Шепіт мертвих. Третє розслідування

Розділ 17

Зрештою всі запобіжні заходи щодо Томової безпеки виявилися марними. Лікарів і медичний персонал у відділенні інтенсивної терапії попередили, що потрібно бути особливо пильними, не розголошуючи причину, а агент БРТ чергував у коридорі біля палати. Ніхто не міг потурбувати Тома без його відома, а якби хтось і спробував, Мері постійно була поруч з ним.

Однак ніщо не запобігло зупинці серця о четвертій годині ранку.

Медики намагалися його реанімувати, але серце рішуче відмовлялося запускатися. «Упертий до кінця» — ця думка безцільно пульсувала в моїй голові, ніяк не хотіла покидати.

Мене охопило якесь заціпеніння, наче не міг зрозуміти, що сталося. Після розмови з Полом я зателефонував Мері й проговорив звичайні марні слова. І всівся на ліжко, не знаючи, що робити далі. Усе повторював собі: принаймні Том помер мирно, дружина була поруч, його оминуло останнє випробування, яке випало на долю Ірвінґа. Але то виявилася слабка втіха. Фізично Йорк не вбив його, але все одно Том був жертвою маніяка. Так, він хворів, але мав право спокійно прожити решту свого життя, скільки йому було відведено.

І це життя убивця в нього відібрав.

У пам’яті спливло обличчя Йорка, що сяяло фальшивою поблажливістю, коли він з ентузіазмом тиснув руку Тома того ранку в Стіпл-Гілл. «Докторе Лібермане, для мене це честь, сер… Я багато чув про вашу роботу… І про ваш полігон, звичайно. …це гордість Теннессі». Мабуть, він уже тоді з нас сміявся, знаючи, що задумав, ховаючи більший злочин за дрібними порушеннями, виявленими на кладовищі.

Не пам’ятаю, щоб когось так ненавидів, як Йорка тоді.

Але якщо просто сидіти й горювати в готельному номері, то це не поверне Тома й не допоможе упіймати його вбивцю. Я прийняв душ, одягнувся та попрямував до моргу. Було ще рано, коли приїхав туди. Мої кроки відлунювались у порожньому коридорі. Холодні кахельні поверхні моргу здавалися особливо самотніми. Втішило б знайоме обличчя, але Пол попередив, що має кілька зустрічей і потрапить у морг уже після них. А Саммер навряд чи зможе допомагати як слід, коли почує новини.

Принаймні Кайл був на місці. Коли я вийшов із роздягальні, він штовхав по коридору візок. Хлопець привітався зі звичним ентузіазмом.

— Привіт, докторе Гантере. Я сьогодні вранці допомагаю з розтином, але якщо пізніше вам знадоблюся, то просто дайте мені знати.

— Дякую, так і зроблю.

Він трохи забарився біля мене.

— Саммер прийде пізніше?

— Я не знаю, Кайле.

— Ага, ок. — Він кивнув, намагаючись приховати своє розчарування. — Як там доктор Ліберман?

Мабуть, зарано було поширювати новину, я сподівався, що він не запитає. І не дуже хотів, щоб звістка йшла від мене.

— Він помер уночі.

Обличчя Кайла спохмурніло.

— Помер? Вибачте, я не знав…

— Вам немає чого просити вибачення.

Я бачив, як він думає, що сказати.

— Він був хорошою людиною.

— Так, був, — погодився я. Траплялися й гірші епітафії.

Прямуючи до секційної зали, я намагався прочистити голову, прагнучи зосередитися на роботі. Але там, де все було так пов’язане з Томом, завдання виявилося нездійсненним. Пройшовши повз його залу, я зупинився. І увійшов.

На перший погляд, приміщення нічим не відрізнялося від того, яким було вчора. Скелет Террі Луміса досі лежав на алюмінієвому столі, майже повністю зібра­ний. Звичайна секційна зала, наче Том не працював тут так довго. Я вже було вийшов, але побачив CD-плеєр, який так і лежав на полиці, поруч з акуратним стосиком джазових альбомів. Ось тут мене й накрило.

Том помер.

Якийсь час я стояв і не рухався, поки невблаганний факт не просочився до свідомості. Потім важкі двері зачинилися за мною, і я пішов коридором до секційної зали з кістками дрібного злодюжки.

Час було закінчити повторне збирання та дослідження скелета Ноя Гарпера. Ніхто не винний у цій затримці, але це завдання — моє, і відповідальність за термін виконання — на мені. Я рішуче налаштувався завершити роботу, навіть якщо для цього доведеться пропрацювати всю ніч.

Крім того, я сподівався, що робота допоможе перемкнути увагу.

Череп та більші кістки рук і ніг були розкладені на столі відповідно до їхнього анатомічного положення, але решту відсортували лише приблизно. Я заходився збирати хребет, а це, мабуть, найскладніша частина процесу. По суті, хребет — це шарнірна оболонка, яка захищає нервовий стовбур спинного мозку. Чудовий приклад винахідливості природи, диво біологічної інженерії.

Але настрою оцінити це диво не було. Я почав обережно, від шийних хребців, з’єднувати суглоби неправильної форми.

І невдовзі забуксував.

Хребці, які утворюють шию, менші за грудні та поперекові хребці спини. Усього їх сім, пронумеровані від черепа, кожен точно збігається з попереднім та наступним. Я досить легко зібрав перші п’ять, пошукав шостий — і не зміг його знайти.

Ну ж бо, Гантере, зосередься. Роздратований, я знову перебрав решту хребців. Але єдиний шийний хребець, який я зміг знайти, був не того розміру й форми. Явно сьомий, а не шостий.

Одного не вистачало.

Неможливо. Попри сильне розкладання, тіло Ноя Гарпера було цілим та неушкодженим на момент ексгумації. Якби не вистачало шийного хребця, ми б точно помітили.

То де ж він?

З дивною упевненістю я підійшов до мікроскопа на робочому столі. І не здивувався, коли побачив на предметному столику під об’єктивом маленький білий об’єкт. Мабуть, про це я мав подумати раніше. Цікаво, що саме робив Том до серцевого нападу.

Тепер я знав.

Я заглянув в окуляр, зображення було розмитим. Налаштував фокус, хребець з’явився у полі зору. Витончено рифлений, загострений, немов корал, під збільшенням пориста поверхня наче вкрита ямками.

Тріщини товщиною з волосину здавалися глибокими, як прірва.

Я випростався і вийняв шматок кістки з-під мікро­скопа. Для неозброєного ока переломи були майже непомітними. Їх було два, по одному на кожній пластинці, на тонких кісткових містках, які з’єднують основне тіло хребця з його делікатнішою нервовою дугою.

У голові прояснилося, я відклав хребець і пішов коридором до секційної зали, де працював Том. Підійшовши прямо до скелета Террі Луміса, узяв шостий шийний хребець з оглядового столу й підніс його до світла. Переломи були навіть менш помітні, ніж на пластинках, які я щойно бачив. Але вони там були.

Так і є. Я не відчув задоволення — лише раптовий наплив смутку. Це відкриття зробив Том — не я. Дістав телефон і набрав Пола.

— Я знаю, як їх убили.

— Тож це точно удушення.

Пол безпристрасно подивився на хребець, який тримав. Ми були в секційній залі Тома. Я вже показав колезі переломи шостого шийного хребця Ноя Гарпера, потім привів його сюди, щоб перевірити відповідні тріщини в Террі Луміса.

— Не бачу іншого способу, як можна отримати такі точні розломи, — сказав я.

Удар по потилиці може зламати хребець, але пошкодження буде набагато більшим. І ймовірність того, що тупа травма спричинить майже ідентичні травми двом різним жертвам, надто мала — не варто розглядати. Ні, ці переломи були результатом чогось цілеспрямованого. Контрольованого.

Це слово, мабуть, було дуже важливим для Йорка.

— Принаймні тепер ми знаємо напевно, звідки в Луміса й Гарпера рожеві зуби, — погодився Пол. — І це пояснює, що Том робив в іншій секційній залі. Виявив переломи хребця Луміса і пішов перевірити, що в Гарпера. Ти так це пояснюєш?

— Приблизно.

А потім йому зателефонував Йорк — Том саме розглядав хребець під мікроскопом. Я відчував, що тут криється якась гірка іронія, але не знав, що саме.

Пол обережно відклав кістку.

— Боже, клубок у горлі.

Він був утомлений, говорив через силу. Смерть Тома сильно вразила його, і хибна тривога із Сем минулої ночі додала клопоту. Він скоротив збори викладачів після мого дзвінка, приїхав до моргу. Утома й напруга останніх днів одразу впадали в око. Лінії навколо очей загострилися, а плями синяво-чорної щетини вже затіняли бліде, поспішно поголене підборіддя.

Він спробував стримати позіхання.

— Вибач.

— Може, вип’єш кави? — запитав я його.

— Пізніше, — він спробував опанувати себе. — А що там з шийними хребцями з останків у лісі? Ти їх перевірив?

— Поки чекав на тебе. Два з них зникли, а решта всі цілі. Включно з шостим. — Це не дивно. Вілліс Декстер загинув в автокатастрофі, а не був убитий, як Ной Гарпер чи Террі Луміс.

— Тож ми спостерігаємо постійний тиск, який чиниться на шиї обох жертв, достатньо потужний, щоб зламати пластинки, але не зламати під’язикову кістку. — Пол підніс руки до очей. — Ти пам’ятаєш, які великі руки в Йорка?

Єдине, що я міг пригадати про руки Йорка, — це брудні від нікотину пальці. Але і Луміс, і Гарпер були дорослими людьми; щоб охопити їхні шиї так, аби зламати хребці, потрібні дуже довгі пальці. І такий захвáт, напевно, зламав би під’язикову кістку.

— Швидше за все, якась лігатура чи гарота, а не ручне удушення, — припустив Пол. — Чим би він не користувався, воно, мабуть, закріплювалося на­в­коло шиї в тій самій точці, тому і пошкодження однакові, і хребець той самий. Важко сказати, що саме то було.

— Том це зрозумів.

Він здивовано подивився на мене.

— Серйозно?

— Пам’ятаєш, що він сказав Мері, коли його забрали до лікарні? «Іспанський». Ми тоді не могли второпати, що він має на увазі.

Пол таки дуже втомився, не одразу вловив зв’язок.

— Іспанський брашпиль. Боже, я мав здогадатися.

Я теж мав. Оберніть бинт або шматок тканини на­вколо кінцівки, що кровоточить, потім підкладіть під неї палицю та скрутіть її. Це буде іспанський брашпиль. У своєму найпростішому вигляді це всього лиш імпровізований джгут, який можна затягувати сильніше або послабляти за бажанням, — простий пристрій, що врятував незліченну кількість життів.

Але Йорк скористався ним для іншого.

Я подумав про фотографії, які агенти БРТ знайшли в гаражі Йорка. Вирази агонії його жертв, потемнілі опухлі обличчя. Налиті кров’ю, бо Йорк поступово затягував брашпиль, неухильно видушуючи з них життя.

І фотографував, як це відбувається.

Я витіснив óбрази зі свого розуму.

— Йорк міг навіть не усвідомлювати, що залишає якісь видимі докази. Він не міг знати, що пластини зламані. І навіть якщо помітив рожеві зуби, то міг не знати, що спричинило забарвлення. Він міг не усвідомлювати, що воно означає.

— Це повертає нас до крові в хатині, — сказав Пол. — Луміса задушили, тому ця кров, однозначно, не його. Так чия ж вона, в біса?

— Можливо, ще одна гра Йорка? — запитав я. Аналіз ДНК зрештою нам це скаже, але я думаю, що, можливо, не доведеться чекати так довго.

Пол стомлено знизав плечима.

— Я говорив із Ґарднером. Він не відразу визнав, але вони всерйоз сприйняли твоє припущення стосовно Тома. Річ у тім, що вони не виключають того, що Йорк може спробувати напасти на іншого учасника розслідування, якщо шанс із Томом він втратив.

Я мав передбачити такий розвиток подій, але чомусь його не врахував. Мене надто вразило все те, що сталося з Томом, не вистачило уваги довести цю ідею до її логічного завершення.

— То що Ґарднер збирається робити?

— У нього не так багато можливостей. Хіба що попередити людей, щоб були обережними, — відповів Пол. — Він не може поставити охорону до всіх і кожного — і людей стільки немає, навіть якби й хотів.

— Вважатиму, що мене попередили.

Він усміхнувся, але було зовсім не смішно.

— Справи йдуть усе ліпше, еге ж? Чудовий у тебе дослідницький візит.

Схоже на те, але я все одно був радий, що приїхав. Я б не втратив шансу попрацювати з Томом, як би не склалися подальші події.

— Хвилюєшся? — запитав я.

Пол потер щетинисте підборіддя.

— Не те щоб. Раніше на боці Йорка був фактор несподіванки, тепер він його втратив. Я не кажу, що не буду обережний, але не збираюся жити, озираючись через плече на випадок того, що якийсь псих вирішить ганятися за мною.

— Через певний час до цього звикаєш, — сказав я.

Він кинув на мене здивований погляд, розсміявся.

— Так, мабуть, ти це по собі знаєш, — він посерйознішав. — Слухай, Девіде, якщо ти хочеш відмовитися, ніхто тебе не звинувачуватиме. Це не твоя проблема.

Я знав, що намір у нього був добрий, але це нагадування пролунало, мов ляпас.

— Можливо, й ні. Але таке враження, що вже моя.

Пол кивнув, глянув на годинник, скривився.

— Вибач, маю йти. Ще одна клята зустріч факультету. Усе має налагодитися за день-два, але зараз мені треба бути у двох місцях одночасно.

Двері за ним зачинилися, навколо запанувала тиша секційної зали. Я подивився на частково зібраний скелет, який чекав на оглядовому столі, і подумав про Тома.

Прочистив голову й повернувся до роботи.

Я працював навіть довше, ніж планував. Частково тому, що хотів надолужити втрачений час, а також тому, що думка про самотній вечір у готелі мало мене вабила. Поки зайнятий, можу хоч трохи не думати про смерть Тома.

Але мене хвилювало не тільки це. Почуття пригніченості, яке я відчув після візиту Пола, уперто не хотіло зникати. Навпаки — дивним чином загострилося. Під хімічним запахом моргу ховався незрозумілий біо­логічний запах, слабкий натяк на крамницю м’ясника. Біла плитка та металеві поверхні холодно блищали в різкому світлі. Але найбільше я чув тишу. Віддалене гудіння генератора сприймалося скоріше шкірою, ніж вухами, десь крапала вода з крана. І все. Зазвичай я навіть не помічав, що таке тиша.

Зараз вона панувала скрізь.

Звичайно, я дуже добре знав, у чому річ. Поки Пол не згадав про це, я навіть не думав, що Йорк може націлитися на когось іще з учасників слідства. Я хвилювався тільки за Тома. І навіть після того, що сталося з Ірвінґом, сліпо припускав, що Том — єдиний, хто під загрозою. Але було наївно думати, що Йорк зупиниться після Томової смерті.

Він просто змінить пріоритети та продовжить.

До цього моменту Пол у розслідуванні участі не брав, але є інші, які можуть задовольнити прагнення Йорка до високопоставлених жертв. Не настільки я зарозумілий, щоб думати, наче я один із них. Попри це, уперше за кілька днів я помітив, що знову торкаюся пальцями живота, відчуваючи рубець під робочим халатом.

Уже було по десятій, коли я закінчив. Кістки Ноя Гарпера не виявили нічого суттєвого, але я цього й не очікував. Перелом шийного хребця сказав достатньо. Я перевдягнувся й рушив головним коридором моргу. Здавалося, крім мене, тут нікого немає. Кайла не ­було й сліду, його зміна, певно, давно закінчилася. Одна з люмінесцентних смужок не працювала, тому коридор слабко освітлювався. Попереду я бачив тонкий промінь світла, що просочувався з-під дверей одного з кабінетів. Я проходив повз, коли зсередини почувся голос.

— Хто там?

Відразу впізнав зле гавкання. Я знав, що слід було йти далі. Жодне моє слово нічого не змінило б. Це не поверне Тома. Облиш. Воно того не варте.

Відчинив двері й зайшов.

Гікс сидів за столом. Завмер, засуваючи шухляду. Це була наша перша зустріч після сцени на цвинтарі. Спершу ми обоє не вимовили ні слова. Низька лампа освітлювала стіл, решта маленького кабінету була занурена в тінь. Патологоанатом похмуро дивився на мене.

— Думав, що то асистент, — пробурмотів він. Я побачив перед ним наполовину наповнений стакан темної рідини й здогадався, що увійшов саме тоді, коли він прибирав пляшку.

Я зайшов сюди з наміром повідомити Гіксові, що про нього думаю. Але, побачивши, як патологоанатом важко опускається за письмовий стіл, втратив бажання конфронтації. Повернувся, щоб піти.

— Почекайте.

Рот патологоанатома скривився, наче він намагався вимовити не знайомі до того слова.

— Мені шкода. Я про Лібермана, — він уперся очима у преспап’є на столі, товстий вказівний палець обводив на ньому абстрактний візерунок. Я помітив, що кремовий костюм Гікса пом’ятий і забруднений, і зрозумів, що тільки в цьому одязі його й бачив. — Він був хорошою людиною. Ми не завжди ладнали, але він був хорошою людиною.

Я нічого не відповів. Якщо він намагався заспокоїти нечисте сумління, я йому не помічник.

Але він, здається, і не чекав від мене нічого такого. Узяв стакан і похмуро втупився в нього.

— Я виконую цю роботу понад тридцять років, і знаєте, що найгірше? Щоразу, коли таке трапляється з кимось із твоїх знайомих, це все одно — наче вперше.

Він скривився, міркуючи над цим. Підніс склянку до рота й перехилив одним махом. Потягнувся донизу, тихо буркнув, відсунув шухляду й дістав майже повну пляшку бурбону. Якусь жахливу мить я думав, що він збирається запропонувати мені випити, промовити якийсь бісів тост за Тома. Але він лише долив склянку й сховав пляшку назад у шухляду.

Я стояв, чекаючи, що він ще скаже, та він дивився в простір, наче або забувся, що я там, або хотів, щоб мене не було. Будь-яке бажання, що спонукало його до розмови, вичерпалося.

Я пішов.

Зустріч мене розтривожила. Зручні чорно-білі кольори, в яких я бачив Гікса, змінилися, набули відтінків. Скільки ж ночей він сидів сам у маленькому кабінеті — самотня людина, у чиєму порожньому житті не було нічого, окрім роботи.

Незатишно від такої думки.

Туга за Томом віддавалася в грудях сильним болем. Я вийшов з моргу й попрямував до своєї машини. Ніч виявилася прохолоднішою, ніж зазвичай, вогкий холод нагадував, що зима — це лише нещодавня історія. Мої кроки віддавалися луною від темних будівель. Лікарні ніколи не залишалися порожніми по-справжньому, але, коли минають години відвідин, це місце здається таким самотнім. А морг завжди розташований якомога далі від випадкових очей.

До автостоянки було недалеко, до того ж я залишив машину на відкритому, добре освітленому місці в центрі майданчика. Але попередження Ґарднера шепотіло в голові, поки я йшов до машини. Те, що здавалося безпечним удень, тепер набуло зовсім іншого вигляду. Двері — наче темні діри, трав’янисті газони, якими я милувався на сонці, перетворилися на суцільні чорні поля.

Я крокував рівно й розмірено, не піддаючись первин­ному бажанню поспішати, проте зрадів, коли дістався машини. Вийняв ключі, відімкнув замки ще за кілька кроків. Почав відчиняти дверцята, аж тут побачив, що на лобовому склі щось є.

Шкіряну рукавичку підсунули під один зі склоочисників, пальці розчепірилися на вітровому склі. Хтось, мабуть, знайшов її на землі й поклав туди, щоб побачив власник, — подумав я, поки йшов знімати. Підсвідомість намагалася попередити мене: хто ж у цю пору року носить рукавички, — але я вже торкнувся її.

Вона була холодною, жирною і надто тонкою для шкіряної рукавички.

Я відсмикнув руку й обернувся. Темна стоянка глузливо мовчала, тиха й порожня. Серце калатало, я повернувся до предмета на лобовому склі. І більше його не торкався. Це була не рукавичка — тепер я це зрозумів. І це була не шкіра тварини.

Це була людська шкіра.