Шепіт мертвих. Третє розслідування

Розділ 8

— Тринадцять?

Ґарднер узяв баночку зі зразком, що стояла посеред цілої колекції на візку з нержавіючої сталі, та підніс до очей, роздивляючись вміст. Як і всі поряд, вона містила одну голку для підшкірних ін’єкцій, узяту з ексгумованого тіла, — тонкий шматок сталі з темними плямами, залишками розкладеної плоті.

— Ми знайшли ще дванадцять, — сказав Том. Він говорив повільно, виснажений і втомлений, відчувалася напруга повного подій дня. — Більшість із них проштрикнули м’які тканини рук, ніг і плечей, — саме ці місця, за які взялися б ті, хто спробував би перемістити останки.

Ґарднер поставив банку на місце, на його зморшкуватому обличчі з’явилася відраза. Він приїхав сам. Виявилося, що я розчарований відсутністю Джейкобсен, але змусив себе проігнорувати це розчарування. Утрьох зібралися у вільній секційній залі, куди ми з Томом перенесли останки, завершивши їх рентгенівське дослідження. Голки для підшкірних ін’єкцій виблискували яскраво-білими лініями на сіро-чорному тлі. Мій друг наполіг на тому, що видалить їх усі власноруч, відхиливши мою допомогу. Якби він міг самотужки вийняти тіло з труни, то й це зробив би. Перед тим як дозволити комусь із нас торкнутися трупа, він ретельно перевірив його за допомогою ручного металошукача.

Після того, що сталося з Кайлом, Том не дозволяв собі ризикувати.

Асистента відправили додому, перед тим він провів увесь день у відділенні невідкладної допомоги. Його накачали антибіотиками широкого спектра дії, але ні антибіотики, ні будь-що інше не допоможуть проти деяких патогенів, які могли потрапити в його кров із голкою. Результати деяких тестів Кайл отримає за кілька днів, але для інших знадобиться значно більше часу. Минуть місяці, поки він напевно дізнається, чи був інфікований.

— Голки були встромлені вістрями назовні, так, щоб кожен, хто доторкнувся б до тіла, майже напевно на­штрикнувся б, — продовжував Том. Видно було, як він собі докоряє. — Це моя провина. Не можна дозволяти сторонньому займатися останками.

— Ти не можеш себе звинувачувати, — заперечив я. — Звідки ти мав знати, що трапиться.

Ґарднер скоса глянув на мене, моя присутність його не тішила, але він тримав цю думку при собі. Том чітко дав зрозуміти: я маю право бути тут, нарівні з ним, і поранитися ми могли обидва.

Якби Том не поспівчував Кайлові, так і було б.

— Вина лежить тільки на тому, хто все це вчинив, — відрізав Ґарднер. — Щастя, що більше ніхто не постраждав.

— Розкажіть це Кайлові, — у Тома під очима проступили кола від утоми, він знову втупився у банки зі зразками. — Ви вже з’ясували, чий труп був у труні?

Ґарднер перевів очі на тіло, що лежало на алюмінієвому столі. Перш ніж Том заходився виймати голки, ми ретельно обмили труп шлангом, змивши найгіршу рідину, що утворилася під час розпаду. Сморід послабшав проти того, коли вперше відкрили труну, але все одно відчувався.

— Ми працюємо над цим.

— У похоронному бюро мають щось знати! — запротестував Том. — Що на це каже Йорк?

— Ми все ще його допитуємо.

— Допитувати його? Боже всемогутній, Дене, мало того, що в могилі було не те тіло, хтось устромив туди тринадцять підшкірних голок, коли воно перебувало у Стіпл-Гілл! На біса, як це могло статися, а Йорк нічого не знає?

Обличчя агента БРТ спалахнуло:

— Я не знаю, Томе. Саме тому ми його й допитуємо.

Том глибоко вдихнув:

— Вибач. Довгий був день.

— Забудь. — Ґарднер, здавалося, пошкодував про свою нестриманість, обперся на робочий стіл позаду, потер потилицю. Частина напруги в секційній залі, здається, зникла. У яскравому світлі маніпуляційної лампи видно було, як він змінився з лиця. — Йорк стверджує, що місяців вісім тому найняв людину на ім’я Дуайт Чемберс. За його словами, хлопець був просто знахідкою: наполегливо працював, прагнув учитися, не відмовлявся працювати понаднормово. Аж якось не вийшов на роботу. Йорк стверджує, що більше ніколи його не бачив. Він наполягає, що саме Чемберс проводив поховання Вілліса Декстера, підготував тіло та запечатав труну.

— І ти йому віриш?

Ґарднер слабко всміхнувся:

— Я нікому не вірю, ти це знаєш. Йорк хвилюється, але я не думаю, що це через убивства. На Стіпл-Гілл панує безлад. Ось чому він так хотів допомогти нам, сподіваючись, що як він поводитиметься добре, то ми заберемося геть. Судячи з усього, він роками намагається втриматися на плаву. Економить на матеріалі, наймає тимчасових працівників, щоб знизити витрати. Без податків, без медичного страхування, без запитань. А це означає, що немає жодних записів про робітників.

— Є якісь докази існування того Дуайта Чемберса? — я й забувся, що я тут на запрошення і що краще мовчати. Ґарднер, здається, не хотів відповідати, але Том підтримав мене:

— Це законне запитання, Дене.

Ґарднер зітхнув:

— Співробітники похоронного бюро наймаються й звільняються так часто, що Чемберс був лише одним з багатьох. Виявилося важко знайти когось із «довгожителів», які б його пам’ятали, але ми таки опитали двох. Опис вони дали дуже розпливчастий, та він збігається з тим, що ми отримали від Йорка. Білий, темне волосся, вік — від двадцяти п’яти до сорока.

— Це підходить Віллісові Декстеру? — запитав я.

— Це підходить половині чоловіків у Теннессі. — Ґарднер машинально вирівняв коробку з мікроскопічними скельцями на краю робочого столу. Спіймавши себе на цьому русі, відійшов і склав руки. — Ми розглядаємо можливість того, що Декстер і Чемберс можуть виявитися однією людиною. Декстеру могло вистачити талану очолити власний похорон, а також інсценувати власну смерть. Згідно з висновком розтину, він помер від важкої черепно-мозкової травми, коли його автомобіль врізався в дерево. Інших транспортних засобів не було залучено, а в його організмі виявили достатньо алкоголю, щоб коня звалити. Вважалося, що він просто втратив контроль.

— Але? — запитав Том.

— Але… автомобіль загорівся. Тіло впізнали тільки за особистими речами. Тому цілком можливо, що під час звичайного розтину трупа не були враховані расові ознаки. А родини Декстер не мав, тому похорони були всього лише формальністю. Закрита труна, без бальзамування.

Не перший випадок, коли спалену машину використовують, щоб приховати особу трупа. Але щось тут не сходилося.

Том, очевидно, теж так думав. Він подивився на тіло, що лежало на столі.

— З того, що я бачив досі, тіло не здається мені спаленим. А тобі, Девіде?

— Я б так не сказав, ні. Хоча розкладання могло певною мірою замаскувати ушкодження, на тілі не виявлено жодних ознак сильного теплового впливу. Кінцівки не підтягнуті до «боксерського присіду», характерного для смертей від пожежі, і хоча їх можна силоміць випрямити при похованні, усе одно мали б бути деякі зовнішні ознаки.

— Тоді, можливо, він отримав поверхневі опіки, тільки обпалив шкіру, — припустив Ґарднер. — Річ у тім, що Вілліс Декстер досі вважається зниклим безвісти, і поки ми не матимемо доказів, що цей чоловік мертвий, він під підозрою.

Майже автоматично я відповів:

— Якщо це Декстер, то я не бачу сенсу.

— Даруйте?

Кажи вже, як почав. Пізно давати заднього.

— Якщо Декстер хотів, щоб усі думали, що він мерт­вий, чому було не влаштувати кремацію замість поховання? Навіщо все так ускладнювати, а потім лишити в труні труп, який, очевидно, не його?

Обличчя Ґарднера скам’яніло:

— Він міг припустити, що це не важливо, якщо тіло згоріло в автокатастрофі. Якби не відбитки пальців, знайдені в хатині, так би й було.

— Але той, хто встромив голки в тіло, очевидно, очікував — хотів, — щоб воно було ексгумоване.

Судячи з погляду Ґарднера, він міркував: викинути мене геть чи все ж таки відповісти.

— Я знаю. І якщо вам цікаво, то нам також спало на думку, що відбиток пальця міг бути залишений навмисно. Можливо, Декстер зробив це сам, а може, він похований в іншій могилі на Стіпл-Гілл, а хтось зберігає його руку в контейнері з льодом. Але поки ми не дізнаємося, так воно чи ні, він залишатиметься підозрюваним. Вас такий варіант влаштовує, докторе Гантере?

Я промовчав. Тільки відчував, як стиснулися м’язи обличчя.

— Девід лише намагається допомогти, Дене, — сказав Том. Це тільки погіршило ситуацію.

— Певно, що так, — слова Ґарднера могли означати що завгодно. Він підвівся, щоб піти, а потім замовк, звертаючись до Тома так, наче мене там не було. — І ще одна річ. Рентгенівські знімки тіла з хатини збігаються зі стоматологічними картами Террі Луміса. Можливо, ми й не Скотленд-Ярд, але принаймні встановили особу однієї з жертв.

Він кивнув Томові й попрямував до дверей.

— Буду на зв’язку.

День добігав кінця, а робота тривала. Ми дуже відставали від графіка, а те, що залишилися удвох, тільки додало навантаження. Після того, що сталося з Кайлом, Том не хотів допускати Саммер до трупа.

— Може, я замикаю стайню, як уже коняку вкрали, але вона лише студентка. Не хочу брати гріх на душу, — пояснив Том і дуже серйозно подивився на мене поверх окулярів. — Я зрозумію, якщо ти захочеш відмовитися.

— Що сталося з «останньою можливістю працювати разом»? — пожартував я.

Спроба розрадити його не вдалася. Він потер до­лонею грудину, відняв руку, зрозумівши, що я дивлюся.

— Я тоді ще не знав, у що тебе втягнув.

— Ти мене ні в що не втягнув. Я зголосився.

Том зняв окуляри й почав їх терти. Не дивився на мене.

— Тільки тому, що я тебе про це просив. Може, краще попросити Пола чи ще когось стати напохваті.

Я не думав, що мене це так засмутить.

— О, так, Ґарднер буде в захваті.

Хоч тут він усміхнувся.

— Ден не має нічого проти тебе особисто. Він просто любить робити все за інструкцією. Це розслідування вбивства високого рівня, і, як на керівника слідства, на нього сильно тиснуть, вимагають результатів. Ти для нього невідома величина — от і все.

— Він, мабуть, хотів би, щоб я такою й залишався.

Том хихикнув, але одразу замовк.

— Поглянь на це з моєї точки зору, Девіде. Після того, що сталося з тобою минулого року…

— Минулий рік уже минув, — я відрізав гостріше, ніж хотів. — Слухай, я знаю, що я тут лише на твоє запрошення, і якщо ти запросиш у помічники Пола чи ще когось, то все ок. Але я не можу ось так утекти, коли все ускладнилося. Ти ж сам сказав. Крім того, ми вже знайшли всі голки. Що ще може статися?

Том задумливо розглядав свої окуляри, тер і тер лінзи, хоч вони, мабуть, були вже бездоганними. Я мовчав, знаючи, що він має вирішити сам. Нарешті мій друг знову надягнув окуляри.

— Повернімось до роботи.

Але полегшення, яке я відчув, зникло, коли відновилися сумніви. Я міркував: може, воно й краще, щоб до справи долучився Пол або ще хтось із колег Тома. Я сюди приїхав не для того, щоб брати участь у розслідуванні, а моя присутність спричиняла проблеми з Ґарднером. Том, звісно, такий самий упертий, як агент БРТ, а надто — коли йдеться про його співробітників, але не хотілося ускладнювати йому життя.

І все одно — не годиться зараз відступати. Щось у мені змінилося. Може, через випадок з Кайлом, а може, то мої професійні інстинкти нарешті відроджуються. Дуже довго здавалося, ніби зникла суттєва частина мене, ампутована ножем Ґрейс Стракен. Тепер почала ворушитися колишня моя одержимість, прагнення докопатися до правди про долю жертви. Я лише допомагав Томові, але все одно знав, що беру участь у розслідуванні. Не можна зараз просто піти.

Якщо тільки мені не залишать вибору.

Том розпочав реконструкцію скелета, який, як уже підтверджено, належить Террі Лумісу, в одній секційній залі, а я взявся за анонімне тіло з труни Вілліса Декстера — у сусідній. Труп ми ретельно обмили, але залишалися м’які тканини, їх треба було відділити. Не встиг я зануритися в роботу, як Том просунув голову в двері.

— Ти схочеш на це поглянути.

Я пішов за ним коридором до іншої секційної зали. Він розклав на оглядовому столі великі кістки рук і ніг, розмістивши їх відповідно до анатомічного положення. Кістки слідували одна за одною, доки весь скелет не було зібрано, — кропітка, але необхідна робота.

Том підійшов до очищеного черепа на столі й підняв його.

— Краса, еге ж? Такого ідеального прикладу рожевих зубів я ніколи не бачив.

Рожевий відтінок, очищений від розкладених м’яких тканин, впадав у вічі. Щось змусило кров потрапити в пульпу зубів Террі Луміса, коли його вбили чи нев­довзі після цього.

Тільки що?

— Голова не була настільки закинута, це не через гравітацію, — промовив Том, відповідаючи на мої роздуми. — Я б сказав, що його майже напевно задушили. Але ж у хатині стільки крові.

Я кивнув. Судячи з того, що ми бачили, Террі Луміс практично стік кров’ю. Проблема полягала в тому, що в такому разі не могли б з’явитися рожеві зуби. А якщо припустити, що рани, які ми бачили, нанесені посмертно, тоді вони б майже не кровоточили. Отже, ми мали докази як удушення, так і ножового поранення. Але двох причин смерті бути не могло. Одна виключала іншу.

Так що це було?

— Чи є сліди порізів на кістках? — запитав я. Якщо так, вони могли свідчити про несамовитий напад, і причиною смерті були б рани.

— Жодного не бачив.

— А під’язикова кістка?

— Неушкоджена. Знову немає підказки.

Якби тонка кістка, розташована біля гортані, була зламана, це означало б, що Луміса задушили. Але відсутність перелому не заперечує такого способу вбивства. Поширена помилкова думка, що удушення завжди призводить до розриву під’язикової кістки. Тендітна на вигляд, вона міцніша, ніж здається, тому те, що в Луміса вона лишилася неушкоджена, нічого не доводить.

Том стомлено всміхнувся:

— Хитро, чи не так? Цікаво подивитися, чи в тіла з труни також рожеві зуби. Якщо так, ставлю на задушення — і до біса ті порізи.

— Мусимо почекати, поки череп почистять, тоді ді­знаємося, — сказав я. — Зуби дуже гнилі, схоже, жертва була затятим курцем. Забагато нікотинових плям, щоб визначити, чи є інша зміна кольору.

— Ну, мабуть, нам просто доведеться…

Він не договорив. Двері секційної зали розчинилися, і ввірвався Гікс. Обличчя розчервонілося від алкоголю, а кислий запах вина й цибулі я відчув навіть з іншого кінця кімнати. Добрий обід був у патологоанатома.

Не звернувши на мене уваги, він насунувся на Тома. Під люмінесцентними лампами його лисина прос­то сяяла.

— Кого ти, в біса, із себе корчиш, Лібермане?

— Якщо це про Кайла, вибачте, мені шкода…

— Шкода? «Шкода» — навіть близько не те слово. Беріть своїх клятих студентів, а не моїх динерів![8] — з його уст неофіційний термін щодо асистентів моргу прозвучав як образа. — Ви хоч уявляєте, у скільки це нам обійдеться, якщо Вебстер вирішить подати до суду?

— Зараз я більше переймаюся здоров’ям Кайла.

— Раніше думати треба було! Моліться, щоб ця голка не була інфікована, бо якщо так, то клянуся: усе це буде на вашому сумлінні!

Том опустив очі. Здавалося, у нього не було ні бажання, ні сил сперечатися.

— Уже так і є.

Гікс збирався накинутися на Тома знову, коли помітив, що я спостерігаю. Він сердито зиркнув на мене.

— Маєте щось сказати?

Я знав, що Том не подякує мені за втручання. Прикуси язик. Не кажи нічого.

— У вас соус на краватці, — сказав я, не встигнувши стулити рота.

Очі Гікса звузилися. Мабуть, до цього моменту він мене й не помічав, хіба що як продовження Тома. Тепер я опинився в його полі зору, але мені було байдуже. Гікси цього світу тільки й шукають приводу обуритися. Іноді краще просто дозволити їм випустити пару.

Він замислено кивнув, наче щось собі обіцяв.

— Це ще не кінець, Лібермане, — заявив він, кинувши на Тома останній погляд, перш ніж вийти.

Том почекав, поки за ним зачинилися двері.

— Девіде… — Він зітхнув.

— Я знаю, вибач.

Він засміявся.

— Насправді, я думаю, що це був томатний суп. Але на майбутнє…

Том обірвав фразу, задихнувся, притис руку до грудей. Я рушив до нього, але він відмахнувся:

— Усе добре.

Було очевидно, що ні. Стягнувши рукавички, дістав із кишені пляшечку з таблетками, запхав одну під язик. За мить його почало попускати.

— Нітрогліцерин? — запитав я.

Том кивнув, дихання поступово ставало менш напруженим. Стандартне лікування стенокардії, яке розширювало кровоносні судини, щоб кров легше надходила до серця. Колір обличчя мого друга вже покращився, він сховав таблетки, але під різким світлом моргу було видно, який він виснажений.

— Добре, на чому ми зупинилися?

— Ти саме збирався йти додому, — нагадав йому.

— Нема потреби. Я вже в порядку.

Я просто подивився на нього.

— Ти такий же паскудний, як Мері, — пробурмотів він. — Гаразд. Я тільки приберу…

— Приберу я. Іди додому. Воно до завтра нікуди не дінеться.

Він навіть не сперечався — настільки стомився. Том попрямував до дверей, а мене накрило занепокоєння. Мій друг здавався таким згорбленим і кволим, але й день був напружений. Йому стане краще, коли поїсть та виспиться.

Я майже змусив себе в це повірити.

У секційній залі Тома роботи було небагато. Закінчивши, я повернувся до себе, де працював над останками з ексгумованої труни. Я хотів закінчити видалення м’якої тканини, помістити кістки на ніч у реагент. Щойно збирався почати, як позіхнув, аж щелепа затріщала. Досі не усвідомлював, наскільки сам вто­мився. Настінний годинник показував, що вже сьома, а я виїхав з готелю ще вдосвіта.

Ще годинку попрацювати. Ти впораєшся. Я повернувся до останків на секційному столі. Зразки тканин уже відправлені в лабораторію для визначення точнішого часу, що минув після смерті, але мені не потрібні були результати аналізу жирних та летючих амінокислот, щоб зрозуміти: щось тут не збігається.

Обидва тіла розклалися більше, ніж те мало бути. Відчувалася певна закономірність — щодо неї з Ірвінґом я згоден. Просто не можу второпати, яка саме. Яскраве верхнє світло похмуро блимало на подряпаний алюміній столу. Я взяв скальпель. Частково очищене від плоті тіло, що лежало переді мною, скида­лося на погано оббіловану тушку. Я нахилився, щоб почати зрізати рештки плоті, і раптом помітив дещо боковим зором.

У вушній раковині щось застрягло.

Коричневий півмісяць, не більший за рисове зернятко. Відклавши скальпель, я обрав маленькі щипці й обережно витяг його з завитків хрящової тканини. Підніс до очей, щоб роздивитися. Моє здивування дедалі більшало. Що це в біса?..

За кілька секунд я усвідомив, що мене переповнює радісне збудження.

Почав шукати баночку для зразків і здригнувся, бо грюкнули двері. Увійшов Пол, я озирнувся.

— Не заважаю?

— Зовсім ні.

Він підійшов і подивився на тіло, професійно оцінюючи очищений від тканин кістяк. Як і мені, йому доводилося бачити значно гірші трупи. Іноді лише коли спостерігаєш за реакцією — або її відсутністю — іншого, ти розумієш, як ми звикли до найхимерніших видовищ.

— Щойно зустрів Тома. Він сказав, що ти ще пра­цюєш, тож я вирішив подивитися, як у тебе справи.

— Досі відстаємо від графіка. Ти часом не знаєш, де баночки для зразків?

— Авжеж, — він підійшов до шафи. — У Тома трохи кепський вигляд. Із ним усе гаразд?

Я гадав, що сказати. Чи відомо Полові про стан Тома. Але він, мабуть, здогадався про мої вагання.

— Не хвилюйся, я знаю про стенокардію. У нього знову був напад?

— Не дуже сильний, але я переконав його піти додому, — відповів я з полегшенням, що не довелося брехати.

— Добре, що він хоч когось слухає. Зазвичай його дрючком не виженеш, — Пол простягнув мені баночку для зразка. — Що це?

Я поклав туди маленький коричневий предмет і підніс, щоб він побачив.

— Порожня лялечка. Судячи з усього, м’ясна муха. Мабуть, застрягла у вушній раковині, коли ми обмивали тіло шлангом.

Пол спочатку байдуже дивився на знахідку, але згодом його вразило усвідомлення. Він перевів очі з баночки для зразків на тіло.

— Це з тіла, яке ви ексгумували сьогодні вранці?

— Так.

Він свиснув, забираючи в мене банку.

— То як воно, в біса, туди потрапило?

Я сам над цим голову сушив. У нашій роботі мухи були повсюди, відкладаючи яйця у всі отвори тіла. Вони могли знайти дорогу майже скрізь, у приміщенні чи на вулиці.

Але ніхто не чув, щоб вони відкладали яйця на глибині шести футів під землею.

Я закрутив кришку на банці.

— Єдине, що я можу припустити: тіло, мабуть, залишалося певний час на поверхні, до того як його поховали. Том розповідав тобі про розкладання?

— Через шість місяців виявилося гірше, ніж мало бути? — Він кивнув. — Кокон лялечки порожній, отже, щоб вилупилася муха, тіло мало залишитися на відкритому місці щонайменше десять-одинадцять днів. А термін шість місяців відносить час смерті до минулої осені. Було тепло й волого, тіло не муміфікувалося, як сталося б улітку.

Щось починало вимальовуватися. Чи то випадково, чи то навмисно тіло залишили гнити перед тим, як помістили в труну, — це пояснює, чому воно так сильно розклалося. Пол мовчав. Я знав, про що він думає, і коли колега обернувся до мене, то я побачив, що він схвильований так само, як я.

— Труна ще тут?

Ми вийшли із секційної зали до комори, де на судово-­медичних експертів чекали труна й алюмінієвий контейнер. З відкритої труни линув запах гниття, такий же огидний, як і раніше. Зім’ятий саван лишився всередині, прогірклий і смердючий.

Пол розгорнув його щипцями.

Досі ми всі аналізували тільки тіло, а не те, у що воно було загорнуте. Тепер ми знали, що шукати, і це було неважко знайти. Більшість лялечок лежало на бавовняному простирадлі, замащеному в’язкою чорною кашею трунної рідини. Деякі вже були розтрощені й порожні, мухи вилупилися, як з тієї, що я знайшов, та інші виявилися ще цілими. Личинок не було, але через пів року їхні м’які тіла давно б розпалися.

— Ну, це все вирішує, — сказав Пол. — Одну ще можна якось пояснити, проте не так багато. Тіло, мабуть, дуже сильно розклалося, перш ніж його запечатали в труні.

Він потягнувся до кришки, але я його зупинив.

— Що це?

Щось було наполовину приховане в складках тканини. Узявши в Пола щипці, я обережно вивільнив знахідку.

— Що це, якийсь цвіркун? — запитав він.

— Не думаю.

Мабуть, це була якась комаха. Завдовжки з дюйм, тонка, із довгим сегментованим панциром. Створіння лишилося частково розчавлене, а його ніжки згорнулися в смерті, підкреслюючи витягнуту краплеподібну форму тіла.

Я поклав знахідку на аркуш паперу. На білому тлі комаха здавалася ще більш недоречною та чужою.

Пол нахилився вдивляючись.

— Ніколи раніше не бачив нічого подібного. А ти?

Я похитав головою. Теж не знав, що це таке. Тільки воно там не могло бути.

Пол пішов. Я попрацював ще дві години. Знахідка невідомої комахи не залишила й сліду від моєї втоми, тож я не спинявся, поки не замочив усі ексгу­мовані останки в чанах із реагентом. Коли виходив з моргу, в мені все ще нуртував адреналін. Ми з Полом вирішили не турбувати Тома нашим відкриттям увечері, але я був переконаний, що це прорив. Як і чому, ще не знав. Однак інстинкт підказував: ця комаха важлива.

Чудове відчуття.

Міркуючи над загадкою, я перетнув автостоянку. Було пізно, у цій частині лікарні люди вже розійшлися. Моя автівка залишилася чи не єдиною на майданчику. Вуличні ліхтарі мигтіли по краях автостоянки, але всередині панувала темрява. На півдорозі до машини я поліз до кишені по ключі, коли раптом волосся на загривку стало сторч.

Я відчув, що не сам.

Швидко обернувся, але нічого не побачив. Автостоянка лишалася полем темряви, кілька інших автомобілів — суцільними блоками пітьми. Нічого не руха­лося, та я не міг позбутися відчуття, що щось — хтось — є поруч.

Ти просто втомився. Тобі вже ввижається. Я знову рушив до своєї машини. На вкритій гравієм поверхні неприродно голосно відлунювали мої кроки.

І тоді я почув, як за спиною тріснув камінь.

Коли обернувся, мене засліпило яскраве світло. Прикриваючи очі, я примружився, дивлячись повз нього, коли темна фігура з ліхтарем вийшла з-за масивного, мов танк, пікапа.

Постать зупинилася за кілька футів, ліхтар ця людина тримала спрямованим мені в обличчя.

— А скажіть-но мені, що ви тут робите?

Голос був грубим і загрозливо ввічливим, важка гугнява вимова. Я розгледів погони за променем ліхта­рика і розслабився, коли зрозумів, що це лише охо­ронець.

— Додому збираюся, — пояснив я. Він не відводив світла від мого обличчя. Промінь не давав розгледіти нічого, крім уніформи.

— Маєте посвідчення особи?

Я витяг перепустку, яку мені дали для моргу, і по­казав йому. Він не взяв її, лише занурив промінь у пластикову картку, потім знову підніс світло до мого обличчя.

— Чи не могли б ви світити в інший бік? — запитав я кліпаючи.

Він трохи опустив ліхтарик.

— Працюємо допізна, га?

— Так.

Плями світла танцювали перед очима, поки зір намагався звикнути.

Почувся гортанний регіт.

— Нічна зміна, падло, така, темно, мов у могилі, еге ж?

Промінь ліхтаря згас. Я нічого не бачив, але почув, як його кроки риплять гравієм. Його голос долинув з темряви.

— Їдьте обережно.

***

Ти спостерігаєш, як світло автомобіля віддаляється, чекаєш, поки воно зникне, виходиш з-за пікапа. У тебе болить горло від різкого вдаваного голосу, пульс прискорюється від хвилювання чи розчарування, ти не певний.

Ідіот, так і не усвідомив, як близько він підійшов.

Ти знаєш, що то було ризиковано — зіткнутися з ним так, але нічого не вдієш. Побачивши, як він проходить через автостоянку, усвідомлюєш, що ця можливість Богом дана. Поруч нікого не було, і, най­імовірніше, ніхто не помітив би його зникнення до наступного дня. У пітьмі ти йдеш його кроками за ним назирці, навіть не замислюючись про це, скорочуєш відстань між вами.

Але як би тихо ти не йшов, він, мабуть, щось почув. Зупинився й обернувся. Хоча ти все ще й міг узяти його, якби хотів, це змусило замислитися. Навіть якби твоя нога не врізалася в той клятий камінь, ти вже вирішуєш його відпустити. Бог відає: ти не боїшся ризикувати, але якийсь британець, про якого ніхто ніколи не чув, не вартий ризику. Не зараз, не тоді, коли ставки такі високі. І все-таки то була велика спокуса.

Якби не те, що ти запланував на завтра, ти б усе одно вийшов уперед.

Ти посміхаєшся, коли думаєш про це, у тобі кипить передчування. Це буде небезпечно, але, безпечно граючи, призів не беруть. Шок і благоговіння — ось чого ти прагнеш. Ти досить довго приховуєш своє істинне світло, сидиш у тіні, спостерігаючи, як уся ця дрібнота забирає славу. Настав час здобути визнання, ти на це заслуговуєш. І післязавтра ні в кого не залишиться сумніву в тому, на що ти здатний. Вони думають, що знають, з чим зв’язалися, але насправді навіть не здогадуються.

Ти тільки починаєш.

Глибоко вдихаєш теплу весняну ніч, насолоджуючись солодким цвітом та ледь помітним мелясовим запахом асфальту. Сповнений сили й упевненості, ти сідаєш у пікап. Час їхати додому.

Попереду насичений день.