Шепіт мертвих. Третє розслідування

Розділ 12

Мовчання в машині товариським не назвеш, але й не­зручним воно не було. Я не дуже хотів теревенити, а Джейкобсен з цього приводу взагалі не переймалася. Вибухові емоції в мене трохи охолонули, проте образа ще тліла й згасати не збиралася.

Я відтягнув униз комір сорочки, мені досі пек­ло й парило від задухи ялинового лісу. Сонце перетворило салон автомобіля на піч, але кондиціонер нарешті взявся до роботи й почав перемагати у своєму двобої. Я похмуро дивився у вікно, спостерігаючи за нескінченною послідовністю крамниць і фаст­фудів: скло, цегла й бетон на темно-зеленому тлі гір. Накрило гостре усвідомлення того, наскільки це все чуже. Мені тут не місце. І ти, звісно ж, небажаний гість.

Можливо, усе-таки варто перевірити ранні рейси.

— Певно, вам це не сподобається, але доктор Гікс мав рацію, — проговорила Джейкобсен, виводячи мене зі сумних думок. — Доктор Ліберман є уповноваженим консультантом з БРТ. Ви ні.

— Я знаю, як працювати на місці злочину, — мене це зачепило.

— Упевнена, що так, але річ не в тому. Якщо справа дійде до суду, ми не можемо дозволити собі, щоб адвокат звинуватив нас у недотриманні процедури, — вона обернулася, подивилася на мене щирим поглядом сірих очей. — Ви маєте про таке знати.

Я відчув, що мій гнів, який спалахнув через уражене самолюбство, згасає. Вона мала слушність. І на кону тут значно більше, ніж моя гордість.

— Доктор Ліберман хворий, чи не так?

Питання мене здивувало.

— Чому ви про це заговорили?

Джейкобсен не зводила очей з дороги.

— У мого тата було хворе серце. Вигляд мав такий самий.

— Що сталося? — запитав я.

— Він помер.

— Співчуваю.

— Це було багато років тому, — вона закрила тему.

Відпрацьована беземоційність обличчя. Проте відчувалося: вона шкодує, що навіть таку дещицю розповіла про себе. Мене знову вразило усвідомлення того, яка вона приваблива. Звісно, це й раніше було очевидно, але я дивився на неї лише з академічної точки зору, як можна захоплюватися постаттю та формою мармурової статуї.

Але тепер, у тісному просторі автомобіля, цього не можна було не відчути. Вона зняла піджак, біла сорочка з короткими рукавами відкривала пружні м’язи рук. На поясі висів пістолет — різка нотка як для ошатного ділового костюма. Але я чув шурхіт її спідниці на стегнах, коли вона натискала на педалі, відчував свіжий чистий аромат шкіри, — мабуть, то таке легке запашне мило, а не парфуми.

Це нове відчуття лоскотало нерви. Я відвів погляд від повних губ і рішуче втупився у лобове скло, не зводячи очей з дороги.

Джейкобсен, мабуть, зламала б мені зап’ясток, якби зрозуміла, що в мене зараз на думці. Або застрелила б тебе.

— Є новини про Ірвінґа? — запитав я, щоб хоч якось відволіктися.

— Шукаємо, — іншими словами: ні. — Доктор Ліберман каже, що останки в лісі, ймовірно, належали Віллісові Декстеру, — діловито зауважила вона.

— Здається, так, — я описав переломи лобної кістки, додав, що вони відповідають травмам Декстера. — Гадаю, це має сенс. Хтось підмінив тіла, а потім кинув тіло Декстера в лісі на задвірках, де його не знайшли б, якби не обшукували територію.

— Але злочинець передбачив, що це станеться, тільки-но ми зрозуміємо, що тіло в могилі не те. Тож убивця, очевидно, хотів, щоб ми знайшли останки в лісі.

Спочатку Луміс, потім невідомі останки в труні, тепер Декстер. Немов доріжка, де за дороговкази правлять трупи: кожен до наступного.

— Це мала бути людина з доступом до Стіпл-Гілл, — сказав я. — Вдалося відстежити Дуайта Чемберса, про якого говорив Йорк?

Джейкобсен пригальмувала й зупинилася на червоний сигнал світлофора.

— Ви впевнені, що ті зуби — свинячі?

— Звичайно.

— Думаєте, їх залишили навмисно?

— А з якої ще причини вони б там опинилися? Лежали над грудною кліткою, саме там, де мала бути голова до того, як некрофаги дісталися до тіла. Але на жодному немає слідів подряпин чи пошкоджень. А якби на них залишалася м’яка тканина ясен, гризуни б її відгризли. Це означає, що зуби вже були чистими, коли їх там висипали.

Між бровами Джейкобсен пролягла маленька зморшка.

— Але навіщо?

— Не питайте мене. Можливо, той, хто лишив їх там, хотів знову похизуватися.

— Не розумію. Чому свинячі зуби — то хизування?

— Свинячі премоляри дуже схожі на людські кутні зуби. Людина, що не є фахівцем, може легко сплутати одне з іншим.

Джейкобсен нахмурилась.

— Отже, вбивця показав нам, що йому відомі такі подробиці. Як відбитки пальців, залишені на місці злочину. Він не просто перевіряє нас, він вихваляється, який розумний.

Вона здригнулася, коли позаду пролунав гудок, сповіщаючи, що світлофор уже горить зеленим. Схвильована, натисла на газ. Я відвернувся у вікно, приховуючи усмішку.

— Думаю, це доволі спеціальне знання. Хто має доступ до такої інформації? — продовжила вона, опанувавши хвилювання.

— Це не секрет. Будь-хто з…

Я різко зупинився.

— З криміналістів? — закінчила за мене Джей­кобсен.

— Так, — визнав я.

— На кшталт фахівців із судової антропології?

— Або судової археології, або патології. Або будь-якої з дюжини різних судово-медичних дисциплін. Кожен, хто погортає підручники, може знайти таку інформацію. Це не означає, що ви маєте одразу тицяти пальцем у тих, хто працює в цій галузі.

— Я ні в кого пальцем не тицяла.

Запала нова мовчанка, і вона була вже зовсім не комфортною. Я шукав спосіб зламати лід, але аура навколо Джейкобсен знищувала світські теревені в зародку. Спустошений і втомлений, я втупився у вікно. Повз нас пролітали машини, виблискуючи в сонячному світлі полудня.

— Ви не дуже високої думки про психологію, правда? — раптом проговорила вона.

Краще б, звісно, відмовчатися, але зараз не можна уникати відповіді.

— Я вважаю, на неї часом занадто покладаються. Корисний інструмент, але ж не безпомилковий. Профіль Ірвінґа — влучний приклад.

Вона випнула підборіддя.

— Професор Ірвінґ надто зациклився на факті, що обидві жертви були чоловіками й обидві були оголені.

— Ви не думаєте, що це важливо?

— Те, що вони чоловіки, — ні, не думаю. І, гадаю, ви з доктором Ліберманом дійшли висновку, чому вони були голі.

Це мене збентежило, але тільки на секунду.

— Оголене тіло розкладається швидше, ніж одягнене, — сказав я, сердячись на себе, що не подумав про це раніше.

Вона кивнула. Схоже, так само, як і я, хотіла оминути коротку незручність.

— І тіло Террі Луміса, і ексгумовані останки розклалися сильніше, ніж мали. Цілком логічно припустити, що їх роздягли з однією метою.

Ще один шанс для вбивці посіяти сум’яття і продемонструвати свою кмітливість.

— Ексгумоване тіло все одно треба було роздягнути, щоб підсадити ті голки, — сказав я. — А коли вони встромлені, надто ризиковано продовжувати додаткові маніпуляції. Наприклад, знову його одягати. Але це припущення не змінює факту, що всі жертви були чоловіками.

— Ви маєте на увазі ті жертви, про які ми знаємо.

— Ви вважаєте, їх більше, ніж ми знайшли?

Спочатку я подумав, що зайшов занадто далеко. Джейкобсен не відповідала, і я нагадав собі, що вона не мала таких повноважень: я вже не учасник розслідування. Звикни. Тепер ти просто турист.

Я вже думав перепросити за запитання, але вона, схоже, прийняла рішення.

— Це просто гіпотеза. Проте я погоджуся з професором Ірвінґом, що ми знайшли тільки тих жертв, яких убивця хотів нам продемонструвати. Рівень жорстокості та самовпевненості, який він демонструє, майже напевне свідчить: є інші. Ніхто не розвиває такої, вибачте на слові, вишуканості з першого разу.

Раніше це не спадало мені на думку. Тривожний висновок.

Джейкобсен опустила протисонцевий козирок, коли дорога повернула й в обличчя їй бризнуло сонце.

— Якими б не були плани вбивці, я не думаю, що фізичні характеристики його жертв відіграють якусь певну роль, — продовжила вона. — У нас є тридцятишестирічний білий страховий агент, темношкірий чоловік років п’ятдесяти і, цілком імовірно, сорокачотирьохрічний психолог. Вони нічим явно не пов’язані. Це означає, що ми маємо справу з людиною, яка діє за обставинами й полює на випадкових жертв. На чоловіків, на жінок. Сумніваюся, що для нього це має значення.

— А як щодо Ірвінґа? Він не був випадковою жерт­вою, його свідомо обрали ціллю.

— Професор Ірвінґ — виняток. Не думаю, що він фігурував у планах убивці, поки не з’явився на телебаченні. Але після інтерв’ю вбивця почав діяти негайно. Це дає нам важливу інформацію.

— Додаткову, крім того, що він небезпечний божевільний?

Миттєва усмішка пом’якшила її риси.

— Додаткову. Усе, що ми маємо на цей момент, говорить про те, що ця людина ретельно обдумує та планує свої дії. Голки були підсаджені в тіло за шість місяців до того, як він залишив відбитки пальців Декстера в хатині. Це свідчить про методичний, упорядкований розум. Але те, що сталося з професором Ірвінґом, показує, що є й інша сторона. Імпульсивність і нестабільність. Уколіть його его — і він не зможе себе опанувати.

Я помітив, що вона навіть не намагалася вдавати, що Ірвінґ не є черговою жертвою.

— Це добре чи погано?

— Те й те. Це означає, що він непередбачуваний, а отже, ще більш небезпечний. Але якщо він діятиме імпульсивно, то рано чи пізно припуститься помилки, — Джейкобсен знову примружилася — сонце відбивалося від машин попереду. — Сонцезахисні оку­ляри у мене в куртці. Чи не могли б ви їх передати?

Куртка була акуратно складена на задньому сидінні. Я розвернувся й потягнувся до нього. Від м’якої тканини долинав ніжний запах, і, намацуючи кишені, я відчув якусь дивну інтимність. Знайшов великі круглі окуляри й передав їх власниці. Наші пальці торкнулися, її шкіра була прохолодною й сухою, з прихованим жаром.

— Дякую, — вона надягнула окуляри.

— Ви згадали про його плани, — поспішно підказав я. — Ви тоді казали, що він жадає визнання, що він… як там? «Злоякісний нарцис»? Хіба це не пояснює його поведінки?

Джейкобсен злегка схилила голову. З прихованими за темним склом очима вона здавалася загадковою як ніколи.

— Це пояснює, на що він може піти, але не пояснює, чому взагалі вбиває. Йому треба щось отримати з цього, у нього є якийсь патологічний свербіж, який він намагається почухати. Якщо це не сексуальність, то що?

— Можливо, йому просто подобається завдавати болю, — припустив я.

Вона похитала головою. Над темними окулярами знову з’явилася маленька складочка.

— Ні. Він може насолоджуватися відчуттям влади, яке дає йому цей процес, але це більше. Щось спонукає його чинити саме так. Ми просто ще не знаємо, що саме.

Сонячне світло раптово зникло, його затулив чорний пікап, що опинився поряд. Велетень із затемненими вікнами височів над машиною Джейкобсен, мов чудовисько, що жере бензин, за кілька хвилин різко рвонув уперед. Але, від’їхавши від нас, зненацька вискочив на нашу смугу — підрізав. Моя нога рефлекторно втислася у підлогу — я намагався уникнути зіткнення. Але Джейкобсен, ледве торкнувшись гальмівної педалі, вивернула на іншу смугу, плавно, мов у танці.

Високий клас! Дивовижна майстерність, а вона, мабуть, і значення своєму маневру не надала. Діана кинула роздратований погляд на пікап, який збільшив швидкість, і відразу ж забула про нього.

Однак цей інцидент зіпсував настрій. Вона знову віддалилася, чи то стурбована тим, що ми обговорили, чи то шкодуючи, що сама сказала забагато. Так чи так, часу на розмови вже не було. Ми наближалися до цент­ру Ноксвілла. Що ближче до місця, то важче було мені на душі. Джейкобсен висадила мене біля готелю й замкнулася, мов неприступна стіна. Темні окуляри приховали очі. Вона коротко кивнула й по­їхала, залишивши мене на тротуарі. Так я й стояв, заклякнувши, із задубілими від рачкування під ялинами м’язами.

Що робити далі, просто собі не уявляв. Чи поширюється моє відсторонення від розслідування на морг? Телефонувати Томові й розпитувати про це не хотілося. А поки не з’ясую ситуації в цілому, то й на полігон не хотілося йти.

Я стояв під яскравим весняним сонцем, навколо метушилися люди. І тут я нарешті осягнув усе, що сталося. Поки поруч була Джейкобсен, я міг ще якось дистанціюватися від проблеми, але тепер довелося подивитися правді у вічі.

Уперше в моїй кар’єрі мене зняли з розслідування.

Я прийняв душ і перевдягнувся. Купив сандвіч і перекусив на березі річки, дивлячись, як повз пропливають колісні пароплави з туристами. Є у воді щось споконвічно заспокійливе. Хвилі торкаються найглибших струн нашої підсвідомості; розворушують генетичну пам’ять перебування в утробі. Я вдихнув повітря, приправлене ледь помітним болотним запахом, стояв, спостерігаючи за зграєю гусей, що пливли проти течії, і намагався переконати себе, що мені не нудно. Об’єктивно я знав, що не повинен сприймати те, що сталося на кладовищі, особисто. Я потрапив під перехресний вогонь Гікса і супутню ваду професійної політики, яка мене не стосувалася. Казав собі, що не повинен розглядати цю подію як втрату обличчя.

Та краще не стало.

Після обіду я безцільно тинявся вулицями, чекаючи, коли задзвонить телефон. Відтоді, як я був у Ноксвіллі, спливло багато часу, місто змінилося. Але тролейбуси все ще ходили, а золота дзеркальна куля хмарочоса Сансфер[13], як і колись, залишалася безпомилковим орієнтиром на горизонті.

Не було в мене настрою оглядати місцеві пам’ятки. Телефон уперто мовчав, валявся мертвим вантажем у моїй кишені. Мені кортіло зателефонувати Томові, але я знав, що в цьому немає сенсу. Він сам зателефонує, коли зможе.

Почув я його майже ввечері. Том говорив утомлено, здебільшого перепрошував за те, що сталося вранці.

— Просто Гікс не вгамується. Завтра ще раз поговорю з Деном. Хай-но трохи пил посяде — я впевнений, він зрозуміє. Немає причин припиняти твою роботу зі мною, принаймні в морзі.

— А тим часом що маєш робити? — запитав я. — Ти сам не впораєшся. Може, Пола поклич?

— Пол сьогодні не в місті. Але я впевнений, що Саммер вийде.

— Тобі потрібен спокій. Ти вже був у лікаря?

— Не хвилюйся, — тон відповіді однозначно повідомляв: марно намагатися його переконати. — Девіде, мені дуже шкода. Але я розберуся. Поки що сиди спокійно.

Нічого не вдієш. Доведеться спробувати насолодитися рештою вечора. Трохи дозвілля тебе не вб’є. Бари та кафе почали заповнюватися, офісні працівники зупинялися на каву, повертаючись додому. Приманений шурхотінням сміху й розмов, я, недовго думаючи, зупинився біля бару з дерев’яною терасою, що виходила на річку. Знайшов столик біля поруччя, замовив пиво. Насолоджуючись останніми променями вечірнього сонця, спостерігав, як повільно тече Теннессі, невидимі потоки закручувалися у вир на лискучій поверхні води.

Поступово я відчув, що почав розслаблятися. Пиво допив, але причин забиратися звідси не було, тож попросив меню. Замовив тарілку лінгвіні з морепродуктами і склянку каліфорнійського зінфанделю. «Тільки одну», — поклявся собі, нагадавши, що наступного дня маю почати роботу раніше, незалежно від того, допомагаю я Томові чи ні. Проте, покінчивши із ситною, щедро здобреною часником вечерею, цей аргумент уже не здавався таким вагомим.

Отже, я замовив ще келих вина. Сонце сховалося за деревами, але тепло зберігалося. Навіть у сутінках. Електричні ліхтарі, що освітлювали терасу, привернули перших нічних метеликів. Вони вдарялися об скло й дзижчали — чорні силуети на білих кулях. Я намагався пригадати, чи бував на цій ділянці річки, коли вперше приїхав до Ноксвілла багато років тому. Може, й був, але нічого про це не пам’ятав. Я тоді винаймав тісну квартиру в підвалі, то був інший — дешевший — район міста, на околиці старого кварталу, який ставав усе більш респектабельним. Виходив я в бари поблизу, а не в дорожчі заклади на березі річки.

Роздуми викликали інші спогади. З нізвідки до мене повернулося обличчя дівчини, з якою я деякий час зустрічався. Бет, медсестра з лікарні. Я не думав про неї роками. Усміхнувся, міркуючи, де вона зараз, що робить. Чи згадувала вона про британського студента-­криміналіста, якого колись знала.

Невдовзі після цього я повернувся до Англії. А через кілька тижнів зустрів свою майбутню дружину, Кару. Від думки про неї й про нашу доньку в голові, як завжди, запаморочилося, але я вже звик, мене не затягнуло.

Я взяв зі столу мобільний і відкрив список контактів. Здавалося, ім’я та номер Дженні впали в очі ще до того, як я висвітлив їх на дисплеї. Прокрутив параметри, дійшов до «Видалити» й завмер, тримаючи великий палець над кнопкою. Так і не натиснувши, закрив телефон і відклав його.

Я допив рештки вина й спробував переорієнтувати свої думки. На зміну прийшов образ Джейкобсен, яка сидить у машині: оголені засмаглі руки, у білій блузі з короткими рукавами. Мені здалося, що я нічого про неї не знаю. Ні скільки їй років, ні звідки вона й де живе.

Але я помітив, що на її лівій руці не було обручки.

«Ой, відпочинь». І все ж не міг не всміхнутися, замовляючи ще один келих вина.

***

Надворі темніє. Твій улюблений час. Точка переходу між двома крайнощами: днем і ніччю. Рай і пекло. Обертання Землі завмерло на вершині: ні одне, ні інше, але сповнене потенціалу обох.

Якби все було так просто.

Ти акуратно чистиш об’єктив камери, а потім обережно протираєш його шматочком м’якої замші, доки ретельно відполіроване скло не стане дзеркально-­яскравим. Нахиляючи лінзу, щоб вловити світло, ти перевіряєш, чи не залишилося останньої порошинки, яка може зіпсувати ідеальну поверхню. Нічого немає, але ти все одно відполіруєш його ще раз, щоб уже напевне.

Фотоапарат — твоя найцінніша річ. За роки, що минули з моменту придбання, стара «Лейка» відпрацювала на повну і жодного разу не підвела. Її чорно-­білі зображення завжди кришталево-чисті, настільки різкі та дрібнозернисті, що ти можеш упасти в них, відчуваєш присутність у їхньому кадрі.

Не вдалося знайти те, що шукаєш, — камера не винна.

Ти намагаєшся сказати собі, що сьогоднішній вечір буде таким же, як і всі інші рази, але знаєш, що це не так. Раніше твої дії завжди коїлися під прикриттям невідомості, цілком безкарно, тому що ніхто не знав про твоє існування. Тепер усе змінилося. І хоча рішення — твоє власне, однак цей твій вибір: вийти в центр уваги — усе змінює.

Добре це чи погано, але зараз ти мусиш. Вороття немає.

Правда, у тебе гідна підготовка. Без стратегії виходу годі й починати. Коли настане час, ти зможеш знову ковзнути в тінь, як і раніше. Але маєш спочатку довести це до кінця. І хоча винагорода може бути великою, та ризик також великий.

Ти не можеш дозволити собі жодних помилок.

Докладаєш усіх зусиль, щоб вірити: те, що станеться сьогодні ввечері, не має значення в загальній схемі речей, твоя справжня робота триватиме незалежно від цього. Але це звучить фальшиво. Правда в тому, що зараз на карту поставлено більше. Хоча тобі неприємно визнавати це, усі невдачі взяли своє. Тобі це потрібно, тобі потрібне підтвердження того, що всі ці роки не пішли намарно.

Усе твоє життя.

Ти закінчуєш полірувати об’єктив камери й наливаєш склянку молока. Слід якось нейтралізувати кислоту у шлунку, але його зараз вузлом скрутило — крихта до горла не лізе. Молоко відкрите вже день чи два, кірка зверху говорить, що воно, мабуть, скисло. Одна з переваг відсутності відчуття запаху чи смаку. Ти п’єш молоко залпом, дивишся у вікно на силуети дерев на тлі неба. Коли ставиш порожню склянку на кухонний стіл, заплямована внутрішня частина надає їй примарної прозорості в темряві.

Тобі подобається ця ідея: скло-привид.

Але незабаром задоволення зникає. Ці моменти, які ти найбільше ненавидиш, — очікування. Однак тепер уже недовго. Ти дивишся в протилежний бік кімнати, де за дверима висить уніформа, ледь помітна в темряві. Не дуже схожа на справжню, якщо уважно придивитися. Але хіба люди придивляються уважно? У перші кілька секунд вони бачать лише уніформу.

І це все, що тобі потрібно.

Наливаєш собі ще одну склянку молока, дивишся у брудне вікно, у небі згасає останнє світло.