Шепіт мертвих. Третє розслідування

Розділ 5

Здалося, що світ навколо сповільнився: до мене наблизився ніж. Я хотів перехопити його, але запізнився, як завжди. Лезо ковзнуло крізь мою хватку, розрізавши долоню та пальці до кістки. Я відчував, як розтікається по руці й липне гаряча кров, як підгинаються ноги. Кров просочила подíл сорочки, стікала на чорно-білу плитку підлоги, а я сповзав уздовж стіни.

Подивився вниз, побачив, як безсоромно стирчить із живота руків’я ножа, розтулив рот, щоб закри­чати…

«Ні!»

Я різко підскочив, важко перевівши подих. Досі відчував на собі кров — гарячу й мокру. Зірвався з ліжка, несамовито роздивляючись живіт у тьмяному місячному світлі. Але на шкірі — жодних слідів. Ні ножа, ні крові. Лише виблискує липкий піт і вишкірилася сердита крива посмішка шраму під ребрами.

Господи. Я з полегшенням опустився на ліжко, упі­знаючи свій готельний номер, розуміючи, що я тут сам.

Це лише сон.

Серцебиття поверталося до норми, калатання крові у вухах стихало. Я спустив ноги з ліжка й, хитаючись, сів. Годинник на тумбочці показував п’яту тридцять. За годину задзвенить будильник — не варто знову засинати, навіть якщо хочеться.

З натугою підвівся й увімкнув світло. Уже почав шкодувати, що погодився допомогти Тому з оглядом тіла, знайденого в хатині. Душ і сніданок. Тоді все здаватиметься кращим.

П’ятнадцять хвилин — на вправи для зміцнення м’язів преса, тоді — у ванну й під душ. Підняв обличчя до гарячих бризок, дозволяючи колючим струменям розігнати рештки сну.

Коли вийшов з душу, останні сліди сну розвіялися. У номері стояла кавоварка, тож я увімкнув її, поки одягався й запускав ноутбук. У Великій Британії зараз пізній ранок, і я попивав чорну каву, перевіряючи електронну пошту. Нічого термінового. Відповів на потрібні мені листи, а решту залишив на потім.

Ресторан унизу відчинився на сніданок, я поки виявився єдиним клієнтом. Відмовився від вафель і млинців та вибрав тости з яєчнею. До ресторану я спускався голодним, але навіть цієї порції виявилося забагато: я подужав менше ніж половину. Живіт скрутило вузлом — не зрозуміло від чого. Я маю лише допомогти Томові у справі, яку сам робив безліч разів, і то за значно гірших обставин, ніж зараз.

Але все це я казав собі марно.

Сонце вже сходило, коли я вийшов на вулицю. Хоча автостоянка ще була в затінку, темно-синє небо вже зблідло, пронизане на горизонті сліпучим золотом світанку.

Я взяв напрокат «форд» — незначні відмінності стилю й автоматична коробка передач зайвий раз нагадали про те, що я в чужій країні. Попри ранню годину, на дорогах уже з’явилося багато машин. Ранок був чудовий. Ця частина Східного Теннессі, хоча й густо забудована, лишалася пишною і зеленою. Весняне сонце ще не встигло нагнати спеки й вологості, властивих середині літа, і в повітрі панувала свіжість ранку, не заплямована вихлопними газами.

До Медичного центру Університету Теннессі їхати всього двадцять хвилин. Морг розташований в іншій частині кампусу, але я знав туди дорогу з попередніх поїздок.

Вахтер моргу був таким величезним, що стіл, за яким він сидів, здавався схожим на дитячу іграшку. Громіздка брила плоті наче зовсім позбавлена кісток, ремінець годинника уп’явся в пухкий зап’ясток, мов дріт-різак пекаря в тісто. Я пояснював, хто я, та прислухався до ледь помітних аденоїдних хрипів у диханні бідолахи.

— П’ята секційна зала[3]. Ось ці двері й далі по коридору, — голос товстуна виявився несподівано високим для його громіздкої фігури. Він усміхнувся, мов херувимчик, та простягнув мені електронну перепустку. — Не заблукаєте.

Я провів карткою по електронному замку і зайшов до моргу. Мене зустрів знайомий запах формальдегіду, вапна й дезінфектанту. Том уже чекав на мене в обкладеній кахлями секційній залі, вбраний у хірургічний халат і гумовий фартух. Портативний CD-плеєр стояв на лавці неподалік, з нього тихенько ллялася ритмічна барабанна композиція, яку я не впізнав. З Томом працював ще один чоловік у такому ж вбранні. Він обмивав тіло, що лежало на алюмінієвому столі, очищаючи труп від комах і личинок мух.

— Доброго ранку, — життєрадісно привітався Том, коли двері за мною зачинилися.

Я кивнув у бік CD-плеєра.

— Бадді Річ?

— Промахнувся. Луї Беллсон, — Том випростався над грудною кліткою трупа, розкладеною до напіврідкого стану. — Раненько ти.

— Ну, тебе не випередити.

— Хотів зробити рентген тіла і відправити зубні пластини до лабораторії БРТ, — він показав на молодшого чоловіка, який усе ще обмивав тіло за допомогою шланга. — Девіде, це Кайл, асистент моргу. Я скористався його допомогою, поки тебе не було, тільки Гіксові не кажи.

Асистенти моргу працювали в офісі судово-медичної експертизи, а це означало, що технічно Кайл був підлеглим Гікса. Я забув, що він тут патологоанатом, і не заздрив нікому, хто на нього працює. Але Кайла, схоже, це не дуже турбувало. Високий, з міцною статурою, здорова повнота. З-під розкуйовдженої кучми сяяло приємне кругле, мов місяць, обличчя.

— Привіт, — він підняв руку в рукавичці.

— Ще моя студентка прийде допомогти, — продов­жив Том. — Нам тут насправді аж трьох не потрібно, але я пообіцяв, що дозволю їй асистувати під час мого наступного дослідження.

— Якщо я вам тут не потрібен…

— Роботи буде багатенько. Просто закінчимо раніше, — усмішка Тома засвідчила, що мені не так легко втекти. — Халат і все інше в роздягальні в коридорі.

У роздягальні я лишився сам. Поклавши власний одяг у шафку, натягнув хірургічне вбрання та гумовий фартух. Те, що ми збиралися зробити, було, мабуть, найпаскуднішою частиною нашої роботи і, звичайно, однією з найбрудніших. Тест ДНК міг затягнутися на вісім тижнів, а відбитки пальців дозволяли ідентифікувати особу лише в тому разі, якщо жертва вже була в реєстрі. Але навіть із такими сильно розкладеними трупами, як цей, дані про особу жертви, а іноді й причину смерті можна дізнатися зі стану скелета. А для аналізу кістяка потрібно видалити всі залишки м’яких тканин.

Приємною цю роботу не можна назвати.

Повертаючись до секційної зали, я зупинився перед дверима. Чув, як Том наспівує під джаз, як тече вода. Що, як ти знову помилишся? Що, як ти більше не здатний тут працювати?

Але дозволити собі такі думки я не міг. Відчинив двері й увійшов. Кайл закінчив обмивати тіло шлангом. Стікаючи водою, останки блищали, мов полаковані.

Том був біля візка з хірургічними інструментами. Я підійшов. Він узяв ножиці для м’яких тканин і підсунув яскраву лампу.

— Ок, почнімо.

Перший труп я побачив ще студентом. Це була молода жінка, не старша за двадцять п’ять чи шість, яка загинула під час пожежі в будинку. Задихнулася від диму — її тіла полум’я не торкнулося. Вона лежала на холодному столі під різким відкритим світлом моргу. Очі були частково розплющені, між повіками проглядали тьмяно-­білі щілини, а кінчик язика ледь-ледь висувався з-поміж безкровних губ. Мене вразив її спокій. Застигла й нерухома, як фотографія. Усе, що вона робила, усе, чим була і чим сподівалася стати, закінчилося. Назавжди.

Усвідомлення вразило мене з фізичною силою. Тоді я зрозумів, що чого б не робив, скільки б не дізнався, завжди залишатиметься таємниця, якої мені не осягнути. Але наступні роки тільки зміцнили мою рішучість розв’язувати складніші головоломки, що потрапляли до рук.

А потім Кара й Аліса, мої дружина й шестирічна дочка, загинули в автокатастрофі. І таємниця смерті вже не була для мене лише академічним інтересом.

На деякий час я повернувся до своєї професії лікаря, сподіваючись, що таке рішення принесе мені хоча б спокій, якщо не відповіді. Але то був самообман. Як зрозуміли ми із Дженні на власному досвіді, утекти від своєї роботи я не міг. Моя робота — те, що я робив, те, ким я був. Принаймні так думав, поки мені не встромили ножа в живіт.

Тепер я вже ні в чому не був упевнений.

Працюючи над останками жертви, я намагався відкинути сумніви. Зібравши зразки тканин і рідини для аналізу, я скальпелем обережно відрізав м’язи, хрящі та внутрішні органи, буквально позбавляючи тіло останніх залишків людської подоби. Хто б це не був, але чоловік кремезний. Точніші обміри скелета ще попереду, але тут щонайменше шість футів два дюйми і масивні кістки.

Нелегко таку людину здолати.

Ми працювали майже в повній тиші, Том щось наспівував під диск Діни Вашингтон, а Кайл змотав шланг і зайнявся очищенням піддона, в якому після змивання залишилися комахи та інші рештки трупа. Я занурився в роботу, аж тут подвійні двері секційної зали раптово відчинилися.

Гікс.

— Доброго ранку, Дональде, — привітно гукнув Том. — Ви до нас у ранковий час?

Патологоанатом не завдав собі клопоту відповісти. Його голомоза маківка сяяла під яскравим світлом незгірш за мармур. Він розлючено дивився на Кайла.

— Що ти тут робиш, Вебстере? Я тебе шукав.

Кайл почервонів:

— Та я тільки…

— Він уже завершує, — спокійно зауважив Том. — Я попросив його допомогти. Ден Ґарднер хоче якомога швидше мати звіт про тіло. Якщо не заперечуєте?

Гікс, якби й заперечував, навряд чи зізнався б. Він знову накинувся на Кайла:

— У мене сьогодні вранці розтин. Зала готова?

— Ні, але я попросив Джейсона…

— Я доручив тобі, а не Джейсонові. Я впевнений, що доктор Ліберман з помічником самі зможуть упоратися, поки ти робитимеш те, за що тобі платять.

Я не одразу зрозумів, що то він про мене. Том натягнуто посміхнувся.

— Певен, що ми впораємося.

Гікс розчаровано шморгнув носом, бо суперечка згасла:

— Вебстере, я хочу, щоб усе було готове за пів години. Зроби, щоб так і було.

— Так, сер. Вибачте… — пробурмотів Кайл, але пато­логоанатом уже відвернувся. Важкі двері зачинилися.

— Що ж, нам усім від цього краще, — порушив тишу Том. — Вибач, Кайле. Не хотів тебе підставляти.

Молодик усміхнувся, але його щоки горіли:

— Усе добре. Але доктор Гікс правду каже. Я дійсно маю…

Він не встиг закінчити, бо знову відчинилися двері. Я було подумав, що повернувся Гікс, але замість патологоанатома до зали поспіхом влетіла дівчина.

Я здогадався, що це та студентка, помічниця Тома. Років двадцяти, вицвіла рожева футболка й потерті штани карго облягають пишні форми. Висвітлене біля­ве волосся для годиться стягнуте червоно-білою стрічкою в горошок, як в Аліси з Країни Чудес. Круглі окуляри надавали дівчині привітно-здивованого вигляду. Я так і не второпав, як вони при цьому не перечіплялися за сталеві кульки та кільця пірсингу, що проштрикнули її вуха, ніс і брови. Подолавши шок від першого погляду, ви розуміли, що все це таке болюче на вигляд залізяччя дівчині дуже личить.

Двері не встигли зачинитися, а вона вже видихнула:

— Боже, як це я спізнилася! Вийшла раніше, заскочила на полігон, щоб глянути на свій проєкт, зовсім втратила відчуття часу! Вибачте, будь ласка, докторе Лібермане.

— Ви вже на місці, — сказав Том. — Саммер, мабуть, ви ще не знайомі з Девідом Гантером. Він британець, але в цьому не винуватий. А це Кайл. Він тримав оборону, поки ви не прийшли.

Ошелешена усмішка розпливлася обличчям Кайла.

— Радий познайомитися.

— Привіт, — Саммер засяяла брекетами. Глянула на тіло швидше з інтересом, ніж з відразою. Це видовище могло б шокувати когось іншого, але полігон підготував студентів до таких похмурих реалій. — Я нічого не пропустила, ні?

— Ні, він усе ще мертвий, — заспокоїв її Том. — Знаєте, де тут усе, якщо хочете переодягнутися?

— Звісно. — Саммер розвернулася, щоб вийти, і зачепила сумкою візок із нержавіючої сталі, повний ­інструментів. — Вибачте, — притримала візок та зникла за дверима.

Приголомшена тиша знову запанувала в секційній залі. Том тихенько всміхався.

— Саммер — то в нас такий тайфунчик.

— Я помітив, — зауважив я.

Кайл досі остовпіло дивився на двері. Том кинув на мене веселий погляд, а потім відкашлявся.

— Зразки, Кайле?

— Що? — асистент був такий здивований, наче забув, що ми тут робимо.

— Ти збирався спакувати їх та відправити до лабо­раторії.

— Авжеж. Аякже, без проблем.

Кинувши на двері останній, повний надії погляд, Кайл зібрав зразки та вийшов.

— Я думаю, можна констатувати: у нашої Саммер з’явився шанувальник, — іронічно промугикав Том. Він повернувся до столу й раптом здригнувся, поти­раючи грудину, наче захлинувся повітрям.

— Ти в нормі? — запитав я.

— Нічого. Від того Гікса вже печія підступає, — відказав мій друг.

Обличчя його зблідло. Він потягнувся до таці з інструментами й видихнув від болю.

— Томе…

— Зі мною все гаразд, чорт забирай! — Він підняв руку, ніби хотів мене відігнати, але змінив рух на жест вибачення. — Я справді в порядку.

Я йому не повірив.

— Ти із самого ранку на ногах, ще до того, як я сюди прийшов. Може, варто зробити перерву?

— Часу нема, — роздратовано відрізав він. — Я обіцяв Денові попередній звіт.

— І він його матиме. Ми із Саммер можемо завершити видалення м’яких тканин.

Він неохоче кивнув.

— Може, кілька хвилин…

Вражений, я дивився йому вслід. Який кволий у нього вигляд. Він ніколи не був фізично міцним чоловіком, але, здавалося, його плоть просто танула на очах. Він старіє. Життя є життя. Але від цього не легше.

Диск Тома вже давно закінчився, у залі запала тиша. Звідкись знадвору почувся телефонний дзвінок. Ніхто не відповідав. Нарешті звук стих.

Я повернувся до останків жертви. Кістяк був майже повністю очищений від плоті, зосталися тільки залишки м’якої тканини, яку потрібно було видалити шляхом кип’ятіння в реагенті. Оскільки було непрактично занурювати весь скелет у величезний чан, на нас чекала ще низка моторошних маніпуляцій.

Дезартикуляція, розчленування.

Треба було відрізати череп, тазові кістки, ноги й руки, а ця робота вимагає як обережності, так і грубої сили. Будь-яке пошкодження кістки потрібно ретельно зафіксувати, щоб не сплутати з передсмертною травмою. Я почав відділяти череп, старанно розрізаючи хрящ між другим і третім шийними хребцями, коли повернулася Саммер.

У хірургічному комбінезоні та фартуху вона не здавалася вже такою недоречною в морзі, хіба що пірсинг на вухах і носі вибивався із загальної картини. Висвітлене волосся дівчина сховала під хірургічною шапочкою.

— Де доктор Ліберман? — запитала вона.

— Треба було вийти, — я не уточнював. Том не хотів би, щоб хтось із його учнів дізнався, що він хворий.

Саммер кивнула.

— Мені розпочати з реагенту?

Я не був упевнений, що Том планував саме це, але думка видалася слушною. Ми почали наповнювати великі чани з нержавіючої сталі розчином реагенту та встановлювали їх для нагрівання на газових пальниках. Хоча потужна витяжка над пальниками виводила з кімнати більшу частину пари та запахів, поєднання реагенту й вареної плоті дивно скидалося на пральню і поганий ресторан.

— То ви британець? — запитала Саммер за роботою.

— Так.

— Як же ви тут опинилися?

— Звичайний дослідницький візит.

— Хіба у вас, у Великобританії, немає дослідних ­полігонів?

— Є, звісно, та не такі, як у вас.

— Так, полігон у нас суперовий, — великі очі дивилися на мене крізь окуляри. — Як воно — бути там судовим антропологом?

— Зазвичай холодно й мокро.

Вона засміялася.

— А ще що? Не таке, як у нас?

Я не дуже хотів про це говорити, але вона просто намагалася підтримувати дружню розмову.

— Ну, основи ті самі, проте є кілька відмінностей. У нас не так багато правоохоронних органів, як у вас. — Сторонню людину здивувала б кількість автономних шерифів і департаментів поліції, не кажучи вже про державні та федеральні агентства, які діяли в США. — Але головна відмінність — клімат. Якщо літо не дивує погодою, нам такі висохлі тіла, як у вас тут, не трапляються. Розкладання, швидше за все, вологе, з більшою кількістю цвілі та слизу.

Вона скривилася.

— Гидота. Ви коли-небудь думали про переїзд?

Усупереч бажанню, я розсміявся.

— Ви маєте на увазі роботу в сонячному поясі? Ні, не можу сказати, що думав, — однак я вже сказав про себе стільки, скільки хотів. — А ви? Які у вас плани?

Саммер розпочала жвавий опис власного життя: своїх амбіцій на майбутнє, своєї роботи в барі Ноксвіл­ла, де вона підробляла, щоб купити авто. Я час від часу вставляв слово чи два, задоволений тим, що її монолог тривав без упину. Роботі це не заважало, а потік слів допоміг розслабитися, і коли Том повернувся, то я з подивом побачив, що минуло майже дві години.

— Я бачу, у вас тут прогрес, — схвально зауважив він, підходячи до столу.

— Це було досить просто, — я не питав, як він почувається в присутності Саммер, але бачив, що йому краще. Він дочекався, поки вона повернеться до чанів, що кипіли на газових пальниках, поманив мене вбік.

— Даруй, мав довгу розмову з Деном Ґарднером. Цікавий розвиток подій. У реєстрі немає відбитків пальців Террі Луміса, хлопця, чий гаманець був у хатині, тож їм усе одно потрібно, щоб ми підтвердили, чи це він. — Том вказав на останки на столі. — Але вони отримали результат аналізу відбитка з плівки. Належить Віллісові Декстеру. Механік із Сев’єрвілла, тридцять шість років.

Сев’єрвілл — маленьке містечко неподалік від Ґет­лінбурґа, десь миль за двадцять від місця, де в гірській хатині знайшли тіло.

— Це добре, так?

— Мабуть, — погодився він. — Ще вони знайшли кілька інших відбитків пальців Декстера. Один із них на тижневої давнини квитанції з кредитки — у гаманці Луміса.

Усе це наводило на думку, що Террі Луміс був жертвою, а Вілліс Декстер — його вбивцею. Том якось дивно все це розповідав. Схоже, не все так однозначно.

— То його заарештували?

Том зняв окуляри, протер їх серветкою, на його губах грала загадкова усмішка.

— Ну, ось у чому річ. Здається, Вілліс Декстер загинув у автокатастрофі шість місяців тому.

— Не може бути, — ахнув я. Тож або відбитки пальців не його, або у свідоцтві про смерть вказано не те ім’я.

Том знову надягнув окуляри.

— Ось чому ми завтра раненько ексгумуємо його могилу.

***

Тобі дев’ять років, і ти бачиш перший труп. Тебе вбирають у вихідний одяг і проводять у кімнату, де дерев’яні стільці стоять навколо блискучої труни, що розташована попереду. Виставлена на лавах, покритих потертим чорним оксамитом. На одному куті криваво-­червона торочка розпустилася. Твою увагу привертає те, як вона згорнулася в майже ідеальну вісімку, ти наближаєшся до труни, а вже тоді думаєш зазирнути всередину.

У труні лежить твій дід. Він якийсь… інакший. Облич­чя здається восковим, щоки впалі, наче він забувся вставити зуби. Очі заплющені, але й з ними щось не так.

Ти зупиняєшся на місці, відчуваєш знайомий тиск у грудях. Чиясь рука торкається твоєї спини, підштовхує вперед.

— Іди, подивися.

Ти впізнаєш голос тітки. Але тебе не потрібно спонукати підійти ближче. Ти принюхуєшся й отримуєш стрімкий потиличник.

— Носовичок! — сичить тітка. Однак цього разу ти не шморгаєш носом, з якого майже постійно тече. Лише намагаєшся розрізнити, які ще запахи можуть бути приховані парфумами й ароматичними свічками.

— Чому в нього заплющені очі? — запитуєш ти.

— Тому що він з Господом, — каже твоя тітка. — Подивися, який він спокійний. Наче спить.

Але ти бачиш, що він не спить. Те, що лежить у труні, здається, ніколи не було живим. Ти дивишся на нього, намагаючись побачити, що саме відрізняється, і тоді тебе відводять геть.

Наступні кілька років, згадуючи труп дідуся, ти відчуваєш те саме збентеження, тобі так само стискає у грудях. Один з найяскравіших спогадів. А коли тобі виповнюється сімнадцять, стається подія, яка змінює все життя.

Ти читаєш на лавці під час обідньої перерви. Переклад «Суми теології» святого Томи Аквінського: вдалося вкрасти її з бібліотеки. Вона, звісно, важка і наївна, але є дещо цікаве. «Існування чогось і його сутність розділені»[4]. Тобі це подобається, майже так само, як сподобалося твердження К’єркегора про те, що «смерть є світлом, у якому великі пристрасті, як добрі, так і злі, стають прозорими»[5]. Усі теологи чи філософи, прочитані тобою, суперечать одне одному, і жоден з них не дає справжньої відповіді. Але вони ближчі до мети, ніж дешеве позерство Камю чи Сартра, які, мов пихаті другокурсники, ховають своє невігластво за маскою вигадки. Ці вже позаду, так само як невдовзі пере­ростеш і залишиш позаду Тому Аквінського та всіх інших. Ти вже починаєш думати, що не знайдеш відповіді у книгах. Але де ж її ще шукати?

Останнім часом удома шепочуться, де взяти гроші тобі на коледж. Байдуже. Звідкись візьмуться. Усі ці роки ти знаєш про свою винятковість, про приреченість на велич.

Так має бути.

Читаючи, ти машинально жуєш і ковтаєш упаковані бутерброди, без насолоди й смаку. Їжа — це паливо, от і все. Остання операція вилікувала постійний нежить, який псував твоє дитинство, але дорогою ціною. Тепер у тебе майже немає нюху, і все, крім найгострішої їжі, схоже на прісну вату.

Доївши несмачний бутерброд, ти відкладаєш книгу. Ти саме встаєш з лави, коли чуєш скрип гальм і важкий удар тіла. Підіймаєш очі й бачиш, як підкидає в повітря якусь жінку. Здається, вона зависає на мить і, розкинувши кінцівки, падає до твоїх ніг. Лежить, перекинувшись на спину, обличчям до неба. На мить її очі зустрічаються з твоїми — широко розплющені, здивовані. Там немає болю, немає страху — лише подив. Подив і ще щось.

Знання.

Потім очі тьмяніють, і ти інстинктивно розумієш: сила, яка давала жінці життя, чим би воно не було, тепер зникла. Те, що лежить у тебе під ногами, — лише мішок плоті й переламаних кісток, нічого більше.

Ти стоїш остовпіло, а навколо тіла юрмляться люди, відштовхують тебе вбік, затуляють його від тебе. Байдуже. Що було призначено тобі, вже побачено.

Усю цю ніч ти лежиш без сну, намагаючись пригадати кожну деталь. Відчуваєш, що задихаєшся, трясешся, — ти на порозі чогось величезного. Ти знаєш, що тобі було дано: проблиск чогось важливого, чогось профанного й глибокого водночас. От тільки обличчя жінки, очі, які вогнем пропікали твої зіниці, усе вислизають і вислизають від тебе. Ти хочеш — ні, тобі потрібно — знову побачити цю мить, щоб зрозуміти, що сталося. Але пам’ять не може впоратися з цим завданням, так само як і тоді, коли довелося дивитися на дідову труну. Це надто суб’єктивно, занадто ненадійно. Щось таке важливе вимагає ґрунтовного клінічного підходу.

Сталого підходу.

Наступного дня, зібравши всі свої заощадження на коледж, до останнього цента, ти купуєш перший фотоапарат.