Шепіт мертвих. Третє розслідування

Розділ 4

Том підвіз мене до лікарні, де я залишив свою машину. Ми домовилися зустрітися наступного ранку в морзі. Він поїхав додому, я — до готелю, вдячний, що справи на сьогодні завершені. Хотілося лише прийняти душ, перекусити й нарешті спробувати заснути.

Саме так і минали мої вечори.

Підіймаючись до номера, я згадав, що погодився піти на вечерю з Полом і компанією. Глянув на годинник: виявляється, Пол приїде по мене за пів години.

Я застогнав і впав на ліжко. Ще тільки товариства мені зараз не вистачало. Я не дуже компанійський, а чемна розмова з незнайомцями після важкого дня — зовсім не те, чого б хотілося. Спокуса зателефонувати Полу й перепросити зростала щохвилини, але жодної причини вигадати не вдалося. Та й невдячно якось відмовляти друзям.

Агов, Гантере, зберися. Не вистачало ще перетворитися на відлюдька. Я неохоче виборсався з ліжка. Якщо поквапитися, встигну прийняти душ. Роздягнувся й увійшов до кабінки, відкрутив воду на повну. Шрам на животі здавався чужим і дивним, ніби не був частиною мене. Потворна рожева лінія плоті вже загрубіла, але я все ж намагався не торкатися її. Колись, мабуть, звикну до цього шраму, та поки ще не встиг.

Підставив обличчя під пекучі бризки, глибоко вдихнув наповнене парою повітря, намагаючись розвіяти раптові спогади. Руків’я ножа, що стирчить з-під ребер, гаряче, липке відчуття крові, яка стікає на чорні й білі кахлі підлоги… Я потрусив головою, мов пес, намагаючись викинути небажані образи. Мені пощастило. Ґрейс Стракен — одна з найкрасивіших жінок, які траплялися мені в житті. І найнебезпечніша. Відповідальна за смерть щонайменше пів дюжини людей. Не знайди мене Дженні вчасно, я продовжив би цей список. Знав, що маю бути вдячним за те, що живий, та все одно важко було залишити це жахіття позаду.

А надто — бо Ґрейс досі десь блукала.

Поліція запевнила мене, що знайти її — лише питання часу, що вона надто нестабільна, щоб довго перебувати на волі. Але Ґрейс — багата жінка, охоп­лена жагою помсти, ірраціональною та смертельною. Вона не здасться так легко. І полювала не лише за мною. Колись ця жінка вже намагалася вбити молоду матір з донькою, вони врятувалися ціною ще одного життя. Коли Ґрейс напала на мене, Елен і Анна Макліод жили під охороною поліції і під фальшивим прізвищем. Звісно, їх важче вистежити, ніж криміналіста, чий номер внесено до телефонної книги, але, ніде правди діти, ніхто з нас не буде в безпеці, доки Ґрейс не спіймають.

Жити з цим непросто. Жити й носити на собі шрам — постійне нагадування про те, як близько вона підійшла.

Я увімкнув настільки гарячу воду, скільки міг витерпіти: нехай струмені обшпарять усі темні думки. Обтрусився, витерся рушником, аж шкіру запекло, одягнувся і збіг униз. Від гарячого душу стало легше, але у фоє готелю я спускався без ентузіазму. Пол уже чекав на дивані, зосереджено шкрябаючи щось у маленькому блокноті.

— Вибач. Довго сидиш?

Він підвівся, запхав блокнот у задню кишеню.

— Щойно приїхав. Сем у машині.

Він припаркувався перед входом. На пасажирському сидінні чекала вродлива жінка років тридцяти з довгим білявим волоссям. Вона, не приймаючи рук з округлого живота, обернулася до мене, коли я всівся позаду.

— Привіт, Девіде, рада знову тебе бачити.

— І я тебе, — я справді тішився. Є люди, з якими тобі одразу легко, і Сем саме така. Ми зустрічалися тільки раз, на початку минулого тижня, але здавалося, наче дружимо багато років. — Як ти?

— Ну, мені болить спина, болять ноги, а про інше тобі краще не знати. Але, крім цього, скаржитися немає на що, — вона всміхнулася, підкреслюючи жарт. Сем мала щастя добре переносити вагітність. Вона сяяла здоров’ям і, попри весь дискомфорт, явно насолоджувалася кожною миттю.

— Останнім часом маля бешкетує, — зауважив Пол, вивертаючи машину зі стоянки. — Я все кажу Сем: це виразна ознака, що то дівчина, але вона слухати не хоче.

Вони не хотіли дізнаватися стать дитини. Сем казала, що це зіпсує сюрприз.

— Дівчата не такі буйні. Це хлопчик.

— Ящик пива на те, що ти помиляєшся.

— Ящик пива? Найкраще, на що ти здатний? — вона обернулася до мене. — Девіде, хіба то застава для вагітної жінки?

— Як на мене, хитрий хід. Він зможе випити заставу, навіть якщо програє.

— Агов, ти маєш бути на моєму боці, — запротестував Пол.

— Він більш практичний, — Сем штурхнула чо­ловіка.

Під їхні кпини мене почало попускати. Так приємно було бачити їхнє щастя, хоча спочатку трішки кольнула заздрість. Коли Пол зупинився на стоянці, я пошкодував, що коротка подорож уже закінчилася.

Ми були в Старому місті — колишньому індустріальному центрі Ноксвілла. Деякі фабрики та склади тут ще залишалися, але район зазнав витонченої перебудови: промисловість поступилася місцем барам, ресторанам і житловим комплексам. Пол поставив машину неподалік від стейк-гаусу, де збиралася компанія. Під склепіннями старої цегляної будівлі стояли столики, лунала жива музика. Нам довелося пробиратися крізь залюднену залу до великої групи, що розташувалася біля вікна. Напівпорожні пивні келихи й сміх свідчили, що вечірка вже в розпалі. Що я тут роблю? Було б не приходити.

Але мене вже всадили за стіл — пізно відступати. Усі перезнайомилися, та я забув імена, щойно почув. Крім Пола й Сем, я впізнав тільки Алану, кримінальну антро­пологиню, яка підказала мені сьогодні, де знайти Тома на полігоні. Вона прийшла з кремезним хлопцем, мабуть, її чоловіком, решта — чи то викладачі, чи то студенти, яких я не знав.

— Маєш ковтнути пива, Девіде, — сказав Пол, нахиляючись до мене через Сем. — У них тут власна броварня. Фантастика просто.

Я майже не торкався алкоголю протягом кількох місяців, але відчував, що сьогодні варто пропустити келих. Холодне темне пиво виявилося чудовим на смак. Я випив половину майже одним ковтком і, зітхнувши, поставив кухля.

— Схоже, тобі це було потрібно, — зауважила Алана. — Важкий день, еге ж?

— Щось таке, — погодився я.

— Буває.

Вона здійняла келих в іронічному тості. Я знову ковтнув пива, відчуваючи, як починаю розслаблятися. За столом панувала неформальна дружня атмосфера, я легко втягнувся в розмови, що точилися навколо. Коли принесли вечерю, просто накинувся на неї. Замовляючи стейк із зеленим салатом, я навіть не помітив, який голодний.

— Тішишся життям?

Сем усміхалася мені над склянкою мінеральної води. Я кивнув з повним ротом, намагаючись проковтнути шматок стейка.

— Це так очевидно?

— Угу. Вперше бачу тебе розслабленим. Треба частіше так відриватися.

Я розсміявся.

— Не такі вже й кепські мої справи, еге ж?

— Ну, просто ти дуже стриманий, — вона тепло всміхнулася. — Я знаю, ти приїхав сюди, щоб зрозуміти, на якому ти світі. Але ніхто ж не забороняє час від часу просто насолоджуватися життям. Ти тут серед друзів.

Я опустив очі, вражений більше, ніж хотілося ви­знати.

— Я знаю. Дякую.

Вона поворухнулася на сидінні й скривилася, приклавши руку до живота.

— Усе добре? — запитав я.

Вона болісно всміхнулася.

— Він трохи неспокійний.

— Він?

— Він, — твердо сказала вона, крадькома дивлячись на Пола. — Це безумовно.

Тарілки прибрали, замовили десерти та нові напої. Я випив кави, знаючи, що ще одне пиво точно буде зайвим. Розвалився на стільці й просто насолоджувався моментом.

І раптом мій гарний настрій розбився вщент.

Не знати звідки я відчув нотки мускусу з легкими прянощами, які неможливо сплутати ні з чим. За мить аромат зник, загубившись серед сильніших запахів їжі й пива, але я знав, що мені не здалося. Упізнання вразило, як удар струмом. Наче я знову опинився на кахляній підлозі коридору, залізний запах крові змішувався з тонким чуттєвим ароматом.

Парфуми Ґрейс Стракен.

Вона тут. Я різко випростався на стільці, несамо­вито роззираючись. У ресторані змішалися звуки й барви. Я оглядав обличчя навколо, відчайдушно шукаючи виразні риси, якусь хибу в маскуванні. Вона десь тут. Де вона?

— Кави?

Тупо підняв очі на офіціантку, що стала поруч.

Ще й двадцяти нема, трішки повненька. Парфуми дівчини перебили запахи кухні й бару: дешевий мускус, важкий та нудотний. Зблизька геть інакший, ніж тонкі парфуми Ґрейс.

Але досить подібний, щоб на якусь мить увести мене в оману.

— Ви замовляли каву? — сторожко запитала офі­ціантка.

— Вибачте. Так, дякую.

Вона поставила філіжанку й пішла далі. Руки й ноги тремтіли від наслідків викиду адреналіну, спина вкрилася сиротами. Я зрозумів, що моя рука стискає шрам, і той болить. Ідіоте. Наче Ґрейс могла поїхати за тобою… Усвідомлення того, наскільки в мене розхитані нерви, які вони напружені навіть тут, залишило кислий присмак у роті. Я намагався змусити себе розслабитися, та серце калатало. Раптом здалося, що в кімнаті не вистачає повітря. Шум і запахи стали нестерпними.

— Девіде? — Сем стурбовано дивилася на мене. — Ти побілів як полотно.

— Просто трохи втомився. Час повертатись.

Треба вийти. Почав вибирати купюри з гаманця, не міг розпізнати, де яка.

— Почекай, ми тебе підвеземо.

— Ні! — Я поплескав її по руці, поки вона не встигла повернутися до Пола. — Будь ласка. Справді, я впораюсь.

— Ти певний?

Змусив себе всміхнутися.

— Звісно.

Її це не переконало, але я вже відсунув стілець, кинув на стіл жменю купюр, не знаючи, достатньо чи ні. Пол та інші були зайняті розмовою, але я не зупинявся, щоб попрощатись. Я мало не побіг, коли вирвався крізь двері на вулицю. Глибоко вдихнув прохолодне весняне повітря, та не зупинився навіть тепер. Ішов і йшов, не знаючи та не піклуючись про те, куди прямую, — тільки б далі рухатися.

Зійшов з узбіччя й відскочив, коли ліворуч від мене пролунав оглушливий гудок. Я перестрибнув на тротуар, за кілька дюймів від мене промчав тролейбус, вікна яскраво світилися в темряві. Щойно він проїхав, я швидко перейшов дорогу, повернув кудись навмання. Минуло багато років, відколи я був у Ноксвіллі, тож уявлення не мав, де я й куди їду.

Байдуже.

Лише побачивши попереду темряву за вуличними ліхтарями, я нарешті пригальмував. Відчув річку ще до того, як побачив її, — вологе повітря нарешті повернуло мене до тями. Обливаючись потом, я сперся на поручні. Мости, перекинуті між обсадженими деревами берегами, здавалися в темряві скелетними арками, всіяними цятками вогнів. Під ними спокійно текла річка Теннессі, як і тисячі років тому. І, мабуть, тектиме ще тисячі.

Що з тобою, в біса, коїться? Тікати з переляку через якісь дешеві парфуми. Але я був надто змученим, щоб соромитися. Самотній, як ніколи в житті, я дістав телефон і прогорнув список контактів. Ім’я та номер Дженні спливли на освітленому дисплеї. Я тримав великий палець над клавішею набору, страшенно бажаючи знову поговорити з нею, почути її голос. Але у Великій Британії зараз ще дуже рано. І навіть якщо я їй зателефоную, то що скажу?

Усе вже було сказано.

— Котра година?

Я стрепенувся, почувши поряд голос. У темряві між вуличними ліхтарями все, що я зміг розгледіти в тому, хто говорив, — червоне світло цигарки. Із запізненням я зрозумів, що вулиця безлюдна. Бовдуре. Здолати такий шлях і нарватися на грабіжника?

— Пів на одинадцяту, — бовкнув я йому й напружився, очікуючи нападу.

Але він лише вдячно кивнув і пішов далі, зникнувши в темряві за сусіднім ліхтарем. Я тремтів — і не тільки через вологий холод, що тягнувся від річки.

Порожньою вулицею наближалися привітні жовті вогні таксі. Я змахнув рукою, спинив авто й повернувся до готелю.

***

Кіт — твій найперший спогад.

Перед цим мали б бути інші, ти це знаєш. Але не такі яскраві. Жодного іншого спогаду тобі не вийняти, не відтворювати раз за разом. Цей настільки реальний, що навіть тепер відчуваєш, як сонце пече потилицю, бачиш власну тінь на землі перед собою, коли нахиляєшся.

Ґрунт м’який, легко копається. Ти береш шматок дошки, відламаний від паркану, біла штахетина під­гнила, розсипається просто в руках. Зараз знову зламається, але довго копати не треба.

Це не глибоко.

Спочатку ти його нюхаєш. Неприємний солодкий запах — і знайомий, і не схожий на те, що відчував раніше. Ти зупиняєшся на деякий час, нюхаєш вологий ґрунт, відчуваєш знервованість — чи радше збудження. Ти знаєш, що не варто цього робити, але надто цікаво. Уже тоді з’являються запитання — так багато запитань. Але відповідей немає.

Деревина вдаряється об щось майже відразу, ти продовжуєш копати. Інша текстура ґрунту. Починаєш зішкрябувати остаточний шар землі, помічаючи, що запах посилився. Нарешті тобі видно: картонна коробка з-під взуття, її боки промоклі та гниють.

Коробка починає розпадатися, ти намагаєшся її вийняти, мокру й провислу від ваги всередині. Хутко ставиш на землю. Пальці здаються незграбними й чужи­ми, коли знімаєш кришку, дух перехоплює. Ти боїшся, але збудження легко переважує страх.

Ти повільно знімаєш кришку коробки для взуття.

Кіт — це руда брудна купа. Напівзаплющені очі бліді й тьмяні, як кульки, що поздувалися після вечірки. У хутрі ворушаться комахи, жуки тікають від денного світла. Ти дивишся в захваті, як жирний хробак згортається і стискається, вилазить з котячого вуха. Узявши палицю, тицяєш у кота. Нічого не відбувається. Знову штовхаєш, сильніше. Знову нічого. У голові формується слово, почуте раніше, але не усвідомлене досі.

Мертвий.

Ти пам’ятаєш кота, яким він був. Товстий скажений клубок злоби й пазурів. Тепер це… нічого. Як жива тварина, яку ти пам’ятаєш, могла стати цією гнилою шерстю? Питання наповнює голову, воно надто велике — не втримати. Ти нахиляєшся ближче, ніби якщо придивишся, то знайдеш відповідь…

…і раптом тебе смикають. Обличчя сусіда спотворене гнівом і ще якимось іншим почуттям, ти не можеш зрозуміти яким. Лише роки по тому ти ідентифікуєш його як огиду.

— На Бога! Що ти робиш? От же ж, яке кончене!

Він кричить і кричить, потім на тебе кричать у будинку. Ти навіть не намагаєшся пояснити, що це було, бо не розумієш себе. Але ні гнівні слова, ні покарання не зітруть пам’ять про побачене. Або те, що відчувалося тоді, і все те, що відчуваєш навіть зараз, гніздиться десь у шлунку. Неперевершене почуття подиву та палкої, невгамовної цікавості.

Тобі п’ять років. І ось як це починається.