Шепіт мертвих. Третє розслідування

Розділ 7

Сонце променіло високо і яскраво, сліпило, відбиваючись від блискучих машин, що заповнили шосе. Полудень ще не настав, але повітря над розпеченим асфальтом мерехтіло від спеки й вихлопних газів. Автомобілі попереду ледь повзли, заплутавшись довкола миготливих вогнів машин швидкої допомоги, що заблокували одну зі смуг. На ній під кутом стояв новий «лексус», ззаду бездоганно рівний, але передня частина перетворилася на місиво потрощеного металу. Трохи далі від нього на землі валялося те, що колись було мотоциклом. Від нього залишилася безладна купа деталей, хрому й гуми. Дорожнє покриття навколо залляла темна рідина — машинна олива, а може, і ні.

Ми пробралися крізь затор, зважаючи на жести поліціянта, який з кам’яним обличчям регулював рух повз місце аварії. Я звернув увагу на випадкових свідків, що скупчилися на мосту, навислим над шосе, — спираючись на поруччя, натовп витріщався на видовисько внизу. Міст залишився позаду, потік машин відновив свій звичайний плин, ніби нічого не сталося.

На шляху назад поруч зі мною знову сидів наш старий добрий Том. Очі раз у раз спалахували особливим блиском, я знав, що його заінтригував такий поворот подій. Перші відбитки пальців з місця вбивства належали мертвій людині; тепер у її могилі знайшли не те тіло. Ласий шматочок — така головоломка.

— Схоже, повідомлення про смерть Вілліса Декстера може виявитися трохи перебільшеним, еге ж? — розмірковував Том, барабанячи пальцями по керму під композицію Діззі Ґіллеспі, що лунала з плеєра. — Інсценізація власної смерті — чудове алібі, щоб ви знали.

Думки мої блукали деінде, тож я змусив їх повернутися до справи:

— Як думаєш, хто в труні? Ще одна жертва?

— Не робімо поспішних висновків, поки не дізнаємося причину смерті, проте, гадаю, так і є. Звісно, у похоронному бюро могли випадково переплутати трупи, але за наших обставин таке малоймовірно. Ні, мушу визнати, що Ірвінґ, мабуть, слушно каже: маємо справу із серійним убивцею, — він глянув на мене. — Що?

— Нічого.

Том усміхнувся:

— Актор з тебе ще той, Девіде.

Зазвичай я насолоджувався мозковим штурмом із Томом, але тут мене щось перемкнуло.

— Може, у мене зайві підозри на рівному місці. Але тобі не здається, що це трохи занадто, коли відбиток на касеті від плівки веде одразу до тіла іншої жертви?

Він знизав плечима:

— Усі помиляються, і злочинці теж.

— Отже, гадаєш, що Вілліс Декстер ще живий? Що вбивця — він?

— А ти що думаєш?

— Мабуть, я трохи забув, як ти любиш грати в адвоката диявола.

Він розсміявся:

— Просто вивчаю можливості. До речі, що є, то є: дивна справа. І Ден Ґарднер не дурень. Він може бути незручним типом, проте я радий, що він веде цю справу.

Мої почуття до Ґарднера не потеплішали, але Том так просто не похвалить.

— Що думаєш про Йорка? — запитав я.

— Нічого певного, крім того, що тягне помити руку після того, як він її потиснув, — Том наче замислився. — На такому, як він, блискучої реклами його бізнесу не зробиш, але ексгумація його начебто не надто хвилювала. Принаймні поки він не побачив, у якому стані труна. Звісно, йому поставлять кілька незручних запитань, але я не можу уявити, щоб він настільки нахабно поводився, якби знав, що ми зараз знайдемо.

— Усе одно. Як таке може бути, що поховано не те тіло, а в похоронному бюро ніхто про це гадки не має.

Том кивнув:

— Майже неможливо. Але наразі я не беруся судити про Йорка, — він зробив паузу, увімкнув сигнал повороту, змінюючи смугу руху, щоб обігнати будинок на колесах, який повільно повз перед нами.

— А ти молодець, до речі. Я не помітив носової порожнини.

— Ти б теж помітив, якби не злився на Гікса.

— Злитися на Гікса — це зворотний бік нашої професійної діяльності. Я вже мав би до цього звикнути, — його усмішка зникла, коли він побачив моє обличчя. — Ок, забудь. Що тобі муляє?

Я не збирався зараз порушувати це питання, але який сенс далі ухилятися?

— Не думаю, що мій приїзд сюди був справді хорошою ідеєю. Я ціную все, що ти робиш для мене, але… Ну, погодься: не виходить. Думаю, мені варто по­вернутися.

До того моменту я навіть не усвідомлював, що прий­няв рішення. Тепер же всі сумніви кристалізувалися, змушуючи мене прийняти факти, на які досі намагався не зважати. І все ж десь у глибині душі я картав себе за це визнання, усвідомлюючи, що воно безповоротне. Якщо я поїду зараз, то не просто скорочу термін дослідницького візиту.

Я здамся.

Том якийсь час мовчав, а тоді спитав:

— Це не тільки те, що сталося в хатині, так?

— Частково, але ні, — я знизав плечима, бо силувався передати свої почуття словами. — Я просто відчуваю, що помилився у своїх надіях на цю поїздку. Не знаю, можливо, занадто рано.

— Твоя рана загоїлася, правда?

— Я не про це.

— Та знаю, — зітхнув він. — Можна я буду відвертим?

Я кивнув. Горло перехопило, говорити не міг.

— Ти вже раз намагався втекти — і це не спрацювало. Чому ти думаєш, що цього разу буде краще?

Я відчув, як горять щоки. «Втеча? Ось так він це розуміє?»

— Якщо ти про те, коли Кара й Аліса померли, то так. Мабуть, я тоді втік, — відрізав я. — Але то інше. Зараз мені ніби чогось бракує, і я не знаю чого.

— Криза довіри.

— Хочеш — так називай.

— Тоді я запитаю ще раз: як саме втеча може до­помогти?

Настала моя черга замовкнути.

Том не відривав погляду від дороги:

— Я не збираюся ображати тебе підбадьорливою промовою, Девіде. Якщо ти справді вважаєш за потрібне повернутися, звісно, їдь. Гадаю, ти пошкодуєш, проте це твій вибір. Але зробиш мені послугу до від’їзду?

— Звичайно.

Том поправив окуляри.

— Нікому ще про це не казав, крім Мері та Пола. Я йду на пенсію в кінці літа.

Я здивовано глянув на нього. Думав, він залишиться до кінця року.

— Через здоров’я?

— Скажімо так: я пообіцяв Мері. Річ у тому, що ти був одним із моїх найкращих учнів, і це останній шанс, коли ми можемо попрацювати разом. Якщо даси мені ще тиждень, я вважатиму це великою послугою з твого боку.

Якусь мить я сидів приголомшений. Але ж як акуратно він мене впіймав.

— Я попався, так?

Він усміхнувся.

— Так, влетів. Навряд чи можна порушувати слово, що дав давньому другові, правда?

Довелося розсміятися. Як не дивно, мені полегшало, я почувався вільнішим, ніж колись.

— Тоді гаразд. Тиждень.

Том задоволено кивнув. Він постукував пальцями в такт звуку труби, що долинав з динаміків автомобіля.

— То що ти думаєш про нову Денову помічницю?

Я дивився у вікно.

— Джейкобсен? Здається, вона досить кмітлива.

— М-м, — пальці продовжували вибивати на кермі ніжний ритм. — Приваблива, правда?

— Так. Мабуть, так, — Том нічого не відповів. Я відчув, як моє обличчя починає горіти. — А що?

— Нічого, — він усміхався.

Том зателефонував, попередивши морг, що ексгумовані останки вже в дорозі. Щоб уникнути перехресного зараження з тілом із хатини, їх обстежуватимуть в окремій секційній залі. Навіть імовірність плутанини може спричинити жахіття з доказами, коли вбивцю спіймають.

Якщо спіймають.

Коли ми приїхали, Кайл у коридорі розмовляв із двома іншими помічниками. Чоловік зупинився, щоб відвести нас до зали, яку він підготував, глянув нам за спини, ніби чекаючи — чи сподіваючись — побачити ще когось. І чогось з лиця спав, як зрозумів, що більш нікого немає.

— А Саммер сьогодні буде?

Спроба вдати байдужість не увінчалася успіхом.

— О, смію стверджувати, що вона з’явиться пізніше, — відповів Том.

— Гаразд, просто запитав.

Том незворушно провів його поглядом. Кайл ви­йшов із секційної зали.

— Мабуть, весна, — зауважив Том з усмішкою. — У всіх гормони грають.

Труну зі Стіпл-Гілл привезли, коли ми саме закінчили переодягатися в комбінезони та гумові фартухи. Її транспортували в алюмінієвому контейнері: одна труна вкладається в іншу, як саркофаги у Давньому Єгипті. Перед­усім тіло потрібно було відправити на рентген, тож Кайл з візком попрямував до кімнати рентгенографії.

— Потрібна допомога? — запитав він.

— Ні, дякую, впораємося.

— Томе… — сказав я. Щоб зробити рентген, останки треба вийняти з труни. Розкладання зменшило масу тіла, але я не хотів, щоб Том напружувався.

Він роздратовано зітхнув, знаючи, про що я думаю.

— Ми можемо почекати, поки прийде Саммер. Одно­го разу я вже втягнув Кайла в халепу.

— О, все гаразд. Мартін і Джейсон мене підмі­нять, — Кайл пожвавішав, коли згадали про Саммер. Со­ром’язливо всміхнувся. — Крім того, доктора Гікса зараз немає.

Том неохоче погодився.

— Ну, добре тоді. Можеш допомогти Девідові підняти тіло, коли ми сфотографуємо, — тут його телефон задзвонив. Том подивився на дисплей. — Це Ден. Краще відповім.

Том пішов у коридор поговорити з Ґарднером, а ми з Кайлом від’єднали великі затискачі, які тримали алюмінієву кришку.

— То ви британець, га? — запитав він. — З Лондона?

— Так.

— Ого. То яка ж та Європа?

Я боровся зі складною застібкою, тому знайшлася хвилина на роздум, як відповісти.

— Ну, чесно кажучи, досить розмаїта.

— Справді? Хотів би колись поїхати. Подивитися на Ейфелеву вежу, таке все. Я подорожував Штатами, але завжди хочеться кудись за кордон.

— Треба спробувати!

— Не за мою зарплатню, — він жалібно посміхнувся. — Отже… Саммер буде судово-медичним експертом, як доктор Ліберман?

— Гадаю, вона так і планує.

Він зосередився на наступних застібках, удаючи байдужість.

— Тобто вона залишиться в Теннессі?

— Може, ви самі її запитаєте?

Він кинув на мене жалюгідний погляд. Майже одразу опустив очі.

— О ні, я не можу. Я просто, знаєте. Міркую собі.

Мені вдалося не посміхнутися.

— Сподіваюся, вона ще деякий час побуде тут, так чи так.

— Правильно.

Він несамовито закивав і занурився з головою в роботу. Шкода дивитися на таку сором’язливість. Гадки не маю, чи Саммер приємна його увага, але сподіваюся, він набереться сміливості запитати про це.

Ми вже збиралися зняти алюмінієву кришку з контейнера, коли повернувся Том. Обличчя його було кислим.

— Не кваптеся. Ден поки що не хоче, щоб ми торкалися тіла. Напевне, Алекс Ірвінґ має подивитися його на місці.

— Для чого? — я міг зрозуміти, чому психолог хотів побачити тіло першої жертви в хатині, але це тіло вже було покладене в труну. Що він сподівався дізнатися, чого не побачиш з фотографій.

— Хто знає? — Том розчаровано видихнув. — Гікс та Ірвінґ за один ранок. Що за пекельний день. І, Кайле, ти не чув, як я це сказав.

Асистент всміхнувся.

— Ні, сер. Щось іще зробити?

— Не зараз. Покличу, коли Ірвінґ приїде. Певний, що він ненадовго.

Але ми мали б здогадатися, що Ірвінґ не з тих людей, які переймаються, змушуючи когось чекати. Минуло пів години, потім година, а він так і не потішив нас своєю присутністю. Ми з Томом промивали й сушили останки з хатини, залишені на ніч у реагенті. Минуло майже дві години, і нарешті до секційної зали без стуку зайшов професор Ірвінґ. На ньому був дорогий зам­шевий піджак поверх простої чорної сорочки, ретельно неголена темна щетина відтіняла щоки, що сяяли здоров’ям, і м’яку лінію щелепи.

З Ірвінґом з’явилася дівчина — вродлива, років дев’ятнадцяти-двадцяти, не більше. Вона трималася в нього за спиною, ніби ховалася.

Нас обдарували нещирою усмішкою.

— Докторе Лібермане, докторе… — він невиразно кивнув у мій бік. — Сподіваюся, Ден Ґарднер попередив, що я прийду.

Том на усмішку не відповів.

— Так, попередив. Він також сказав, що прибудете невдовзі.

Ірвінґ здійняв руки на знак удаваної капітуляції, видавши усмішку, яка, на його думку, мала обеззброїти всіх і кожного.

— Mea culpa[6]. Я збирався на запис телеінтерв’ю, тут зателефонував Ґарднер, а інтерв’ю затягнулося. Ви ж знаєте, як буває.

Обличчя Тома свідчило: ще і як знає. Він багатозначно подивився на дівчину.

— А це?..

Ірвінґ по-власницькому поклав руку на плече супутниці.

— Це, ах, Стейсі. Моя студентка. Вона пише дисертацію про мою роботу.

— Це, мабуть, дуже цікаво, — зауважив Том. — Але боюся, що їй доведеться зачекати надворі.

Біхевіорист махнув рукою, недбало відкинувши цю думку.

— Усе добре. Я попередив, чого слід чекати.

— Попри це, мені доведеться наполягти.

Посмішка стала твердою, Ірвінґ утупився в Тома.

— Я сказав їй, що вона може піти зі мною.

— Проте ви не мали так робити. Це морг, а не лекторій. Мені шкода, — проговорив Том м’якіше, обернувшись до дівчини.

Ірвінґ якусь мить дивився на нього, потім усміхнувся дівчині, ніби шкодуючи.

— Схоже, мою пропозицію відхилено, Стейсі. Доведеться тобі зачекати біля машини.

Вона квапливо вийшла, збентежено схиливши голову. Мені було її шкода, але Ірвінґ мав знати, що не варто приводити гостей, не спитавши Тома. Посмішка психолога зникла, щойно за студенткою зачини­лися двері.

— Вона одна з моїх найкращих учениць. Якби я думав, що в мене через неї виникнуть проблеми, я б не взяв її із собою.

— Я впевнений, що не взяли б, але то не вам вирішувати, — Том говорив тоном, який не передбачав запере­чень. — Девіде, не міг би ти погукати Кайла до рентген-­кабінету? Я покажу докторові Ірвінґу, де роздягальня.

— Жодної потреби. Я не маю наміру нічого чіпати. — Тепер у голосі професора дзвеніла крига.

— Може, й ні, але в нас із цим строго. Крім того, я б не хотів, щоб ви заплямували піджак.

Ірвінґ глянув на свій дорогий замшевий піджак.

— О, що ж, можливо, ви маєте рацію.

Як я виходив, Том коротко всміхнувся мені. Поки я знайшов Кайла, вони з Ірвінґом уже були в рентген-­лабораторії та мовчки стояли по різні боки алюмінієвого контейнера, де містилася труна.

Ірвінґ одягнув лабораторний халат поверх свого костюма. Зі стражденним виразом обличчя масажував обабіч носа великим і вказівним пальцями, затягнутими в рукавичку. Ми з Кайлом почали підіймати кришку контейнера.

— Сподіваюся, це не займе багато часу. У мене риніт, і від цього кондиціонера мої пазухи… Боже!

Він поспішно відступив, затиснувши долонею ніс, коли піднята кришка випустила сморід із середини. Але до його честі швидко прийшов до тями, опустив руку й знову рушив уперед, щойно ми відкрили основ­ну труну.

— А-а, це нормально?

— Ви про стан тіла, — Том знизав плечима. — Залежить від того, що ви вважаєте нормальним. Розкладання відповідає похованому трупу. Тільки не тому, який був похований лише пів року тому.

— Я припускаю, що у вас є пояснення?

— Ще ні.

Ірвінґ удав здивування:

— Тож ми маємо два тіла, обидва таємничим чином розклалися більше, ніж мало бути. На мою думку, тут є певна закономірність. І я розумію, що це не законний власник могили?

— Саме на це й схоже. Це чорний чоловік. Вілліс Декстер був білим.

— Може, у когось у похоронному бюро дальтонізм зашкалив, — пробурмотів Ірвінґ. Він показав на брудне бавовняне простирадло, що вкривало все, крім голови трупа. — Можете ви?..

— Хвилинку. Девіде, зробиш кілька знімків?

Скориставшись камерою Тома, я сфотографував тіло, тоді Том подав знак Кайлові зняти простирадло. Асистент обережно взявся за імпровізований саван. Рідини, що виділяються під час розкладання, приклеїли його до тіла, тож тканина вивільнялася помалу. Кайл побачив, що було під саваном, зупинився й невпевнено глянув на Тома.

Труп був голий.

— О, є закономірність, — задоволено констатував Ірвінґ.

Том кивнув Кайлові:

— Продовжуй.

Асистент відтягнув решту простирадла. Ірвінґ погладив бороду, розглядаючи тіло. Мені це здалося навмисною афектацією, проте, мабуть, то моя упередженість.

— Ну, оминаючи наразі увагою… гм… аспект оголеності, одразу кілька моментів впадають в очі, — заявив експерт із психології. — Тіло було ретельно оброблено. Руки складені на грудях як годиться, ноги випростані, ніби це звичайне поховання. Але ж усе явно не так. Проте до тіла ставилися з відвертою повагою, що різко контрастує з першою жертвою. Так чи так, а життя стає дедалі цікавішим, згодні?

Не для цих трупів. Я бачив, що Тома теж дратує стиль Ірвінґа.

— Тіло, яке ми знайшли в хатині, не було першою жертвою, — сказав він. — Перепрошую. Якщо ми припускаємо, що цю особу було вбито, — а ми не можемо цього підтвердити, поки не дізнаємося причини смерті, — то ця жертва була мертвою набагато довше, ніж чоловік, якого знайшли вчора, — зауважив Том. — Хто б це не був, він помер раніше.

— Визнаю свою помилку, — прореагував зі скляною усмішкою Ірвінґ. — Але це лише підтверджує мою теорію. Наявний певний прогрес. І якщо цей тип, Декстер, інсценував пів року тому власну смерть, що цілком імовірно, то це надзвичайно символічний акт. Спочатку я подумав, що вбивця, можливо, заперечує свою сексуальність, сублімуючи пригнічені сексуальні потяги до насильства. Але в цьому разі відкривається нова перспектива. Першу жертву накрили саваном і поховали, наче приховавши ганьбу. Тепер, через пів року, тіло в хатині виставлено на огляд для всього світу. Труп волає: «Подивіться на мене! Подивіться, що я зробив!» «Поховавши» себе старого, вбивця тепер, можна сказати, виходить із тіні. І, з огляду на таку посутню зміну в його поводженні з цими двома жерт­вами, я не здивуюся, якщо знайдуться інші, проміжні, про які нам іще не відомо.

Схоже, він був у захваті від такої перспективи.

— То ви все ще думаєте, що це вбивства геїв? — запитав Том.

— Майже напевно. Ця картина лише підтверджує моє припущення.

— Здається, ви надто переконані.

Я не хотів втручатися, але манера Ірвінґа вразила мене до скрипу зубного.

— Ми маємо два голі трупи, обидва чоловічі. Здається, це вказує на геїв, чи не так?

— Тіла іноді транспортують з моргу оголеними. Якщо в померлого немає родини, яка надає одяг, їх ховають саме так.

— Тож це друге оголене чоловіче тіло — просто збіг? Цікава теорія, — Ірвінґ поблажливо посміхнувся до мене. — Можливо, ви також схочете пояснити, чому відбиток пальця Декстера, залишений на касеті від плівки, був змащений дитячою олійкою?

Моє здивування відбилося на обличчі Тома. Ірвінґ удав, що розчарований.

— О, даруйте, Ґарднер про це не згадував? Як на мене, не бачу причини приховувати. Але якщо вбивця не має схильності до зволоження, то я припускаю лише одну причину для використання дитячої олійки в тій хатині. — Він дав нам час це перетравити, переконався, що зерно сумніву впало в родючий ґрунт, і продовжив: — В обох випадках сексуальна мотивація також пояснювала б різні расові профілі жертв: вирішальним спільним знаменником є не колір шкіри, а те, що вони чоловіки. Ні, ми дійсно маємо справу з сексуальним хижаком, і, з огляду на відсутність цього Вілліса Декстера у власній могилі, я б сказав, що він є досить імовірним кандидатом.

— З того, що повідомив Ден, не випливає, що Декс­тер мав кримінальне минуле чи замішаний в історії з насильством, — відповів Том.

Ірвінґ дозволив собі самовдоволену посмішку:

— Дійсно розумні хижаки не потрапляють у пастки. Часто це поважні члени суспільства, вони ховаються, аж доки не помиляться або не розкриють себе навмисно. Патологічний нарцисизм — не рідкість серед серійних убивць. Їм набридає приховувати свої таланти в тіні, і вони наважуються пограти м’язами на публіці. На щастя, більшість із них зрештою перечіплюється саме через власне марнославство. Як ось це.

Ірвінґ театрально вказав на труп у труні. Тепер він обрав лекційний тон, наче ми з Томом були двома не надто кмітливими студентами.

— З огляду на логістику, Декстер не зміг би вчинити задумане без допомоги когось із похоронного бюро, — упевнено продовжив професор. — Або Декстер сам там працював, що навряд, враховуючи його досвід роботи механіком чи ким там. Або ж у нього є спільник. Можливо, коханець. Цілком імовірно, що вони працюють у команді: як активний і пасивний. Це справді було б цікаво.

— Захопливо, — пробурмотів Том.

Ірвінґ кинув на нього різкий погляд, наче тільки зараз запідозрив, що його перли витрачаються на свиней. Але на нас своїх дорогоцінних ідей більше не витрачав, бо з’явилася Саммер.

Вона влетіла до кабінету рентгенографії, та зупинилася, побачивши, що ми стоїмо навколо труни.

— О! Вибачте, мені зачекати надворі?

— Не переймайтеся через мене, — Ірвінґ обдарував її широкою усмішкою. — А втім, вирішувати докторові Ліберману. Він має досить тверді погляди на захист студентів від життєвих фактів.

Том проігнорував цей закид.

— Саммер — одна з моїх студенток. Вона нам допомагає.

— Звичайно, — усмішка Ірвінґа стала ширшою, він розглядав шпильки й колечка, що прикрашали обличчя Саммер. — Ви знаєте, я завжди захоплювався бодіартом. Колись сам думав про татуювання, але в моїй сфері такі речі не сприймаються. Люблю язичницький аспект пірсингу, всю цю концепцію сучасного примітиву. Свіжий підхід, яскравий індивідуалізм — у наші часи.

Саммер зашарілася, радше від задоволення, ніж від збентеження.

— Дякую.

— Не потрібно мені дякувати, — чарівність Ірвінґа працювала на повну потужність. — Маю зо два підручники з примітивного бодіарту, які можуть вас зацікавити. Можливо…

— Якщо це все, професоре Ірвінґу, нам треба ставати до роботи, — перебив Том.

За усмішкою Ірвінґа промайнуло роздратування.

— Звичайно. Приємно познайомитися, міс…

— Саммер.

Ірвінґ знову вишкірився.

— Моя улюблена пора року[7].

Знявши рукавички, він озирнувся, шукаючи, куди б їх покласти. Не знайшовши відповідного місця, простягнув Кайлові. Асистент здивувався, але покірно прийняв їх.

Ірвінґ вийшов, усміхнувшись Саммер наостанок. Двері за ним зачинилися, запала тиша. Обличчя Саммер розпливлося в усмішці, під висвітленим білявим волоссям щоки цвіли багрянцем. Кайл спохмурнів, у руках досі теліпалися гумові рукавички біхевіориста.

Том прочистив горло.

— То на чому ми зупинилися?..

Поки я знову фотографував виявлені останки, він вийшов зателефонувати Ґарднерові. Групі судово-­медичних експертів потрібно було оглянути труну, але зазвичай це відбувалося лише після того, як ми вилучали тіло. Той факт, що труп був голим, мабуть, нічого не змінить, але я розумів, чому Том спершу звернувся до агента БРТ.

Кайл затримався в кабінеті рентгенографії, хоч потреби в ньому тут більше не було. Проте він так дивився на Саммер, що я не наважився сказати хлопцеві, що той уже не потрібний. Він скидався на побите цуценя.

Том відлучився ненадовго. Повернувся значно жвавішим.

— Ден каже продовжувати. Дістаємо тіло.

Я рушив до контейнера, але Том зупинив мене.

— Кайле, не міг би ти допомогти Саммер?

— Я? — Обличчя асистента спалахнуло. Він зиркнув на дівчину. — О, ну, звичайно. Без проблем.

Том підморгнув мені. Кайл підійшов до Саммер, яка вже поралася біля алюмінієвого контейнера.

— Тобі за штатом лук і стріли не приписані? — прошепотів я, поки наші молоді колеги розбиралися, як краще підняти тіло.

— Іноді в таких справах доводиться трішки допомагати, — усмішка Тома швидко згасла. — Ден прагне зрушити справу з місця. Зазвичай я залишив би ці останки, доки не закінчу працювати над тими, що з хатини, але за теперішніх обставин…

Раптово почувся зойк. Ми озирнулися й побачили, що Кайл стоїть біля труни, дивлячись на долоню в рукавичці.

— Що не так? — підійшов до нього Том.

— Щось мене вкололо. Коли торкнувся тіла.

— Пробило шкіру?

— Я не впевнений…

— Дайте гляну, — запропонував я.

Міцні гумові рукавиці сягали майже ліктя. Кайл весь замастився рідиною з напіврозкладеного тіла, але рваний отвір на долоні видно було чітко.

— Усе гаразд, справді, — винуватим голосом пробурмотів хлопець.

Не звертаючи уваги, я стягнув його грубу рукавичку. Рука Кайла була зморшкуватою та блідою після контакту з гумою. У центрі долоні темніла пляма крові.

— Ходіть під кран. Аптечка є? — запитав я.

— Має бути в секційній залі. Саммер, біжіть, будь ласка, принесіть, — попросив Том.

Кайл дав мені провести його до раковини. Я опус­тив руку хлопця під проточну холодну воду, змиваючи кров. Рана була крихітною, ледь завбільшки з укол шпилькою. Але від цього не ставала менш небез­печною.

— Усе добре? — запитав він, коли Саммер повернулася з аптечкою.

— Якщо у вас є всі щеплення, я впевнений, що все буде гаразд, — сказав я, додаючи голосу якомога більше впевненості. — Ви зробили всі щеплення?

Він кивнув, з тривогою спостерігаючи, як я промиваю рану антисептиком. Том підійшов до труни.

— Де ти торкнувся тіла?

— Плече. Праве.

Том нахилився ближче, роздивляючись, але не торкаючись трупа.

— Там щось є. Саммер, дайте, будь ласка, пінцет.

Він потягнувся й вихопив щось, устромлене в гнилу плоть. Легко потягнув, вийняв.

— Що це? — запитав Кайл.

Вираз обличчя Тома залишався надмірно нейт­ральним.

— Схоже, голка для ін’єкцій.

— Голка?! — вигукнула Саммер. — О, мій боже, він уколовся об голку з трупа?

Том кинув на неї сердитий погляд. Але те саме крутилося в головах нас обох. Як працівник моргу, Кайл мав отримати щеплення від деяких хвороб, переносниками яких могли бути трупи, але є інші, від яких немає захисту. Зазвичай, якщо ти обережний, ризик невеликий.

Якщо немає відкритої рани.

— Переконаний, що хвилюватися нема про що, але все одно краще доставити тебе у відділення невідкладної допомоги, — Том говорив на позір спокійно. — Піди переодягнися, зустрінемося надворі.

Обличчя Кайла побіліло.

— Ні, я… я справді в порядку.

— Я впевнений, що так і є, але краще перевіримо, щоб переконатися, — його тон не залишав можливості для суперечок. Ошелешений, Кайл зробив, як йому було сказано. Том почекав, поки за ним зачинилися двері. — Саммер, ви абсолютно впевнені, що нічого не торкалися?

Вона, усе ще бліда, швидко кивнула.

— У мене не було можливості. Я збиралася допомогти Кайлові підняти тіло, а тут він… Господи, як ви думаєте, з ним усе буде добре?

Том не відповів.

— Саммер, ви теж можете переодягнутися. Я дам вам знати, якщо будете потрібні.

Дівчина не сперечалася. Коли вона вийшла, Том сховав голку в маленьку скляну баночку для зразків.

— Хочеш, щоб я пішов з Кайлом? — запитав я.

— Ні, це моя відповідальність. Поки що продовжуй з першим трупом. Я не хочу, щоб хтось іще наближався до труни, доки я сам не зроблю рентгенографію тіла.

Таким похмурим я його ніколи не бачив. Можливо, голка для підшкірної ін’єкції відламалася й застрягла в тілі випадково, але це малоймовірно. Не знаю, яка думка мене тривожила більше: що голку всадили навмисно чи що це насправді означало.

Що хтось очікував, що тіло викопають.

***

Першою в тебе була жінка. Удвічі старша за тебе і п’яна. Ти бачиш її в барі, настільки п’яну, що ледве може втриматися на стільці. Вона вовтузилася й погойдувалася на барній табуретці, розпатлана й опухла, з ви­снаженим і червоним обличчям, сигарета обгоріла аж до кінчиків заплямованих тютюном пальців. Коли вона закинула голову назад і зареготала, дивлячись на мерехтливий телеекран над баром, її гортанний сміх пролунав як виття сирени.

Ти хочеш її відразу.

Дивишся з іншого кінця кімнати, сидиш спиною до неї, але не відриваєш очей від її відображення в дзеркалі. Оповита димом цигарки, вона підходить до більшості чоловіків у барі, обіймає їх млявою рукою жестом п’яного запрошення. Ти щоразу напружуєшся, ревнощі палають у кишках, мов кислота. Але щоразу її рука зісковзує з плечей, аванси відхиляються. Вона невпевнено повертається до свого стільця, голосно вимагаючи ще однієї чарки, прагнучи заглушити розчарування. І твоя нервозність зростає, тому що тобі відомо, що це буде за ніч.

Так мало бути.

Ти чекаєш свого часу, поки вона вичерпає терпіння бармена. Вислизаєш непомітно, поки вона горлає на нього, чергуючи нецензурні слова зі слізними благаннями. Надворі підіймаєш комір і поспішаєш до сусідніх дверей. Стоїть осінь, дощова імла оповила вулиці, закриваючи ліхтарі жовтими напівтінями.

Кращої ночі годі й бажати.

На її появу знадобилося більше часу, ніж ти думав. Чекаєш, тремтиш від холоду й адреналіну, затримка починає з’їдати нерви. Але ти тримаєшся твердо. Уже занадто часто відкладаєш це. Якщо не зробиш цього зараз, ти боїшся, що не зробиш ніколи.

Потім бачиш, як вона виходить з бару: її хода невпевнена, вона намагалася натягнути пальто, надто тонке для цієї пори року. Вона пройшла повз двері, не помітивши тебе. Ти поспішаєш за нею, серце б’ється в контрапункті до кроків, ти йдеш за нею безлюдними вулицями.

Побачивши попереду сяйво барної вивіски, розумієш, що час настав. Наздоганяєш її, ідеш з нею у ногу. Ти плануєш щось сказати, але язик став товстим і неповоротким. Навіть тоді вона полегшила тобі це завдання; роззирнулася довкола з тьмяним подивом, яскраво червоний рот розтуляється, вона хихикає, дихаючи на тебе цигарковим духом.

— Гей, любчику. Хочеш купити дівчині випити?

Твій фургон припаркований за кілька кварталів, але ти не можеш чекати. Коли рівняєшся з чорною пащею провулка, штовхаєш її туди, тремтячи, витя­гаєш ножа.

Після цього все перетворюється на безлад і плутанину — швидке проникнення, вилив рідини. Усе закінчилося надто швидко, закінчилося, не встигнувши по-справжньому початися. Ти стоїш над нею, важко дихаючи, хвилювання стає чимось сірим та пласким. Це було так? Це все, що було?

Ти біжиш з провулка, переслідуваний огидою і розчаруванням. Лише пізніше, коли голова потроху прояснилася, ти починаєш аналізувати, де була помилка. Занадто сильне нетерпіння, забагато поспіху. Це потрібно було робити повільно, смакувати. Як інакше ти сподіваєшся чогось навчитися? З цим поспіхом навіть не встигаєш дістати камеру з-під пальта. А що ж до ножа, думаєш ти, згадуючи всю раптовість…

Ні, ніж точно зайвий.

Відтоді пройдено довгий шлях. Удосконалено техніку, доведено майстерність до рівня мистецтва. Тепер ти точно знаєш, чого саме хочеш і що тобі потрібно зробити, щоб це отримати. І все-таки ти з ніжністю озираєшся на ту незграбну спробу в провулку. Це був твій перший раз, а перші щенята за плоти кидають.

Поки не впрієш, доти не вмієш.