Шепіт мертвих. Третє розслідування

Розділ 6

Коли ми вирушили на цвинтар, про світанок нагадувала лише бліда смуга на обрії. На все ще темному небі поволі зникали зірки, яких наздоганяв новий день. Пейзаж обабіч шосе починав набувати форми, виринаючи з темряви, наче фотографія в лотку для проявлення. За рядами магазинів і фастфудів здіймалися темні масиви гір, ніби підкреслюючи крихкість рукотворного фасаду цивілізації.

Том їхав мовчки. Навіть не ставив джазових записів — чи то через ранню годину, чи то через настрій. Він забрав мене з готелю, мляво всміхнувся і майже одразу замовк. У таку ранню пору ніхто не сяє бадьорістю, але в мого друга обличчя було якесь сіре, і, схоже, не через нестачу сну.

Ти й сам, мабуть, не зразок свіжості. Напередодні ввечері я не міг заснути: усе думав про те, що чекало на нас уранці. Але ж це не перша моя ексгумація. І точно не найгірша.

Багато років тому я працював на масовому воєнному похованні в Боснії, де людей закопували цілими родинами. Тепер усе було геть інакше, і я знав, що Том зробив мені послугу, запросивши із собою. Якщо чесно, я мав би тішитися можливістю взяти участь у розслідуванні в США.

То де тоді мій ентузіазм?

Я завжди впевнено почувався знавцем своєї справи, тепер же мене переслідували сумніви. Уся енергія, уся зосередженість, що колись сприймалися як належне, наче рік тому витекли з мене разом із кров’ю на підлогу в коридорі. А якщо я зараз так ніяковію, то що буде, коли я повернуся до Великобританії, коли самостійно працюватиму над розслідуванням убивства?

Отож-бо й воно, що я не знав.

Обрій перед нами вже став золотавим, коли Том звернув із шосе. Ми прямували до не знайомого мені району, східного передмістя Ноксвілла. Район бідний: вулиці з облупленими будинками із зарослими та заваленими мотлохом передніми дворами. Світло фар відбивалося в котячих очах: тварини відривалися від сніданку в стічній канаві, щоб насторожено зиркнути на нас, коли ми проїжджали повз.

— Уже недалеко, — сказав Том, порушуючи мов­чанку.

Приблизно через милю будинки змінилися чагарниками, і незабаром ми дісталися цвинтаря. Від дороги його відгороджували ялини та висока стіна з блідої цегли. В арці над воротами вивіска із кованого заліза сповіщала про кладовище й похоронне бюро Стіпл-­Гілл. На цій конструкції розташувався стилізований ангел із благочестиво схиленою головою. Навіть у напівтемряві я бачив, що метал заіржавів, а фарба на ньому лущиться.

Ми проїхали крізь відчинену браму. Обабіч рядами йшли надгробки, більшість із них — зарослі й недоглянуті. Вони стояли на тлі темного гнітючого ялинового лісу, попереду проглядали контури, певно, того самого похоронного бюро: низька будівля промислового типу, увінчана присадкуватою дзвіницею.

Група авто, що скупчилися біля будівлі, свідчила, що ми на місці. Ми стали коло них і вийшли з машини. Я сховав руки в кишені, бо тремтів від ранкової прохолоди. Над посрібленими росою заростями трави висів туман. Ми попрямували до місця події.

Могилу затуляли спеціальні захисні ширми, але в таку пору обійшлося без зайвих очей. Маленький екскаватор захрипів і здригнувся, вийнявши черговий ківш сирої землі; посипалися грудки, коли ківш вивалив ґрунт на величеньку купу. У повітрі пахло суглинком і дизельним димом, могила, вже майже розкопана, зяяла чорною раною на зеленому дерні.

Ґарднер і Джейкобсен стояли серед невеличкої групи чиновників і робітників, чекали, поки екскаватор розчистить ще один шмат землі. Трохи осторонь від них розташувався Гікс. Лиса голова патологоанатома стирчала з великого макінтоша, підкреслюючи схожість із черепахою. Його присутність була не більше ніж формальністю, оскільки тіло, майже напевно, одразу передадуть на експертизу Томові.

Обличчя патологоанатома свідчило, що він не в захваті від цього.

Поруч стовбичила ще одна фігура. Високий чоловік, шикарно одягнений, у пальті з верблюжої шерсті поверх класичного чорного костюма з краваткою. Він спостерігав за роботою екскаватора з виразом чи то відстороненості, чи то нудьги. Помітивши нас, він, здавалося, подвоїв пильність. Поки ми наближалися, погляд його був прикутий до Тома.

— Томе, — привітався Ґарднер. Під червоними очима агента БРТ виднілися мішки. Джейкобсен, на­в­паки, мала такий свіжий вигляд, наче безтурботно спала дев’ять годин; її підперезаний плащ був чистим і бездоганним.

Том усміхнувся, але нічого не сказав. Пагорб, яким ми піднялися, був незначним, та я помітив, що його виснажила коротка прогулянка від машини. Гікс кинув на нього жовчний погляд і не привітався. На мене патологоанатом навіть не зиркнув. Дістав із кишені брудну хустку й голосно висякався.

Ґарднер вказав на високого чоловіка в пальті з верблюжої шерсті.

— Це Еліот Йорк. Власник Стіпл-Гілл. Допомагає організувати ексгумацію.

— Завжди радий допомогти, — Йорк поспішив потиснути Томові руку. — Докторе Лібермане, для мене це честь, сер.

Запах його одеколону перебивав навіть дизельні пари від екскаватора. На вигляд десь під п’ятдесят, проте точніше важко сказати. Великий, огрядний чоловік, з тих, у кого із віком не з’являються зморшки, але важчають риси обличчя. Волосся тьмяне, мабуть, пофарбоване. Коли Йорк обернувся, стало видно, що воно ретельно зачесане у спробі приховати голомозу маківку.

Я помітив, що Том якнайшвидше відняв руку, а тоді вже відрекомендував мене.

— Це мій колега, доктор Гантер. Приїхав до нас із Великобританії.

Йорк недбало кивнув мені. Зблизька манжети пальта з верблюжої шерсті виявилися зношеними й потертими, а чорний костюм, наскільки це було видно, потребував чищення. Судячи зі свіжих порізів і кущиків пропущеної щетини, голився він або поспіхом, або тупою бритвою. І навіть ядучий одеколон, від якого сльозилися очі, не міг замаскувати сигаретний подих і жовті нікотинові плями на пальцях.

Він, навіть не відпустивши моєї руки, повернувся до Тома:

— Я багато чув про вашу роботу, докторе Лібермане. І про ваш полігон, звичайно.

— Дякую, але це не зовсім «мій» полігон.

— Звісно, ні. Та все одно це гордість Теннессі, — він ледь помітно всміхнувся. — Не те щоб я порівнював своє, так би мовити, покликання з вашим, але по-своєму мені подобається думати, що я також виконую державну службу. Не завжди приємно, та все одно необхідно.

Усмішка Тома не згасала.

— Цілковито. Отже, ви проводили це поховання?

Йорк кивнув:

— Мали честь, сер, хоча, боюся, я не можу достеменно пригадати цей конкретний випадок. Ми виконуємо так багато роботи, ви розумієте. Стіпл-Гілл надає повний комплекс похоронних послуг, включно як і з кремацією, так і похованням у цій прекрасній місцині, — він обвів помахом руки недоглянуту територію, наче це був величний парк. — Мій батько заснував компанію у 1958 році, і відтоді ми обслуговуємо померлих. Наш девіз — «Гідність і комфорт», і мені подобається думати, що ми його виправдовуємо.

Рекламну тираду зустріли ніяковим мовчанням. Піді­йшов Ґарднер, Том видихнув з полегшенням.

— Ще трохи. Майже закінчили, — повідомив він. Усмішка Йорка зникла від розчарування, коли Тома вивели з його орбіти.

Ніби на підтвердження правдивості слів Ґарднера, екскаватор висипав на купу останній ківш землі й дав задній хід, кашлянувши наостанок вихлопом солярки. Чоловік, якого я визначив як представника служби охорони здоров’я, з утомленим виглядом кивнув одному з робітників. Одягнувши захисний комбінезон і маску, той пройшов уперед і розлив дезінфектант у відкритій ямі. Хвороба не завжди закінчується смертю носія. Крім бактерій, що живляться розкладеною плоттю, є ще гепатит, ВІЛ, туберкульоз — і це лише кілька з великого переліку патогенів, що їх мертві можуть передати живим.

Робітник у масці й комбінезоні спустив у могилу коротку драбину й почав лопатою вивільняти труну. Поки він прикріпляв ремені, щоб її можна було підняти, небо посвітлішало до блідо-блакитного кольору, на траві виросли довгі тіні, які відкидав ялиновий ліс. Коли робітник виліз, уся бригада стала обабіч могили й почала витягувати труну — моторошний похорон навпаки.

Поступово з’являвся замащений землею паралелепіпед, з нього сипалися грудки. Чоловіки поставили труну на дошки, підготовлені біля могили, і квапливо відступили.

— Холера! Ото смердить! — пробурмотів один із них.

Він мав рацію. Навіть з нашого місця сморід гниття спотворював ранкове повітря. Ґарднер зморщив носа, підійшов і нахилився, щоб оглянути труну.

— Кришка розкололася, — сказав він, вказуючи на тріщину під злиплим ґрунтом. — Не думаю, що її зламали, просто схоже, що затонка деревина.

— Це найкраща американська сосна! Це чудова труна! — вибухнув Йорк. Ніхто не звернув уваги.

Том нахилився над труною, принюхався.

— Ви сказали, що його було поховано шість місяців тому? — запитав він Ґарднера.

— Так, а що?

Том не відповів.

— Дивно. Що ти думаєш, Девіде?

Усі погляди звернулися до мене, я намагався не виказати, як мені ніяково.

— Не має так пахнути, — неохоче мовив я. — Не може так бути через шість місяців.

— Якщо ви не помітили, труна не зовсім герметична, — втрутився Гікс. — Така діра, чого ви хочете?

Я сподівався, що Том відповість, але він натомість уважно роздивлявся труну.

— Над труною було шість футів верхнього шару ґрунту. Так далеко під землею розкладання відбуватиметься набагато повільніше, ніж на поверхні.

— Я не з вами говорив, але дякую, що звернули на це увагу, — обдарував мене сарказмом Гікс. — Я впевнений, що ви, як британець, знаєте все про кліматичні умови Теннессі.

Том випростався над труною:

— Насправді Девід має слушність. Навіть якщо тіло не забальзамоване, розкладання не повинно так тхнути — не має значення, розбита кришка чи ні.

Патологоанатом зиркнув на нього.

— Тоді чому б нам не поглянути? — він різко кивнув робітникам. — Відкривайте.

— Тут? — здивувався Том. Зазвичай труну доставляли в морг закритою.

Гікс, здавалося, насолоджувався моментом.

— Віко вже зламане. Якщо розкладання тіла зайшло так далеко, як ви кажете, я б краще поглянув зараз. І так уже достатньо часу тут змарнував.

Добре знаючи Тома, я помітив у його легко стиснутих губах несхвалення, але мій друг нічого не відповів. Поки тіло не було офіційно передане йому, процесом керував Гікс.

Джейкобсен таки заперечила:

— Сер, вам не здається, що це має почекати? — звернулася вона до Гікса, коли той наказав робітникові знімати кришку.

Патологоанатом кинув їй хижу посмішку.

— Ви ставите під сумнів мій авторитет?

— О, заради бога, Дональде, просто відкрий цю кляту штуку, якщо хочеш, — буркнув Ґарднер.

Сердито покосившись на Джейкобсен, Гікс махнув робітникові, який, з електровикруткою в руках, стояв поруч. Пронизливе скигління інструмента порушило тишу, гвинти труни один за одним відкручувалися. Я подивився на Джейкобсен, але її обличчя не виказувало жодних почуттів. Мабуть, вона відчула мій погляд, бо сірі очі на мить зустрілися з моїми. Здається, я помітив її гнів, але жінка відвернулася.

Коли останній гвинт був викручений, на допомогу першому робітникові прийшов напарник. Вони разом узялися за кришку. Та перекосилася: щось застрягло і тримало її.

— Боже милий! — вигукнув один із чоловіків, відхиляючи голову.

Із труни вирвався нестерпний, огидно-солодкий сморід гнилі. Робітники поспішно відсунулися.

Я підійшов до Тома, щоб поглянути.

Брудне біле простирадло покривало більшість останків, залишаючи видимим тільки череп. Більшість волосся злізло, хоча кілька тонких пасом усе ще трималися на ньому, як брудне павутиння. Процес гниття був у розпалі, здавалося, що плоть злізла з кісток, бактерії спричинили розрідження м’яких тканин. У закритому середовищі труни ця рідина не могла випаруватися. Відома як трунний розчин, чорна в’язка гноївка вкрила плямами бавовняний саван, яким було обмотано труп.

Гікс зазирнув усередину.

— Вітаю, Лібермане. Це все твоє.

Не оглядаючись, він рушив до припаркованих машин. Ґарднер із відразою дивився на жахливий вміст труни, марно намагаючись перекрити запах, затуляв носовичком рот і ніс.

— Це нормально?

— Ні, — відповів Том, сердито дивлячись услід Гіксові.

Ґарднер обернувся до Йорка.

— Як ви можете пояснити те, що сталося?

Обличчя власника похоронного бюро спалахнуло.

— Гадки не маю! І мене обурює думка, що це моя вина! Стіпл-Гілл не може відповідати за те, що станеться з труною після того, як її поховають!

— Чомусь я думав, що ви так і скажете, — Ґарднер махнув робітникам. — Прикрийте це. Веземо до моргу.

Але тут я уважніше придивився до жахливого вмісту труни.

— Томе, глянь на череп, — сказав я.

Він усе ще проводжав очима патологоанатома. Тепер, кинувши на мене запитальний погляд, схилився над відкритою труною. Я бачив, як змінився вираз його обличчя.

— Це тобі не сподобається, Дене.

— Що таке?

Замість відповіді Том багатозначно подивився на Йорка та робітників. Ґарднер звернувся до них:

— Даруйте, ми на хвилинку, панове.

Робітники підійшли до екскаватора і закурили. Йорк склав руки.

— Це моє кладовище. Я нікуди не збираюсь іти.

Ґарднер з шумом втягнув повітря широко роздутими ніздрями.

— Містере Йорку…

— Я маю право знати, що відбувається!

— Ми саме намагаємося це з’ясувати. Тепер, якщо ви не заперечуєте…

Але Йорк не закінчив. Він ткнув пальцем у Ґарднера.

— Я готовий співпрацювати з вами. І мене за це не звинувачуватимуть. Я хочу, щоб було записано, що Стіпл-­Гілл не несе відповідальності!

— Відповідальності за що? — Тон Ґарднера був небезпечно м’яким.

— За що завгодно! За це! — Йорк шалено махав на труну. — Це респектабельний бізнес. Я не зробив нічого поганого.

— Тоді вам нема про що хвилюватися. Дякую за допомогу, містере Йорку. Невдовзі до вас прийдуть для розмови.

Йорк набрав у груди повітря, щоб запротестувати, але агент БРТ зупинив його поглядом. Гнівно стиснувши рота, гробар подався геть. Ґарднер замислено спостерігав за ним, немов кіт за пташкою, потім звер­нувся до Тома.

— Що ж?

— Ви сказали, що це білий чоловік?

— Так. Вілліс Декстер, механік, тридцяти шести років, загинув в автокатастрофі. Ну ж бо, Томе, що ви побачили?

Том кинув мені криву посмішку.

— Девід це помітив. Нехай він повідомить новини.

Красно дякую. Я повернувся до труни, відчуваючи на собі очі Ґарднера та Джейкобсен.

— Погляньте на ніс, — запропонував я. М’які тканини згнили, залишивши відкриту трикутну дірку, вкриту шматками хряща. — Бачите низ носового отвору, де він з’єднується з кісткою, яка тримає верхні зуби? Там має бути носовий гребінь, такий гострий виступ кістки. Але його немає; він плавно зливається з кісткою під ним. Форма носа теж неправильна. Перемичка низька й широка, а сам носовий отвір вже занадто широкий.

Ґарднер вилаявся собі під ніс.

— Ви певні? — запитав він, звертаючись до Тома, а не до мене.

— Боюся, що так, — Том роздратовано цмокнув язиком. — Я б це сам побачив, якби встиг роздивитися. Кожна з цих черепних особливостей сама по собі була б досить сильним маркером походження. Візьміть їх усіх разом — і сумнівів не залишиться.

— Сумніви щодо чого? — спантеличено запитала Джейкобсен.

— Носовий гребінь, про який згадував Девід, — це європеоїдна деталь обличчя, — пояснив їй Том. — Хто б це не був, у нього такого гребеня немає.

Джейкобсен насупилася, розуміючи.

— Ви хочете сказати, що він чорношкірий? Але я думала, що Вілліс Декстер білий.

Ґарднер сердито зітхнув. Він дивився на тіло в труні, наче воно його підвело.

— Це не Вілліс Декстер.