстокими. Батько не позичить і цента під північний полюс, поки йому не принесуть того полюса в заставу і він не знатиме, у скільки його оцінять. А в тебе, сам знаєш, немає жодного забезпечення. Я спробую поговорити з старим сьогодні по обіді. Він тоді буває в найкращому гуморі. Спитаю в нього про мої власні гроші, і тоді побачимо, що можна буде зробити для тебе. О, я знаю, кількасот тисяч тебе не вдовольнять, і я силкуватимусь дістати якомога більше. В кожному разі завтра о дев’ятій рано я буду в тебе…

— Гм, завтра я матиму багато клопоту, — посміхнувся Френк, стискаючи йому руку. — Уже о восьмій мене не буде вдома.

— Тоді я прийду до восьмої, — сказав Чарлі Тіпері і ще раз щиро потис йому руку. — А тим часом щось робитиму. В мене є вже деякі плани…

Того дня перед обідом Френк мав іще одне побачення. Повернувшись до контори свого маклера, він довідався від Бескома, що дзвонив Ріган і казав, ніби має для нього цікаві новини.

— Я зараз поїду до нього, — промовив Френк, хапаючи капелюха, і його обличчя засяяло надією. — Він давній батьків приятель і може врятувати мене.

— Не дуже покладайтеся на нього, — недовірливо похитав головою Беском і на мить спинився вагаючись. — Я говорив із ним перед самим вашим приїздом з Панами. Я був цілком щирий. Я казав йому, що вас немає, що ваші справи в небезпеці, і просто спитав його, чи не міг би він допомогти мені в разі потреби. А він почав викручуватися. Воно, щоправда, кожне крутить, коли в нього просять ласки. Це річ природна. Але мені здалося, наче тут було щось інше… ні, я не скажу, що ворожість, та мене вразило… не знаю вже, як його й сказати… мене найбільше вразила його байдужість і холодність.

— Дурниці! — засміявся Френк. — Він був дуже близький батьків приятель.

— Чи не чули ви часом про історію з акціями «Залізниці Космополітен»? — немов між іншим спитав Беском.

Френк похитав головою.

— Та мене тоді ще й на світі не було, — сказав він. — Мені щось розповідали, але я добре не пригадую. А чого ви раптом згадали про неї?

— Надто довго розповідати. Ви послухайте лише моєї поради: як говоритимете з Ріганом, не показуйте йому всіх своїх карт. Хай він починає перший. І, як уже він запропонує вам свої послуги, то принаймні вийде так, що ви його не просили. Звичайно, може, я й помиляюсь, але обережність вам не зашкодить. Нехай він починає перший.

За півгодини Френк уже сидів у Рігана в кабінеті. Пам’ятаючи Бескомову пораду, він опанував своє хвилювання, хоч йому дуже кортіло щиро у всьому признатися, і говорив байдуже про свої справи й навіть жартував.

— Що, потопаєш? — було перше Ріганове запитання.

— Не дуже. Голова моя ще понад водою, — безжурно відповів Френк. — І ще не скоро я захлинусь.

Ріган відповів не зразу. Він уважно проглянув останні ярди телеграфної стрічки.

— І все ж ти викинув на ринок чимало акцій «Темпіко петролеум».

— Зате їх просто з рук вихоплюють, — промовив Френк, і в нього вперше промайнула думка, що вразила його самого: чи не мав рації Беском зі своєю пересторогою. — Нічого, скоро їм нудно стане від них.

— Але ж акції «Темпіко петролеум» також починають падати, хоч їх і купують. І це дуже дивно, — зауважив Ріган.

— На біржі трапляється всякого, — недбало сказав Френк. — І коли вони нажеруться донесхочу та їх ухоплять кольки, то муситимуть ще доплачувати, щоб виблювати мої папери. Я гадаю, що це коштуватиме їм недешево.

— Та й ти ж таки добре встряг, хлопче. Я стежив за твоєю боротьбою ще перед твоїм приїздом. «Темпіко петролеум» — твоя остання підпора.

— Не сказав би я цього, — збрехав Френк. — У мене ще є запаси, і про них мої біржові вороги й не здогадуються. Я їх заманюю, просто заманюю. Тільки все це між нами, Рігане. Ви були приятель мого батька. Отже, кажу вам, ви найкраще зробите, якщо купуватимете мої акції.

— А які саме твої запаси?

— Про це дізнаються, коли я переконаюся, що вони вдосталь нажерлись.

— Хвастощі! — не втримався Ріган. — У тебе батькові нерви. Та, щоб я повірив, ти мусиш довести мені, що це не порожні слова.

Ріган чекав на відповідь.

Френк раптом удався до хитрощів.

— Що тут доводити, — пробурмотів він. — Ви вгадали. Я справді хвалився. Я тону, вже скоро голови не видно буде. Але я випливу, якщо ви допоможете мені. Ви задля пам’яті мого батька врятуєте його сина. А коли ви витягнете мене, ми їм усім…

І тоді уолл-стрітівський вовк показав свої зуби.

— Як ти думаєш, з якої речі висить він у мене на стіні всі ці роки? — спитав він, показуючи на портрет Річарда-Генрі Моргана.

Френк порозуміло кивнув — мовляв, ви ж бо щиро приятелювали.

— Справді не здогадуєшся? — похмуро осміхнувся Ріган.

Френк похитав головою.

— На те, щоб не забути про нього, — вів далі Ріган. — Не було хвилини, щоб я не згадував його. Ти знаєш історію «Залізниці Космополітен»? Твій батько обкрутив мене круг пальця. І то добре. Але він надто хитрий і не дав мені змоги поквитатися. От я й повісив його портрет і почав терпляче вижидати. А тепер настав мій час.

— Що ви хочете цим сказати? — спокійно спитав Френк.

— Та оце ж і хочу, — глузливо відказав Ріган. — Я чекав і готував цей наступ. І нарешті настав мій день. Принаймні його щеня в мене в руках. — Він зловтішно скинув оком на портрет. — І якщо старий добродій не перевернеться тепер у домовині…

Френк підвівся на ноги і зацікавлено глянув на свого ворога.

— Ні, — промовив він, ніби сам до себе. — Ні, не вартий він цього.

— Чого не вартий? — підозріливо запитав Ріган.

— Щоб я вас налупцював, — почув він у відповідь. — Я міг би задушити вас своїми руками за п’ять хвилин. Ви — не вовк. Ви — звичайнісінький шолудивий пес, смердючий тхір, не більше. Мене застерігали, що від вас треба всього сподіватися. Я не йняв віри й прийшов подивитися сам. Вони мали рацію. Ви такий, як мені казали. Швидше треба йти. Тут такий дух, як у лисячій норі. Тут смердить.

Дійшовши до дверей і поклавши руку на клямку, Френк спинивсь і обвернувся назад. Йому не пощастило вивести Рігана з рівноваги.

— Ну, а що ж ти робитимеш далі? — знущався той.

— Дозвольте мені подзвонити до мого маклера. Тоді довідаєтесь, — відповів Френк.

— Прошу, голубе мій, — погодився Ріган, а потім додав: — Тільки я сам його викличу.

Переконавшись, що з того боку справді Беском, Ріган передав трубку Френкові.

— Ви не помилилися, — озвався Френк. — Ріган навіть гірший, ніж ви казали. Робіть і далі, як ми домовилися. Ми загнали його, куди хотіли, хоч старий лис поки що не вірить цьому. Він гадає, ніби знищив мене. — Френк спинився, обмірковуючи, як найкраще довершити свою хвальбу. — Я скажу вам щось, чого ви не знаєте. Це ж він і є та особа, що з самого початку підкопувалась під мене. Отже, тепер вам відомо, кого ми маємо ховати.

Побалакавши ще трохи про справи, він повісив трубку.

— Бачте, — пояснив Френк, знову спинившись коло дверей, — ви поводились так обережно, що ми ніяк не могли виявити вас. І, хай йому біс, Рігане, ми ладнались битись з кимось незнаним, куди сильнішим за вас. А з вами нам буде легко. Ми гадали, що доведеться напружувати всі свої сили, але тепер бачимо, що ні. Завтра десь о цій порі тут, у вашій конторі, готуватимуться до похорону, і вас не буде серед тих, хто плакатиме. Ви будете небіжчик, справжній фінансовий труп, після того як ми покінчимо з вами.

— Точна копія Річарда-Генрі Моргана! — засміявся вовк. — Боже милий, як він умів хвалитися.

— Тільки шкода, що він не поховав вас, а залишив на мене цей клопіт, — наостанці сказав Френк.

— І всі витрати! — кинув навздогін Ріган. — Похорон коштуватиме тобі дуже дорого, і небіжчика виноситимуть не з цього кабінету.

— Ну, завтра останній день, — сказав Френк, прощаючись із Бескомом того вечора. — Завтра в цей час я буду вже оскальповане, оббіловане, засушене й продимлене опудало в приватній Рігановій колекції. Але хто б міг подумати, що те старе падло так накапостить мені? Адже я не заподіяв йому ніякого лиха. Навпаки, я завжди ставився до нього як до найкращого батькового приятеля. Якби хоч Чарлі Тіпері пощастило видурити в свого батька трохи грошей…

— Або Сполучені Штати оголосили мораторій, — безнадійно мовив Беском.

А Ріган на ту пору говорив своїм агентам і фахівцям брехливих чуток:

— Продавайте, продавайте все, що у вас є, і то якнайшвидше. Я не бачу кінця зниженню!

І Френк, повертаючись до міста й купивши екстренний випуск газети, прочитав заголовок, складений величезними літерами:

«Я не бачу кінця зниженню», — заявляє Томас Ріган».

Другого ранку о восьмій годині Чарлі Тіпері не застав уже Френка вдома. Цієї ночі ніхто в Вашінгтоні не спав, і пічні телеграми сповістили цілий світ, що Сполучені Штати, хоч і не вплутались у війну, оголосили мораторій. О сьомій годині Френка збудив Беском і переказав йому цю новину; Френк разом з ним поїхав до міста. Мораторій трохи підбадьорив їх, і їм треба було багато чого зробити.

А проте Чарлі Тіпері виявився не першим гостем цього ранку в палаці на Ріверсайд-драйві. Ще не було восьмої, як у парадні двері подзвонили Генрі й Леонсія, запорошені і засмаглі після подорожі. Вони відштовхнули швейцара й безцеремонно зайшли досередини.

— Дарма підіймаєтесь, — заявив їм збентежений Паркер. — Містера Моргана немає вдома.

— Куди ж він пішов? — спитав Генрі, беручи валізу в другу руку.

— Нам треба pronto його бачити. A pronto, щоб ви знали, означає негайно. А хто в біса ви такий?

— Я довірений служник містера Моргана, — врочисто відповів Паркер.

— А як ви називаєтесь?

— Моє прізвище — Морган, — коротко сказав Генрі, розглядаючись навкруги, ніби шукав чогось. — Де Френк? Яким номером можна викликати його? — спитав він, зазирнувши в бібліотеку й побачивши там телефони.

— Містер Морган спеціально наказав, щоб ніхто не дзвонив йому телефоном, хіба що в найважливіших справах.

— Моя справа дуже важлива. Який номер?

— Містер Морган страшенно зайнятий сьогодні, — все не здавався Паркер.

— Що, його дуже притисли, га? — спитав Генрі.

Обличчя в служника було незворушне.

— Здається, сьогодні його мають остаточно добити, га?

Паркерове обличчя не виявляло ніякого почуття.

— Удруге кажу вам, що він дуже зайнятий… — почав був він.

— Ох, до біса! — перебив Генрі. — Це вже ні для кого не секрет. Біржа обскубла його. Кожне це знає. Про це пишуть у сьогоднішніх газетах. Тепер послухайте, добродію. Мені потрібен Френків номер. У мене до нього важлива справа.

Паркера не можна було вблагати.

— Як прізвище його адвоката або його маклера? Чи будь-кого з його уповноважених?

Паркер похитав головою.

— Якщо ви скажете мені, яка саме у вас справа… — вже завагався служник.

Генрі поставив валізу на підлогу і, здавалося, ладен був кинутись на Паркера, але Леонсія стримала його.

— Скажи йому! — порадила вона.

— Сказати! — скрикнув Генрі. — Я зроблю краще. Я покажу йому. Ходіть-но сюди. — Він попростував до бібліотеки, поставив валізу на стіл і заходився відчиняти її. — Слухайте, добродію! В нас дуже важлива справа. Ми прийшли врятувати Френка Моргана. Ми хочемо витягти його з ями. Ми принесли йому мільйони, ось тут, усередині, в цій валізі…

При останніх словах досі спокійний Паркер відступив назад. Ці чудні відвідувачі були або хитрі злочинці, або божевільні. Мабуть, у той саме момент, як вони затримують його тут своїми балачками, їхні спільники грабують другий поверх. А у валізі, він не мав жодного сумніву, було повно динаміту.

— Куди ви?!

Швидким рухом Генрі вхопив Паркера за комір саме тоді, як той налаштувався тікати. Другою рукою Генрі розкрив валізу й показав йому цілу гору нешліфованих самоцвітів. Паркер стояв, мов приголомшений, та тільки Генрі не вгадав причини його остовпіння.

— Сподіваюсь, я переконав вас, — сказав Генрі. — А тепер будьте ласкаві, дайте мені Френків номер.

— Сідайте, сер… і мадам, — пробелькотав Паркер, чемно вклонившись і опанувавши себе. — Прошу, сідайте. Я залишив номер у спальні містера Моргана, коли допомагав йому одягатися. Зараз принесу, а ви тим часом посидьте.

Вийшовши з бібліотеки, Паркер відразу став спокійний і діловитий. Лишивши молодшого швейцара коло парадних дверей, він доручив старшому стежити за дверима бібліотеки. Кількох інших слуг він послав на другий поверх, щоб ті спіймали грабіжників на гарячому. А сам пішов до телефону й подзвонив у найближчу поліційну дільницю.

— Так, сер, — пояснив він черговому сержантові. — Це або двоє божевільних, або злочинців. Пришліть негайно поліцію. Дуже прошу, сер. Я не знаю, чи вже зараз не коїться під цим дахом якийсь жахливий злочин.

Тим часом молодший швейцар з почуттям видимої полегкості відчинив двері Чарлі Тіпері, зодягненому, незважаючи на ранішній час, у фрак — служник-бо знав, що то приятель його пана. Старший швейцар з не меншою полегкістю, підморгнувши Чарлі на ознаку застереження, впустив його до бібліотеки.

Не знаючи, що чи кого він там застане, Чарлі Тіпері увійшов до кімнати, де сиділи дивні чоловік і жінка. Запорошене вбрання і засмаглі обличчя не викликали в нього, як у Паркера, підозри, а швидше спонукали поставитись до прибульців з більшою увагою, ніж звичайно властиво мешканцеві Нью-Йорка. Леонсіїна врода вразила його, і він одразу зрозумів, що то — леді, а схожість засмаглого, аж бронзового Генрі з Френком і старим Морганом викликала в нього довір’я й пошану до незнайомого юнака.

— Доброго ранку! — звернувся він до Генрі і, вітаючи Леонсію, кинув на неї захопленим оком. — Ви Френкові приятелі?

— О сер, — скрикнула Леонсія, — ми більше ніж приятелі! Ми прийшли сюди врятувати його. Я читала ранкові газети. Якби тільки не недоумство його челяді…

У Чарлі Тіпері не було вже жодного сумніву.

— Я — Чарлі Тіпері, — сказав він, простягаючи руку Генрі.

— А мене звуть Морган, Генрі Морган, — зрадів Генрі, вітаючи його, як потопельник вітає рятувальний круг. — А це міс Солано. Сеньйорита Солано, містер Тіпері. Власне, міс Солано — моя сестра.

— Я прийшов сюди з тією самою метою, — заявив Чарлі Тіпері. — Врятувати Френка, наскільки я розумію, може лише готівка або ж найпевніші папери. Я приніс із собою все, що міг нашкрябати за ніч, хоч знаю, що цього замало…

— Скільки ви принесли? — навпростець запитав Генрі.

— Мільйон вісімсот. А ви?

— Та ось дрібниці, — сказав Генрі і показав на розкриту валізу, не знаючи, що розмовляв з представником третього покоління ювелірів.

Чарлі Тіпері швидко оглянув з півдесятка самоцвітів, а ще швидше оцінив на око, скільки їх у валізі, і сторопів з дива.

— Та це коштує мільйони! — вигукнув він. — Що ви думаєте робити з ними?

— Продати, щоб лише врятувати Френка, — відповів Генрі. — Вони ж можуть бути забезпеченням, правда?

— Зачиняйте свою валізу, — наказав Чарлі Тіпері, — а я тим часом зателефоную. Я хочу застати батька, поки він не пішов ще з дому, — пояснив він через плече, чекаючи на відповідь зі станції. — Тут не більше як п’ять хвилин ходи.

Саме тоді, як він скінчив розмову з батьком, до кімнати ввійшов Паркер у супроводі лейтенанта поліції та двох поліцаїв.

— Ось ці бандити, лейтенанте, заарештуйте їх! — сказав Паркер. — Перепрошую, містере Тіпері, звичайно ж, не вас. Цих двох, лейтенанте. Не знаю, в чому їх оскаржувати. Божевільні або ще й гірше.

— Добрий день, містере Тіпері, — привітався лейтенант, упізнавши ювеліра.

— Не треба нікого арештовувати, лейтенанте Берне, — усміхнувся до нього Чарлі Тіпері. — І можете відіслати свою карету. Потім я все поясню інспекторові. А вас я попрошу піти зі мною, з цією валізою й цими двома непевними особами. Ви охоронятимете — ні, не мене, а цю валізу. В ній лежать мільйони, холодні, тверді, сліпучі мільйони. І коли я розкрию валізу перед своїм батьком, ви побачите таке, що мало хто бачив у цьому світі. Тепер ходімо! Ми тільки гаємо час.

Він підійшов до валізи разом із Генрі, і коли їхні руки водночас простяглись до неї, лейтенант Берн також запропонував свої послуги.

— Мені здається, що поки ми ще не домовились, валізу нестиму я, — сказав Генрі.

— Авжеж, авжеж, — погодився Чарлі Тіпері. — Тільки не гаймо дорогого часу. Адже нам ще треба домовитися про ціну. Ходім! Мерщій!