Серця трьох

Розділ VIII

— Добре, капітане, добре, — заспокоював Генрі метиса-шкіпера, що стояв з ними на березі і начебто страшенно не хотів прощатись і вертатися до «Анджеліки», яка за півмилі від берега непорушно застигла на тихій воді затоки Хучітан.

— Це те, що зветься збочити з курсу, — пояснив Френк. — Гарний вислів — «збочити з курсу». А ще коли бачиш, що це саме в той бік, куди треба.

— Якщо не вдасться, — заперечив капітан Тріфзен, — тоді це звуть зовсім інакше і досить неприємно: катастрофа.

— Якраз це й спіткало «Долорес», коли ми заплутали її гвинта, — засміявся Генрі. — А ми навіть не знаємо, що означає катастрофа, ми звемо нашу пригоду збоченням з курсу. На доказ того, що ми впевнені в цьому, ми залишаємо з вами двох синів сеньйора Солано. Альварадо й Мартінес знають цю протоку, як свої п’ять пальців. Вони виведуть вас звідси, тільки-но подме вітер. Начальник поліції вами не цікавиться. Він хоче впіймати нас, і коли ми поїдемо в гори, він кинеться навздогінці з усім своїм людом.

— Хіба ж ви самі не розумієте? — додав Френк. — «Анджеліка» потрапила в пастку. Коли ми залишимось на ній, начальник поліції захопить і нас, і «Анджеліку». А ми збочимо з курсу, тікаючи в гори. Він кинеться за нами, й «Анджеліка» тим часом утече. Нас же він, звісно, не спіймає.

— А коли я втрачу шхуну? — не здавався смаглявий шкіпер, сівши на каміння. — Якщо вона розіб’ється? Ви ж бо знаєте, що проходи тут дуже небезпечні.

— Тоді вам заплатять за неї, як я й раніш казав, — промовив Френк, починаючи втрачати терпець.

— А скільки в мене ще буде витрат…

Френк витяг блокнота й олівця і, написавши кілька слів, передав папірця шкіперові.

— Віддасте це сеньйорові Мельхіорові Гонсалесу в Бокас-дель-Торо. І одержите тисячу доларів. Він банкір, мій агент, і за все вам заплатить.

Капітан Тріфзен недовірливо глянув на папірця.

— Не бійтеся, він має чим заплатити, — сказав Генрі.

— Воно-то так, сер. Я знаю, сер, що містер Френк Морган відомий багач. Та скільки в нього грошей? Чи є хоч стільки, як у мене? Я маю «Анджеліку», і за неї я не винен жодного песо. Я купив дві незабудовані ділянки в місті Колоні. І до того ж у мене є чотири ділянки в Белені, над самим морем. І я стану заможною людиною, коли Об’єднана фруктова компанія почне будувати там склади…

— Скільки лишив тобі батько, Френку? — спитав Генрі, щоб піддрочити шкіпера. — Рахуючи цілими?

Френк знизав плечима і відповів, не називаючи докладної цифри:

— Більше, ніж у мене пальців на руках і ногах.

— Доларів, сер? — поцікавився капітан.

Генрі похитав головою.

— Тисяч доларів, сер?

Генрі знову похитав головою.

— Мільйонів, сер?

— Ось тепер ви вгадали, — відповів Генрі. — Містер Френк Морган має досить коштів, щоб купити майже всю Панаму, не рахуючи каналу.

Все ще не переконаний, шкіпер глянув на Енріко Солано.

— Він цілком пристойний джентльмен, — додав зі свого боку Енріко. — Я знаю. Я дістав на його чек у сеньйора Мельхіора Гонсалеса у Бокас-дель-Торо тисячу песо. Вони в тій торбі.

Енріко показав головою туди, де Леонсія, сидячи на клунках, задля розваги закладала набої у вінчестер. Торба, що її давно запримітив шкіпер, лежала у неї біля ніг.

— Я не люблю подорожувати без грошей, — мовби соромлячись, пояснив Френк своїм приятелям. — Ніколи не знаєш, коли саме вони можуть бути потрібні. Одної ночі я поламав машину в Сміт-Рівер-корнері, недалеко Нью-Йорка, і, мавши тільки чекову книжку, не міг купити там навіть цигарок.

— Колись на острові Барбадосі я повірив одному джентльменові, що заорендував моє судно ловити морських свиней… — почав був капітан.

— Ну, тим часом бувайте, шкіпере! — перебив Генрі. — Їдьте вже на «Анджеліку», бо ми зараз рушаємо.

Невеличкий загін і справді подався в гори, тож капітанові довелося скоритись. Пособивши матросам зіпхнути у воду човна, він сів у нього, взяв стернове весло й звелів вертатись до «Анджеліки». Озираючись подеколи назад, він бачив, як люди на березі з клунками на плечах скоро зникли в гущавині зелених заростів.

Перегодом супутники вийшли на нещодавно розчищений вируб, де кілька пеонів, вирубавши ліс, корчували пні, щоб приготувати землю під плантацію каучукових дерев для фабрики автомобільних шин. Леонсія, ідучи поруч з батьком, вела перед. Її брати Рікардо й Алесандро, обтяжені клунками, йшли всередині, а не менше за них навантажені Френк і Генрі були в ар’єргарді.

Високий, худорлявий літній добродій, схожий на ідальго, побачивши цю незвичайну валку, примчав конем до неї навпростець через ями й зрубані дерева.

Уздрівши Солано, він скочив з коня, щиро привітався з ним за руку й скинув перед Леонсією сомбреро; з його вітання й виразу обличчя видно було, як зачарувала його дівчина.

Розмовляли вони іспанською мовою і так швидко, мов стріляли з кулемета. Згоду про коней дано раніш, ніж Моргани встигли познайомитись із тим добродієм. За тамтешнім звичаєм свого коня плантатор відразу віддав Леонсії, сам підтягнув стремена й допоміг їй сісти в сідло. Пошесть, пояснив він Енріко, знищила майже всіх його верхових коней, тільки в головного наглядача лишився ще цілком пристойний кінь, і його він віддасть Енріко, як тільки наглядача знайдуть.

Щиро стискуючи руки Френкові й Генрі, він з гідністю дві хвилини красномовно засвідчував, що кожен друг його любого друга Енріко друг і йому. Енріко почав розпитувати про дорогу до Кордільєрів і згадав слово «нафта». Френк нашорошив вуха.

— Ви кажете, сеньйоре, що в Панамі є нафта? — втрутився він у розмову.

— Є, — кивнув плантатор. — Ще наші діди знали про це, та нічого не робили. І тільки компанія «Ермосільйо» прислала сюди своїх інженерів-грінго, потай від нас усе обстежила й почала скуповувати землю. Кажуть, тут її дуже багато. Але я на цьому не розуміюся. Знаю тільки, що вже зроблено кілька свердловин; їх ще й далі роблять. І нафти стільки, що вона заливає все навкруги. Кажуть, що її не можна вдержати під землею, надто вона тисне знизу. Їм потрібен нафтопровід аж до самого океану, і вони вже почали будувати його. А тим часом нафта розтікається ярами, і хтозна-скільки її пропадає марно.

— А нафтосховища в них уже є? — спитав Френк, згадавши «Темпіко петролеум», куди було вкладено більшу частку його грошей. Виїхавши з Нью-Йорка тоді, коли акції компанії підвищувалися, він не мав звідти більше ніяких відомостей.

Плантатор похитав головою.

— Все вперлося у транспорт, — пояснив він. — Перевезти все потрібне від моря аж сюди на мулах неможливо. Хоч дещо вже й перевезене. Вони понасипали греблі між горбами й поробили у видолинках ставки, але все одно багато нафти стікає вниз ярами.

— А ставки вкрито чим-небудь? — поцікавився Френк, пригадуючи спустошливу пожежу за перших часів роботи «Темпіко петролеуму».

— Ні, сеньйоре.

Це вже Френкові зовсім не сподобалося.

— Їх треба вкрити, — мовив він. — Досить, щоб якийсь п’яний або мстивий пеон кинув сірника — і все згорить. Так не можна.

— Та я до цього непричетний, — мовив плантатор.

— Я кажу не про вас, я про компанію «Ермосільйо», — пояснив Френк. — Я сам уклав гроші в нафту. У мене вже коштують сотні тисяч доларів такі випадки, чи, коли хочете, злочини. Того, як виникла пожежа, ніколи не дізнаєшся. А от того, що часто вони трапляються, не заперечиш.

Що хотів ще сказати Френк про доконечність охороняти нафтові ставки від нерозумних та злостивих пеонів, лишилось невідомим, бо саме під’їхав головний наглядач плантації з батогом у руці. Він зацікавлено приглядався до прибульців, але водночас не спускав з ока пеонів, що корчували пні.

— Чи не зробите ви мені ласки зсісти з коня, сеньйоре Раміресе? — ввічливо звернувся до нього господар, а коли той зсів, познайомив його зі своїми гістьми.

— Ось ваш кінь, друже Енріко, — мовив плантатор. — Якщо він загине, сідло й вуздечку повернете тоді, коли вам буде зручніше. А не буде нагоди, не турбуйтесь і пам’ятайте, що, крім приязні, ви мені більше нічого не винні. Шкодую, що ви й ваші люди не маєте змоги скористатися з моєї гостинності. Та я знаю, що то за хижий собака наш начальник поліції. Ми вже постараємось, щоб він не пішов вашим слідом.

Коли Леонсія та Енріко посідали на коні, а клунки цупко поприв’язували ремінням до сідел, валка рушила в дорогу. Алесандро й Рікардо, вхопившись за стремена батькового сідла, бігли поруч із ним. Так було легше бігти. Тому Френк з Генрі також узялися за стремена Леонсіїного сідла, до якого прив’язали торбу із срібними доларами.

— Якесь непорозуміння, — пояснив плантатор своєму наглядачеві. — Енріко Солано — порядна людина. Він не може зробити нічого нечесного. Але він щось зробив, і Мар’яно Веркара-і-Іхос женеться за ним. Ми скеруємо його в інший бік, якщо він сюди з’явиться.

— Ось його вже видно, — зауважив наглядач. — Та тільки йому не пощастить знайти коні.

І він, ніби нічого не сталося, заходився лаяти пеонів — мовляв, хоч би за день зробили половину того, що належиться.

Скоса поглядаючи на купку людей, що швидко наближалися на чолі з Альваресом Торесом, плантатор удавав, ніби не помічає їх, і далі розмовляв з наглядачем про те, як краще викорчувати величезне дерево, коло якого шпортались пеони.

Він люб’язно відповів на Торесове привітання і чемно, але трохи глузливо, запитав його, чи не веде він своїх людей шукати нафтових джерел.

— Ні, сеньйоре, — відмовив Торес. — Ми шукаємо сеньйора Енріко Солано, його дочку, синів і двох високих на зріст грінго, що були з ними. Власне, ми шукаємо грінго. Чи, бува, не йшли вони сюдою, сеньйоре?

— Так, ішли. І я гадав, що і їх пойняла нафтова лихоманка. Вони так поспішали, що не захотіли навіть відпочити день у мене й сказати, куди саме простують. Вони вчинили якийсь злочин? Та що оце я верзу! Сеньйор Енріко Солано занадто порядна людина…

— Яким шляхом вони подались? — спитав захеканий начальник поліції, проштовхуючись наперед поміж своїх вартових, яких він щойно наздогнав.

Поки плантатор і наглядач, намагаючись якнайдовше затримати переслідувачів, щось вигадували їм і показували не в той бік, Торес завважив, що один з пеонів, спершись на заступа, пильно прислухається до розмови. І поки обдурений начальник поліції давав наказ іти в той бік, куди його справляли, Торес нишком показав пеонові срібного долара. Пеон кивнув головою туди, куди поїхали втікачі, непомітно спіймав монету й знову заходився викопувати величезний пень.

Торес відразу змінив начальників наказ.

— Ми підемо не туди, — мовив він, підморгуючи начальникові поліції. — Один невеличкий пташок процвірінькав мені, що наш шановний друг помиляється і що втікачі пішли в інший бік.

Коли вартові рушили по свіжих слідах утікачів, плантатор і наглядач вражено перезирнулися. Наглядач самими тільки устами попросив господаря мовчати й пильним оком глянув на пеонів. Зрадник-пеон завзято підкопував пень, але інший, що працював поруч, ледь кивнув на нього наглядачеві.

— Ось він, той невеличкий пташок! — гукнув наглядач.

Він підскочив до зрадника й труснув його за плечі.

Із пеонового лахміття випав срібний долар.

— Ага! — мовив плантатор, зрозумівши, що сталося. — Він, виходить, забагатів. Який жах: мій пеон раптом став заможний. Він або вбив когось, або вкрав ці гроші. Лупцюйте його, аж доки він признається.

Нещасний пеон, стоячи навколішки, під ударами батога, що ним наглядач лупцював його по голові й по спині, признався, як заробив цей долар.

— Бийте його, бийте ще, вбийте цю тварюку, що зрадила моїх найкращих друзів, — спокійно наказав плантатор. — Хоч ні, стійте! Бийте добре, але не вбивайте. В нас тепер мало робітників, і ми не можемо задовольнити повною мірою своє справедливе обурення. Бийте його так, щоб за два дні він знову міг стати до роботи.

Про кару, муки й страждання пеона можна було б написати цілий том, що став би за епічну поему його життя. А втім, роздивлятися та втручатись у те, як людину катують мало не на смерть, — зовсім не цікаво. Скажемо тільки, що, діставши лише частину призначених йому ударів, пеон видерся на волю, зоставивши половину свого лахміття в жмені наглядача. Визволившись, він як божевільний кинувся в чагарник, і, звісно, наглядач не міг його здогнати, бо він пересувався швидко, тільки коли сидів у сідлі.

Нещасний пеон, якого підганяли біль і страх перед наглядачем, біг так прудко, що наздогнав Солано, коли ті в самій гущавині чагарника перебиралися через неглибокий струмок. Він упав перед ними навколішки і почав благати, щоб простили йому зраду. Але вони нічого про це не знали. Френк, побачивши нещасного, затримався на досить довгий час, відкрутив металеву затичку з баклаги і влив пеонові в горло половину того, що містилось у ній. Тоді пішов здоганяти своїх супутників і залишив бідолашного хлопця, що, белькочучи слова вдячності, зник у хащах з протилежного боку. Та зголодніле, знесилене від непомірної праці тіло його не витримало, й він, зомлівши, впав на зелений килим.

Незабаром до струмка наблизились і переслідувачі: попереду — Альварес Торес, за ним — вартові, а закінчував похід начальник поліції, що, задихавшись, далеко відстав. Мокрі сліди на сухому камені коло струмка звернули на себе Торесову увагу. Пеона вмить витягнено з хащів за рештки одягу. Впавши навколішки — йому судилося сьогодні ще не раз таке робити, — пеон став просити пробачення, і його знову суворо допитали. Він сказав, що нічого не знає про Солано. Він зрадив тих людей і був жорстоко покараний, а ті, кого він зрадив, поставились до нього співчутливо, і в ньому зродилось якесь зернятко вдячності й доброти. Він заприсягався, що не бачив Солано, відколи продав їх за срібний долар. Торес торохнув його палицею по голові раз, п’ять разів, десять разів: він намірявся лупцювати пеона, доки той не скаже правди. А пеон же був злиденна, безщасна істота, яку били від самої колиски. Торес міг періщити його скільки влізе, бо він не боявся, як плантатор, що вб’є нещасного і не буде кому працювати. І врешті пеон не витримав і сказав-таки, куди далі пішли втікачі.

Але цей невдалий день лише починався. Ледве встиг пеон удруге зрадити Солано й не підвівся ще з колін, як на спітнілих конях примчали його господар та кілька сусідів і наглядачів, що їх він покликав на допомогу.

— Це мій пеон, сеньйори, — заявив плантатор, рвучись до нього. — А ви катуєте його.

— Ну то й що? — спитав начальник поліції.

— А те, що тільки я маю право катувати свого раба.

Пеон плазував коло начальника поліції, просячи та благаючи не виказувати його. Але він благав милосердя в людини, що не знала ласки.

— Маєте рацію, сеньйоре, — сказав він. — Повертаємо його вам. Ми мусимо додержуватись закону, і він ваша власність. До того ж він нам більше непотрібний. І він найкращий з усіх пеонів, сеньйоре, бо зробив таке, чого не зробив жоден пеон від самого заснування Панами: двічі за день сказав правду.

Пеонові скрутили мотузкою спереду руки, прив’язавши його до сідла одного з наглядачів, і потягли на плантацію. Тепер він уже передчував, що йому доведеться зазнати ще чимало побоїв, і не помилився. На гасієнді його, наче худобину, прив’язали до огорожі з колючого дроту, а плантатор з приятелями, що допомагали йому ловити втікача, пішов у дім снідати. Пеон добре знав, що чекає його після сніданку. Але колючий дріт і крива шкапа, яка паслася по той бік огорожі, підказали йому шалену думку. Хоч як боляче колов йому руки дріт, він хутко перетер об нього мотузку, проліз під огорожею, вивів за ворота криву шкапу, сів на неї і, підганяючи її голими п’ятами, помчав до Кордільєр.