Шепіт мертвих. Третє розслідування

Розділ 19

Ґарднер зателефонував наступного ранку, коли я пив другу каву в ресторані готелю.

— Нам треба поговорити.

Я винувато озирнувся на зайняті столики, усвідомлюючи, що він наказав мені залишатися в номері. Спершу думав замовити сніданок у номер, але при яскравому денному світлі такі перестороги здавалися зайвими. Якщо Йорк здатний вивести мене з готелю серед білого дня, то я справді у великій халепі.

— Я в ресторані, — зізнався йому.

Осуд Ґарднера відчувався навіть через телефон.

— Залишайтеся там. Іду, — кинув він і поклав трубку.

Я сьорбнув схололої кави, думаючи, що це мій останній сніданок у Теннессі. Цілий ранок почувався ні в сих ні в тих. Погано спав, прокинувся з важкістю, причину якої зрозумів не одразу. Тоді до мене повернулася згадка про смерть Тома, а за мить — і спогад про шкіру, залишену на лобовому склі.

Не найкращий початок дня.

Ґарднер, коли телефонував, був десь поблизу, бо з’явився за двадцять хвилин. Джейкобсен із ним, така ж недоторкана й неприступна, як завжди. Учорашня ніч, здавалося, не залишила на ній жодного сліду, але якщо її життєва сила могла зрівнятися із зовнішністю Доріана Ґрея, то Ґарднер виконував роль портрета на горищі. Старший агент був геть виснаженим, обличчя вкрилося сіткою тонких зморщок і складок. Я нагадав собі, що на нього тисне не лише напруга пошуків Йорка, — Том також був його другом.

Але, підійшовши до мого столу, він тримався, як завжди, прямо, Джейкобсен ішла на крок позаду.

— Можу я запропонувати вам каву? — запитав я, коли вони сіли.

Обоє відмовилися. Ґарднер обвів поглядом інші столики, щоб переконатися, що ніхто не підслухає.

— Камери відеоспостереження показують, що вчора хтось о восьмій сорок п’ять стояв біля вашої машини, — сказав він без передмови. — Це було надто далеко, щоб розрізнити багато деталей, але темний одяг і кашкет такі самі, як на кадрах з телефонної будки. Також ми перевірили охорону лікарні. На автостоянці ви зустріли не їхнього працівника.

— Йорка, — у роті був гіркий смак, і то не від кави.

— Ми не зможемо довести це в суді, але думаємо так. І ще намагаємося ідентифікувати відбитки пальців, вилучені з вашого орендованого автомобіля, але їх багато, тож справа не легка. А Йорк, мабуть, так і так був у рукавичках, — знизав плечима Ґарднер. — Не пощастило й зі здертою шкірою. Відбитки не збігаються ні з Віллісом Декстером, ні з Ноєм Гарпером. Зважаючи на невеликий розмір, це може бути жінка чи підліток, але ми не можемо сказати точно.

Підліток. Боже милий. На моїй каві скупчилася пінка застиглого молока. Я різко відсунув філіжанку.

— А фотографії, що ви знайшли в будинку Йорка? Є якісь припущення, хто ці люди?

Ґарднер дивився на свої руки.

— Ми перевіряємо їх за базою даних зниклих безвісти та нерозкритих убивств, але матеріалу дуже багато. І все одно важко ідентифікувати.

Згадуючи спотворені обличчя, я зрозумів, про що він.

— Де, на вашу думку, може бути Йорк?

— Було кілька непідтверджених спостережень, відколи ми надали пресі його опис, але нічого певного. Очевидно, десь сховався. Схоже, він не вбивав своїх жертв ні вдома, ні в Стіпл-Гілл. Мабуть, відвозив деінде. Десь, де можна легко позбутися тіл, інакше ми знайшли б інших, окрім Луміса та Гарпера.

Коли ти живеш зі Смокі-Маунтінс за порогом, по­збутися тіл жертв не так уже й важко.

— За свідченням Джоша Телбота, щоб німфа болотного коромисла потрапила в тіло Гарпера, воно мало лежати біля ставка чи повільного струмка.

— Це звужує коло пошуків майже до всього Східного Теннессі, — роздратовано відказав Ґарднер. — Ми пере­віряли записи про спостереження за болотними коромислами, але нам потрібно дещо більше. Діано, поділіться, будь ласка, з доктором Гантером вашою ідеєю.

Джейкобсен намагалася приховати напругу, але це не дуже вдавалося. Жилка на шиї збоку пульсувала в такт її хвилюванню. Вона почала говорити, я відвів очі.

— Я ще раз переглянула фотографії, які ми знайшли в будинку Йорка, — почала вона. — Схоже, їх робили, коли жертви були дуже близькі до смерті, можливо, у сам момент смерті. Я припускаю, що це просто трофеї, зібрані Йорком. Але якщо це всі, що є, і метою було зафіксувати момент удушення, — то логічно очікувати, що горло жертви також буде в кадрі. Та цього немає на жодному фото. Якщо ж Йорк просто хотів знову переживати вчинені ним убивства, чому б не записати все на відео? Навіщо знімати обличчя жертви таким великим планом, до того ж чорно-білим?

— Можливо, він любитель фотомистецтва, — бовкнув я.

Джейкобсен нахилилася вперед.

— Він думав, що вчинив розумно, залишивши відбиток пальця Вілліса Декстера на касеті з плівкою, але видав більше, ніж збирався. Ці фотографії — не просто швидкі знімки. Згідно з даними лабораторії, вони були зняті при слабкому освітленні без спалаху на дуже високочутливу плівку. Щоб отримати друк такої якості за таких умов, потрібне серйозне фотографічне обладнання і висока майстерність.

— У нього ж удома тридцятип’ятиміліметрова камера? — запитав я, згадавши коробку зі старим фотообладнанням.

— Фотографії були зроблені не нею, — сказав Ґарднер. — Фотообладнанням у його домі не користувалися роками. Воно, мабуть, належало його батькові. Судя­чи з фотографій у будинку, Йорк старший теж був фотографом-аматором.

Я подумав про вицвілі фотографії на буфеті. Щось у них мене непокоїло, але я не міг зрозуміти, що.

— Досі не розумію, чому все це важливо, — зізнався я.

— Тому що фотографії для Йорка — не просто сувеніри. Я думаю, що вони можуть бути центральною деталлю того, що він робить, — пояснила Джейкобсен. — Усе, що ми знаємо про нього, говорить про одержимість смертю. Його минуле, те, як він поводився з тілами своїх жертв, його зв’язок із судовим антропологом, таким як доктор Ліберман. Врахуйте ці фотографії його жертв у межовому стані, і все вкаже на одне: Йорк — некрофіл.

Наперекір собі, я був шокований.

— Я думав, ви сказали, що не було сексуальної мотивації?

— Ні. Більшість некрофілів — чоловіки з низькою самооцінкою. Їх приваблює ідея партнера, який не може чинити опору, бо вони бояться відмови. Це не про Йорка. Він відчуває, що суспільство його недооцінює. І я дуже сумніваюся, що його приваблюють жертви, живі чи мертві. Ні, на мою думку, його стан набуває форми танатофілії. Неприродне захоплення самою смертю.

Он куди нас це завело. У скроні вдарила хвиля головного болю.

— Якщо це так, чому він робить фото не тоді, коли жертви вже мертві, а в момент убивства?

— Тому що цього йому недостатньо. Крім некрофілії, пам’ятайте, що Йорк — патологічний нарцис. Він одержимий собою. Більшість людей боїться смерті, але для таких, як він, думка про власне зникнення здається просто нестерпною. Усе життя його оточує смерть. Його штовхає потреба це зрозуміти, — Джейкобсен відкинулася на спинку стільця, обличчя її було дуже серйозним. — Я думаю, що саме тому він убиває і робить фотографії своїх жертв. Його его не може змиритися з думкою, що одного дня він сам помре. Тому шукає відповіді. Він, якщо хочете, на свій лад намагається розгадати таємницю життя і смерті. І переконаний, що якщо зможе зробити остаточний знімок, зловити точний момент смерті на плівку, то все стане зрозумілим.

— Це безумство, — запротестував я.

— Не думаю, що розсудливість є необхідною умовою для серійних убивць, — прокоментував Ґарднер.

Він мав рацію, але я говорив не про те. Досі не було одностайної думки щодо того, коли саме закінчується життя. Серця, які зупинилися, можна реанімувати, і навіть смерть мозку не завжди остаточна. Думка про те, що Йорк сподівався зафіксувати на плівку фактичну мить смерті його жертв, не кажучи вже про можливість дізнатися щось про цю таємницю, непокоїла мене так, що я не міг описати.

— Навіть якщо це вдасться, яка йому з цього користь? — запитав я. — Фотографія йому нічого не скаже.

Джейкобсен знизала плечима.

— Не має значення. Поки Йорк у це вірить, він продовжуватиме свої спроби. Це його квест, і не має значення, скільки людей він уб’є, переслідуючи цю мету. На його думку, вони просто лабораторні щури.

Рум’янець вкрив її шию, коли жінка усвідомила свою помилку.

— Вибачте, я не мала на увазі…

— Забудьте. — Можливо, мені це не подобалося, але порівняння було не гірше за знання самої ситуації. — Судячи з того, що ви сказали, Йорк, очевидно, займається цим уже деякий час. Можливо, кілька років. Бог знає, скількох людей він уже вбив, а ніхто про це не довідався. Він міг продовжувати так не­скінченно довго, тож навіщо змінювати процес? Що змусило його раптом привернути увагу до того, що він робить?

Джейкобсен розвела руками.

— Важко сказати. Але припускаю, це саме тому, що він так довго цим займається. Ви самі сказали: те, що він намагається зробити, неможливо. Мабуть, на якомусь рівні він сам почав це усвідомлювати. Тож компенсує невдачі й тішить своє его інакшим способом. Ось чому він полював за доктором Ліберманом — визнаним експертом у галузі, яку Йорк, імовірно, вважає своєю. У певному сенсі це класичний випадок зсуву[16] — намагання уникнути зіткнення зі своєю невдачею, запевняючи себе, що попри все він геній.

Головний біль переріс у повномасштабну пульсацію. Я помасажував скроню, шкодуючи, що не прихопив з номера аспірин.

— Чому ви мені це кажете? Не те щоб я не ціную цього, але раніше ви не поспішали ділитися інформацією. То чому така раптова зміна?

Джейкобсен глянула на Ґарднера. Він, здавалося, тішився, надавши їй слово, але тут майже непомітно підтягнувся.

— За цих обставин я вважав, що ви маєте право знати, — він дивився холодно, ніби й зараз оцінював мене. — Ви поставили перед нами проблему, докторе Гантере. Йорк надіслав нам повідомлення, залишивши шкіру на вашій автівці. Ми не можемо цього ігнорувати. Він уже викрав і, швидше за все, убив Алекса Ірвінґа, і якби не серцевий напад, то, напевно, отримав би й Тома. Я не маю права допустити, щоб іще хтось, пов’язаний із розслідуванням, додався до цього списку.

Я подивився на свою холодну каву, спробував говорити рівно.

— Ви можете усунути мене від розслідування, якщо хочете, — знову, — але я не повернуся до Великобританії, якщо ви про це.

То не була бравада. Я хотів залишитися принаймні на похорон Тома. Попри все, я не поїхав би, не попрощавшись зі своїм другом.

Підборіддя Ґарднера випнулося.

— Це працює не так. Якщо ми кажемо, що ви їдете, то ви їдете. Навіть якщо це означає, що вас супроводять до літака.

— Тоді вам доведеться зробити саме це, — моє обличчя запалало.

Погляд, який він кинув на мене, свідчив, що його заповітна мрія — власноруч затягнути мене до аеропорту. Але натомість глибоко вдихнув.

— Відверто кажучи, для всіх було б краще, якби ви поїхали додому, — кисло мовив Ґарднер. — Але я зараз не про це. Можуть бути певні… переваги, якщо ви залишитесь. Принаймні тоді ми знатимемо, на чому зосередити увагу.

Мені знадобився час, щоб зрозуміти, до чого він веде. Від подиву відібрало мову.

— За вами встановлять постійний нагляд, — провадив Ґарднер уже по-діловому. — Жодного ризику. Ми не просимо вас робити те, що вам не сподобається.

— А якщо мені все не подобається?

— Тоді ми подякуємо за допомогу і проведемо вас до літака.

Я відчув абсурдне бажання розсміятися.

— Тож це мій вибір?

Я можу залишитися, але тільки в ролі підсадної качки для Йорка.

— Вибір за вами, — підсумував він. — Якщо залишаєтеся, вам знадобиться цілодобова охорона. Ми не можемо виправдати такі витрати, коли найпростіше позбавити вас небезпеки, просто відправивши додому. Надто — без вагомої причини. Але це ваше рішення. Ніхто вам руки не викручує.

Коротке полегшення, яке я відчув, зникло. Ґарднер помилявся: це взагалі не було рішенням. Якщо я поїду, Йорк просто сфокусує свою увагу на іншій жертві.

Не можна цього допустити.

— Що я маю робити?

Це було так, ніби луснула бульбашка напруги. Вираз задоволення промайнув на обличчі Ґарднера. Прочитати, що думала Джейкобсен, було важче. На мить мені здалося, що бачу щось на кшталт почуття провини, яке затьмарило її очі, але це так швидко минуло, що я, мабуть, помилився.

— Поки нічого. Просто продовжуйте працювати, як зазвичай, — сказав Ґарднер. — Якщо Йорк спостерігає, я не хочу, щоб він зрозумів, що щось не так. Він очікує, що ми вживемо певних запобіжних заходів, тож ми його не розчаруємо. Поставимо команду біля моргу та вашого готелю. Він це помітить. Але не помітить прихованого спостереження. Ви теж не помітите.

Я кивнув, ніби все це було звичайною справою.

— А моя автівка?

— Ми закінчили. Приженемо її до готелю. Залишимо ключі на стійці реєстрації. Ми ще допрацьовуємо деталі, але від завтра ви зможете їздити самостійно. Поводьтеся, як турист, гуляйте вздовж річки або стежками, де будете привабливою ціллю. Ми хочемо дати Йоркові можливість, яку він не зможе проігнорувати.

— Чи не здогадається він, що це пастка, якщо я почну блукати сам?

Він кинув на мене порожній погляд.

— Наприклад, як учора ввечері?

Я не одразу зрозумів. Вийшовши з готелю всупереч його вказівкам, стеження я не помітив, але мав би очікувати. Ось тобі й акт непокори.

— Спочатку Йорк може щось запідозрити, але ми терплячі, — продовжив Ґарднер після свого дотепу. — Йому тільки й треба — вийти й принюхатися. Щойно він висуне носа, ми будемо готові його схопити.

Легко казати. Я несвідомо тер великим пальцем шрам на долоні. Зрозумівши, що Джейкобсен спостерігає за мною, поклав руки на стіл.

— Нам потрібна ваша співпраця, докторе Гантере, — сказав Ґарднер. — Але якщо бажаєте, то можете повернутися додому вже сьогодні. Ще маєте час передумати.

Ні, я не можу. Усвідомлюючи, що Джейкобсен дивиться на мене, відсунув стілець і підвівся.

— Якщо це все, я хотів би потрапити в морг.

Увесь день мій настрій був дивний і неспокійний. Забагато слід осягнути. Смерть Тома, те, що я — наступний у списку Йорка, перспектива від завтра грати роль жертовного козла на прив’язі — усе це переповнювало пам’ять. Щоразу, усвідомивши одне, я зга­дував інше і знову відчував важкий емоційний удар.

До того ж у морзі мені особливо не було що робити. Важчі завдання було виконано, і залишилося відсортувати й зібрати ту частину скелета Вілліса Декстера, яку знайшли в лісі. Рутинна робота не зайняла багато часу. Некрофаги розтягнули більшість кісток, а решту так пообгризали, що найважче було визначити, де яка частина скелета.

Тож ніщо не розраджувало моїх думок, не виводило за межі замкненого кола. І поговорити не було з ким. Того ранку Саммер не прийшла, хоча я й не сподівався, що вона з’явиться після смерті Тома. Їй і так мало що залишалося зробити. Звісно, я був би радий компанії, але відчув полегшення, коли хтось з асистентів моргу сказав, що сьогодні в Кайла вихідний. Він ще мав дізнатися про виявлений у Ноя Гарпера гепатит С, і я зрадів, що мені не довелося з ним зустрічатися.

Через робочі зустрічі Пол також більшу частину ранку був відсутній. З’явився десь перед обідом. Усе ще втомлений, хоч і не такий, як напередодні.

— Як Сем? — спитав я, коли він зайшов до секційної зали.

— Усе гаразд. Більше жодних помилкових тривог. Вона збиралася до Мері сьогодні вранці. О, і якщо ти сьогодні не зайнятий, то тебе запрошено на вечерю.

За будь-яких інших обставин я був би радий погодитися. Графік у мене не такий і щільний, а перспектива ще одного самотнього вечора в готелі пригнічувала. Але якщо Йорк спостерігає за мною, то останнє, чого я хотів, — втягувати в це Пола й Сем.

— Дякую, але сьогодні не найкращий час.

— Ага. — Він узяв погризений грудний хребець і покрутив його в пальцях. — Я розмовляв з Деном Ґарднером. Він розповів мені про шкіру, яку залишили на твоїй машині вчора ввечері. І що ти погодився допомогти зловити Йорка.

Я б не назвав це згодою, але все одно добре, що Пол знає. Не треба думати, що йому можна казати, а що ні.

— Або так, або найближчий літак додому.

Я намагався говорити про це легко. Не спрацювало. Він поклав хребець на оглядовий стіл.

— Ти певен, що знаєш, на що погоджуєшся? Ти не зобов’язаний цього робити.

Розумію.

— Я впевнений, що все буде добре. Але ти розумієш, чому вечеря зі мною — не найкраща ідея.

— Але й не час сидіти на самоті. І я знаю, що Сем хотіла тебе бачити, — він похмуро всміхнувся. — Повір, якби я думав, що наражаю її на ризик, то не запрошував би тебе. Я не заперечую, що Йорк небезпечний, але не вірю, що настільки божевільний, щоб спробувати щось просто зараз. Шкіра на машині була, скоріш за все, пустою погрозою. Він мав унікальний шанс із Томом — і згаяв його.

— Сподіваюся, ти маєш рацію. Але я все одно думаю, що слід відкласти вечерю до іншого разу.

Він зітхнув.

— Ну, то твоя справа.

Пол пішов, а мене охопила хвиля депресії. Я майже спокусився зателефонувати й сказати, що передумав. Але тільки майже. Полові із Сем і так дісталося. Не вистачало ще приносити їм проблеми під самі двері.

Але ж Сем так легко не відступиться.

Вона зателефонувала, коли я мляво перебирав м’я­кий салат із тунцем і похмуро розмірковував про решту дня в лікарняній їдальні. Сем одразу перейшла до справи.

— То що тобі в моїй кухні не зайшло?

Я всміхнувся.

— Я впевнений, що ти чудова куховарка.

— О, тоді компанія не пасує?

— І не компанія. Я справді вдячний за запрошення. Але сьогодні не зможу бути. — Ненавиджу ходити манівцями, та я не певен, скільки знає Сем. Проте можна було не перейматися.

— Усе гаразд, Девіде. Пол розповів, що коїться. Але ми все одно хочемо тебе бачити сьогодні. Дуже мило, що ти хвилюєшся, та не можна сидіти в карантині, доки цього гада не спіймають.

Я дивився у вікно. Там ходили люди, поглинені власним життям і проблемами. Цікаво, чи десь поблизу є Йорк. Спостерігає.

— Це лише на кілька днів, — сказав я.

— А якби все було навпаки? Ти б від нас відвернувся?

Що на це казати?

— Ми твої друзі, Девіде, — продовжила Сем. — Це жахливий час, але ти не мусиш бути сам, і ти це знаєш.

Перед тим як відповісти, мусив відкашлятися.

— Дякую. Але я не думаю, що це хороша ідея. Саме зараз.

— Тоді домовимось. Чому б тобі не перекласти рішення на того хлопця з БРТ? Якщо він погодиться з тобою, можеш сидіти пеньком у номері й дивитися кабельне. Якщо ні, сьогодні ти приходиш на вечерю. Ок?

Я вагався.

— Ок. Зателефоную йому й послухаю, що він скаже.

Я майже відчув її усмішку по телефонній лінії.

— Можу позбавити тебе клопоту. Пол його вже питав. Він не заперечує.

Вона замовкла, даючи мені час зрозуміти, що мене підловили.

— О, і скажи Полові, щоб він дорогою прихопив виноградного соку, добре? У мене закінчився, — мило додала вона.

Опускаючи трубку, я усміхався.

На виїзді з Ноксвілла стояли скажені затори, але що далі від міста ми їхали, то їх було менше. Я прямував за Полом, намагаючись не загубити його автівку в безперервному потоці. Увімкнув радіо й поринув у музику. Але все одно мене не полишали неспокій і напруження: що кілька хвилин я озирався, чи не стежать за мною.

Перед поїздкою я зателефонував Ґарднеру. Не тому, що не довіряв Сем, просто хотів поговорити з ним сам.

— За умови, що ви візьмете власний автомобіль і не поїдете десь блукати сам, проблем не бачу, — відповів він.

— То ви не думаєте, що я наражатиму їх на ризик?

Він зітхнув. У його голосі відчувалося роздратування.

— Послухайте, докторе Гантере, ми хочемо, щоб Йорк вважав, що ви поводитесь нормально. Це не озна­чає щовечора замикатися в готельному номері.

— Але все одно хтось стежитиме за мною?

— Ми про це потурбуємося. Я вже сказав: наразі вам просто потрібно поводитися нормально.

«Нормально». У цій ситуації було дуже мало нормального. Попри запевнення Ґарднера, я вийшов із моргу через задні двері, а не через головний вхід. Потім об’їхав територію лікарні й зустрів Пола на виході, яким ми зазвичай не користувалися. І все одно не міг позбутися відчуття, що щось не так. Їдучи за ним з лікарні, я весь час заглядав у дзеркало. Хвоста за мною не було. Якщо й ховався десь агент БРТ чи хтось інший, я нікого не бачив.

І лише тоді, коли я злився з потоком вечірнього руху, ставши частиною металевої ріки, що текла додому, почав визнавати, що за мною не стежать.

На околиці Ноксвілла Пол зупинився біля крамниці, щоб купити виноградного соку для Сем. Він запропонував мені почекати в машині, та я пішов за ним і купив пляшку «Напа-Веллі Сіра», сподіваючись, що вона пасуватиме до того, що наготувала Сем. Ми повернулися до машин. Попри загазоване повітря, вечір був прекрасний. Сонце починало сідати, розкидаючи обрієм золоті руки-промені, а густі лісисті схили Смокі-­Маунтінс багряніли в сутінках.

Я стрепенувся, коли Пол вилаявся і ляснув себе по потилиці.

— Кляті жуки, — пробурмотів він.

Вони із Сем жили в новому комплексі на березі озера між Ноксвіллом і Рокфордом на півдні. Частина його все ще розбудовувалася, купи землі та деревини поступалися місцем доглянутим газонам і щойно висадженим квітникам. Їхній будинок стояв на звивистій бічній дорозі, яка огинала озеро й навколишні будинки, створюючи приємне враження простору й затишку. Забудова ще мала сирий і незавершений вигляд, але район був добре спланований, з великою кількістю дерев, газо­нів і водойм. Гарне місце для сімейного будинку.

Пол звернув на під’їзну доріжку й зупинився позаду пошарпаної «тойоти» Сем. Я поставив машину на узбіччі й приєднався до нього.

— Ми все ще обладнуємо дитячу кімнату, тож не зважай на безлад, — попередив він, коли йшли стежкою.

Я б і не став. Уперше відчув радість, що приїхав, — найлегший настрій за останні дні. Їхній будинок стояв дещо на віддалі від сусідів, залишаючи місце для більшого саду. Будівельники якимось дивом, поєднавши дбайливе ставлення до природи та здоровий глузд, облаштували галявину навколо красивого високого клена, так що дерево стало центром простору. Пам’ятаю, коли ми проходили повз нього, я подумав, що це ідеальне місце для дитячої гойдалки.

Дивно, як ці речі спливають у пам’яті.

— Поле? Зачекайте хвильку!

Крик долинув із сусіднього будинку. Через галявину до нас дріботіла жіночка. Засмагла й підтягнута, із надто яскравим світлим волоссям, зібраним у вишуканий пучок, — на перший погляд я б сказав, що їй близько п’ятдесяти. Але, коли вона підійшла ближче, я підняв планку спочатку до шістдесяти, а потім до сімдесяти, наче вона старіла з кожним кроком.

— О, чудово, — пробурмотів Пол собі під ніс, зобразивши чемну усмішку. — Привіт, Кенді.

Ім’я було якесь солоденьке й молоденьке, але їй пасувало. Сусідка підійшла до Пола з манерами старої моделі, яка не усвідомлює, що її десятиліття слави закінчилися.

— Я така рада, що побачила вас, — надто білі зубні протези додали її словам легкої шепелявості. Вона поклала на його плече поцятковану печінковими плямами долоню, помережана прожилками шкіра була коричнева, як старі мокасини. — Я не очікувала побачити вас так швидко. Як Сем?

— З нею все добре, дякую. Просто помилкова тривога. — Пол почав мене знайомити. — Кенді, це…

— Помилкова тривога? — Її обличчя потьмарилося від жаху. — О господи, знову? Коли побачила швидку допомогу, я була впевнена, що цього разу все по-справжньому!

Здалося, що час зупинився, вечір десь зник. Я відчував свіжий запах трави та цвіту, відчував перший вечірній холод після спеки весняного дня. Пляшка вина в руці ще обіцяла нормальний вечір.

І ця мить розбилася.

— Яка швидка допомога? — Пол був скоріше збентеженим, ніж стурбованим.

— Та, що приїздила ось перед цим. Здається, десь о четвертій тридцять. — Намальована усмішка жінки зникла. Її рука тріпотіла біля горла. — Вам ніхто не сказав? Я думала…

Але Пол уже біг до будинку.

— Сем? Сем!

Я швидко звернувся до сусідки.

— До якої лікарні її повезли?

Вона переводила очі з будинку, в якому зник Пол, на мене, губи її ворушилися.

— Я… я не питала. Парамедик вивіз її в інвалідному візку, з таким кисневим приладом на обличчі. Я не хотіла лізти під руки.

Покинувши її на стежці, я кинувся за Полом. У будинку пахло свіжою фарбою й штукатуркою, новими килимами та меблями. Я знайшов його посеред кухні в оточенні нової блискучої техніки.

— Її тут немає, — приголомшено проговорив він. — Боже милий, чому мені ніхто не подзвонив?

— Ти повідомлення в телефоні дивився?

Я чекав, поки він прогляне. Рука тремтіла, він тиснув на клавіші. Переслухав усе, похитав головою.

— Нічого.

— Запитай у лікарні. Ти знаєш, до якої її могли відвезти?

— Вона збиралася в Медичний центр університету, але…

— Зателефонуй їм.

Він дивився на телефон, кліпаючи очима, як людина, яка намагається прокинутися.

— У мене немає номера. Господи, я мав його знати!

— Оператора набери.

Він почав приходити до тями, розум оговтувався від першого шоку. Я стояв поряд, коли Пол набирав номер лікарні, крокуючи кімнатою, поки його з’єднували з кожним наступним номером. Коли він утретє чи вчетверте назвав ім’я Сем, я відчув, як передчуття, яке переслідувало мене цілий день, наблизилося настільки, що заповнило собою кімнату.

Пол вимкнув дзвінок.

— Вони нічого не знають, — голос був стриманий, але паніка проривалася назовні. — Я набирав ще відділення невідкладної допомоги. Немає запису про неї.

Він знову почав тиснути кнопки.

— Поле… — сказав я.

— Мабуть, якась плутанина, — пробурмотів він, наче не почув. — Мабуть, її відвезли в іншу лікарню…

— Поле.

Він зупинився. Його очі зустрілися з моїми, і я побачив у них страх, побачив знання, яке він відчай­душно намагався заперечити. Але це вже була недоступна розкіш.

Я не ціль Йорка. І ніколи не був.

Я був просто пасткою.