Шепіт мертвих. Третє розслідування

Розділ 15

— То ви думаєте, що вчора ввечері докторові Ліберману телефонував саме вбивця.

Джейкобсен говорила абсолютно рівним голосом, неможливо було зрозуміти, що вона думає з цього приводу.

— Я думаю, так могло бути, — відповів я.

Ми сиділи в ресторані мого готелю, на тарілці переді мною холонула недоїдена вечеря. Я зателефонував Ґарднерові з лікарні, номер знайшовся в мобільному Тома. Передбачивши його скептичну реакцію, підготував аргументи. Але того, що він просто не відповість, не передбачив. Отже, виклав усе його голосовій пошті.

Не вдаючись у подробиці, лише поділився припущенням, що вбивця міг спробувати зв’язатися з Томом, і попросив Ґарднера мені перетелефонувати. Я сподівався, що агент БРТ сам захоче побачити телефон-­автомат, а за можливості зняти з нього відбитки пальців. Проте я сумнівався, що там вдасться щось знайти після того, як телефоном користувалися цілу добу.

Не було сенсу чекати на місці, доки Ґарднер отримає моє повідомлення й перетелефонує. Почуваючись трохи по-дурному, я сів у машину й повернувся до готелю.

Відповідь на моє повідомлення прийшла аж через годину. Я саме замовив вечерю, коли задзвонив телефон. Але то був не Ґарднер, а Джейкобсен. Вона запитала номер, який я знайшов у телефоні Тома, і попросила зачекати. Якийсь час було тихо: Джейкобсен, мабуть, передавала інформацію Ґарднеру. Нарешті агентка повернулася до розмови й попередила, що заїде до готелю через пів години.

Минуло навіть менше часу. Я підвів очі й побачив, як вона входить до ресторану. Відсунув тарілку: апетит раптово пропав. Цього разу Джейкобсен була в чорному костюмі індивідуального пошиву, елегантна спідниця коливалась в такт її крокам. Здавалося, до мого столика прямує молода амбітна бізнес-леді. Враження скоригував пістолет, який я помітив під піджаком, коли вона сідала. Пояснювати, чому Ґарднер не відповів на мій дзвінок або не прийшов сам, вона не стала, але я і сам міг здогадатися.

Відмовившись від частування, вона мовчки слухала мої докладні пояснення про дзвінок, який отримав Том.

Може, я взагалі дарма стільки галасу здійняв?

— У вас із собою мобільний телефон доктора Лібермана? — запитала вона.

Я дістав телефон і передав їй. Виходячи з номера, в останню хвилину запхав його до кишені. Про всяк випадок.

— Є новини про Ірвінґа? — запитав я, поки Джейкобсен розглядала записи вхідних дзвінків Тома.

— Ще ні, — мабуть, це все, що я зможу почути. Вона скопіювала номер у свій телефон і сховала його без коментарів. — Що змусило вас перевірити телефон доктора Лібермана?

— Мені було цікаво, хто йому зателефонував. Думав, чи пов’язаний дзвінок із серцевим нападом.

Незворушне обличчя.

— Ви не подумали, що ви надто допитливі?

— Звичайно, подумав. Але за цих обставин, мабуть, Том не заперечував би.

— А ви не дали собі клопоту спершу когось за­питати?

— Кого, наприклад? Зателефонувати Томовій дружині, яка сидить біля нього в реанімації?

— Я більше про Дена Ґарднера.

— Аякже. Він так цінує мою думку.

Її усмішка, схоже, здивувала її так само, як і мене. Осяяла її обличчя, перетворивши привабливі, але ­суворі риси на такі, що стали б окрасою глянцевого журналу. І швидко зникла. Як би я хотів, щоб вона тривала довше.

— Це лише припущення, — продовжила вона, повертаючись до професійного спілкування. Проте, мабуть, уже не так холодно, як раніше. — Будь-хто міг його набрати.

— З телефона-автомата прямо біля моргу? У таку пору?

Вона не відповіла.

— Чи повідомили лікарі, коли доктор Ліберман зможе говорити?

— Ні. Але, напевно, нескоро.

Підійшла офіціантка, прибрала мою тарілку, запропонувала десертне меню. Ми перервали розмову.

— Послухайте, я збирався випити кави. Чому б вам не приєднатися? — запропонував я.

Джейкобсен із сумнівом глянула на годинник. У її рухах уперше проявилася нотка втоми.

— Можна, тільки швидко.

Вона замовила лате зі знежиреним молоком і додатковою порцією еспресо.

— Ви впевнені, що більше нічого не хочете? — перепитав я.

— Кави достатньо, — вона шкодувала навіть про таку поблажливість до себе. Схоже, що рівень цукру в крові Джейкобсен завжди буде на другому місці після самодисципліни.

За мовчазною згодою, поки офіціантка розставляла філіжанки з кавою, ми призупинили обговорення. Джейкобсен нервово тарабанила пальцями по банкетці, на якій ми сиділи. Коротко підрізані нігті, без лаку.

— Ви родом з Ноксвілла? — запитав я, щоб порушити мовчанку.

— Маленьке містечко поблизу Мемфіса. Ви й не ­чули про таке.

Певно, що й зараз не почую. Офіціантка принесла каву, я зробив другу спробу.

— То що змусило вас здобути ступінь психолога?

Вона зсутулилася. Рух здавався жорстким і виму­шеним.

— Цікавилася цим. Хотіла продовжувати.

— Але натомість вступили до БРТ? Як так?

— Це був хороший кар’єрний крок.

Вона відпила кави — закрила тему. От і все, ближче з нею не познайомишся. Можна й не намагатися розпитувати про чоловіка чи хлопця.

— Як одна з версій, припустімо, ви маєте рацію щодо телефонного дзвінка, — сказала вона, ставлячи філіжанку. — Для чого він? Ви ж не думаєте, що хтось навмисно спричинив серцевий напад у доктора Лібермана?

— Ні, звичайно, ні.

— Тоді навіщо йому телефонувати?

От воно.

— Щоб виманити його назовні. Я думаю, що Том мав стати наступною жертвою.

Єдиною зовнішньою ознакою того, що Джейкобсен здивувалася, було її швидке кліпання.

— Продовжуйте.

— Коли Тома знайшли одразу після нападу, він дуже хвилювався, переконаний, що з Мері щось трапилося. Навіть у лікарні його постійно запевняли, що з нею все гаразд. Його слова пояснили хворобою — але припустімо, що це не так? Припустімо, що хтось зателефонував йому і повідомив, що з його дружиною стався нещасний випадок?

Між бровами Джейкобсен знову з’явилася складка.

— Тож він кинувся до неї.

— Точно так. Коли тобі телефонують з такою звісткою, забуваєш про все. Тобі байдуже на обережність, на те, що не можна виходити до машини самому. Ти кидаєш усе та йдеш. — Я дуже добре знаю, як воно. Голос поліціянта, що повідомляє про нещасний випадок з моєю дружиною та донькою, досі не дає спокою. — О тій порі територія лікарні була безлюдна, а від телефона-автомата, звідки дзвонили, прекрасно видно вхід у морг. Хто б ним не користувався, він міг побачити, як виходить Том.

— Чому ж не почекати, поки він закінчить роботу?

— Тому що той, хто планував напасти на Тома чи викрасти його, не хотів ризикувати: раптом з ним буде супутник. Отже, вбивця сам обрав момент, коли його жертва самотня і вразлива.

Джейкобсен ніяк не давала себе переконати.

— Ця людина мала якимось чином отримати номер мобільного телефону доктора Лібермана.

— Том його не приховує. Кожен міг дізнатися в його секретаря в університеті.

— Гаразд, але доктор Ліберман — не така медійна персона, як професор Ірвінґ. Навіщо на нього нападати?

— Гадки не маю, — зізнався я. — Але ви самі зауважили: той, хто стоїть за всім цим, має про себе надто високу думку. Мабуть, механіки та пересічні злодюжки вже були для нього занадто дрібною здобиччю — не той масштаб, на який він заслуговує.

Джейкобсен дивилася в простір, обмірковуючи почуте. Я змусив себе відвести погляд від її повних губ.

— Таке може бути, — визнала вона через деякий час. — Можливо, він стає амбітнішим. Професор Ірвінґ міг би розпалити його апетит до видатніших жертв.

— Якщо тільки Том весь час не був головною мішенню.

Я знав, що випробовую удачу. Джейкобсен нахмурилася.

— Немає жодних доказів на підтримку такої версії.

— Знаю, — погодився я. — Просто думав про всі інші вчинки вбивці. Навмисне прискорене розкладання, свинячі зуби замість людських, причини смерті жертв вочевидь суперечать одна одній. Усе це гарантовано змусить ламати голову кримінального антрополога. І от, схоже, що наступною жертвою ледь не став сам Том. Вам не здається, що вбивця міг весь час планувати саме це?

Моя співрозмовниця була налаштована скептично.

— Доктор Ліберман — не єдиний судовий антрополог, до якого звертається БРТ. Не можна було вирахувати, що його залучать до цього розслідування.

— Тоді, можливо, вбивця просто хотів закинути приманку тому, кого залучили до розслідування, — я не знаю. Але ні для кого не секрет, що Том зазвичай стоїть першим серед консультантів у розслідуваннях БРТ. Або що він планує піти на пенсію цього року. — «І навіть швидше». Я відкинув думки про зруйновані плани Тома й Мері та вів далі. — Що, як вбивця вважав це останнім шансом проявити себе, граючи проти одного з провідних експертів-криміналістів країни? Ми знаємо, що він організував це так, щоб тіло Террі Луміса було знайдено, коли закінчився термін оренди хатини, а Том лише минулого тижня повернувся з місячної подорожі. Це означає, що вбивця, мабуть, винайняв хатину приблизно через день після повернення Тома. Припустімо, що це не просто збіг?

Джейкобсен нахмурилася, я зрозумів, що зайшов надто далеко.

— Вам не здається, що ви притягуєте за вуха?

Я зітхнув. Сам уже не був упевнений.

— Може, й так. Але ж ми маємо справу з людиною, яка встромила голки для підшкірних ін’єкцій у труп за пів року до того, як зайде мова про ексгумацію. Порівняно з цим, переконатися, що ваша наступна жертва буде в місті, не така й складна штука.

Джейкобсен мовчала. Я відпив кави. Нехай робить власні висновки.

— Один телефонний дзвінок — і так багато висновків, — нарешті мовила вона.

— Авжеж, — погодився я.

— Але я вважаю, що варто про це подумати.

Напруга, яку я навіть не усвідомлював до того часу, спала. Не знаю, чи мені полегшало від того, що ми помітили можливий слід, чи від вдячності, що мене сприймають серйозно.

— То ви перевірите таксофон на відбитки пальців?

— Група криміналістів зараз там, хоча я сумніваюся, що вони щось знайдуть — через добу після дзвінка. — Джейкобсен злегка скривилася, побачивши моє здивування. — Ви ж не думали, що ми просто проігноруємо таке свідчення?

Вібрація її мобільного, який лежав під рукою на столі, врятувала від необхідності відповідати.

— Вибачте, — вона взяла телефон.

Я видихнув уперше за весь день. Сидів, пив каву, поки вона вийшла, щоб відповісти на дзвінок. Крізь скляні двері спостерігав за її зосередженим обличчям. Розмова була недовгою. Менш ніж через хвилину вона повернулася. Я думав, жінка перепросить і піде, але вона натомість знову сіла за стіл.

Про дзвінок нічого не сказала, та від неї відчутно повіяло холодом. Незначна відлига, яку я, здавалося б, помітив, зникла.

Вона поворушила кавову філіжанку, поставила її на блюдце.

— Докторе Гантере… — почала вона.

— Мене звати Девід.

Схоже, вона втратила рівновагу.

— Послухайте, ви маєте знати…

Я чекав, але вона мовчала.

— Що?

— Це не важливо, — вона не хотіла казати того, що подумала. Подивилася на недопитий келих пива, який ще не прибрала офіціантка. — Вибачте, що питаю, але чи варто вам пити алкоголь? Тобто — з огляду на ваш стан?

— Мій стан?

— Вашу травму, — вона запитально схилила голову. — Ви ж знали, що ми проведемо перевірку?

Я зрозумів, що моя рука з кавою завмерла в повітрі. Обережно поставив філіжанку.

— Думав про це. А щодо алкоголю… Мене поранили ножем. Я не вагітна жінка.

Сірі очі дивилися на мене.

— Вам незручно про це говорити?

— Є приємніші речі.

— Ви після того нападу зверталися до психолога?

— Ні. І зараз не хочу, дякую.

Вона звела брови.

— Я забула. Ви не довіряєте психологам.

— Не те щоб не довіряв. Просто не вірю, що розмови про щось важке — найкращий спосіб впоратися з цим, от і все.

— Усе в собі, і так далі?

Я просто подивився на неї. Кров пульсувала у скронях.

— Того, хто напав на вас, не спіймали, правда? — запитала вона після паузи.

— Ні.

— Це вас хвилює? Що вона може спробувати ще раз?

— Намагаюся не втрачати через це сон і апетит.

— Але ж хвилює, так?

Я відчув, як руки стиснулися під столом. Коли розігнув кулаки, долоні стали липкими.

— Чи є в цьому сенс?

— Просто питаю.

Ми втупилися одне в одного. Але зараз мені чомусь було дуже спокійно, наче переступив через поріг.

— Чому ви намагаєтеся мене спровокувати?

Вона відвела погляд.

— Я лише…

— Це Ґарднер вам підказав?

Не знаю, чому я про це запитав, але, коли вона відвела очі, зрозумів, що мав рацію. Лише мить, але цього вистачило.

— Що це таке, на бога? Ви перевіряєте мене?

— Звісно, ні, — заперечила, але якось непереконливо. Настала її черга уникати мого погляду. — Ден Ґарднер просто хотів оцінити ваш душевний стан — от і все.

— Мій душевний стан? — Я недовірливо засміявся. — Мене штрикнули ножем, я розлучився зі своєю дівчиною, один із моїх давніх друзів лежить у лікарні з інфарктом, і всі тут, здається, переконані, що я не знаю, що верзу. Мій душевний стан у порядку, дякую.

На щоках Джейкобсен горіли яскраві плями.

— Перепрошую, якщо я вас образила.

— Я не образився, просто… — я і сам не розумів своїх відчуттів. — А де ж Ґарднер? Чому його тут немає?

— Зараз він зайнятий іншим.

Я не знав, що мене дратує більше: той факт, що він узявся мене оцінювати, чи те, що він не завдав собі клопоту зробити це власноруч.

— Навіщо зараз цим займатися? Робота майже закінчена.

Рум’янець зійшов зі щік Джейкобсен. Вона задумливо дивилася на свою каву, неуважно й повільно проводячи пальцем по краю чашки.

— У Стіпл-Гілл ситуація ускладнилася, — проказала вона.

Я чекав. Сірі очі зустрілися з моїми.

— Йорк зник.