Серця трьох

Розділ XX

Цариця Мрій довго дивилася в піняву воду. Нарешті вона, зітхнувши, сказала: «Бідний мій собака», — і підвелася. За Торесом вона не жаліла. Змалку звикнувши правити життям і смертю своїх звироднілих підданців, вона не творила собі святині з життя заради життя. Людина корисна й порядна, ясна річ, мала право жити. Що ж до людей брехливих, шкідливих чи небезпечних для життя інших, то вони повинні були вмирати, або ж їх убивали. Отже, для неї Торес був лише епізод, прикрий, щоправда, але скороминущий. А собаки було шкода.

Цариця вернулася в спальню і, плеснувши в долоні, щоб прикликати служницю, подивилася, чи скриня з самоцвітами й досі відчинена. Віддавши наказ жінці, вона пішла знову на ґанок, звідки, сама невидима, могла бачити, що робиться в спальні.

За кілька хвилин служниця ввела в кімнату Френка й лишила його самого. Він був не в доброму гуморі. Хоч як самовіддано зрікся він Леонсії, вчинок цей, одначе, не дуже потішив його. Не тішила Френка й думка одружитися з чудною жінкою, що правила Загубленими Душами й жила в цій зачарованій будівлі. А втім, Цариця не збуджувала в ньому почуття ворожості чи остраху, як у Тореса. Навпаки, Френк скоріше жалів її. Він несамохіть перейнявся трагічним становищем жінки, яка, дійшовши віку, жагуче прагне кохання і відчайдушно шукає коханого, дарма що сама прибирає такого владного, мужнього й гордого вигляду.

Френк роззирнувся по кімнаті і зрозумів, що то спальня; прикро вражений, він подумав, чи, бува, Цариця не вважає його вже своїм чоловіком, не поговоривши з ним, не спитавши його згоди, без жодних церемоній? Поринувши в сумні міркування, він не звернув ніякої уваги на скриню. Цариця, яка стежила за Френком, бачила, що він, очевидно, чекав на неї і лише по кількох хвилинах підійшов до скрині. Він набрав повну жменю самоцвітів, а потім, недбало, наче то були звичайні камінці, висипав їх один по одному назад і почав розглядати леопардову шкуру на ліжку. Далі він замислено сів на неї, байдужий до шкури й до самоцвітів. Усе це так захопило Царицю, що вона більше не витримала й увійшла в кімнату.

— Отже, сеньйор Торес любив брехати? — привітала вона його, всміхаючись.

— Любив? — спитав Френк, аби що-небудь сказати, і підвівся з ліжка.

— Еге ж, тепер він уже нічого не любить, — запевнила Цариця. — Його немає ні тут, ні там, — пояснила вона, побачивши, що Френка починають цікавити її слова. — Він пішов, і добре, що пішов і ніколи не вернеться. Але він любив брехати. Правда?

— Авжеж, — відповів Френк. — Він страшенний брехун.

Френк не міг не помітити, як змінилася Цариця на обличчі, почувши, що він так радо погодився з нею в оцінці Тореса.

— А що таке він казав? — запитав Френк.

— Що йому випало одружитися зі мною.

— Бреше, — сухо промовив Френк.

— А далі він сказав, що це тобі випало. — Голос Цариці дрижав.

Френк кивнув головою.

Цариця мимоволі скрикнула з радощів, і цей крик так зворушив Френка, що він захотів обняти її і пожаліти. Цариця чекала, щоб він знов озвався.

— Одружитися з тобою випало мені, — твердо сказав Френк. — Ти дуже вродлива. Коли ми звінчаємось?

Обличчя Цариці засяяло таким безмежним щастям, що Френк заприсягнувся ніколи не тьмарити цього лиця виразом суму. Вона могла правувати Загубленими Душами, володіти незліченними скарбами й уміти читати в Свічаді Світу, але йому вона здавалася лише самітною наївною жінкою, ущерть повною кохання і, безперечно, недосвідченою в ньому.

— Я розповім тобі, що ще брехав мені той негідник Торес! — палко вигукнула Цариця. — Він казав, що ти страшенно заможний і що перед тим, як одружитись, ти хотів знати, чи досить я багата. Він казав, що ти послав його сюди довідатись про мій посаг. Але я знаю, що це брехня. Ти ж бо не ради цього береш мене за дружину? — вона зневажливо показала рукою на скриню.

Френк похитав головою.

— Тобі потрібна я, а не мої скарби, — радісно сказала вона.

— Авжеж, ти, — не міг не збрехати Френк.

І тоді він побачив дивну річ. Цариця, та Цариця, що прикликала й відпускала людей самим порухом голови, що лише мимохідь згадала йому про Торесову смерть і що вибрала собі чоловіка, навіть не спитавши в нього згоди, ця самодержавна Цариця почервоніла. Рожева хвиля дівочої скромності й цнотливості залила їй шию та обличчя аж до лоба й до вух. Її сором’язливість передалась і Френкові. Він не знав, що йому робити, і на засмаглому його обличчі з’явився рум’янець. Йому здавалося, що за всю історію людства чоловік і жінка ще ніколи не опинялися в такому становищі. Їм обом було так ніяково, що Френк, навіть якби йому загрожувала смерть, не міг би знайти з цього становища виходу. Отож Цариці довелось озиватися першій.

— А тепер, — і вона зашарілася ще дужче, — ти мусиш довести, що любиш мене.

Френк спробував щось сказати, та губи його були такі сухі, що він тільки облизнув їх і промурмотів щось незрозуміле.

— Мене ще ніхто не кохав, — сміливо вела далі Цариця. — Мій люд не вміє кохати. То не люди, а тварини. Вони не вміють думати. Але ми — ти і я, ми — справжні чоловік і жінка. Ми повинні кохати одне одного, так сказало мені Свічадо Світу. Тільки в мене немає досвіду. Я не вмію кохати. А ти, що прийшов із великого світу, напевне вмієш. Я чекаю. То кохай же мене.

Вона сіла на ліжку, посадовила поруч себе Френка і, додержуючи свого слова, чекала. А Френк, якому треба було любити з наказу, сидів, наче паралізований, і не міг ворухнутися.

— Хіба ж я не гарна? — запитала, помовчавши, Цариця. — Невже ж твої руки не прагнуть обняти мене так само, як я мрію опинитися у твоїх обіймах? Чоловічі губи ніколи ще не торкалися моїх губ. Які почування викликає поцілунок? Коли ти поцілував мені руку, то було чудово. Здавалося, ти цілуєш не руку, а мою душу. Моє серце тремтіло під твоїми губами. Хіба ти не відчував цього?

— Отже, — сказала вона за півгодини, сидячи з ним на ліжку, — я розповіла тобі все, що знаю про себе. Про минуле мені відомо тільки те, що я чула. Сучасне я виразно бачу в Свічаді Світу. Я бачу також і майбутнє, але не досить ясно, і деколи не розумію того, що бачу. Я народилася тут. Так само й моя мати, і мати моєї матері. Кожна з них мала коханого. Іноді вони приходили сюди, як ось ти. Мати розповідала мені, що моя бабуся пішла шукати свого коханого і довго не поверталася в долину. Так зробила й моя мати. Я знаю, що вони йшли таємним виходом, де багато померлих конквістадорів охороняють скарби майя. Там стоїть і да Васко, шолом якого украв негідник Торес і сказав, ніби то його власний. Якби ти не прийшов сюди сам, я мусила б іти шукати тебе, бо тобі судилося стати моїм чоловіком.

У кімнату ввійшла жінка в супроводі юнака зі списом, і Френк насилу збагнув, про що вони розмовляють чудною стародавньою іспанською мовою.

— Ми повинні йти до Великого Дому, — коротко пояснила йому Цариця, — щоб повінчатися там. Жрець Сонця чомусь не погоджується. Певне, шкодує, що не міг пролити вашої крові на свій вівтар. Він кровожерний, і в нього небагато розуму, дарма що він жрець Сонця. Я маю відомості, що він, поганець, настренчує люд проти нашого шлюбу. — Вона стулила кулаки, насупила брови, й очі її запалали царським гнівом. — Та він таки повінчає нас, за нашим давнім звичаєм, перед Великим Домом, біля вівтаря Сонця!

— Ще не пізно, Френку, і ти можеш передумати, — сказав Генрі. — До того ж це несправедливо. Коротша соломинка була моя. Правда, Леонсіє?

Леонсія не знала, що відповісти. Вони стояли гуртом, перед вівтарем, а позад них юрмилися Загублені Душі. Цариця й жрець Сонця радились у Великому Домі.

— Адже ж ви не хотіли б, щоб Генрі одружився я нею? — запитав Френк Леонсію.

— Ні він, ні ви, — відповіла Леонсія. — Єдиний, кого я хотіла б бачити одруженим із нею, це Торес. Вона мені не подобається, і я не хочу, щоб будь-хто з моїх друзів був їй за чоловіка.

— Ти, мабуть, ревнуєш, — промовив Генрі, — а Френк, здається, не дуже бідкається своєю долею.

— Вона не така вже й погана, — пояснив Френк. — А крім того, Генрі, дарма що ти витяг коротку соломинку, вона не одружиться з тобою, хоч би ти й просив її.

— Ну, не знаю… — почав був Генрі.

— Спитай її сам. Ось вона виходить. Подивись на її очі. Вона чимсь схвильована. А жрець — чорний як піч. Запропонуй їй себе й побачиш, чи матимеш успіх.

Генрі уперто хитнув головою:

— І запропоную. Не тому, щоб довести тобі, як мене люблять жінки, а задля самої справедливості. Не гаразд, що я прийняв твою жертву, і я тепер хочу виправити свою провину.

І не встигли вони стримати Генрі, як він пробився до Цариці, став між нею й жерцем і щось заговорив. Цариця, слухаючи, сміялася, але сміялася не з Генрі. Потім вона з виглядом переможниці кинула оком на Леонсію й звернулася просто до неї:

— Ось бачиш, Генрі сватається до мене. Це вже четвертий залицяльник за один день. Отже, мене кохають чоловіки. Чи ти коли-небудь чула, щоб четверо чоловіків захотіли того самого дня побратися з жінкою?

— Четверо? — здивувався Френк.

Цариця ніжно глянула на нього.

— Авжеж. Ти й Генрі, якому я тільки-що відмовила. Перед вами був ще той нахаба Торес, а оце щойно у Великім Домі — жрець. — На цю згадку очі її заблищали, а щоки почервоніли. — Оцей жрець Сонця, що давно вже зламав свою обітницю; людина, яку тільки наполовину можна вважати за чоловіка, хотів одружитися зі мною. Поганець! Тварюка! І він наостанці насмілився ще сказати, ніби я не одружуся з Френком. Ходімо! Я його зараз навчу.

Порухом голови вона звеліла своїй сторожі оточити бранців і очима наказала двом воякам стати ззаду жерця. Побачивши таке, юрба невдоволено загула.

— Починай, жрече, — гостро мовила Цариця, — а то мої вояки вб’ють тебе!

Жрець повернувся, немов бажаючи вдатись до народу, але, побачивши приставлені до грудей списи, затремтів і скорився. Він підвів до вівтаря Френка й Царицю, а сам став на підвищення і, дивлячись понад їхніми головами на Загублені Душі, сказав:

— Я — жрець Сонця. Моя обітниця — священна. Я, жрець, мушу повінчати цю жінку, Царицю Мрій, із цим чужинцем, замість того щоб пролити його кров на наш вівтар. Моя обітниця священна. Я не можу порушити її. Я відмовляюсь вінчати цю жінку й цього чоловіка. В ім’я бога Сонця я відмовляюся давати їм шлюб.

— Тоді ти помреш, жрече, зараз же й на цьому ж таки місці! — заскреготіла зубами Цариця, помахом руки звелівши одному воякові приставити списа до грудей жерця, а другому стримувати юрбу Загублених Душ, що загрозливо завирувала й мало не зчинила бунту.

Запала напружена тиша. Майже цілу хвилину ніхто не ворухнувсь і не промовив ні слова. Всі стояли, наче заклякли, і дивилися на жерця, якому до грудей проти серця було наставлено списа.

Кінець кінцем, жрець перший порушив мовчанку. Він здався. Спокійно обернувшись плечима до списів, він став навколішки й стародавньою іспанською мовою почав проказувати молитви, благаючи Сонце послати молодим дітей. Тоді, звернувшись до Френка й Цариці, жрець звелів їм схилитись і стати теж навколішки. Коли його пальці доторкнулись їхніх рук, він несамохіть скривився.

Потім з його наказу наречені підвелись, а він переломив маленький коржик надвоє і дав кожному з них по половинці.

— Причастя, — пошепки сказав Леонсії Генрі, коли наречені відкусили по шматочку кожне з своєї половинки.

— Це, певне, римо-католицька відправа, що її приніс із собою ще да Васко. З того часу її перекрутили й вона править їм тепер за шлюбну церемонію, — так само пошепки відповіла Леонсія.

Бачивши, що Френк назавжди відходить від неї, вона стримувала себе лише тим, що до крові закусила зблідлі губи й нігтями вп’ялася в долоні.

Жрець узяв із вівтаря малесенький кинджал і невеличкий золотий келих і передав їх Цариці. Та звернулась до Френка і, він, закасавши рукав, наблизив до неї ліве передпліччя. Цариця лагодилась уже була зробити надріз, але зненацька спинилась, задумалась і, замість надрізати йому шкіру, кінчиком кинджала торкнулася свого язика.

І раптом Цариця посатаніла. Спробувавши лезо на смак, вона жбурнула кинджал геть від себе й кинулась до жреця, ладна наказати сторожі вбити його; вона вся тремтіла, насилу опановуючи свій гнів. Простеживши очима, куди впав кинджал, і пересвідчившись, що отрута не заподіяла нікому лиха, вона видобула з-під сукні другого маленького кинджала. Але, перед тим як дряпнути Френкові руку, вона спробувала язиком і його лезо й тільки по цьому видобула з надрізу кілька крапель крові, що стекли в золоту чашу. Френк зробив те саме Цариці, а тоді жрець, супроводжуваний грізним поглядом Цариці, взяв чашу й вилив на вівтар їхню кров, правлячи жертву.

Навколо всі мовчали. Цариця сердито насупила брови.

— Якщо вже судилося пролити сьогодні кров на вівтар бога Сонця… — грізно почала вона.

І жрець, ніби пригадавши свій неприємний обов’язок, звернувся до народу і врочисто оголосив, що Френк та Цариця вже одружені. Цариця, сяючи, стала лицем до Френка. І коли Френк пригорнув її до себе й поцілував у губи, Леонсії так забило дух, що вона мусила спертися на Генрі, щоб не впасти. Від Френкового ока не сховалося це її хвилеве зворушення, та коли розпашіла Цариця переможно глянула на свою суперницю, Леонсія вже прибрала цілком байдужого вигляду.