Шепіт мертвих. Третє розслідування

Розділ 9

Залишки ранкового туману ще висіли між деревами над лісовою стежкою. Слабкі сонячні промені пробивалися крізь полог нового листя, немов крізь вітражі собору, розписуючи землю світловими плямами.

Самотня постать сиділа, занурившись у газету, на грубо обструганій сосновій лавці для пікніка. Тишу порушували тільки шелест сторінок і лункий стукіт дятла на ближніх деревах.

Читач ліниво глянув угору, коли зі стежки ліворуч, там, де вона повертала й зникала з виду, пролунав пронизливий свист. За мить з’явився чоловік. Він роздратовано заглядав у зарості обабіч стежки. Порожній собачий ланцюжок коливався в ритмі його поспішних кроків.

— Джексоне! От, хлопака! Джексоне!

Вигуки чергувалися зі свистом. Читач кинув ще один байдужий погляд та повернувся до заголовків новин. Собачник зупинився неподалік від лави й попрямував до читача.

— Ви не бачили собаки? Чорний лабрадор?

Читач підвів очі, здивований тим, що до нього звернулися.

— Ні, мабуть, ні…

Хазяїн лабрадора роздратовано пирхнув.

— Клятий собацюра. Напевно, погнався за білками.

Читач увічливо всміхнувся й знову занурився в газету. Чоловік із собачим ланцюгом покусав губу й глянув на стежку.

— Я був би вдячний, якби ви придивилися, — попросив він. — Як побачите пса, не дозволяйте йому втекти. Він доброзичливий, не вкусить.

— Звісно, — відповідь пролунала без ентузіазму. Але, поки собачник сумно озирався навколо, читач знову неохоче опустив газету.

— Нещодавно в кущах щось шуміло. Я не бачив, що саме, але міг бути собака.

Чоловік витягнув шию, крутив головою, намагаючись побачити.

— Де?

— Там, — читач невиразно показав на підлісок.

Хазяїн собаки дивився в той бік, ланцюг теліпався в руці:

— Біля стежки? Я нічого не бачу.

Покірно зітхнувши, читач згорнув газету.

— Здається, простіше вам показати.

— Дуже вам вдячний, — усміхнувся собачник, коли вони підійшли до дерев. — Давно такого не було. Я думав, що привчив його, але час від часу він просто зривається.

Він перервав тираду, щоб свиснути й знову погукати пса. Читач неспокійно глянув на важкий собачий ланцюг, а потім озирнувся на доріжку. Нікого не було видно.

Раптом собачник закричав і побіг уперед. Він упав на коліна біля купи кущів. За ними лежало тіло чорного лабрадора. Темне хутро на розтрощеному черепі вкрилося кров’ю. Руки собачника зависли над раною, ніби він боявся її торкнутися.

— Джексоне? Боже мій, подивіться на його голову, що сталося?

— Я розтрощив йому череп, — відповів, наближаючись, читач газети.

Хазяїн собаки почав підводитися, але щось затиснуло його шию. Тиск був невблаганним, він заглушив його крик ще до того, як чоловік спробував гукнути. Затиснутий, чоловік намагався звестися на ноги, але втратив рівновагу, руки й ноги ослабли. Із запізненням він згадав про собачий ланцюг. Мозок намагався подати потрібні команди м’язам, але світ уже почорнів. Раз чи двічі його рука стиснулась, а потім ланцюжок випав із млявих пальців.

Високо на гілках дятел схилив голову, щоб оцінити сцену внизу. Переконавшись, що загрози немає, птах продовжив полювання на личинок.

Його тук-тук-тук відлунювало лісовим ранком.

Я прокинувся, почуваючись добре, як ніколи за ці останні місяці. Ніч минула спокійно, ліжко лишилося не розкуйовджене — я майже не крутився уві сні. Зробив зарядку, вирушив на ранкову пробіжку. Зазвичай усе це вимагало від мене додаткових зусиль, але цього разу навіть сподобалося.

Після душу, поки одягався, увімкнув телевізор, шукаю­чи канал міжнародних новин. Перемикаючись з каналу на канал, я наче гойдався на хвилях у потоці реклами й банальних балачок. Випадково потрапивши на місцеві новини, я не одразу второпав, що саме бачу.

Повернув попередній канал. Так і є: бородате обличчя Ірвінґа знову з’явилося на екрані. Зі щирим поглядом він звертався до журналістки, розмальованої, мов лялька з вітрини.

— …звичайно. «Серійний убивця» — цю фразу дуже часто використовують. Справжній серійний убивця, на відміну від того, хто просто вбиває кількох жертв, є хижаком, простим і чистим. Вони — тигри сучасного суспільства, які непомітно ховаються у високій траві. Маючи стосунок до такої кількості кейсів, як у мене, рано чи пізно починаєш цінувати різницю.

«О, заради бога», — простогнав я. Пригадав, що Ірвінґ запізнився в морг напередодні, тому що записував телевізійне інтерв’ю, але я тоді це майже пропустив повз вуха. Мій настрій псувався з кожною хвилиною перегляду.

— Чи правда, що вас викликало БРТ, щоб надати профіль злочинця, після виявлення понівеченого тіла в орендованій хатині в Смокі-Маунтінс? — наполягала журналістка. — І що в рамках тієї ж справи на кладовищі в Ноксвіллі було ексгумовано друге тіло?

Ірвінґ зобразив жалібну усмішку:

— Боюсь, я не маю права коментувати поточні розслідування.

Інтерв’юерка з розумінням покивала, лаковане біля­ве волосся навіть не поворухнулося.

— Але, оскільки ви експерт із профілювання серійних убивць, мабуть, БРТ стурбоване тим, із чим зіткнулося. Це може бути лише початком серії вбивств?

— Знову ж таки, боюся, я справді не можу комен­тувати. Хоча впевнений, що люди самі зроблять ви­сновки, — невинно додав Ірвінґ.

В усмішці журналістки під криваво-червоною помадою відкрилися ідеальні білі зуби. Вона схрестила ноги.

— Тож можете ви принаймні сказати мені, чи склали профіль убивці?

— Стефані, ви знаєте, що наразі я не можу нічого відповісти, — усміхнувся Ірвінґ. — Але можу сказати, що всі серійні вбивці, з якими я стикався, — і, повірте мені, їх було чимало, — мають одну визначну рису. Вони пересічні.

Інтерв’юерка похитала головою, наче не почула.

— Перепрошую, ви хочете сказати, що серійні вбивці пересічні? — її здивування було відверто штучним, наче вона заздалегідь знала, що він скаже.

— Саме так. Очевидно, вони такими себе не вважають — навпаки. Але насправді вони нікчемні, майже за визначенням. Забудьте про гламурного психопата популярного горору: у реальному світі ці особи — сумні невдахи, для яких убивство стало першорядним бажанням. Хитрі? Так. Небезпечні? Звісно. Та одна їхня визначальна риса полягає в тому, що вони зливаються з натовпом. Ось чому їх так важко виявити.

— Проте, напевно, через це їх важче зловити?

Посмішка Ірвінґа розтягнулася у вовчий вишкір.

— Саме це робить мою працю такою складною.

Інтерв’ю закінчилося, з’явилася ведуча студії.

— Це був біхевіорист, професор Алекс Ірвінґ, автор бестселера «Розбиті его», який учора розмовляв з…

Я вимкнув телевізор. «Його его ціленьке», — пробурмотів, відкидаючи пульт. Таке інтерв’ю абсолютно не виправдане. Воно не мало на меті нічого, окрім додаткової можливості для Ірвінґа покрасуватися на телебаченні. Цікаво, чи Ґарднер знає. Чомусь я не думаю, що він схвалить спробу Ірвінґа скористатися його розслідуванням для реклами нової книги.

Але навіть самовдоволення психолога не могло зіпсувати передчуття цікавої роботи, що сповнювало мене дорогою до моргу. Цього разу я навіть випередив Тома, щоправда, тільки на хвилину. Щойно я пере­одягнувся, як він прийшов.

Я з полегшенням побачив, що він посвіжішав проти вчорашнього. Їжа та хороший нічний сон, може, й не вилікують усіх хвороб, але точно не зашкодять.

— Комусь не терпиться, — прокоментував він, побачивши мене.

— Ми з Полом учора ввечері щось знайшли.

Я показав йому баночки з лялечками й таємничу комаху, пояснивши, як ми на них натрапили.

— Усе дивасніше й дивасніше![9] — пробурмотів він, розглядаючи комаху. — Ти, здається, маєш рацію: до поховання тіло розкладалося на поверхні. Щодо цього… — він легенько постукав по баночці з мертвою комахою. — Гадки не маю, що це таке.

— О… — я припускав, що Том визначить знахідку.

— Вибач, що розчарував. М’ясні мухи та жуки — це одне, але з таким я ще не стикався. Та є людина, яка нам допоможе. Ти знаєш Джоша Телбота, га?

— Не думаю, — я знайомий з кількома колегами Тома, але це ім’я мені нічого не сказало.

— Він наш штатний судовий ентомолог. Ходяча енциклопедія комах. Якщо хтось може пояснити, що це таке, то тільки Джош.

Поки він телефонував Телботові, я взявся промивати кістки з ексгумованого тіла, яке протягом ночі замочували в реагенті. Устиг поставити сушитися до витяжної шафи перші з них, коли Том закінчив розмову по телефону.

— Нам пощастило. Він збирався їхати на конференцію в Атланту, але спочатку заскочить сюди. — Том почав допомагати мені складати кістки у витяжну шафу. — До речі, бачив учора ввечері нашого друга Ірвінґа по телевізору?

— Якщо ти про інтерв’ю, то вчора ні, але насолодився сьогодні вранці.

— Щасливчик. Мабуть, це вже повтор, — Том усміхнувся й похитав головою. — Слід віддати йому належне: шансу він не втрачає, правда?

Одразу за його словами у двері легенько постукали. Том нахмурився.

— Для Джоша зарано, — пробурмотів він, збираючись відчинити.

То справді був не Джош. Це був Кайл.

Проковтнувши своє здивування, Том відійшов убік, впускаючи хлопця.

— Не очікував побачити тебе знову на роботі. Може, краще взяти відпустку?

Кайл натягнуто посміхнувся.

— Мені пропонували, але неправильно, щоб інші хлопці працювали за мене. Я почуваюся добре. І, мабуть, краще працювати, ніж удома сидіти.

— Як рука? — запитав я.

Він продемонстрував долоню. Єдиною ознакою вчо­рашньої пригоди був невеликий пластир посередині. Кайл дивився на руку так, наче вона не була його частиною.

— Нема на що дивитися, так?

Запала ніякова тиша. Том прочистив горло.

— Тож… як ти почуваєшся?

— О, дуже добре, дякую. Доведеться почекати на результати тесту, але я дивлюся на все зі світлого боку. У лікарні сказали, що є постконтактне лікування ВІЛ і все таке, якщо треба буде. Але ж тіло могло бути неінфікованим. І навіть якщо й було, то я ж можу нічого не підчепити, правда?

— Принаймні на це варто зважати, — заперечив Том. Він безпорадно махнув рукою. — Послухай, вибач за…

— Не треба! — Кайл відповів так різко, що ми зрозуміли, який він напружений. Хлопець збентежено знизав плечима. — Будь ласка, не треба вибачень. Я просто виконував свою роботу. Усяке трапляється, правда?

Зависла незручна пауза. Її перервав Кайл.

— Окей… а де Саммер? — Він доклав максимум зусиль, щоб запитання прозвучало невимушено, але спроба знову вийшла непереконливою. Неважко було розгадати справжню причину його візиту до нас.

— Боюся, Саммер більше нам не допомагатиме.

— О, — його розчарування було очевидним. — Я можу допомогти?

— Дякую, але ми з Девідом упораємося.

— Гаразд, — рішуче кивнув Кайл. — Ну, якщо вам буде щось потрібно, обов’язково дайте мені знати.

— Дам. Ти бережи себе, — усмішка Тома тривала лише доти, поки двері не зачинилися. — Господи…

— Він правду каже, — зауважив я. — Хлопець виконував свою роботу. Не варто звинувачувати себе. І якщо вже на те, то Саммер мав допомагати я, а не він.

— Це не твоя вина, Девіде.

— І не твоя. Крім того, ми ще не знаємо, чи інфікована голка. Може виявитися безпечною.

Надія була слабка, але не годиться Томові так себе мучити. Він підтягнувся.

— Слушно. Що зроблено — те зроблено. Прос­то зосередьмося на тому, щоб спіймати цього сучого сина.

Том нечасто лаявся, і це видало його хвилювання, якого він навіть не усвідомлював. Чоловік рушив до дверей і зупинився.

— Мало не забув. Мері звеліла запитати, чи ти їси рибу.

— Рибу? — зміна теми мене спантеличила. — Так, а що?

— Ідеш сьогодні до нас на вечерю, — брови його злетіли: він тішився моїм здивуванням. — Сем із Полом теж будуть. Не кажи мені, що ти забувся?

У мене це геть з голови вилетіло.

— Ні, звісно, ні.

Він усміхнувся — повертався його звичний гумор.

— Геть думи сумні. Не сказати, що тобі більш нема чим голову забити, еге ж?

У тілі дорослої людини двісті шість кісток. Розміром від важкої стегнової кістки до крихітних кісточок внутрішнього вуха, найменші з яких завбільшки з рисове зернятко. Структурно скелет є дивом біологічної інженерії, таким же складним і витонченим, як і будь-що створене людиною.

Зібрати це наново — непросте завдання.

Вичищені від усіх залишків гнилої тканини голі кістки людини, похованої в труні Вілліса Декстера, розповідали свою історію. Їхнє африканське походження тепер було очевидним: про нього свідчили трохи пряміша, легша структура кісток і виразно прямокутні очниці. Кому б вони не належали, він був середнього зросту й статури, і, судячи зі зношеності суглобів, йому було або під шістдесят, або трохи за. Цей чоловік мав давно загоєні переломи правої стегнової та лівої плечової кісток, — імо­вірно, нещасні випадки в дитинстві, — а також ознаки артриту на колінних та гомілковостопних суглобах. Пошкодження виявилося сильнішим з лівого боку — це означало, що при ходьбі він спирався саме на нього. Ліве стегно також сильно постраждало: куляста головка й гніздо були побиті ерозією та зношені. Якщо перед смертю він не планував операції зі заміни стегнового суглоба, то невдовзі міг стати калікою.

Проте зараз це для нього не мало значення.

Як і в Террі Луміса, під’язикова кістка чоловіка лишалася неушкодженою. У кожному разі це нічого не означало. Проте, вийнявши з чана череп, з якого стікав розчин, я похмуро посміхнувся. Коричневі зуби все ще були вкриті плямами, але внизу, де колись були ясна, тепер виднілася смужка чистої емалі.

Не помітити рожевого забарвлення було неможливо.

Я розглядав череп, коли увійшов Том. З ним був невисокий череватий чоловік років п’ятдесяти. Рідке руде волосся прикривало почервонілу маківку, в руках він тримав пошарпаний шкіряний портфель, під зав’язку напханий книжками.

— Джоше, познайомся з Девідом Гантером, — сказав Том увійшовши. — Девіде, це Джош Телбот. Те, чого він не знає про всіляку комашню, взагалі не варте уваги.

— Томові відомо, що я ненавиджу це слово, — привітно пожартував Телбот. Він уже озирався в кімнаті, в очах сяяло передчуття. Погляд ентомолога затримався на кістках, але ненадовго. Він сюди не заради них вибрався.

— То де ця таємнича комаха, через яку ти мене покликав?

І тут побачив баночку зі зразком. Обличчя вченого просто засяяло. Він нахилився, наблизивши комаху до очей.

— Оце так сюрприз!

— Упізнаєш? — запитав Том.

— О, так. Теж неабияка знахідка. Особини цього виду Odonata[10] зафіксовані тільки в іще одній частині штату Теннессі. Тут їх теж спостерігали, але не щодня побачиш таку красуню.

— Радий це чути, — мовив Том. — Як гадаєш, можеш сказати нам, що це таке?

Телбот усміхнувся.

— Одоната — це різновид бабки. У вас тут бабка в стадії німфи. Болотне коромисло[11], один із найкрупніших видів Північної Америки. Вони поширені в більшості східних штатів, у Теннессі — менше. Ось я вам покажу.

Він понишпорив у своєму портфелі й дістав грубий пошарпаний старий підручник. Наспівуючи собі під ніс, виклав книгу на робочий стіл і заходився гортати сторінки.

Нарешті зупинився й постукав по одній.

— Ось воно. Epiaeschna heros, болотна бабка, або коромисло, як їх іноді називають. Вони мігрують, зазвичай живуть біля лісистих узбіч доріг і на берегах ставків улітку та восени, але дорослі особини можуть вилуплюватися в теплих регіонах навесні.

На сторінці була фотографія великої комахи, схожої на мініатюрний гелікоптер. Вона мала знайомі подвійні крила та обтічне тіло бабок, яких я бачив удома, але на цьому подібність закінчувалася. Комаха завдовжки з мій палець, і майже така ж груба, коричневе тіло — смугасто-тигрове з яскраво-зеленим переливом. Але найбільше вражали очі цього створіння: величезні, сферичні, яскраво-блакитні.

— Я знаю мисливців на драконів у Теннессі, які віддали б свої кутні зуби, щоб побачити дорослого Epiaeschna heros, — захоплено сказав Телбот. — Тільки подивіться на ці очі! Неймовірна, чи не так? У сонячний день їх можна помітити за милю.

Том розглядав книгу.

— Отже, ми знайшли німфу однієї з них?

— Або наяду, якщо вам більше подобається, — Телбот тарабанив кінчиками пальців, наче осідлавши коника. — У бабок немає личинкової стадії. Вони відкла­дають яйця в тихій або повільній проточній воді, а коли німфи вилуплюються, вони є цілковито водними істотами. Принаймні поки не дозріють. Потім виповзають на якусь рослину, наприклад, на стебло трави, щоб перетворитися на дорослу особину.

— Але бабок зазвичай не приваблює падло, чи не так? — запитав я.

— О боже, ні! — він був шокований. — Вони хижаки. Їх іноді називають москітними яструбами, це їхній основний раціон. Ось чому ви зазвичай бачите їх біля води, хоча болотні коромисла також небайдужі до крилатих термітів. Кажете, що цей зразок знайшли в труні?

— Так. Ми думаємо, що він, імовірно, потрапив туди разом із тілом, — відповів Том.

— Тоді я б сказав, що тіло залишали біля ставка чи озера. Напевно, на самому березі, на краю води. — Телбот підняв банку. — Коли цей малюк виповз, щоб пережити свої метаморфози, його, очевидно, теж зачерпнули. Якби він не був розчавлений, його вбили б холод і темрява труни.

— Є якісь конкретні території, де цей вид найімовірніше трапляється? — запитав Том.

— Тільки не біля швидких струмків чи в річках, а так практично в будь-якому лісі, де є стояча вода. Їх недаремно називають болотними коромислами. — Телбот глянув на годинник і запхав книжку назад у порт­фель. — Вибачте, треба йти. Якщо знайдете живі екземпляри, обов’язково повідомте мені.

Том рушив провести Телбота. За кілька хвилин повернувся замислений.

— Тепер ми принаймні знаємо, що знайшли, — зауважив я. — І якщо тіло залишили біля ставка чи стоячої води, то ця інформація дає Ґарднерові трохи більше можливостей.

Том, здавалося, не почув. Він підняв череп і оглянув його, але недбало, наче не усвідомлював, що робить. Навіть коли я розповів йому про непошкоджені під’язикові кістки та рожеві зуби ексгумованих останків, він усе одно майже не прореагував.

— Усе добре? — запитав я нарешті.

Том відклав череп.

— Ден Ґарднер телефонував якраз перед приїздом Джоша. Алекс Ірвінґ зник.

Спочатку я подумав: це якась помилка. Я ж цього ранку бачив психолога по телевізору. Потім згадав, що інтерв’ю знімали напередодні, ранкова передача була повтором.

— Що сталося?

— Ніхто не може з упевненістю сказати. Очевидно, він вийшов рано-вранці та не повернувся. Відтоді його ніхто не бачив.

— Чи не зарано казати, що він зник безвісти, якщо його не було лише кілька годин?

— Звичайно. Але він собаку вивів на прогулянку, — в очах Тома засіла тривога. — Пса знайшли з розбитим черепом.

***

Кров крутиться по раковині, мармуруючи швидко­плинну холодну воду карміновими нитками. Шматок м’яса, обсушений до блідо-рожевого кольору, тепер, коли з нього змита кров, застрягає в стокові. Ти штовхаєш його пальцем, доки не просунеться.

Неуважно насвистуючи собі під ніс, ти нарізаєш свіжий перець чилі й кидаєш його на сковороду разом зі жменею часникової солі. Коли вони починають шипіти, зачерпуєш м’ясо і розкладаєш шматки на перець. Мокра плоть плюється і шипить від доторку гарячого жиру, підіймається пара. Ти хутко перемішуєш печеню й залишаєш підрум’янюватися. Відчиняєш холодну шафу, дістаєш коробку з апельсиновим соком, сиром і майонезом. Вибираєш склянку, на вигляд більш-менш чисту, протираєш її пальцем. Пил вкриває всі поверхні, але тобі байдуже. Якби й помітно було — ну то що. Час від часу наче завіса підіймається — ти бачиш занепад усього довкола, де кожен куточок вкритий уламками років. Але це тебе не турбує. Розпад є частиною природного порядку речей, а хто ти такий, щоб заперечувати природу?

Одним духом випиваєш склянку апельсинового соку, витираєш рот тильною стороною долоні, намащуєш майонезом дві скибочки білого хліба, викладаєш зверху грубі шматки сиру. Наливши собі ще соку, йдеш до великого столу в центрі кухні. Там залишилося небагато місця, тож ти ставиш тарілку на кут і підтягуєш стілець. Бутерброд, як завжди, не смакує — просто наповнює шлунок. Ти більше не сумуєш за тим, що не відчуваєш смаку чи запаху.

Бо тепер маєш стільки джерел насолоди.

Зараз усе розвиватиметься швидко, але це нормально. Саме цього ти чекаєш, і під тиском тобі якнайкраще. Усе відбувається саме так, як очікувалося. Усе за планом. Залишити все в гірській хатині було ризиковано, але то прорахований ризик. Так дивно здавалося працювати там, далеко від власного середовища. Касета з плівкою — натхненна вигадка, а от там залишити тіло так, щоб вони його знайшли, — то вже проти течії. І все-таки це було необхідно. Хотілося мати вплив, а що може бути кращим, ніж дати їм місце злочину, місце вбивства, — нехай граються? Нехай бігають, метушаться, намагаючись вгадати, що ти робитимеш далі. Нічого доброго це їм не дасть.

Поки вони зрозуміють, буде запізно.

Ти доїдаєш бутерброд, запиваючи апельсиновим соком, який на смак для тебе просто холодний. Тепер — до плити, щоб перевірити пательню. Крапля майонезу замастила кутик рота. Ти підіймаєш кришку і вдихаєш раптовий викид пари. Не відчуваєш запаху, але від нього сльозяться очі — і це хороший знак. М’ясо починає гарно підрум’янюватися. Свинина, а не яловичина, як зазвичай. Дешевше, і все одно не помітиш різниці.

Береш ложку, пробуєш. Попри те, що не відчуваєш смаку, воно настільки пряне, що обпікає рот. Таким і має бути хороший чилі. Ти вкидаєш у печеню кілька банок помідорів, знімаєш сковороду з вогню й накриваєш кришкою. Тепер страва повільно готуватиметься сама собою, і, коли ти повернешся, буде те, що треба.

Ти щиро віриш у те, що потрібно залишати все тушкуватися у власному соку.

Береш поліетиленовий пакет із брудним одягом, який потрібно віднести до пральні, нагадуєш собі, що також треба знову сходити на закупи по все необхідне. Кілька банок помідорів, а ще розрядилися батарейки та закінчилася липучка для мух. Розглядаєш липкі смуж­ки, що звисають зі стелі. Принаймні раніше вони були липкими; тепер же матово-чорні від мертвих мух, а також від лушпиння більших барвистих комах.

На мить погляд твій порожніє, ніби ти забуваєш, для чого потрібні смужки. Моргаєш і повертаєшся до життя. Виходячи, зупиняєшся біля столу. Чоловік, який лежить на ньому, втупився в тебе переляканими очима, сопе, втягує повітря ротом, з якого стирчить кляп. Ти даруєш йому усмішку.

— Не хвилюйтеся, зараз. Я незабаром повернуся.

Підхопивши важкий мішок з білизною, виходиш.