Серця трьох

Розділ XXVI

Френк наказав Паркерові збудити його о восьмій рано, і коли Паркер обережно ввійшов до спальні, Френк ще міцно спав. Служник напустив води у ванну і приготував приладдя голитись, а тоді знов увійшов до Френка, силкуючись не грюкати, щоб дати змогу своєму господареві поспати кілька останніх секунд. У спальні Паркер помітив чудний кинджал, що стирчав із блискучої поверхні столика, пробивши записку й фотографію. Паркер деякий час дивився на ту незвичайну річ, потім, не вагаючись, відхилив двері до спальні місіс Морган, глянув туди, швидко повернувся й почав торсати Френка за плече.

Френк розплющив очі й хвильку бездумно дивився поперед себе як людина, що зненацька прокидається; але він швидко згадав, що напередодні звелів збудити себе.

— Час уставати, сер! — стиха сказав служник.

— Цей час для мене завжди поганий, — усміхнувся позіхаючи Френк. — Дай мені полежати ще хвилинку, Паркере, і трусни мене, коли я задрімаю. — І він знов заплющив очі.

Але Паркер відразу труснув його знову.

— Вам треба негайно вставати, сер. Мені здається, з місіс Морган щось скоїлося. Її немає в кімнатах, а тут — якась записка та ніж, що, певне, пояснять усе. Не знаю, сер…

Френк миттю схопився з ліжка, кинув оком на кинджал, витяг його зі столика й кілька разів перечитав записку, ніби не мігши збагнути двох простих слів: «Прощай назавжди».

Але ще дужче, ніж записка, вразив його кинджал, застромлений між Леонсіїних очей; дивлячись на фотографію, Френк згадав, що ніби десь уже таке бачив. І раптом у його пам’яті зринув Царицин будинок на озері, її золота чаша, куди всі вони заглядали й бачили кожен своє, і обличчя Леонсії на поверхні розтопленого металу з ножем між очима. Він навіть знов устромив кинджал у те саме місце на картоні й подивився ще раз.

Все було зрозуміло. Цариця з самого початку ревнувала його до Леонсії, і тут, у Нью-Йорку, знайшовши на його столику портрет своєї суперниці, вона про все здогадалась так само непомильно, як непомильно проштрикнула кинджалом її фотографію. Але де вона сама? Куди вона могла піти? Вона, чужинка в цьому велетенському місті, яка називала телефон летючою розмовою і думала, що Уолл-стріт — то храм, а справи на біржі — бог. Щира й наївна, вона повинна була почувати себе тут так само, як на Марсі. Де перебула вона ніч? Де вона тепер? Чи жива ще вона?

У голові Френковій майнула думка про морг із невпізнаними потопельниками, що їх викидає на берег море. Голос Паркера повернув його до дійсності.

— Чим я можу бути корисний, сер? Чи не подзвонити в агенство розшуку? Ваш батько завжди…

— Так-так, — перебив Френк. — Був один чоловік, до якого він звертався найчастіше. Якийсь молодий хлопець, що працював у Пінкертона. Чи не згадаєте ви його ім’я?

— Барчмен, сер, — похопився відповісти Паркер і вийшов з кімнати. — Я зараз подзвоню до нього.

Відтоді у пошуках своєї дружини Френк зазнав нових пригод, що показали йому, вродженому ньюйоркцеві, такі закапелки життя цього величезного міста, про які він досі нічого не знав. Цариці шукав не тільки Барчмен. Під його керівництвом працювали ще два десятки детективів, що винишпорили всі закутки Нью-Йорка, Чікаго й Бостона.

Для Френка то була неспокійна пора: на Уолл-стріті він вів боротьбу із невідомим супротивником, а вдома відповідав на ненастанні виклики детективів приїхати туди, чи сюди, чи ще кудись подивитися на знайдені жіночі трупи. Він забув, що таке регулярний сон, і призвичаївся кидати сніданок, обід, а деколи й ліжко, та їхати пізнавати труп якоїсь леді. Жодна з жінок, що залишили Нью-Йорк пароплавом або поїздом, не була подібна до Цариці, і Барчмен уперто шукав її в місті.

Френк побував і в Метенвені, і в Блеквелі, і на кладовищах, і в нічних поліційних камерах. Не обминув він ні лікарень, ні моргів. Одного разу йому показали крамничну злодійку, на яку в поліції не було картки і ніхто не міг її впізнати. Він знайомився з невідомими жінками, що їх Барчменові агенти знаходили в задніх кімнатах підозрілих готелів, а на одній із п’ятдесяти вулиць Вест-Сайду наткнувся на дві порівняно безневинні любовні сцени і засоромив обидві пари та й сам зніяковів.

Мабуть, найцікавіша й найтрагічніша пригода спіткала його в палаці мільйонера Філіна Дженуері, короля вугільних копалень. Якась жінка, що скидалась на значну даму, зайшла туди за тиждень перед тим, як її побачив Френк. Вона була дуже схвильована і, коли до неї ввійшов Френк, кинулась до нього, розпачливо ламаючи собі руки й безупинно плачучи. «Ти помиляєшся, Отто, — мурмотіла вона. — Ось навколішки кажу тобі, що ти помиляєшся. Отто, я кохаю тебе, тільки тебе кохаю, Отто. Для мене нікого більше не існує й не існувало. Це якась жахлива помилка. Повір мені, Отто, повір мені, а то я помру».

А на Уолл-стріті тим часом ішла далі війна з потужним таємничим ворогом. І Беском, і Френк не могли не розуміти, що то був катастрофічний, смертний похід на Френка.

— Якби нам утриматись, не викинувши у вир «Темпіко петролеум»! — благав долю Беском.

— А я гадаю, що «Темпіко петролеум» урятує мене, — відповідав Френк. — Коли біржа поглине всі мої цінні папери, ми викинемо «Темпіко», і це буде як свіжа армія на бойовищі.

— А уявіть собі, що ваш невідомий ворог такий міцний, що спроможеться проковтнути й цю страву та зажадає ще?

— Тоді я банкрут, — знизав плечима Френк. — Але нічого. Мій батько банкрутував разів із шість, доки вийшов переможцем. Така була його доля. Мабуть, і мені судилося щось подібне.

На гасієнді Солано події деякий час розвивалися дуже повільно. Власне, після того як Генрі за допомогою динаміту визволив Леонсію, на гасієнді не було жодних подій. Не заходив навіть І Пин продати якогось цілком свіжого й надзвичайно цікавого секрета. Там не трапилося нічого нового. Тільки Леонсія чогось засумувала, стала байдужа, і ні Енріко, ні її рідний брат Генрі, ні названі брати Солано не могли дівчину розважити.

А поки вона журилася, Генрі й росляві Енрікові сини сушили собі голову думками про скарби в долині Загублених Душ, куди Торес на ту пору пробивав собі шлях динамітом. Дещо знали про це й вони, а саме, що Торес прислав до Сан-Антоніо Августіно й Вісенте по двох нових мулів з динамітом.

Генрі, порадившись із Енріко і діставши від нього згоду, перший почав розмову з Леонсією:

— Слухай, сестро, ми хочемо поїхати в гори та роздивитись, що поробляє там Торес із своєю зграєю. Від тебе ми знаємо про їхню мету. Вони хочуть динамітом висадити в повітря гору й добутися в долину. Ми знаємо, куди Цариця заховала скарби, залишаючи долину, а Торес цього не знає. Думка в нас така. Ми підемо слідом за ними в долину, коли вони спустять воду з печери майя, і тоді в нас буде більше, ніж у них, шансів знайти скриню з самоцвітами. Тільки вся штука в тому, що ми наміряємось узяти з собою й тебе. Я думаю, що коли нам пощастить розшукати скарб, ти не відмовишся відбути ще одну подорож підземною річкою.

Леонсія сумно похитала головою.

— Ні! — відповіла вона на його вмовляння. — Я не хочу більше й слухати про цю долину, не те що її бачити. Там я втратила Френка, віддавши його Цариці.

— То була помилка, сестро. Але ніхто цьому не винен: ні я, ні ти, ні Френк. Він повівся, як порядна й чесна людина. Не знавши, що ми з тобою брат і сестра, а мавши нас за заручених, що насправді так тоді й було, він не хотів віднімати тебе в мене. А коли він побачив, що гаяти часу далі не можна, то врятував нас усіх і одружився з Царицею.

— Мені бракує вашої пісні «Попліч, спинами до щогли», — начебто не до речі прошепотіла Леонсія, і на очах у неї заблищали сльози.

Вона повернулася, зійшла з веранди, перетнула подвір’я і знічев’я почала спускатися з пагорка. Удвадцяте, відколи вона розлучилася з Френком, Леонсія йшла шляхом, де все нагадувало їй про коханого. Тут вона стежила за ним, коли він човном під’їздив до берега. Туди, в хащі, вона відрядила його, щоб урятувати від своїх розлючених родичів. Тут, під загрозою револьвера, Френк поцілував її і мусив був вертатися на «Анджеліку». То була їхня перша зустріч.

Далі вона до найменших подробиць пригадала їхню другу зустріч — від хвилини, коли, вийшовши з-за скелі після купання в лагуні, вона побачила, як він, схилений над прискалком, пише записку до неї; як вона кинулась утікати в хащі, як її вкусила в коліно лабарі, що її вона помилково взяла за отруйну гадюку, аж до того часу, коли вона зіткнулася з Френком і впала на пісок. І, сидячи під парасолькою на тому місці, де вона була зімліла й, опритомнівши, побачила, як він збирається висмоктати кров із надрізаного коліна, Леонсія пригадала, що прийшла тоді до пам’яті саме через біль від порізу.

Леонсія глибоко поринула в солодкі спогади про ляпас, що вона дала йому тоді; про його уста біля її рани; про те, як вона почервоніла й затулила долонями обличчя; про те, як засміялася, коли її нога задубіла від занадто тугого бандажу; про гнів її, коли Френк сказав, що вона помилково вважає його за дядькового вбивцю, і про те, як вона не дозволила йому розв’язати хусточки. Так глибоко поринула вона в ці приємні спогади, що й не помітила екіпажа, який наближався берегом із Сан-Антоніо. Не побачила вона й леді, одягненої за останньою нью-йоркською модою, що, висівши з екіпажу, попростувала до неї. Ця леді — ніхто інша, як Цариця, Френкова дружина — також ховалася під парасолькою від тропічного сонця.

Стоячи позад Леонсії, вона й не уявляла собі, що дівчина саме тієї хвилини зрікалася своїх прав на Френка. Вона побачила тільки, як Леонсія витягла з-за корсажа якусь фотографію і вп’ялася в неї очима. Зиркнувши їй через плече, Цариця впізнала Френків портрет і відчула божевільні ревнощі. В її руці зблиснув кинджал, що вона видобула з-за пояса. Почувши ззаду чиїсь нервові рухи, Леонсія відхилила наперед парасольку й обернулася, щоб глянути, хто стоїть у неї за спиною. Занадто зворушена своїми власними думками, Леонсія не здатна була навіть здивуватись і привітала дружину Френка Моргана так, ніби розлучилася з нею годину тому. Кинджал, і той не викликав у неї ні цікавості, ні остраху. Можливо, якби Леонсія здивувалась або злякалася, Цариця встромила б у неї свій кинджал. А так вона спромоглася лише крикнути:

— Ви погана жінка! Погана, дуже погана жінка!

Леонсія на це знизала плечима і промовила:

— Ви б краще тримали свою парасольку. Вона не захищає вас від сонця.

Цариця підійшла й стала проти Леонсії, дивлячись на неї з такою суто жіночою ненавистю, що не могла вимовити ані слова.

— Через що? — перегодом запитала Леонсія. — Через що я погана жінка?

— Бо ви злодійка, — спалахнула Цариця. — Бо ви крадете чоловіків, хоч маєте свого власного. Бо ви — невірні своєму чоловікові… в думках, поки що більшого зробити ви не можете.

— У мене нема чоловіка, — спокійно заперечила Леонсія.

— Ну — тоді нареченому. Ви ж бо мали одружитися другого дня після нашого від’їзду.

— Немає в мене й нареченого, — так само спокійно відповіла Леонсія.

Цариця так напружилася, що Леонсія мимоволі згадала про тигрицю.

— А Генрі Морган? — скрикнула Цариця.

— Він — мій брат.

— Це слово, як я тепер знаю, вживають у різних значеннях, Леонсіє Солано. В Нью-Йорку є люди, що, наслідуючи свого бога, взивають усіх чоловіків братами, а всіх жінок — сестрами.

— Його батько був і мій батько, — пояснила Леонсія, не гніваючись, — його мати була моя мати. Ми рідні брат і сестра.

— А Френк? — спитала Цариця, повіривши її поясненням і раптом зацікавившись. — Ви і йому сестра?

Леонсія похитала головою.

— Тоді, значить, ви кохаєте його?

— Він ваш, — сказала Леонсія.

— Ні, бо ви відняли його в мене.

Леонсія повільно й сумно похитала головою і зажурено подивилась на лискучу від сонця воду лагуни Чірікві, а потім, помовчавши, додала:

— Повірте мені. Повірте цілком.

— Я відразу збагнула вас! — вигукнула Цариця. — Ви якось дивно вмієте впливати на чоловіків. Я також вродлива жінка. І я часто завважувала, як на мене дивляться чоловіки. Я знаю, що вони жадали мене. Навіть нікчемні чоловіки із спущеними додолу очима, з долини Загублених Душ, кидали на мене закохані погляди. Один насмілився більше, ніж дивитись, і помер для мене або через мене, бо його кинуто у вир. А втім, ви своїми жіночими чарами так привабили до себе Френка, що він думає про вас навіть у моїх обіймах. Я знаю. Я знаю, що навіть тоді він думає про вас.

Її останні слова були криком ураженого пристрастю немічного серця. Закінчуючи свою палку промову, Цариця впустила кинджал на пісок, сіла, заховала обличчя в долоні й вибухнула плачем. Леонсію, що в своїй безпросвітній байдужості не могла вже перейматись нічим, не дуже здивував і кинджал: вона майже механічно обняла Царицю й почала втішати її. За кілька хвилин, трохи заспокоївшись, Цариця з несподіваною рішучістю промовила:

— Я залишила Френка, тільки-но довідалась, що він кохає вас. Я встромила ніж у вашу фотографію, яка стояла в нього на столику, і приїхала сюди, щоб зробити й вам те саме. Та я помилялася. Ви не винні. І Френк не винний. Це я помилилась, що домагалася його любові. Не ви, а я повинна вмерти. Тільки спершу я мушу поїхати в долину Загублених Душ і відшукати скарби. У храмі, що зветься Уолл-стріт, Френк опинився в дуже прикрому становищі. Він може загубити все своє майно і, для того щоб урятуватись, потребує грошей. У мене вони є, і не можна гаяти часу. Хочете допомогти мені? Це ж бо для Френка.